Упродовж століття родина Наталії Соколовської потерпала від росіян. Її діда Миколу Сарму-Соколовського декілька разів ув'язнювали за українську позицію та участь в Організації українських націоналістів. Він провів у неволі загалом понад 15 років.
Через десятки років росіяни знову принесли горе в родину, забравши життя внучки Миколи Соколовського, Наталії. А її діти й онуки стали «переселенцями з досвідом».
Текст підготувала платформа пам'яті «Меморіал» спеціально для hromadske. Щоб повідомити дані про втрати, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Любив Україну, творив, боровся
Микола Сарма-Соколовський був художником, писав поезію, прозу і публіцистику, грав на бандурі. Він народився 19 травня 1910 року на Дніпровщині. Тато, кубанський козак Олександр Соколовський, змалку прищеплював синові любов до України. Коли Миколі було 13, до сім’ї додому прийшли чекісти, щоб заарештувати батька. Того ж дня тато помер через хворобу.
Пізніше наставником і «другим батьком» для Миколи став Фотій Красицький — учитель Миргородської художньо-керамічної школи, родич Тараса Шевченка.
Миколу вперше заарештували у 19 років за приналежність до Спілки Української Молоді й те, що грав на бандурі та поширював українські історичні пісні у селах на Полтавщині. Після суду юнак потрапив у концтабір, звідки згодом утік.
У 1934 році Миколу призвали до Червоної армії. Батальйон перемістили на Далекий Схід, де мобілізованих фактично перетворили на каторжан. Звідти він теж утік і з підробленими документами вступив у Київський художній інститут, де здобув освіту художника.
Микола склав у Києві присягу члена Організації Українських Націоналістів у 1941-му. Був провідником ОУН на Полтавщині. Також пройшов пастирські курси Української автокефальної православної церкви, а наступного року став священником.
У 1942-му гестапо розстріляло у Полтаві 12 оунівців, серед них була дружина Миколи — Діна Соколовська.
А вже радянське НКВС арештувало самого чоловіка в 1944-му. Та Микола вкотре утік з-під варти. Він став жити під чужим іменем на Буковині, де мав парафію, якій проповідував українською мовою. Сарма-Соколовський продовжив співпрацювати з підпіллям ОУН.
Черговий арешт стався у 1948-му — енкаведисти схопили священника біля церкви. Спершу на Миколу чекала смертна кара, та покарання змінили на 25 років таборів особливого режиму. Такий вирок винесли також двом його братам і дружині Варварі.
За проукраїнську діяльність Микола Сарма-Соколовський загалом понад 15 років провів у неволі. У 1961 році ув'язнених радянською владою амністували. Микола та його рідні вийшли на волю, проте їм було заборонено жити на заході Україні. Так сім'я опинилася на Луганщині, де чоловік жив до 1974-го.
Потім Микола переїхав у місто Новомосковськ на Дніпровщині. Наприкінці 1980-х він створив там гурток бандуристів, товариство української мови й товариство «Просвіта».
Після проголошення незалежності України чоловік був настоятелем церкви. Весь цей час Микола продовжував малювати й писати, хоча публікувати його творчість було заборонено аж до 1990-го. Попри це йому вдалося таємно видати збірку віршів.
Помер Микола Сарма-Соколовський 9 серпня 2001 року. Його донька писала про батька книжку, але не встигла завершити. Дописувала її вже онука — Наталія Соколовська. Вона берегла дідові картини та все пов'язане з історією її роду. У 2022 році життя Наталі забрала російська армія.
Закохувала людей в українську культуру
Наталія мешкала на Луганщині, зокрема у Довжанську, Луганську та Щасті. Зі своїм чоловіком виховала двох доньок. Мала інженерну та філологічну освіти, викладала креслення, малювання і трудове навчання, а пізніше — українську мову.
«Наталя не боялась бути з дітьми на одній хвилі. Не переживала, що через це її авторитет похитнеться. Її любили й поважали», — розповідає колега та подруга жінки Євгенія Кібець.
Понад 10 років Наталія працювала викладачкою української мови й була відповідальною за культурно-масовий сектор у Луганському державному медичному університеті. Від заходів, які вона організовувала, були у захваті і колеги, і студенти.
«Вона все робила з душею, оригінально, по-особливому. Це було сплетіння інженерної думки й естетичного бачення. Костюми, музику, сценарій, декор — усе продумувала до дрібниць», — згадує Євгенія Кібець.
Якось на виступ Наталі були потрібні яскраві спідниці — помаранчеві, зелені, сині… Узяти їх не було де, тож вона їх сама й пошила. А ще Наталя малювала, плела бісером, в’язала, її інтереси та вміння були розмаїті.
Університетськими заходами Наталія Соколовська закохувала людей в українську культуру, яку безмежно любила. Вона сама була українськомовною, як і її доньки. У школу вони часто одягали вишиванки.
Сама ж Наталя теж любила одягати вишиті сорочки та сукні. Доповнювала образ червоним намистом і сережками.
«Наталія так гарно говорила українською! Я дивувалась: як у нашому російськомовному регіоні можна так добре знати українську? Ходила лише в український театр. У її кабінеті висів портрет Тараса Шевченка», — пригадує подруга Олена Корж.
У жінок була різниця у віці майже 20 років, але це ніколи не відчувалося, додає Олена:
«Вона спілкувалася з тридцятирічними так, ніби їй було 30. Зі старшими людьми говорила так, наче була їхнього віку. Вона мала природжену мудрість».
Наталя берегла пам'ять про своїх родичів. У її будинку в Луганську над сходами, які вели на другий поверх, висіли портрети рідних — бабусь, дідусів, тіток.
«Ідеш, як по алеї слави, з відчуттям, що бачиш корені роду. Коли вони через війну переїхали у Щастя, усю галерею забрали з собою», — пригадує Євгенія Кібець.
Уже після 2014-го Наталя повернеться в окупований Луганськ один-єдиний раз, аби забрати дідусеві картини.
«Інтелігентна, витончена, шляхетна. Зі стриманою гордістю розповідала трагічну й водночас героїчну історію свого роду. І було одразу зрозуміло, звідки вона така — справжня українка», — характеризує Наталю подруга Олена Неловкіна.
Ходили на протести, доки окупанти не захопили Луганськ
Навесні 2014 року Наталія Соколовська з колегами приєдналася до Євромайдану в Луганську, брала участь у мирних акціях і студентських маршах на підтримку єдності України.
«У квітні до Луганська з боку росії вже приїздили ті, хто мав завдання влаштувати заворушення з подальшим встановленням проросійської влади у місті. Після захоплення будівель СБУ, обласної адміністрації та проведення так званого референдуму відкрито висловлювати проукраїнську позицію стало небезпечно, в університеті зокрема. Містом бігали озброєні маргінали, які “кидали на підвал” усіх, хто їм не подобався, хто не так дивився або не так поводився. Української влади в місті вже не було. Нашого Луганська теж», — пригадує Олена Неловкіна.
Наталя ще гуртувалась із друзями-однодумцями, але вже було зрозуміло, що слід виїжджати на підконтрольну Україні територію.
З чоловіком Андрієм Мироненком і двома онуками (дітьми дочки Оксани) вона виїхала у місто Щастя. Донька Юлія Гриньова, яка тоді жила з сім'єю в Донецьку, евакуювалася до Луцька.
Донька Оксана з чоловіком Станіславом залишилися в Луганську доглядати за двома літніми бабусями й дідусем. Вони обоє — лікарі, продовжували працювати в умовах обстрілів, без світла, води, зв'язку та під тиском російських солдатів.
Одного дня під час обстрілів уламками снарядів поранило дідуся. Це стало сигналом: літніх родичів теж краще евакуювати.
«росіяни забороняли їздити по місту власним транспортом. Попри це я наважилася сісти за кермо, забрала діда в лікарню, витягла уламки, позашивала рани… Свою машину сховала в гаражі на роботі. Після цього знайшла таксі, яким вивезли дідуся і бабусь у Щастя», — пригадує донька Наталі, Оксана Мироненко.
Вони з чоловіком очікували, що українська армія звільнить місто від окупантів. Час ішов, а цього не відбувалося. 1 вересня подружжя лікарів зібрало речі й лікарські інструменти та на власних машинах виїхало у столицю.
«Вирушили в Київ у пошуках щастя», — каже Оксана.
Зі Щастя — у Бучу
Станіслав і Оксана спершу жили у друзів, потім винаймали будинок у Бучі. Пізніше купили там власне житло.
Наталія Соколовська й Андрій Мироненко залишилися на Луганщині. Час від часу приїжджали в Бучу, а згодом купили там квартиру. У 2019 році на Київщину з Луцька переселилися й дочка Юлія з чоловіком і трьома дітьми.
«Щастя періодично обстрілювала російська армія. Були прильоти до сусідів, але обійстя батьків не постраждало. Мама хотіла евакуюватися, але бабусі були проти ще одного переїзду», — ділиться Оксана Мироненко.
Батьки Наталії й Андрія померли, а за тиждень до початку повномасштабної війни почалися щільні обстріли Щастя.
23 лютого подружжя приїхало в Бучу. Не встигли розпакувати валізи, як війна прийшла і сюди.
Російські солдати обстрілювали будинки, катували, вбивали, ґвалтували. Перешкоджали евакуації, завдаючи ударів по колонах та окремих автомобілях.
Наталю впізнали за пластиною в руці
Спершу з Бучі виїхали доньки подружжя. Наталія з чоловіком вагалися: сподівалися, що все швидко минеться. Та 4 березня все ж таки вирушили.
Поїхали дорогою, якою перед тим виїжджали інші. Однак тепер проїзд перекривало бетонне загородження. Наталія сказала, що знає ще один шлях.
«Поки батьки їхали, я була з мамою на зв'язку. Вони були на вулиці Яблунській, зараз її називають “дорогою смерті”. Почулися постріли. Кулі влучили в машину. Батьки зупинилися і вийшли з авто. Я радила їм лягти на землю або шукати якийсь закуток, щоб перечекати», — згадує Юлія Гриньова.
Це була територія приватного сектору, двері у найближчі будинки замкнені, сховатися було ніде. Подружжя сіло в машину. Розвернулися, проїхали метрів сто. Знову почалися обстріли.
«Останнє, що я почула, — це слова тата: “Мам…” При нас він називав її мамою. Далі тато знепритомнів. Ще хвилин 10-15 тривав дзвінок, я гукала батьків, але відповіді не було», — розповідає Юлія.
Коли Андрій Мироненко отямився, його автівка горіла. Він подивився на дружину, побачив прострелені груди і голову. Намагався дістати її тіло з автомобіля, але двері заклинило. Скло вже повилітало, та через вікно витягнути жінку теж не виходило: одна рука чоловіка була прострелена.
Після цього він узяв телефон, дістав два рюкзаки з багажника й забіг у найближчу відкриту хвіртку. Зайшов у сарай. Тим часом авто вибухнуло.
Андрій Мироненко встиг повідомити про поранення зятя Стаса, чоловіка доньки Оксани, і знову знепритомнів.
Оксана Мироненко телефонувала в усі служби, щоби врятувати тата. Оскільки тривали бої, їй відмовляли у допомозі. Врешті знайшла волонтерів поблизу, серед яких був медик. Андрій Мироненко йшов до них дворами, перелазив через паркани — та все ж дістався, отримав першу допомогу і залишився на ніч.
О 6 ранку наступного дня пішки перейшов російський блокпост на шляху в Ірпінь. Кум Оксани підвіз його до Романівського мосту, що з'єднує Бучу й Ірпінь із Києвом. Оксанин чоловік забрав Андрія у приватну київську клініку, де працював із дружиною. Оксана прооперувала батька.
Вона поділилась, як зуміла здолати емоції через утрату мами: «Я відчувала ненависть і цілий спектр негативних емоцій щодо росіян. Але сконцентрувалась на тому, що я можу зробити — і робила це, тому що прийняти таку безглузду смерть мами через росіян я не могла й не можу досі».
Оксана Мироненко з чоловіком, дітьми та батьком виїхала в Івано-Франківськ. Юлія Гриньова з сім'єю — до Німеччини.
Забрати тіло Наталії Соколовської вдалося лише через місяць, після звільнення Бучі від російських окупантів.
За кілька років до трагедії їй робили операцію на кістці — вживлювали пластину. За нею жінку й упізнали. Тіло Наталі кремували.
«Якби залишився клаптик України, вона жила б там»
Коли Олена Корж дізналася про загибель Наталі, плакала не тільки вона, а й її чоловік.
«Найстрашніше те, що вони зі Щастя приїхали в Бучу, щоб урятуватися. Наздогнало… Вона б ніколи не жила на окупованій території. Якби залишився маленький клаптик України, вона жила б там», — вважає Олена.
Вона важко переживає втрату подруги. Тепер кожне свято — це нагадування, що Наталі більше нема.
«Ми про неї не забуваємо. Її неможливо забути. Ми могли говорити годинами. Не розумію, як без неї жити», — каже Олена Корж.
«Ми були на телефоні кожного дня, поки зв’язок не зник, а 4 березня мені зателефонувала наша спільна подруга й сказала, що Наталя загинула… Біль відчуваю досі. Збереглися фото, у яких “те” життя. Поки не вистачає сил на них дивитися. Світла пам’ять…» — додає Олена Неловкіна.
«Досі не можу повірити...» — каже Євгенія Кібець. Вона часто згадує часи, проведені разом. Зараз, говорить, ніби осиротіла. Живе за кордоном. Сумує за Україною, проте їхати нема до кого.
На пам'ять про маму доньки створили благодійний фонд
Чоловік Наталії Соколовської не може оговтатися від горя. Доньки активно волонтерять. На пам'ять про маму вони створили благодійний фонд «Наш сокіл», який опікується людьми літнього віку, внутрішньо переміщеними та людьми з інвалідністю, а також займається медичною допомогою постраждалим від війни цивільним та військовим. Юлія надсилає в Україну з Німеччини гуманітарну допомогу.
«Нічого не зміниться, якщо я буду тільки злитися на росіян, тому трансформую цю агресію в позитивне. Займаюсь волонтерством. Я сама знаю, як це — переїжджати, коли тебе ніхто там не чекає. У мене є досвід і великий ресурс допомагати людям», — розповідає Оксана Мироненко.
За її словами, зайнятість рятує від усвідомлення того, що сталося.
«Протягом століття наша родина потерпала від російської влади. Мама нічого доброго від росіян ніколи не очікувала. Чомусь деякі люди (путін та його прибічники) вважають, що можуть керувати долями мільйонів людей і не нести за це покарання. Мене гнітить ця думка й абсурдність цієї війни. Боляче від усвідомлення, що мама ще могла б жити років 20-30», — ділиться Юлія.
Наталія Соколовська мріяла більше часу проводити з дітьми та онуками. Хотіла частіше малювати.
«Ми їй купили мольберт і фарби. Вона все казала: “Оцю справу дороблю і візьмусь малювати”. Також хотіла завершити книжку, яку розпочала писати моя бабуся. Не встигла… Мама любила життя й могла ще нести світу любов і добро», — говорить Юлія Гриньова.
Авторка: Наталя Хвесик