Текст підготований командою Золотоноша.City у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
Пам’яті тих, хто міняє своє «сьогодні» на наше «завтра»
Дуже часто ми можемо чути у колі друзів чи колег таку тривіальну, але водночас неймовірно небезпечну для України фразу: «скоріше б скінчилася війна». Звісно, є і її більш правильна версія: «скоріше б перемога». Але разом з тим, усі ті, хто так говорить - живуть лише тут і зараз, переймаються лише власними клопотами і турбуються за вирішення особистих негараздів.
Ситуація у дечому схожа на глобальне потепління, засмічення планети, марнування води тощо. Усі знають, що вже за лічені роки від спраги будуть потерпати мільйони людей на планеті, а за десятки років за воду, найбільш ймовірно, можуть початися кровопролитні війни. Але водночас, ніхто тут і зараз цю воду заощаджувати не намагається. Усі живуть власним комфортом у моменті і думкою «на мій вік вистачить». Та чи вистачить вашим дітям? Особливо по-дурному «скоріше б скінчилася війна» лунає від батьків, чиї діти мають років 10 від народження.
Валерій «Маркус», відомий і досить медійний військовий якось сказав у «Рандеву з Яніною Соколовою», що чим довше тримається зараз Україна, кожен день, що ми стоїмо, закопує росію і вартуватиме їй цілі роки на відновлення.
Якщо не добити російську федерацію, якщо не витиснути з неї залишки потужності, то за 10, за 20 чи ще там казна за скільки років — все повториться. Завжди повторювалося, тож чому б це цього разу все має статися інакше? І коли батьки, не задумуючись над своїми словами, промовляють щось на штиб «скоріше б скінчилася війна», щоб вони могли собі жити тихо-мирно, у комфорті, з електроенергією та без повітряних тривог — вони прирікають власних дітей. Адже останні, коли матимуть 20-30 років, власне життя, родини тощо, будуть змушені покинути усе і піти знову воювати з росією, помирати від рук окупантів. Тому що їхнім батькам забракло відваги та трохи жертовності, щоб покласти цьому край ціною дещиці власного комфорту.
На щастя, не кожен, хто нас оточує, такий. Є кістяк, на якому тримається фронт, тил і силами якого кується наша перемога. І Олексій Стельмах був таким. Олексій Стельмах не думав про те, яким щасливим буде його «завтра», коли сьогодні хтось утілить мрію ідіотів і «скоріше скінчить війну». Олексій Стельмах не вагався і не мав ілюзій, що для того, аби діти сьогодення не місили багно у окопах за 10-20 років, це доведеться зробити йому та його поколінню. Він не вагався. Ані у мить, коли брав до рук зброю, ані у мить, коли мужньо боронив Україну, ані у мить, коли опинився на смертному одрі. Не вагався. І загинув без дещиці сумніву, але не для того, щоб хтось плекав божевільну мрію «скоріше б скінчилася війна», а щоб цю справу українці зрештою довели до кінця.
Нам же лишається тільки сподіватися, що бовдури кануть у небуття із їхніми егоїстичними поглядами на події сьогодення. А герої — ті, хто самовіддано і без роздумів відмовилися від свого «сьогодні» заради нашого «завтра» — навік будуть закарбовані у пам'яті та на сторінках історії. І щоб сприяти цьому — ми маємо говорити. Говорити про тих, хто вже не серед нас тілесно, утім чий незламний дух завше витатиме межи співвітчизників, нагадуючи про ціну свободи і цінність життя. Витати, відчуваючи те, що ніхто не буде забутий!
Спраглий справедливості
Історія. Олексій любив історію. Захоплювався нею. Як висловилася його класний керівник з гімназії ім. С. Д. Скляренка Ольга Полтавець — гуманітарний напрямок у шкільні роки неабияк приваблював хлопця. Мабуть, у цьому і криється таємниця, адже більшість із нас мало цікавиться історією. Зрештою, це породжувало синдром меншовартості та братання з тими, хто понад 300 літ гнітив, убивав, викорінював усе українське. І, мабуть, саме знання історії було одним із тих факторів, які спонукали юного воїна стати на захист українських цінностей. І також, мабуть, Олексій не задумався над тим, що хлопець, якийсь колись історією лише цікавився, наразі став у ряди тих, хто нову історію пише. Історію, яку ми не в праві забути.
Олексій не міг стояти осторонь. Знання історії, як ми зазначили, було лише одним із багатьох факторів. Другим варто відзначити щире прагнення до правди і справедливості. Ще зі шкільної парти Олексій був затятим поборником справедливості. На цьому підґрунті часто виникали непорозуміння з однолітками, але хлопець не зважав на те — завжди йшов до кінця у своєму намаганні вчинити правильно самому і схилити до того інших.
Олексій умів розставляти пріоритети. Ні для кого не секрет, що українська система освіти недосконала, ба більше — подекуди просто жахлива. Але хлопець навчився виокремлювати справді необхідне з-поміж усього іншого і, як відзначила Ольга Полтавець на улюбленому гуманітарному поприщі хапав усе на льоту.
Так само Олексій завчасно збагнув своє призначення. На одмін від багатьох, хто протирає штани до 11 класу, а тоді отримує вищу освіту, щоб до кінця своїх днів ні разу не скористатися з того фаху, Олексій збагнув усю безглуздість такого марнування часу. А тому після 9 класу пішов у Художній ліцей. Брав приклад з батька, який був майстром у роботі з дерев'яними виробами, а для того у душі треба бути митцем та мати неабиякий творчий нахил думок.
— Такий відкритий, такий щирий, така світла дитина, — наче на сповіді, не приховуючи емоцій та щирого захоплення полеглим героєм, зізнається вчителька. — Якось стріла його у місті, а він взяв та й випалив: «Ольго Миколаївно, а я був на практиці у школі!» Це мені закарбувалося у пам'яті, не знаю навіть, чому саме це. Але коли побачила повідомлення про його загибель... згадала це. Згадала і не могла повірити - бачу, що він, але не віриться... не хочеться вірити...
Пані Ольга зізнається, що ніколи б не подумала, що Олексій буде військовим. Але він спершу став прикордонником, а тоді пішов у зону АТО. Мало хто міг тоді подумати, але натомість — багато хто наразі прийшов віддати останню шану герою. Зокрема і вчителі, і однокласники. Ніхто і слова лихого не зронив, говорить Ольга Миколаївна. А про померлих — або добре, або ніц, окрім правди. І правда така, що немає чого кепського про Олексія сказати — лише щирий сум та приємний спомин. Цей день став чорним у історії золотоніської гімназії. Але Олексій віддав життя за те, щоб у її стінах і надалі могли навчатися — уже під мирним небом — маленькі українці, зокрема вивчаючи історії про українців великих!
Вірний собі… і Україні!
«Серце стискається» — зітхає пані Ольга. І чутно у її словах лише щирість, ані дещиці вдаваного сум'яття. Проте школа — то, як завше стверджували вчителі, другий дім. А от дім перший — колиска, місце, що як оберіг відганяє усе лихо та оповите найпотужнішими чарами, що дарують захист від негоди... батьківською любов'ю. Як би не прикро було визнавати, але чужі люди — чужими і лишаться. Скорботу переживуть, сум погамують, а спогади зітруть. Але разом з тим, лишаються у світі ті єдині люди, чиє серце завмирає у такі миті й уже ніколи не поновить колишнього ритму. Серце батьків, які втрачають найцінніше — а точніше, те єдине безцінне, що було у їхньому житті.
Родина Олексія чимала — трійко їх зростало разом, він та дві сестрички — Вікторія й Інна. Хлопець був наймолодшою дитиною. Мама його, розбита горем, але сповнена приємних дум і споминів про сина, запевняє — завжди до усього прямував сам. Самотужки обирав свою стезю і бажав досягнути чогось власними силами. Це було у нього на рівні із прагненням справедливості, яку часто доводилося відстоювати навіть з кулаками, як і свої мрії.
Після художнього ліцею, де здобув фах різьбяра і міг вже скласти батьку професійну компанію у його справі, Олексій здійснив несподіваний для всіх маневр. Не радячись і не вагаючись, у 2014 році поїхав до Оршанця, де мав пройти вишкіл на прикордонника. А вже у 2015 році бажання битися за правду і відстояти справедливість перетворилося на службу у нині вщент зруйнованому Маріуполі.
Зрештою, за якийсь час, коли АТО/ООС переросло у аж надто заморожений конфлікт і Олексій збагнув, що йому не впоратися з тим самотужки — покинув службу. А перед повномасштабною війною працював у правоохоронних органах. Його життя саме набувало нових обарвлень, вирувало і бурхало незнаними до тоді враженнями, зокрема через те, що працьовитість хлопця не лишилася без винагороди. Його перевели у кінологи і відправили на навчання до Хмельницького! Там-то він і почув перші вибухи ракет, перші сирени і перші гризоти сумління — волів опинитися поруч з побратимами.
Але Олексій був відповідальним. Розумів, що і після війни буде життя, будуть взаємини з людьми, колегами. Не міг не виправдати їхньої довіри, не міг підвести. Тож, не без туги на серці, узгодив для себе рішення: довчуся, а вже потім — на фронт. Олексій лишився відданим і надійним, тим, на кого можна покладатися. І, певно, якби колись повернувся після війни до колишньої роботи, мав би від того — від фаху кінолога — неабияку втіху, адже любив собак. Про це свідчить бодай навіть готовність підібрати казна-де цуценя і привезти його додому, як власне і зробив хлопець під час служби у АТО. Вівчарка Рім була його розрадою, його пристрастю і власне спонукала полюбити тварин ще більше, аж так, що це неозброєним оком розгледіло керівництво і вирішило дати хлопцю можливість присвятити роботі із собаками увесь час.
Та не судилося. Не так сталося, як гадалося, адже у символічний день, 24 серпня, коли Україна вперше за 31 рік відчувала, що таке справжня Незалежність і чого вона вартує, Олексій востаннє вийшов на зв’язок із рідними.
Повернувшись у травні з Хмельницького, він пішов у військкомат. Дуже швидко потрапив на злагодження, з якого власне відбувався розподіл. Олексій потрапив до легендарної 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, у 167 розвідувальну роту. Та не й просто у роту, а став її очільником, оскільки зважили на його попередній воєнний досвід… та й побачили, мабуть, у хлопці щось таке, що вирізняло з-поміж інших. Могли покладатися.
Отож, виконуючи чергове бойове завдання у безпосередній близькості до ворога, де розвідувальні загони майже живуть, забавляючись зі смертю та обводячи її круг пальця, Олексій отримав поранення, втрапивши під мінометний вогонь.
Родина натомість не просто бідкалася, де їхній син, а доклала усіх зусиль, аби його знайти. І зрештою знайшли. У Курахово, під самісіньким Донецьком, побитого, пошарпаного, після першої невідкладної допомоги, на яку спромоглися тамтешні медики. За якийсь час пораненого доправили у Дніпро, де вже за справу взялися хірурги, виборюючи Олексію такі важливі дні, аби він сам мав нагоду ще поборотися і вхопитися за життя. Зрештою, лікування довело його до Києва. Весь час непритомний, сам на сам зі своїми думами… хтозна, як би воно склалося, якби мав нагоду перекинутися слівцем із кревними.
Олексій боровся. Із такими тяжкими пораненнями у голову – мало хто живе. Ще менше проживає бодай кілька діб. Але Олексій жив… животів радше, існував на лікарняному ліжку, холодному і самотньому, але зрештою це був той проміжний пункт, який вартувало пройти між смертю та життям. І він боровся. Якби ж опритомнів… якби ж почув голос мами, сестер, дружини… якби зміг відчути теплий подих Ріма на обм’яклій руці, що непритомно, як і усе тіло, звисала з постелі, час від часу погойдуючись в унісон тим рухам, до яких вдавалися медсестри.
Але один у полі не воїн. І попри це, Олексій все одно тим воїном бути намагався. Боровся, боровся до кінця, до останнього хапався за життя. Як і в усьому, адже завше йшов до кінця там, де вважав те за праведне, чесне, справедливе. Він лишився вірним собі… собі, а також Україні. І 15 жовтня, о 1:00, склав голову у тій боротьбі. Серце вгамувало свій бій, кров завмерла, гнана ще мить тому жилами, а останній подих зринув з незворушних вуст у пітьму, несучи побратимам, родині та всій країні посліднє, світле і невдаване благословення!..
— Він був добрий до всіх, — вкотре повторила слова, що їх промовляли на адресу Олексію усі, мама. — Справедливий, відстоював свою думку, чого б не вартувало, хай навіть і отримував за те на горіхи. Якщо вважав, що правий — ішов до кінця.
Народившись 1995 року, Олексій Стельмах знайшов свій спочинок у 2022 році, лишаючись таким же спраглим справедливості, яким був той хлопчак, що його всі згадують зі сльозами на очах; лишаючись вірним собі й Україні, яким споминають його побратими; і зрештою, лишаючись героєм, який навік закарбується у наших серцях. Серцях, що і надалі будуть стукотіти ритмічно… тому що серце Олексія спинилося за них навік!..
Вічна слава Героям України!
Comments