Просторий червоно-сірий будинок потопає в трояндах і жовтих квітах, схожих на ромашки. Він стоїть самотньо на околиці села Анисів, що на Чернігівщині. 13 березня 2023 року Володимир Герасименко зустрічав тут свій останній світанок. Він поставив гріти воду, аби сусідка Люба Манойлик змогла запарити їжу для свині. Майже місяць, відколи Володимир зламав ногу, послизнувшись на ґрунтовій дорозі, жінка допомагала йому з господарством. Але вже за день гіпс з ноги мали зняти.
Раптом Володимиру стало важко дихати. Він вимкнув газ, дошкутильгав на милицях до ліжка, приліг. Дехто вірить, що в момент смерті людина переглядає своє життя у зворотному порядку. Перед очима Володимира мали б пролітати всі майже 70 років.
Найсвіжіший спогад – річні поминки по його коханій Марії Булці чотири дні тому. Торік її вбив російський снаряд. Чоловік так і не зміг прийняти та пережити смерть жінки. Ще трохи назад – кладовище у Борисполі, де прощалися з її сином Сергієм, який через три місяці потому загинув на фронті. Він пішов до війська, дізнавшись про трагедію… І далі назад – щасливе життя з Марією, тяжка праця в селі, народження синів, мама…
Ближче до 7 ранку тіло Володимира Герасименка знайде його сусідка Любов Манойлик. За тиждень будинок спорожніє, а згодом його виставлять на продаж. Історія однієї родини з Чернігівщини, смерті яких спричинила війна, – у нашому репортажі.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Новинарні. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Уламки снарядів убили двох сусідів
Напряму село Анисів від Чернігова відділяє річка Десна та кілька кілометрів полів. Про такий короткий маршрут у березні 2022-го дізналися всі, хто виїжджав із напів оточеного Чернігова. Якби росіяни окупували село, то місто опинилося б у повній ізоляції. Нога ворога на цю ґрунтовку так і не ступила. Але її росіяни рясно вкривали снарядами всіх калібрів, чим наробили багато лиха.
9 березня 2022 року в обід припинилися чергові ранкові обстріли. Ноги та спини людей німіли від довгого сидіння в погребах, а у вухах пульсувало від вибухів. Деякі селяни вирішили вийти на вулицю подихати повітрям і перевірити, чи всі живі.
Біля хвіртки родини Дуденків зустрілися син господарів 49-річний Андрій і цивільне подружжя Марія Булка та Володимир Герасименко, які жили по-сусідству. Марія з Андрієм говорили про щось біля хвіртки, а Володимир присів на лавку за 3-4 метри від них.
«Де воно взялося? Наче ж тихо вже було… А потім гагахнуло в сусідню хату, а уламки полетіли аж сюди. Андрій за мить загинув. Маші відірвало руку, попало в живіт... Її тягли в погріб Володя та сусіди. Вона ще сказала: «Обтягни мені футболку», бо живіт зверху був. А за кілька хвилин померла», – згадує матір Андрія Ольга Дуденко.
Загиблих ховали кілька днів потому на місцевому кладовищі. Прощання як такого в тих умовах не було: навкруги знову літали снаряди. Місцеві чоловіки видовбали ями в замерзлій землі, поклали нашвидкоруч зроблені «труни» із загиблими, закопали і роз’їхалися по домівках.
Смерть Марії Булки трагічно змінила долі людей, яких вона любила. Дізнавшись про загибель матері, її старший син Сергій пішов до військкомату і вже за кілька тижнів після навчання відправився на фронт. А її цивільний чоловік Володимир Герасименко переживав своє горе цілий рік. Рідні кажуть, що в нього відірвався тромб.
Два великих кохання Марії
1970-ті роки, Луганськ. Марія Булка приїхала з рідного села в Корюківському районі, що на Чернігівщині, вчитися в будівельному училищі. Ця професія знадобиться їй хіба в побутових справах, але те навчання дало дещо більше – зустріч із майбутнім чоловіком Віктором Булкою. Він родом з Білорусі, в Луганськ приїхав учитися в тому ж ПТУ.
Хлопець і дівчина закохалися, одружилися і поїхали жити на батьківщину чоловіка – у Бобруйськ. Там народилося двоє їхніх синів – Сергій і Віталій. Потім родина переїхала до Росії. А в 1982-му вони повернулися в Україну. Жили в Анисові: там мешкав брат Марії, і була робота.
Подружжя працювало в місцевому колгоспі. Марія брала участь у всесоюзному конкурсі доярок. Навіть виборола головний приз – поїздку до Німеччини у 1980-х. Син Віталій згадує, що мама повернулася дуже натхненною тим, що побачила. Перед її очима наче світ відкрився.
«Мама казала, що Німеччина і СРСР – це небо і земля. Наскільки там люди краще живуть, скільки в них усього є. Це при тому, що вона була у східній частині країни. Пам’ятаю, мама нам таких смачнющих цукерок привезла, тут тоді таких не було… Єдине, що в Німеччині було «не так», – це хліб, його було мало, і він не смачний», – згадує розповіді мами син Віталій.
Марія та Віктор прожили разом понад 20 років. За цей час вони збудували будинок, виростили двох синів, дали обом вищу освіту, створили молочний підряд на фермі.
«Батьки завжди прагнули дати нам найкраще. Хоча вони обоє закінчили ПТУ, але робили все, щоб ми з братом мали вищу освіту. Тяжко працювали для цього. Свого часу взяли так званий «молочний підряд»: удвох доглядали за 70 колгоспними коровами. І дім ми всі разом будували. Батько з мамою фактично власноруч його звели. Наймали людей тільки на щось специфічне. Тато робив важку роботу, мама – легшу, а ми з братом уже чистову – фарбували, прибирали», – розказує Віталій Булка.
Родина будувала дім 5 років і перебралася туди у 1993-му. Та за кілька років сталося лихо: Віктор захворів і невдовзі помер. Марія залишилася сама.
На початку 2000-х в її житті з’явилося нове кохання – Володимир Герасименко. Чоловік мав за спиною 25 років шлюбу та двох дорослих синів. Пара не оформила шлюб, але разом вони прожили 19 років. Рідні та сусіди кажуть, що це життя було щасливим, доки його не зруйнував уламок російського снаряда.
Марію Булку поховали поруч із чоловіком Віктором. Джерело: Наталія Найдюк
«Я про смерть мами дізнався, коли вивозив родину з Чернігова. Подзвонила дружина мого брата, в неї в Анисові родичі жили. Це було наче грім серед ясного неба. Але я не міг давати волю своїм емоціям: на мені дружина та син, ми ще переїжджали з місця на місце, ніде не осіли… Звісно, коли в квітні приїхав на могилу, то прийшло усвідомлення того, що сталося. То вже були зовсім інші емоції. А потім і брат загинув… Йому і 45 років не було, як і нашому батьку, коли той помер», – задумливо каже Віталій.
Міг виїхати за кордон, але залишився
Серпень 1995-го. З колонок у сільському клубі Анисова лунає один із повільних хітів. Саме під нього 19-річний Сергій Булка запросив на танець Наталю. Хлопець та дівчина були знайомі все життя, ходили в одну школу. Але вони звернули увагу одне на одного саме того вечора, коли обоє вже навчалися в місті і приїжджали додому на канікули та вихідні. Так із того танцю почалася історія їхнього кохання, яка за два роки переросла в офіційний шлюб.
Сергій Булка закінчив Національний університет «Чернігівська політехніка», отримав освіту інженера-системотехніка. Працював у Чернігові. А за кілька років знайшов роботу в Києві і перебрався туди з дружиною.
Чоловік багато вчився, працював у різних організаціях, часто бував у відрядженнях за кордоном. Коли почалася війна у 2014-му, родина всіляко підтримувала військових.
«Це все почалося у них на роботі. Колеги збирали гроші, адже хтось пішов воювати в АТО. Пам’ятаю, спочатку придбали тепловізор, потім ще щось… А згодом ми самі з Сергієм допомагали, чим могли. Ящиками купували лимони, готували лимонно-горіхово-медову суміш для військових. Коли свекруха заколола кабана, забрали, мабуть, все сало, перетовкли з часником і теж хлопцям відправили», – згадує Наталя Булка.
В 2016-му здійснилася найбільша мрія Наталі та Сергія – народився їхній первісток Богданчик. А за чотири роки збулося ще одне бажання – власне житло. Сергій і Наталя придбали будинок у Борисполі.
І все йшло добре. Міцна родина, улюблена перспективна робота. Багато планів і мрій на життя. Але настало 24 лютого 2022 року.
«Сергію від роботи пропонували виїхати за кордон до вторгнення. Компанія планувала релокацію, очікували, що буде повномасштабна війна. Але чоловік відмовився. Ми вирішили, що будемо вдома», – говорить дружина.
Зв’язку з рідними на Чернігівщині з березня практично не було. Говорити вдавалося зрідка. Віталій вивіз родину у безпечніший регіон. Мама Сергія та Володимир їхати не хотіли. Вважали, що зможуть пережити обстріли вдома. У ті нечасті випадки, коли вдавалося додзвонитися, Сергій просив маму та Володимира ховатися в погребі і не ходити по селу.
Про трагедію, яка сталася з Марією, Наталі повідомили родичі з Анисова. А вона розповіла Сергію.
«Ми всі плакали. Це важко, коли ти далеко і навіть попрощатися нормально не можеш… Потім Сергій сказав, що хоче піти на фронт. Першого разу він до військкомату не дійшов: не пропустили на блокпості. А 20 березня він все ж дістався до місця. Прийшов додому і каже мені: «Все». Я питаю: що все? А він простягає повістку», – зі сльозами згадує Наталя.
Наступного ранку Наталя з Богданчиком проводжали Сергія. У жінки не було жодного передчуття, що того ранку вона бачить коханого востаннє. У мить прощання плакали усі: Сергій, Наталя, Богданчик. Чоловік міцно обійняв маленького сина і вийшов.
І з того часу для Наталі почалося життя в смс-повідомленнях. Щодня вона писала коханому, як у них справи, що нового сталося в Богданчика. Він відповідав, коли міг. Бувало, зв’язку з Сергієм не було декілька днів. Жінка знала, що так може бути, це вони працюють.
Сергій був підривником на гарматі «Піон», служив у 43-ій окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Тараса Трясила. Воював, серед іншого, на Харківщині та Донеччині. А свій останній бій чоловік прийняв біля села Званівка, що на північ від Бахмута.
Екіпаж крили вогнем понад годину
Зранку 6 червня 2022 року дощило. Екіпаж «Піона» на світанку приїхав із завдання і мав пару годин на відпочинок. У командира на позивний «Браконьєр» було погане передчуття.
«Мені наснилося, що я бачу отвори у тілах хлопців, але крові немає… Це було моторошно. Колись ще в АТО я бачив схожі сни, тоді ми насилу живі залишилися. Тож я вірив у такі попередження. Сказав про це хлопцям, але вони запевнили, що все буде добре. Жартували», – згадує «Браконьєр» ранок того дня.
Екіпаж отримав наказ зайняти нову вогневу позицію. Коли приїхали на місце, то побачили, що це чисте поле з одним сухим деревом посеред. Під нього й поставили гармату. Хлопці чекали наказу майже цілий день, але його не було. А надвечір отримали новий – розвернути дуло гармати в інший бік і стріляти.
«Я повідомив командира батареї, що перед нами пагорб, ми не можемо фізично вистрілити. А мені відповіли: «Значить, виганяй машину на відкриту місцевість», – згадує ті події військовий.
Жодні пояснення про те, що екіпаж і техніка стають відкритими перед ворогом на вищого командира не подіяли. У цей самий час пролетів російський бойовий літак, засік екіпаж і випустив сигнальні ракети. «Браконьєр» ще раз доповів командуванню про небезпеку, але знову почув: виконуйте наказ.
Того дня «Піон» так і не вистрелив. Близько 18 години ворог почав накривати екіпаж з артилерії.
«Ми і разу не встигли вистрілити. Тільки розвернули гармату і розклалися, як прилетіла касетка. Я був біля «Піона», пірнув під нього і накрив собою побратима, бо він був без бронежилета. «Піон» почав палати, нас трохи посікло. Я не хотів згоріти заживо, тому ми виповзли з-під гармати. Тут я побачив, що Сергій і Слава вже мертві. Вони метрів за 5 від мене були, просто не встигли відбігти кудись. Хоча й ховатися не було куди, тільки балка», – згадує військовий.
Після того обстрілу з 9 членів екіпажу вижили троє.
«Не розуміла, як жити далі»
9 червня 2022 року був звичайний день. Такий зазвичай буває на початку літа. Якими б дорослими ми не стали, але відчуття літніх канікул та свободи залишається десь глибоко назавжди. Таким же легким був настрій і в Наталі. Вона відвезла сина в садочок, записалася на СТО, замовила машину для очищення вигрібної ями, робила якісь побутові справи… Але потім у хвіртку постукали.
«Я вибігаю з дому, бачу, військові стоять. А до мене навіть тоді ще не дійшло, що сталося лихо. Виходжу, один із них каже: «Сергій Вікторович загинув»... Вони зайшли в дім, але я не пам’ятаю, що було далі. Я тільки знаю, що в той момент вперше в житті відчула, що в мене є… вуха. Отак, як палець відчуваєш, чи ногу, а я відчула вуха», – крізь сльози каже дружина.
Потім були поїздки до моргу, опізнання, важка розмова з 6-річним Богданчиком. На щастя, він не ставив багато питань, на які Наталя й сама не знала відповідей. За словами жінки, організацію поховання повністю взяла на себе міська рада. Попрощатися з Сергієм приїхав Володимир, Віталій, всі рідні, друзі, колеги, побратими…
Поховали Сергія Булку на Алеї Героїв на Рогозівському кладовищі в Борисполі. Про те, що чоловік жив і загинув за Україну, нагадує його фото в «кубах» у центрі міста.
У перші дні після загибелі Наталя щодня ходила в церкву та на кладовище. Зараз робить це за потреби. Так само на могилу до тата час від часу проситься Богданчик.
Вдома дружина та син зберігають портрет свого Героя та його особисті речі. В куточку пам’яті – орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким Сергія нагородили посмертно, прапор бригади та інші речі.
Наталя каже, що про Сергія пам’ятають його колеги, друзі. На річницю загибелі приїжджали побратими, привезли прапор бригади та відзнаку. Але це вузьке коло людей. А на рівні держави про Сергія та інших хлопців просто забули, наче їх і не було.
За словами жінки, Богданчика запрошували на святкування Дня Святого Миколая. Також у військкоматі допомагали з оформленням паперів. Але на цьому – все. Потім людина залишається сам на сам зі своїм горем.
Наталя ділиться, що їй жодного разу ніхто не дзвонив з військкомату чи іншої служби, яка мала б опікуватися рідними загиблих Героїв. У приватному будинку завжди потрібні чоловічі руки. Зараз зі справами їй допомагають впоратися сусіди, сестра з чоловіком, які живуть неподалік. Але ж така можливість є не у всіх, хто втрачає своїх.
«Мені не потрібна фінансова допомога, продукти чи речі якісь. Дякуючи Богу, я сама можу про це подбати. А ось можна ж іноді спитати, як ваш психологічний стан чи щось на кшталт того. Психологічної підтримки ніхто не пропонував. Особливо на початку я просто ревіла цілодобово. Я не розуміла, як далі жити, як Богдана виховувати… В голові були мільйони питань: чому їх туди послали, чому не відреагували на те, що їх засікли, чому загинув саме Сергій? Такі всі ці «чому», на які немає відповіді. І ти в собі це все вариш», – зі сльозами ділиться жінка. І додає: попри те, що минув рік з дня загибелі Сергія, легше їй не стало і навряд чи цей біль колись мине.
Володимир хотів, щоб його поховали поруч із Марією
Так само за рік не минув біль Володимира через втрату Марії. Коли жінка з сусідом загинули, на кутку залишилося три родини. Вони домовилися щоранку провідувати одне одного.
«Володя іде щоранку і по два відра води нам несе. Світла ж не було вже, а в нього колодязь був ручний у дворі. Я вже кажу: «Володю, не носи, важко, води вистачає». А він: «Що ж я, порожній буду йти?»… І він у всьому такий був», – згадує Ольга Дуденко.
Сусіди розказують, що протягом року щомісяця на 9-й день за будь-якої погоди Володимир їздив на кладовище до коханої. Воно на околиці села за кілька кілометрів від дому.
Провідувати Володимира приїжджали Віталій, Наталя з Богданчиком. Також час від часу батька навідували рідні сини.
«Тато обожнював техніку. Скільки пам’ятаю, працював з ранку до ночі завжди. Іноді любив проїхатися на риболовлю. Хоч вони з моєю мамою і розірвали стосунки, проживши 25 років, я нормально спілкувався і з ним, і з Марією Денисівною. Востаннє я бачився з татом 12 березня. Йому мали знімати гіпс через день. Ми ще поговорили, що нарешті зможе нормально ходити. Я навіть не міг уявити, що то наша остання зустріч», – ділиться син Андрій Герасименко.
13 березня 2023 року тіло Володимира знайшла сусідка Любов Манойлик, яка живе через городи. Жінка допомагала йому поратися по господарству. Як завжди прийшла вранці до будинку. Погукала господаря, але відповіді не було. Зайшовши в кімнату, Любов побачила, що чоловік мертвий лежить на ліжку.
Сусіди та рідні Володимира кажуть, що за цей рік він дуже змінився. Постійно жалкував, що Марія загинула, а він залишився живим. Потім так само важко сприйняв смерть Сергія. До своїх 70-ти років Володимир не дожив два місяці.
За словами Ольги Дуденко, Володимир мріяв бути похованим поруч із коханою. Але так сталося, що його могила в іншому секторі кладовища…
Ошатний будиночок, де жила Марія Булка і її родина потопає в трояндах. Подвір’я вже кілька місяців самотнє, але досі живиться спогадами про велике життя, яке вирувало тут.
Зараз Віталій продає дім. Тож згодом це місце стане втіленням чиєїсь мрії про власне житло чи дачу. Тут знову лунатиме сміх, хтось проводжатиме сонце з келихом вина… А Марія, Віктор та Сергій Булки і Володимир Герасименко житимуть у спогадах людей, які їх любили.
Авторка: Наталія Найдюк