top of page

«Піднімаємо голову, ракета летить на шаленій швидкості – і все». Долі дітей, яких убила Росія

510 дітей загинули в Україні внаслідок повномасштабної війни – такі офіційні дані на ранок 2 листопада 2023 року. За цим числом – неповторні життя та біль рідних, які залишаються із тягарем втрати. У цьому тексті ми розкажемо історії чотирьох загиблих дітей – із Києва, Дніпра та Маріуполя.


Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Любив навчатися і до ночі сидів за уроками. Історія 16-річного Максима Кіщика з Маріуполя

Максим Кіщик. Фото з особистого архіву родини

Надія з Харцизька Донецької області познайомилась із Василем у 2000-х. У 2002 році у пари народився син Артем. А за ним, вже у 2005, на світ з’явився Максим.


«Брат дуже не любив ходити до садочка, хотів залишатися вдома з сім'єю. Ріс слухняним. Був спокійним, розумним, посидючим», – пригадує молодшого брата Артем Кіщик.


«Максим був скромним і дуже добрим хлопчиком. Важко сходився з людьми, якщо дружив, то це були постійні товариші з дитинства, з садка і з двору; діти, з якими виріс», – згадує мама Надія.


Коли Артем і Максим були маленькими, їхні батьки розійшлись.

Максим Кіщик. Фото з особистого архіву родини

Мама багато часу проводила з синами. Пригадує, як їздили разом влітку на ставок чи кар'єр, гуляли у парку, дивилися телевізор, зустрічалися з друзями та близькими...


«Максим дивився багато рецептів в інтернеті, цікавився кулінарією і хотів навчитися добре готувати», – пригадує жінка.


Після початку російсько-української війни у 2015 році сім’я переїхала до Маріуполя.

Орендували квартиру. Діти Надії тоді вже були більш самостійними, проте у чужому місті жінці було складно.


«Допомагали знайомі, колеги: відвозили і забирали синів із тренування, підтримували морально», – розповідає мама.

Максим Кіщик. Фото з особистого архіву родини

Максим і Артем у ранньому дитинстві ходили на акробатику, потім – на футбол, у Маріуполі ж грали в секції при «Азовсталі». Старший брат згадує, що молодший добре давав раду з м'ячем.


Обоє вони любили комп’ютерні ігри. Також Максим ходив у тренажерний зал з однокласником, тренування відвідувала і мама.


Старший брат хлопця поїхав здобувати вищу освіту у Київ. У Маріуполі Максим залишився із мамою. Багато часу приділяв урокам – сидів за навчанням до пізньої ночі. Найкраще з предметів йому вдавалася математика. Він задумувався про роботу з комп’ютерними технологіями.

Максим Кіщик. Фото з особистого архіву родини

«У нас із Максимом були цікаві стосунки як у братів: то лаялися, то мирились... А коли почалася повномасштабна війна, зблизилися», – розповідає Артем.


За кілька днів до війни він приїхав до мами та брата у Маріуполь. Мав квиток назад у Київ саме на 24 лютого 2022-го. Однак мама попросила здати його і залишитися вдома, бо ворог уже атакував столицю і здавалось, що разом у Маріуполі буде безпечніше.


Надія з синами переховувалася в орендованій квартирі у Лівобережному районі Маріуполя. Їхній будинок був розташований неподалік межі з окупованою територією Донеччини. Окупанти намагалися прорватися до міста, поряд йшли вуличні бої.


Лівобережний район щільно обстрілювали з початку березня. Прилітало і поряд із будинком, де жили Кіщики, і просто по ньому.


«Один за одним довкола нас підривали будинки, вони горіли, люди переходили до сусідніх підвалів», – каже Надія.


Родина Кіщиків спочатку більше часу переховувалася вдома, та потім частіше стали спускатися у підвал, хоч там було дуже брудно, пригадує Артем:

«Жахливий підвал, не облаштований. Там смерділо».

Максим Кіщик. Фото з особистого архіву родини

Їжі у сім’ї майже не було. Пили каву з медом, заїдали салом, яке мали в морозилці. Іноді варили кашу з кухонних залишків, намагались ліпити коржики.


«Одного разу сусіди принесли ящик мороженої риби, яку роздали по всіх квартирах під'їзду. Тоді люди вже почали виносити всі продукти з прилеглих магазинів. Бо допомоги чекати не було звідки», – говорить Надія.


«Води майже не було. Неподалік від будинку був узвіз із колодязем, але там почалися бої, навкруги лежали тіла…», – додає Артем.


Хлопець каже, що вони з братом старалися не сприймати війну надто серйозно і часто намагалися жартувати. Проте засинаючи, щоразу думали – завтра можуть не прокинутись.

Максим Кіщик. Фото з особистого архіву родини

«Сидячи годинами в укритті, ми говорили, що будемо робити, коли закінчиться війна. Записували на папірчику думки: наприклад, що будемо їсти, як перемогу відзначимо. Говорили про майбутній вступ Максима, думали, що ЗНО через війну мають скасувати. Сподівалися на гуманітарну деблокаду, що все от-от закінчиться…», – говорить Артем.

Ворог наближався до будинку Кіщиків. З середини місяця родина вже бачила бої зі свого вікна.


«Спочатку у нашій квартирі вилетіли вікна, потім відірвало балкон, на вулиці був мороз. Останні кілька днів до трагедії ми, як і всі з будинку, вже повністю жили в підвалі», – розповідає Надія.


18 березня під час обстрілу Артем був у сховищі, а Надія з Максимом ненадовго піднялись у квартиру. Коли вже бігли вниз, через вікно під’їзду влетів уламок. Він поранив Максима в артерію внизу живота.

Максим Кіщик із братом Артемом після початку повномасштабної війни. Фото з особистого архіву родини

«Цілу годину ми з сусідами намагалися врятувати Максима, затискали рану, шукали машину, але всі автівки біля будинків були розбиті та без бензину. Можливості вийти з під'їзду не було, нас бомбили безупинно», – говорить мама.


Тіло Максима занесли до квартири, бо поховати його під щільними обстрілами було неможливо. Наступного дня будинок захопили окупанти.


«Тієї ночі гриміло так, що я думав – дім ляже на нас. Уранці сусіди збирались тікати, начепили на себе білі полотна – що вони мирні. Ми з мамою вирушили з ними…», – каже Артем.


Щоби врятуватись, син із мамою разом з іншими людьми бігли кілометрів вісім, поки не дістались ворожого блокпосту. Далі шлях родини пролягав через фільтраційний табір, окуповану територію, де мама з сином ночували в актових залах на стільцях.


«У фільтраційному таборі постійно заповнювали анкети, чи є знайомі у ЗСУ або «Азові». Знімали відбитки пальців, фотографували, а Артема забирали, допитували й обшукували», – говорить Надія.


Далі вже через Росію родина вирушила до Фінляндії.

Максим Кіщик із братом Артемом після початку повномасштабної війни. Фото з особистого архіву родини

«На кордоні зі мною говорили з ФСБ. Пресували, намагалися зловити на брехні. Запитували, чому я їду з Росії, тут же такі хороші умови…», – каже Артем Кіщик.


Нині він із мамою у Фінляндії. Вчиться і працює. Надія ходить на інтеграційні курси.


«Мамі важко дається мова. Але в Україні нам ніде жити. Перший наш будинок – в окупації, друга орендована квартира – спалена…», – каже Артем Кіщик.


Через кілька днів після того, як Артем і Надія втікали з Маріуполя, будинок згорів. Тіло Максима – теж.


«Пізніше поховали те, що змогли та що залишилося. Останки сина у будинку фотографували сусіди, які були в місті. Вони надіслали мені ці світлини для підтвердження факту смерті сина, оскільки документів про це у мене досі немає…», – каже Надія.


Останній прихисток 16-річний Максим Кіщик знайшов на кладовищі рідного Харцизька.

Любила танці і мріяла про велику сцену. Історія 11-річної Катерини Піхур із Києва

Катерина Піхур. Фото з особистої сторінки Олени Піхур в соцмережах

Катя була пізньою дитиною у київській родині Піхурів. Бабуся Лідія Іванівна пригадує, як її донька Олена обожнювала довгоочікуване маля. Олена працювала швачкою в ательє, тато дівчинки – на будівництві. Дитина у пари народилася вже після 40 років.


«Олена сильно хотіла дівчинку, тому всі на це і сподівались. Раніше Катерин у роду не було, та Олена сказала, що дівчинка буде саме Катя», – розповідає бабуся Лідія Іванівна.

Після народження маляти бабуся переїхала у будинок свого вже спочилого чоловіка – у село Юрівку. Рідні приїздили туди з онукою, яка постійно крутилась біля бабусі.


«На город зі мною ходила, картопельку садила, вибирала. В ліс я її водила гуляти. Онука разом із дітьми збирались на подвір’ї: то крупи брали, то зелень різали, то яблука по сезону. Куховарили так. Як я приїздила в нашу квартиру у Київ, то водила Катю на танці і гімнастику», – каже Лідія Іванівна.

Онука швидко росла і невдовзі вже порівнялась із бабусею.


«Бувало, що приїде та говорить: «Бабуся, я тебе вже догнала». Кажу: «Куди ти так швидко ростеш?», – пригадує жінка. – Маленькою Катя не була схожа ні на кого, а з роками проступили риси батька. Обоє – високі».


На підготовчих заняттях до школи Олена Піхур із донькою познайомилась з родиною Олени Пуховець. У жінки росли двійнята віку Каті – Аліна та Артем. Подружились сім’ями.


«Для Олени донька була всім. Всюди разом були. Навіть втомившись після роботи, вона хапала Катю – і гайда по всьому Києву», – розповідає Олена Пуховець.


Жінка згадує доньку подруги активною, впертою і справедливою.


«Катюшка – така непосида, її батарейки було неможливо посадити. Любила малювати. Наші дівчата зі занять виносили власноруч створені картини», – каже подруга родини.

Катерина Піхур із мамою Оленою. Фото з особистої сторінки Олени Піхур в соцмережах

«Олена шила доньці всі костюми на свята. Катюша завжди як з голочки була. Мама переробляла одяг, якщо Каті щось нове не подобалося», – каже Олена.


Катерина Піхур займалась танцями, зі змаганнями їздила по містах України. У майбутньому хотіла вийти на професійний рівень, мріяла, що танцювальна сцена стане її справою життя.


«Катя весь час їздила на виступи. Вона була дуже хвацькою, цілеспрямованою, навіть через біль усього досягала», – розповідає Олена Пуховець.

Катерина Піхур. Фото з особистої сторінки Олени Піхур в соцмережах

Олена згадує сильний зв’язок між Катею і мамою: «Катюха постійно вибігала до мами після занять. Обіймала. Все розповідала мамі. Була дуже відкрита, без жодних секретів. Таких нині мало».


Катя близько спілкувалась з донькою Олени Пуховець – дівчата були постійно на зв’язку. Разом родини їздили гуляти, ходили в кінотеатри на мультфільми.


Незадовго до повномасштабної війни помер тато Каті. У нього були проблеми із серцем. Перед 24 лютого 2022-го захворіла бабуся дівчинки, Лідію Іванівну прооперували 22 числа. Після початку повномасштабної війни вона вже не бачилася з онукою. У лікарні бабусю навідували тільки Олена з рідним братом Олегом Новодоном.

Катерина Піхур із мамою Оленою. Фото з особистої сторінки Олени Піхур в соцмережах

Сім’я Піхурів залишалась у Києві. Каті було лячно. Під обстрілами вони з мамою бігали ховатись в укриття.


1 березня 2022 року близько 17:00 російські військові вдарили по телевежі Києва. У той момент Катя з мамою Оленою і дядьком Олегом якраз бігли до укриття. Вони та ще двоє людей загинули. Лідія Іванівна тільки після виписки з лікарні змогла з’ясувати, чому її син, донька й онука не виходять на зв’язок.

Катерина Піхур. Фото з особистої сторінки Олени Піхур в соцмережах

«Я пішла до поліції… Тіла знайшли в морзі. Здавала ДНК, щоб їх опізнати… Після кремування прах сина, доньки й онуки поховала у Юрівці», – каже Лідія Іванівна.


Бабусі 76 років. Вона живе у селі. Повертатись у квартиру в Києві, де більше немає рідних – важко. Їздить туди тільки, щоб доглянути оселю.


«Мені тут краще. То бур’янину вирву, то ще щось. Ми жили дружно, а тепер залишилась я сама. Ну, як так може бути?», – каже Лідія Іванівна.

Катерина Піхур. Фото з особистої сторінки Олени Піхур в соцмережах

Любила спостерігати за комашками та тішилася цвітом дерев. Історія дворічної Вероніки Макаренко з Дніпра


Вероніка Макаренко. Фото з особистих архівів родини

В’ячеслав і Ольга з Дніпра познайомились у 2018 році, у 2019-му – одружились. Ольга працювала на м’ясній фабриці, В’ячеслав – на підприємстві, де виготовляли електричні прилади. Молода родина жила з батьками Ольги в одному з житлових масивів міста.


«Після одруження минуло місяців сім, як ми дізнались, що чекаємо на дитину. Це було дуже бажане дитя», – говорить В’ячеслав Макаренко.


«Вагітність у доньки минала добре. Четвертого листопада 2020 року Оля народила дівчинку», – розповідає мама Ольги, Оксана Білаш.


Після народження донечки В’ячеслав три дні був із дружиною та малям у пологовому. Молоді батьки обрали для маленької ім’я Вероніка. Воно сподобалось усім в родині, ласкаво дівчинку кликали Нікуся.

Мама і тато з новонародженим малям. Фото з особистих архівів родини

Тато згадує, що кожен у маленькій бачив щось від себе. В’ячеславу Ніка нагадувала його самого на дитячих фото.


«Маленька плакала, як і всі діти. Зубки різались, до року у неї вилізло вже більше половини», – пригадує батько.


В’ячеслав пригадує доньку спокійною дівчинкою, яка всім цікавилась. Ніка любила, коли їй читали книжки – це по черзі робили мама, тато і бабуся.


«Нікуся росла в нас на очах. Ми її виняньчили. Сильно любили – і я, і дідусь», – говорить Оксана Білаш.

Вероніка Макаренко з мамою Ольгою. Фото з особистих архівів родини

У дівчинки було багато іграшок. Вона обожнювала свою дитячу кухню. Могла щось «готувати» там по кілька годин. Інше захоплення Нікусі – тварини: кошенята, цуценя, свійські тварини і навіть комахи – дівчинка любила всіх.


«За комашками любила спостерігати – що роблять, як пересуваються», – згадує тато.


Бабуся пригадує онучку дуже розумною: у свої два дівчинка могла сама казочки розповідати, знала віршик «Україна – мій рідний край». А після початку повномасштабної війни по-своєму співала «Червону калину».


Після 24 лютого 2022-го Ольга Макаренко з маленькою Веронікою переїхали до рідних у Підгороднє, що на Дніпропетровщині. Та через якийсь час повернулися у Дніпро.

Вероніка Макаренко. Фото з особистих архівів родини

«Ми тоді дуже скучили одне за одним», – говорить В’ячеслав Макаренко.


З власної квартири у багатоповерхівці родина переселилася у приватний сектор у мікрорайоні Чаплі. Там порожнім залишився будинок, де жив дядько Ольги – він пішов боронити Україну.


«Ми думали, що там буде безпечніше, ніж на восьмому поверсі багатоповерхівки. У домі були коти, собаки, про яких потрібно було піклуватись. А Нікусі подобалося жити там. Вона все встигала. Така активна дівчинка», – говорить бабуся дівчинки.


«Ми щодня ходили дивитись на коней і корів. Доньці дуже подобались ці тварини», – додає тато.

Вероніка Макаренко з Ольгою Макаренко в її день народження. 23 квітня 2022-го. Фото з особистих архівів родини

Ніка любила розглядати клумби біля будинку, ходила поряд і говорила: «квіти». Це якраз була весна 2023-го.


23 квітня Ольга відсвяткувала свій 31-й день народження. 27 квітня родина, як завжди, проводила свій день. Батьки із Веронікою ходили дивитись на дерева, що квітли поряд.

«Ось тут білі квіточки, а там вже рожеві…», – згадує В’ячеслав.


Тієї ночі чоловік спав в окремій кімнаті – мав вставати о 5 ранку, а Ольга з Веронікою вкладались пізно. Бабуся з дідусем теж спали окремо.


«Я пам’ятаю тільки вибух і як мене викинуло з ліжка. Почув свист, відчув запах гару. Двері не міг вибити, виліз через вікно. Оббіг хату. З того боку, де була кімната дружини з донькою – усе палало», – згадує В’ячеслав.

Вероніка Макаренко з мамою Ольгою в останній день життя. 27 квітня 2022-го. Фото з особистих архівів родини

«Ми побігли їх рятувати, але там неможливо щось було зробити…», – каже Оксана Білаш.

До приїзду пожежників рідні з сусідами намагались загасити кімнату, де залишались Ольга з Веронікою. Тільки-но вогонь стих, В’ячеслав знову спробував залізти у приміщення, але марно – все було дуже гарячим. Тіла мами з донькою витягали рятувальники.

Будинок родини після обстрілів. Фото: Суспільне

«Я не бачив їх, у цей момент був у сусідів, вони дали мені одяг. Бо я був босий і в самих штанях…», – говорить В’ячеслав.


Поховали Ольгу і Вероніку через три дні на кладовищі у Чаплях. Чоловік фізично не постраждав, а бабуся і дідусь Ніки ще три місяці лікувались від опіків. Нині від ран залишились самі рубці. Але, каже бабуся, це ніщо поряд із болем втрати…


«Дім так той і стоїть. Ми нічого там не робили. Не хочеться, знаючи, що там загинули наші рідні. Скоро пів року буде, як їх не стало, але все ще не можемо це прийняти…», – ділиться бабуся.

Вероніка Макаренко з бабусею Оксаною Білаш. Фото з особистих архівів родини

Збирала гроші на ЗСУ і хотіла потрапити на прийом до президента. Історія 6-річної Софії Голинської з Києва

Софія Голинська. Фото з особистих архівів родини

Держслужбовці Ольга й Олександр одружились у 2015 році. Молода родина Голинських жила у Києві, через рік після весілля зрозуміли, що чекають на маля.


«Я дуже хотіла донечку. Весь час говорила про це чоловікові. Коли дізнались, що буде дівчинка, дуже зраділи. Я – бо збувалася моя мрія. Саша – бо я літала щаслива», – говорить Ольга Голинська.


Вагітність Ольги минала легко, вона працювала до самих пологів. За кілька днів до народження немовляти майбутня матуся ще наводила вдома лад, вішала штори. У понеділок, 26 вересня 2016 року, збиралась до лікаря на плановий огляд, а після – заскочити до колег на роботу.


«Лікарка мене оглянула і сказала, що з лікарні вже нікуди я не поїду, хай рідні везуть сюди мої речі. Софійка з’явилась на світ вночі 27 вересня», – розповідає Ольга.

Софія Голинська. Фото з особистих архівів родини

Мама каже: перше враження від маленької – дуже схожа на тата. Ті самі губи, брови, високе чоло.


«А мені, як мамі, хотілось, щоби вона була схожа на мене. Пізніше слухала від рідних: «Якщо дочка схожа на тата, то буде щасливою». А потім подумала, що головне – аби Софійка була здоровою», – говорить мама.


Софію Голинську охрестили 30 жовтня. Хрещеною стала давня подруга Ольги, Інга. Жінка згадує, що немовля було спокійним на обряді, а от вона дуже нервувала.


«Розуміла, що на мені – велика відповідальність. На той момент я ще не мала власних дітей. Не знала, як правильно тримати маля. Як зробити так, щоби дитинка не плакала. Але все минуло добре», – говорить Інга Хилюк.

Софія Голинська. Фото з особистих архівів родини

Коли Софійці виповнилось два роки, мама вийшла на роботу. Дитина почала відвідувати садочок.


«Тоді донька вже сама ходила на горщик, гарно тримала ложку у руках, сама їла. Вона зрозуміло й чітко спілкувалась. Відчувала себе у колективі лідеркою. Дітки інші плакали, а Софія намагалась їх заспокоїти. Постійно питала у вихователя, чим може допомогти? Любила у садочку все розставляти на місця», – розповідає Ольга Голинська.


У дитсадку Софія любила малювання та ігри в ролях. У чотири роки вчила і розповідала поезію. У п’ять – могла вивчити вірш на сторінку.


«Їй було не принципово грати зайчика чи принцесу, подобалася різноманітність. Також донька любила з усіма спілкуватись. Чи-то прибиральниця, чи директор – без різниці, могла зайти до керівника садочку, подарувати малюнок, спитати, як справи і настрій», – розповідає Ольга.


Софія Голинська з мамою Ольгою. Фото з особистих архівів родини

«Вона була дуже розумною і ввічливою. Коли приходила в гості, чемно поводилася. Софійка сама обирала, які подарунки робити моїм дітям. І досі син з донькою граються єнотиком та ведмедиком від Софійки», – говорить подруга родини Ірина Рябовол.


Ольга й Олександр з радістю проводили час із донечкою – їздили київськими парками, відвідували зоопарк, кінотеатри, атракціони. Відпочивали у батьків Ольги, подорожували країною і закордоном.


«Ми ніколи не сиділи вдома. Софія росла дуже активною. День у неї починався так: тільки прокинулась – потрібно щось планувати: або велосипед, або самокат, або їдемо стрибати на батутах», – говорить Ольга Голинська.

Софія Голинська з мамою Ольгою. Фото з особистих архівів родини

Після початку повномасштабного російського вторгнення родина залишалась у Києві. Ольга каже: пояснювала доньці, що таке війна. Сім’я обговорювала вірогідний виїзд Ольги з Софією у безпечніше місце. Але дівчинка не хотіла покидати домівку.


«Я не зможу забрати все з собою – іграшки та свій будинок», – так вона мені відповіла. Також донька говорила, що не хоче полишати свого татка... Коли я була поряд, вона не боялась – їй було безпечно та комфортно», – розповідає Ольга.


На дитячому майданчику дівчинка продавала свої іграшки, а отримані гроші разом із мамою відправила на потреби ЗСУ. У лютому 2023 року її тата Олександра призвали до війська. Вони з мамою залишились у Києві самі.

Софія Голинська. Фото з особистих архівів родини

«У свої шість років Софія зачіпала дуже дорослі теми. Наприклад, вона хотіла сестричку, але розуміла, що без тата, який в ЗСУ, це неможливо. Казала: «Як може з’явитись сестричка, якщо тата немає?». А ще донька говорила, що написала листа у космос, в якому просила про сестричку. Пізніше питала у мене, чи розглянули там його?», – розповідає Ольга Голинська.


Мама згадує, що Софія прагнула потрапити на прийом до президента. Їй хотілося сказати йому щось важливе, але що саме – дівчина так і не встигла розповісти мамі.

Перед початком навчального 2023-го року Софію готували до першого класу. Батьки обрали школу з ухилом на іноземну мову. Дівчинка добре розмовляла англійською, мова їй легко давалась.


19 серпня 2023-го Ольга з донечкою поїхала в гості у Чернігів. Планували, що ці вихідні проведуть з подругою та її дітьми. З 28 серпня мав із фронту повернутись Олександр, Ольга теж планувала відпустку, щоби вдвох могли присвятити час своїй першокласниці.

Софія Голинська. Фото з особистих архівів родини

О 8:32 Ольга з Софією сіли в поїзд до Чернігова. Вийшли з вагона об 11:04. Подруга зустріла їх на вокзалі, разом з її двома дітьми пішли гуляти у парк.


«Ми не підходили до Драматичного театру, пішли у парк, стояли біля сцени. Зупинились там буквально на 5 хвилин, бо дітей зацікавила сцена. Софія вилізла на неї. Подруга питала у доньки про підготовку до школи», – згадує мама.


Ольга розповідає, що близько 11:28 вони з подругою почули гул. Здалося, поряд пролітає літак. Підняли голови – над ними була ракета.


«Це наша авіація?». Останніми пам'ятаю саме ці слова подруги Юлії. Ми піднімаємо голову й бачимо ракету, яка летить на шаленій швидкості, – і все. Сильний вибух, дуже високий вогонь піднявся, мені здавалось, вищий за 10-поверхівку», – каже Ольга.

Чернігів після російського обстрілу 19 серпня 2023-го. Фото оприлюднив Дмитро Лубінець у телеграмі

Через мить після вибуху шестирічна Софія впала на сцені. Ользі притисло ногу, коли вона її витягнула – кинулась до дитини. У дівчинки почала збиратись кров біля животика. Жінка згадує, що «швидких» поряд не було. Її з пораненою Софією підвіз до лікарні небайдужий водій – маленьку одразу забрали на операційний стіл.


«Я чекала біля реанімації та молилася, щоб вона жила. Але дива не сталось. Мені вкотре подзвонив чоловік, щоби запитати, чи є новини, я повідомила, що Софійки більше з нами немає. Він сказав, що виїжджає з фронту і поклав слухавку», – згадує Ольга.


Софії Голинської не стало близько 14.00 19 серпня 2023-го.


Від тієї атаки на Чернігів загинули сім людей. Шестирічна Софія Голинська – наймолодша. Дівчинку поховали 22 серпня у Славутичі – місті, де живуть батьки Ольги.


«Я тепер живу думками про Софійку. Сумую… Рятує робота...», – каже Ольга Голинська.

Софія Голинська. Фото з особистих архівів родини

авторка: Наталя Куліді

Comments


bottom of page