top of page

«Просто так не міг нас кинути». Історія тата 10 дітей, який покінчив з життям після допиту окупантів

***

– Добрый день, а где ваш муж?

– В іншій кімнаті.

– Можно его с паспортом, с документами? Мы на улице ждем. Детей не выпускайте.


Людмила Колтунова переказує розмову з російськими окупантами у селі Василівка, що на Кінбурнському півострові Миколаївської області. Це було 22 липня 2022 року. Дітей вона таки вивела: «Ми їх не слухали, взяли паспорт Олександра і вийшли усі разом».


Після допиту окупантів її чоловік став мовчазним. А через два дні на світанку знайшли його тіло – Олександр повісився.


Історію сім’ї з Миколаївщини, де ростили 10 дітей, і втратили батька – читайте далі.


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Української правди. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


«Скільки б у нас дітей не було, я їм все буду віддавати»


Олександр народився у селі Василівка на Кінбурнському півострові. Його дитинство було непростим, розповідає дружина Людмила, яка знала Сашка з дитинства. Батьки зловживали спиртним, а він уже від 10 років брав на себе відповідальність за молодших брата і сестру. У 2003 році батько Олександра вбив його матір, а потім і себе. Чоловік дуже важко переживав ті події. Для всієї родини це стало шоком.

Олександр Колтунов у 40-річному віці. Джерело: архів родини

Людмила і Олександр були сусідами. Все дитинство разом грались. У юнацькому віці Сашко почав залицятися.


«Пам’ятаю, як він приносив мені тюльпани – великі оберемки. Залишав на порозі будинку. У нас із дитинства була тяга одне до одного. Ми ніби одне ціле були. Коли Саша служив в армії, писав мені листи. А як повернувся, ми одружилися. Мені було 17, а йому 20 років», – розповідає Людмила.


Після одруження молода сім’я завела власне господарство.


«Мама подарувала нам телицю. Почали й самі купувати корів, свиней, курей, качок. Я вдома була біля господарства, а він – рибалив, цим і заробляв», – каже жінка.


Олександр був віруючою людиною, хотів багато дітей.


«Він казав: «У мене дитинства не було, але скільки б у нас дітей не було, я їм все буду віддавати»», – пригадує Людмила.


Родина Колтунових жила небагато, але дружньо. Свята зустрічали разом. Олександр любив робити подарунки рідним. На День святого Миколая, поки дружина і діти спали, під подушку кожному ховав якийсь сюрприз.


«Ми завжди дні народження святкували. Хрестини робили, багато людей запрошували, музику живу замовляли. Новий рік, Великдень, Різдво – завжди разом», – говорить Людмила.


Колтунови любили проводити час на природі, влітку – смажили шашлик, плавали на глісері, відпочивали біля моря у наметах. А взимку влаштовували квести.


«Ми купували цукерки. Саша по лісу бігав, розкладав цукерки, а потім ми брали дітей, ішли, й, наче, то зайчик їм поклав», – пригадує Людмила.


«Саша все життя присвятив дітям», – додає її брат Олексій. Каже, що Олександра пам’ятає дуже працьовитим.


«Тато був хорошим»

Людмила з дітьми на подвір’ї школи у 2023 році. Джерело: архів родини

Найстарший син Олександра й Людмили – військовий. Він потрапив у полон під час повномасштабної війни. Хлопець любив автотехніку й допомагав матері на кухні. Як і тато, цікавився риболовлею. В армію за контрактом пішов, щоби заробляти власні кошти, каже Людмила. Мав три роки бойового досвіду в АТО.


«Я його просила: «Не їдь, будь ласка, будь біля нас, тягнутися будемо, якось буде». Він дорослим себе відчув і поїхав служити в Очакові за контрактом. Коли почалася повномасштабна війна, опинився в оточенні», – розповідає Людмила.


Хлопець намагався хоч кілька разів на тиждень підтримувати зв’язок із рідними. Якось, пригадує мама, надіслав їй дві фотографії і написав: «Мамо, це на пам’ять».


«Кажу: «Яка пам’ять, сину? Твої фотографії мені приємно бачити». Дитина відчувала наче. 16 березня 2022 року в нас обірвався зв’язок. А через рік, 16 березня 2023 року, виставили відео, де він звертався до нас…», – розповідає жінка.


18-річний син Людмили і Олександра, Сергій, має інвалідність, нині він із бабусею в окупованій Василівці. Виїхати через проблеми з ментальним здоров’ям не зміг… За Сергієм доглядає матір Людмили.


«Коли після загибелі Сашка ми з дітьми виїздили, я була у поганому стані… Мама Сергія біля себе залишила. Він має проблеми з розумовим розвитком. Він усе робить, допомагає, але ще любить гратись іграшками, як мала дитина», – розповідає Людмила.


Сину Юрію – 17 років. Він цікавиться технікою, мріє купити мотоцикл і навчитися на ньому їздити.

Діти Людмили та Олександра біля школи, осінь 2023 року. Джерело: архів родини

14-річна дочка Мар’яна любить пекти печиво і тортики. Ходить до школи, захоплюється орігамі, створенням картин із бісеру.


«Коли народилася Мар’яна, Саша працював у лісовому господарстві. Він тоді звільнився заради дитини – щоби бути вдома, допомагати мені з малечею. Ми все вдвох робили… Діти старші попідростали й теж допомагали. Все гуртом, усе встигали. У нас хата маленька була, не хороми, але все, що треба, – мали», – розповідає Людмила.


Сину Віталію зараз 12 років, він дуже любить навчатися. Цікавиться риболовлею, як і тато. Каже, що пам’ятає батька доброю людиною: «Тато був хорошим. Ми з ним ходили на риболовлю. Найкращий мій спогад із ним – це відпочинок на морі».


Десятирічна Анна любить складати пазли, мріє стати косметологинею.


Аліні – вісім років, вона любить вчити вірші та співати. «Всі кажуть, що вона має бути актрисою, коли виросте», – говорить Людмила.


Шестирічна Сніжана дуже сором’язлива, пішла у перший клас в школі під Очаковом. Допомагає мамі вдома. «Любить пилюку витирати, підлогу мити, любить прибирати», – розповідає Людмила.


«Мамо, я тебе так люблю», – постійно повторює чотирирічний син Богдан. Людмила каже, що малюк росте дуже активним, любить гратися з іншими.

Богдан Колтунов, Джерело: архів родини

Найменша донечка Сашка та Людмили, Вікторія, народилася 27 лютого 2022 року, на початку повномасштабної війни.

Найменша дочка Вікторія у 2023 році. Джерело: архів родини

«Вона зараз починає казати цікаві нові слова. Їй було лише п’ять місяців, як Саша пішов з життя. Я переконана, що він не міг нас залишити просто так – мене й десять дітей, яких він дуже любив», – ділиться Людмила.


«Він дуже був злий на росіян»


23 лютого 2022 року Людмила та Олександр не думали про війну. Вони не вірили у можливість повномасштабного вторгнення.


Вранці 24 лютого Олександр збирався на роботу на рибне підприємство – мав витягувати сітки, які розставив. Було чутно постріли. Він розбудив Людмилу.


«Я встала. З усіх сторін стріляє. Так і зрозуміла, що розпочалася війна. Кричу, плачу. Руки опустилися. Зателефонували матері, батько мене заспокоює, що це не війна, а навчання. Я кажу: «Ну, що ви мені розповідаєте, яке навчання, це війна почалася». Вони всі хвилювалися, щоб я не народила передчасно», – пригадує Людмила.


Вибухи лунали за межами Василівки. Родина Колтунових думала про евакуацію, втім Олександр все ж вирішив залишатися в селі до останнього.


«Він казав: «Тут я народився, тут мій пуп закопаний, тут я і помру». Думали залишимося, поки безпечно, а далі побачимо», – говорить Людмила.


27 лютого в неї почалися пологи. З Голої Пристані виїхала «швидка».


«Росіяни наступали на Херсонщину. Олександр вирішив везти мене машиною на зустріч медикам. Приїхали, «швидка» пробила колеса, викликали іншу. Повезли. Звісно, страшно, тому що літаки літали, бахкає з усіх сторін. У мене через усі ці нерви дуже важкі пологи були. Втратила багато крові. Але, слава Богу, все добре минуло», – пригадує Людмила.


У Василівку окупанти почали заїжджати від 28-го лютого, розповідає Людмила. Місцевим мешканцям не можна було виходити на вулицю.


Людмила пригадує, як окупанти побачили, що на вежі у лісовому господарстві висить відеокамера – вона раніше була призначена для спостережень за пожежами, утім останні роки не працювала. Росіяни, думаючи, що місцеві спостерігають за ними, почали її обстрілювати.


«Інтернет-вишки теж розстрілювали. На машинах колеса прострілювали, щоб ніхто не виїжджав. Коли після смерті Саші ми виїжджали, я бачила їх у лісі. Слава Богу, що нас спас, що росіяни нас не зупинили, не вбили», – каже Людмила.


Іноді окупанти приходили до домівок місцевих і забирали чоловіків на розмови. Про що спілкувалися – Людмила не знає.


Вона навмисне вивішувала на подвір’ї багато дитячих речей, аби окупанти розуміли – тут живуть діти.


22 липня 2022 року російські військові прийшли до оселі Колтунових.


«Вони не кричали, були озброєні, але зброєю нам не погрожували», – розказує жінка і переповідає діалог з окупантами.


– Заходьте, але у мене діти. Повна хата дітей.

– Добрый день, а где ваш муж?

– В іншій кімнаті.

– Можно его с паспортом, с документами? Мы на улице его ждем. Детей не выпускайте.


«Ми їх не слухали, взяли паспорт Олександра і вийшли усі, з дітьми», – пригадує Людмила.


– Заведите детей в дом.

– Я не буду заводити дітей. Відпустіть мого чоловіка. Що він зробив, що ви прийшли до нього?

– Мы знаем, что его брат воюет, и сын ваш пропал без вести. Вынесите футболку.


«Я нічого не можу зрозуміти: яку футболку? Навіщо? Він одягнений. Зав’язували йому очі – це вже чоловік потім розказував. Завели машину, вивезли, в яму кинули, а потім з ями дістали та розпитали. Олександр нічого нам не розповідав, про що вони говорили. Він сказав, що все добре», – пригадує дружина і додає, що дуже хвилювалася, аби чоловік не накинувся на окупантів: «Він був проти росіян, злий був на них. Я так боялася, щоб, коли вони зайшли, він гірше не зробив».

Олександр Колтунов у довоєнний період. Джерело: архів родини

Олександра забрали вранці, а ввечері відпустили.


«Батько мій забирав його на трасі у Херсонській області, він йшов пішки. Я пішов до родини з’ясувати, чи не били його. Він мені нічого не розповів, був трохи переляканий. Вони його возили в село Рибальче, там був такий пункт, куди вони людей звозили», – розповідає брат Людмили, Олексій.


Людмила пригадує – коли чоловіка повернули додому, він сказав, що дуже хоче поїсти та прийняти душ. Був того вечора лагідним до дітей, багато бавився з ними.


На другий день настрій Сашка був пригніченим. Він став мовчазним, каже Людмила, постійно про щось думав.


«Перестав з нами розмовляти. Ми його питаємо, він відповість одне слово і все. Я до нього говорю, а він літає десь у думках. Мало тоді нам допомагав, був повністю в своїх думках», – пригадує дружина.


Наступного дня вранці Олександра знайшли мертвим. Він вчинив самогубство у власному дворі.

Родина Колтунових взимку 2022 року. Джерело: архів родини

Людмила губиться у здогадах, що могли окупанти сказати її чоловікові. Вона каже, відколи його брат воював, а син зник безвісти, Сашко дуже хвилювався за рідних людей. Схуд, іноді рвався на фронт.


«Якийсь страх у нього був. Старший син – військовий, він дуже переживав за нього», – розповідає брат Людмили, Олексій. Він зі своєю родиною також був в окупації на Кінбурнській косі, і часто навідувався до Колтунових.


«Напевно, вони йому сказали щось таке, чого не зміг пережити, – говорить Людмила. – Мій тато поїхав тоді під обстрілами, купив труну, ми поховали Сашу в селі. Росіяни не перешкоджали».


«Я буду щаслива, якщо в дітей усе буде добре»


«Олександр був рибалкою, з яким ми співпрацювали. Багатодітна родина, він батько, який дуже старався. Жили вони не багато, кінці з кінцями зводили. Він був працьовитий. Після його загибелі я пропонував Людмилі виїхати до Чехії, ми багато людей туди вивозили. Але вона не захотіла, бо син у полоні, а рідні в окупації», – розповідає Євген Полтавчук, у рибоприймальному комплексі якого працював Олександр.

Людмила Колтунова, осінь 2022 року. Джерело: Facebook-сторінка Людмили

Із окупації Людмила виїхала в серпні 2022 року. Евакуюватися їй та дітям разом з іншими жителями допомагали українські захисники.


«Зараз зі мною вісім наших із Олександром дітей… Через те, що родичі в окупації, а син у полоні, я боюся зайве слово сказати, щоби не нашкодити», – мовить матір

Родина Колтунових після переїзду в Очаківський район, вересень 2023, Джерело: архів родини

Від загибелі Олександра минуло більше року. Людмила з дітьми живе у селі неподалік Очакова.


«Зараз у мене сенс життя – діти. У перші місяці, коли не стало Олександра, мене підтримав молодший брат. Середній допомагав із виїздом. Дякую їм, бо у мене від ранку до вечора у Василівці життя минало на кладовищі», – пригадує Людмила.


Людмила каже, що мріє допомогти дітям реалізуватися. Хоче, аби вони мали освіту.


Нині вона будує стосунки з новим чоловіком, береже пам’ять про Олександра, батька своїх 10-ти дітей. Мріє дочекатися старшого сина з полону. Документи на його обмін, розповідає, вже подали.


«На щастя, нам в Очаківському районі дали безплатно пожити у людей. Дають гуманітарну допомогу, держава платить гроші за категорією «малозабезпеченості». На вісім дітей дали три тисячі пенсії і є гроші, як внутрішньо переміщеним особам. Та коштів не вистачає. Важко. Дуже важко. Зараз такий час… Тягнемося, а що робити? Я буду щаслива, якщо в дітей усе буде добре. Скоріше перемоги – оце моє майбутнє: будемо жити десь тут, а додому будемо їздити до бабусі у гості, заберемо сина, будемо всією родиною разом», – говорить Людмила Колтунова.


авторка: Юлія Голокоз

Comentarios


bottom of page