top of page

Прощання на лінії зіткнення, спалення піаніно, нічна містерія. Як бойові бригади віддають останню шану полеглим героям

Пам’ять – єдине, що залишається рідним і побратимам полеглих захисників. За понад два роки повномасштабного вторгнення у бригадах з’явилися власні традиції вшанування полеглих захисників. Звичаї прощання, продиктовані новими реаліями жорсткої та виснажливої війни, наповнені особливим символізмом. Особливості церемоніалу, визначені вигуки й обов’язкові атрибути – усе пронизане гордістю за ту непросту роботу із захисту країни, яку доводиться виконувати військовим, тугою за тими, хто поповнив небесне військо, люттю до ворога, який щоразу забирає найкращих.


Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для NV. Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.


Проліт у небі й палаюче піаніно


Прощання з бойовими пілотами відбувається на летовищі авіаційної частини, в якій служив полеглий – під проліт у небі літака та спалення піаніно.

Франківська авіаційна бригада вшановує пам'ять пілотів Андрія Ткаченка та Владислава Залістовського у березні 2024 року. Скрін з відео з архіву бригади

Начальник служби зв’язків з громадськістю 114-ої бригади тактичної авіації Роман Ющак розповідає, що на прощання збирається весь колектив підрозділу. Під час церемонії у небі пролітає літак – саме такого типу, на якому літав загиблий. На піаніно пишуть позивний пілота і бортовий номер його літака. Поки на інструменті виконують прощальну мелодію, його підпалюють – у пам’ять про пілота, що назавжди пішов на небо. 


Звичай спалювати піаніно під час прощання з пілотом в Україні з’явився після початку повномасштабного вторгнення. Перше спалили у серпні 2023 року на вшанування пам’яті військового льотчика Владислава Савєльєва. Майор ПС України на позивний «NoMad» загинув 2 червня 2023 року під час виконання бойового завдання біля Покровська на Донеччині.


Проліт літака в небі над прощальною церемонією – давня традиція вшанування пілотів. Скрін з відео з архіву бригади


«До початку вторгнення з авіаційних традицій був тільки проліт літака в небі. Але й великої кількості випадків загибелі пілотів теж не було. Коли Влад Савєльєв загинув, то піаніно спалили в Харкові на площі, – каже Роман Ющак. – Цю традицію запозичив у колег із США і запровадив у ЗСУ український пілот Андрій Пільщиков на позивний «Juice». Він найбільше працював із закордонними пілотами, їздив на навчання в країни НАТО». 


А згодом таким чином прощалися вже і з Андрієм Пільщиковим. Він загинув 25 серпня 2023 року на Житомирщині під час зіткнення навчально-бойових літаків.


Роман Ющак розповідає, що традиція спалювання піаніно прийшла з часів Другої світової війни. Єдиної версії походження цього звичаю немає.


Ймовірно, він зародився в Королівських військово-повітряних силах Великобританії. За однією із версій, яку розповів Роман Ющак, один із британських бойових льотчиків після повернення із завдань грав побратимам на піаніно. І коли одного разу він не повернувся, побратими вирішили зіграти його улюблену пісню і спалити музичний інструмент. 


На піаніно пишуть позивний пілота і бортовий номер літака, на якому той літав. Поки на піаніно виконують прощальну мелодію, його підпалюють. Скрін з відео з архіву бригади


З того часу виникла традиція так прощатися з пілотами. Вона живе майже сотню років у повітряних силах країн НАТО, а віднедавна – і в Україні.


Проліт літака відбувається також на кладовищі під час чину поховання.


«Коли літак пролітає над церемонією прощання, захоплює дух. Це – символ могутності роботи загиблого пілота. Це символічно для хлопців, які разом із ним стояли в строю і боронили країну. Вони розуміють, наскільки могутнім є їхній внесок у перемогу», – говорить Роман Ющак.


Додає, загалом традиції чину похорону в авіації такі ж як і, наприклад, у піхоті. Головні атрибути – складання прапора з домовини, який військовослужбовці передають матері чи дружині полеглого як символ держави, яку він оберігав. А під час гімну лунають холості постріли салютної групи.


Надалі, розповідає Ющак, бригада вшановує полеглих побратимів на всі визначні дати, підтримує зв’язок з їхніми сім’ями, відвідує могили. Якщо командування або керівництво держави присвоює нагороди, то представники бригади вручають їх рідним.


Культ особистості, повага до небесного


У 49-му окремому штурмовому батальйоні «Карпатська Січ» імені Олега Куцина є традиція прощання побратимів із загиблими безпосередньо на лінії зіткнення. Започаткували її в травні 2022 року. Мар’ян Берездецький, заступник командира з питань морально-психологічного забезпечення батальйону, розповідає, що така традиція дуже важлива для військових. Особливо нині, в умовах інтенсивних бойових дій, коли загиблих – багато, а поїхати до побратимів на похорон просто немає змоги.


Мар’ян Берездецький – заступник командира з питань морально-психологічного забезпечення батальйону «Карпатська Січ» імені Олега Куцина. Фото з архіву Мар’яна


«Загинув вояк на полі бою. Хто в нього буде вдома? Родина, яка фактично не знала, як він загинув, за яких умов. За час війни ми всі зріднилися, ми – як одна родина: ті, з ким він був безпосередньо в бою, спав пліч-о-пліч, спілкувався. Ця родина є дуже важливою», – каже Берездецький.


За його словами, їхній підрозділ – один з небагатьох, що організовує такі прощання. Каже, відсутність традицій прощання побратимів із загиблими бійцями в ЗСУ пояснюють небезпекою скупчення людей. Але водночас таке прощання є надзвичайно важливим.


«Це – мотивація для тих, хто воює. Всі розуміють, що смертність – висока. Більшість загине, і їх мотивує, що їх похоронять як справжніх лицарів, воїнів, справжніх героїв, – розповідає Мар’ян Берездецький. – Ми побачили жах відправки тіла, коли його в мішок скинули, повантажили та повезли. Ніде сильно не достукалися, аби якось це змінити, і вирішили, що не можемо їх так відпускати, тож почали робити прощання в межах підрозділу. Але ми завжди популяризуємо це в інших підрозділах. І коли ми в морзі прощаємося і стоять інші бригади, вони кажуть: пацани, які ви молодці, у нас так не роблять. А це треба робити, бо це – культ особистості, повага до небесного».


«Карпатська Січ» – один із небагатьох підрозділів, де організовують прощання із полеглими бійцями на лінії зіткнення. Фото зі сторінки Мар’яна  Берездецького у Facebook

Небесними у «Карпатській Січі» називають загиблих захисників. Тут не вживають радянських застарілих термінів «трьохсотий»і «двохсотий». Лише – поранений і загиблий чи небесний.


«Для них це були лише цифри, а для нас, українців, це не є цифри, це – особистості, про яких ми будемо завжди пам’ятати», – пояснює Мар’ян Берездецький.


Прощання із полеглими побратимами на лінії зіткнення організувати непросто, але можливо. Мар’ян Берездецький домовляється з моргом, аби отримати тіло, проводить прощання під музику. Тепер для цього є навіть визначена пісня – «Українське сонце зійшло» гурту Kozak System. Її обрали самі бійці.


Поки в підрозділу немає свого капелана, прощання проходить без священнослужителя. Тіло кладуть у домовину. Лунає останнє слово командира, побратимів. Під музику кожен боєць підходить, схиляє коліно, прощається із загиблим. Хтось присягається, що помститься за побратима. Лунає гасло «Герої не вмирають». 


Під час прощання з полеглим побратимом, кожен боєць підходить до домовини, схиляє коліно, прощається із загиблим, говорить останні слова. Фото зі сторінки Мар’яна  Берездецького у Facebook


«Вдома ж ховають уже за своїми звичаями», – каже Мар’ян Берездецький.


Як відповідальний за морально-психологічне забезпечення батальйону, він говорить з бійцями про цінності, ризик загинути, вічність. Знає, як вони хочуть бути похованими і передає побажання побратимів рідним у разі загибелі.


«Часто буває, що батьки хочуть хоронити бійця отак, а він хотів бачити це по-іншому. Тому багато хто з бійців каже: якщо я, не дай Боже, загину, я маю бути похованим так і так, музика має бути саме така, – розповідає Мар’ян Берездецький. – Є багато побратимів, яким було б за честь, якби у них на похованні лунала пісня «З золотим левиком на рукаві», присвячена дивізії СС Галичина. Ми цінуємо цю пісню, бо розуміємо, що вони також були борцями за волю України». Частина вояків хоче бути похована як вікінги, коли тіло пливе по воді на плоті і його підпалюють пострілом стріли».


Для захисників керівного складу, непересічних особистостей, які за життя здобули слави, в «Карпатській Січі» існує традиція поховання з шаблями наголо та за присутності білого коня. За таким козацьким звичаєм прощалися з Олегом Куциним на позивний «Кум», командиром батальйону. Він загинув 19 червня 2022 року в селі Вірнопілля на Харківщині від прямого влучання російської артилерії у командний пункт.


«Олег Куцин завжди шанував традиції козаччини. Це було його бажання. Він хотів бути похованим як козак», – каже Берездецький.


У пам’ять про полеглих у «Карпатській Січі» готують подання на державні нагороди. Переважно це – орден «За мужність» ІІІ ступеня. Також підтримують зв’язок із рідними загиблих.


«Ми постійно комунікуємо з родинами небесних, передаємо нашу символіку їхнім дітям: футболки чи худі з символікою, – розповідає Берездецький. – Недавно виготовили коїни, спеціальні монети, що мають особливий дизайн із символікою підрозділу, які передаємо родинам. Також виготовили інформаційні банери з фото небесних побратимів. І їх бачать наші вояки, зокрема й новоприбулі».


Під час недавньої відпустки Мар’ян Берездецький відвідав могили земляків-січовиків і вручив родинам полеглих коїни підрозділу.


Місце у небесному «Азові»


Традиція вшанування полеглих азовців зародилася у 2014 році. Тоді ще у батальйоні  «Азов», нині це – 12 бригада спеціального призначення «Азов». Як розповідає старший лейтенант бригади Владислав Дутчак на позивний «Доцент», основу церемоніалу з вшанування загиблих впровадили у серпні 2014 року, коли були перші втрати у підрозділі. 


Обов’язковими  атрибутами церемоніалу пам’яті стали промова – реквієм, читання «Молитви українського націоналіста» та слова: «Полеглому герою української нації, тричі «Слава!» – Слава! Слава! Слава!». Згодом додався оклик «Пам’ятаємо!» та  відповідь бійців – «Помстимося!».


Владислав Дутчак на позивний «Доцент»: «Раз ти вже азовець, то смерть не може розлучити наше братство». З архіву бійця

З часом до цих атрибутів церемоніалу додали смолоскипи, почесну варту, сальву – залпи із автоматів. Вершиною церемоніалу став «День мертвих» – щорічна нічна містерія вшанування полеглих бійців «Азова». Його вперше провели у 2015 році на день осіннього сонцестояння на базі «Азова» в селі Урзуф Донецької області. 


«Спочатку це був марш зі смолоскипами, сальва. Потім насипали курган, встановили мечі. Ця композиція символізує доблесть воїнів, які загинули у бою і їхні мечі тепер назавжди у землі, яку вони захищали ціною свого життя. Ця містерія проводилася щороку», – говорить Владислав Дутчак.


Під час нічної містерії вшанування полеглих бійців «Азову» згадують усіх побратимів, які віддали життя в боротьбі за майбутнє української нації. Фото зі сторінки полку «Азов»

Під час заходу азовці згадують усіх побратимів, які віддали життя в боротьбі за майбутнє України. Після звернення командира полк читає «Молитву українського націоналіста». 


Потім хорунжий проголошує: «Процедуру переклички загиблих бійців розпочати!» І поіменно називає загиблих бійців. Оголошує позивний, боєць підіймає щит, на якому написаний позивний, підпалює смолоскип і відповідає: «В строю». 


«Це підкреслює, що раз ти вже азовець, то смерть не може розлучити наше братство. Боєць переходить до небесного «Азова» і там уже чекає всіх інших», – розповідає Владислав Дутчак.


У той самий час хорунжий згадує, за яких обставин загиблий віддав своє життя. Боєць із щитом проголошує: «Пам’ятаємо!». У відповідь стрій відповідає: «Помстимося!». В цей час небо прорізають «трасери» – кулі, що мають видиму траєкторію польоту, лунають сальви, прожектори розсікають пітьму, палахкотять чаші та смолоскипи – символізують перемогу світла над мороком, пам’яті над небуттям.


Така послідовність і символіка церемоніалу була колективно напрацьована хорунжими «Азова». Серед його авторів – нинішній командир Хорунжої служби, капітан Андрій «Спайдер» Ігнатюк і на той час хорунжий Сергій «Сполох» Бевз.


Вогні символізують перемогу світла над мороком, пам’яті над небуттям. Фото зі сторінки полку «Азов»

На церемонії присутні також родичі загиблих. Владислав Дутчак каже, це – правило, бо рідні полеглих – теж родина «Азова», як і полеглі бійці. Традиційно сім’ями загиблих опікується патронатна служба «Азова». Вона разом із Хорунжою службою бере на себе значну частину роботи з організації поховання. Також Хорунжа служба постійно замінює прапори на могилах полеглих азовців.


З початком повномасштабного вторгнення проведення щорічного церемоніалу в традиційній формі стало неможливим. У 2023 році містерії пам’яті проводили на місцях дислокації полку «Азов». Але обмежено.


«Зараз ми не можемо зібрати весь підрозділ на вшанування пам’яті загиблих. Цю велику містерію будемо проводити вже після перемоги, по завершенню війни. Таке скупчення азовців – дуже жадана мішень для росіян», – пояснює Владислав Дутчак.


Є в «Азові» встановлений церемоніал і для чину похорону. Він має певні варіанти, які пов’язані із віросповіданням азовця.


«Якщо рідновір, то звичайно ж, ми не будемо запрошувати священника. Якщо – греко-католик, католик чи протестант, то церемоніал буде з капеланом, – розповідає Владислав Дутчак. – Загалом церемонія стандартна для всіх: вручення сім’ї загиблого складеного трикутником азовського прапора і шеврона, читання молитви, традиційне «Пам’ятаємо! Помстимося!», «Полеглому герою української нації тричі: «Слава». Слава! Слава! Слава!».


До початку повномасштабного вторгнення в полку «Азов» на роковини загибелі бійців проводили окремі церемонії поминання. Вони проходили в гарнізонах полку на загальному шикуванні. З початком вторгнення ця традиція на паузі, оскільки на пунктах постійної дислокації особового складу практично немає.  


«Все буде після перемоги», – каже Владислав Дутчак.


Авторка: Ольга Суровська


Comments


bottom of page