top of page

Просто не змогли би інакше. Історії людей, які під час війни пожертвували собою заради інших


Юлії Трофименко було 42 роки. Вона жила в селищі Калинівське на Херсонщині. Юля, усміхнена та життєрадісна продавчиня місцевого магазину, загинула 28 березня 2022 року. Закрила собою доньку під час російського артилерійського обстрілу.


37-річний Олексій Демонтович жив у селі Киїнка на Чернігівщині. Був кухарем, батьком двох дітей і людиною, яка завжди готова прийти на допомогу. Олексій загинув 28 лютого 2022 року, коли кинувся допомагати поліцейському, якого поранили російські військові.


Віктор та Наталія Мазохи були пенсіонерами. Жили в місті Буча на Київщині. Дуже любили онуків, яким присвячували чи не весь вільний час. 16 березня 2022 року подружжя розстріляли російські солдати, коли вони намагалися врятувати поранену окупантами дівчину.


Ніхто з цих людей не планував стати героєм ціною свого життя. Юлія мріяла побачити весілля доньки та піклуватися про онуків. Олексій хотів грати з сином у футбол і заплітати коси доньці. Віктор і Наталія мріяли про спокійну старість в оточенні дітей та онуків.


Ким були ці люди, які під час війни віддали своє життя заради інших?


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Libertatea. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


«Російський солдат подивився на мене і склав руки хрестом. Я зрозуміла – мами більше немає»

Анна Трофименко разом з мамою Юлею. Автор фото - Анна Трофименко


Анні Трофименко 23 роки, зараз вона мешкає в місті Ворзель Київської області. Життя Анни, студентки київського університету, поділилося на до і після 28 березня 2022 року – тоді вона втратила свою найкращу подругу і частину свого всесвіту – маму.


«Ми з мамою були дуже близькі. Вона завжди казала мені: «Аня, не бійся, ти сильна». І усміхалася, як важко б їй не було. Коли я жила в Чехії, і мені треба було дуже рано вставати на роботу, мама щоразу о четвертій ранку присилала есемес: «Як ти? Прокидайся, я тебе люблю».

Юлія Трофименко, автор фото Анна Трофименко


Юлії Трофименко було 42 роки. За освітою бухгалтерка. Працювала в продуктовій крамниці в рідному селищі Калинівське, що в Бериславському районі Херсонської області. З чоловіком Євгеном вирощувала виноград на продаж. Подружжя мало покупців у Херсоні та Миколаєві. Позитивна та усміхнена, Юлія завжди була готова прийти на допомогу, розрадити, втішити, каже донька Анна.


24 лютого о 5.00 сім’я Трофименків прокинулася від вибухів – їхній будинок здригався. Зник мобільний зв'язок. У село почали з'їжджатися біженці з Херсона. Юлія Трофименко прихистила в своєму будинку друзів Анни. Щодня ситуація на Херсонщині і зокрема в Калинівському погіршувалася. Обстріли частішали. Від вибухів родина ховалася у ванній кімнаті.


У ніч із 8 на 9 березня в Калинівське зайшла російська військова колона. Окупанти виганяли місцевих жителів із будинків, займаючи їх для своїх потреб. Вигнали і сестру Юлії. Вона разом з чоловіком перебралася до будинку Трофименків. Наприкінці березня цей чоловік захворів і в нього відмовили ноги. Ліки можна було дістати лише в аптеці біля лікарні, яку захопили росіяни. Вони зігнали у двір будівлі свою військову техніку. Юля вирішила піти за ліками, хоч чоловік Євген та дочка Анна відмовляли її.


«Мама завжди всім допомагала. Вона просто не могла пройти повз, знаючи, що комусь погано, що хтось потребує допомоги», – каже Анна.


Зранку 28 березня Юлія Трофименко вирушила до лікарні. Анна в останній момент вибігла з дому і попри протести матері пішла разом із нею. До аптеки біля лікарні тягнулася велетенська черга. Юлія з Анною якраз стояли біля стіни, коли почався артилерійський обстріл.

Наслідки обстрілу селища Калинівське, автор - Херсонська обласна прокуратура


«Стався перший вибух, я заплакала, мама схопила мене за руку і потягнула за ріг. «Не бійся, – сказала мама. – Я з тобою». І обійняла. Потім – другий вибух. Я запанікувала і побігла в напрямку підвалу. Потім впало щось зовсім близько. Мама закрила мене своїм тілом. Перед очима потемніло. Коли я прийшла до тями, побачила маму. Її очі були відкриті, але вона дивилася ніби повз мене. Я покликала: «Мама, мама!» Але вона не відповідала».


Анна думала, що в мами контузія, крові не було видно. Поклала її на спину і почала робити штучне дихання. Це не допомагало. Анна потягнула маму в підвал. Там було повно російських солдат. Вони почали виштовхувати Анну: «Уходи, нету мест, уходи». Анна закричала і її разом із мамою затягнули всередину. Підбігла фельдшерка, швидко оглянула Юлію й вколола адреналін у серце.


Анна кликала маму, та мама не відповідала. Вона пригадує, як російський солдат почав пхати їй до рота якісь таблетки: «Ешь, а то сойдеш с ума». Але Анна потай випльовувала їх. Це побачив інший російський солдат і вдарив дівчину, відкинувши в іншу підвальну кімнату. Тим часом надворі вибухали снаряди, стіни підвалу дрижали, сипалося розбите скло.


«Потім у кімнату зайшов російський солдат. Він подивився на мене і склав руки хрестом. Тоді я зрозуміла – мами більше немає, і закричала…», – каже Анна.

Могила Юлії Трофименко, автор фото - Анна Трофименко


Уламок снаряда, від якого Юлія закрила доньку своїм тілом, пройшов через живіт та внутрішні органи, не залишивши їй шансів на життя.


Коли до підвалу впустили чоловіка та кумів Юлії, вдалося забрати її тіло. Окупаційна влада не дозволила ховати загиблу, казали закопати на подвір’ї. Та зрештою вдалося домовитися, аби Юлію таки поховали на кладовищі. Кум збив дощок труну, дочка Анна вистелила її своїм килимком для фітнесу, поклала туди подушку зі спальні. Юлію вдягнули в плаття. І в Анни більше не стало мами.


«Я залишила собі мамину в'язану повязку, яку вона завжди носила на волоссі. Також на шиї на ланцюжку я ношу її обручку. А її фото завжди лежить у моїй сумочці. Вона завжди зі мною. Завжди», – каже Анна.


Після похорону мами перебування в Калинівському для Анни та її батька втратило будь-який сенс. Вони вирішили виїхати. Захопили з собою лише найнеобхідніше, а також взяли в авто кількох сусідських дітей, щоб вивезти їх з села. На початку квітня вони в колоні з кількох цивільних автомобілів залишили Калинівське, навздогін їх з артилерії обстрілювали росіяни.


Анні вдалося вирватися до Кропивницького, звідти – до родини в Австрію. Додому в рідне село на Херсонщині дівчина змогла приїхати лише наприкінці листопада – через три тижні після того, як Калинівське від росіян звільнили ЗСУ.

Наслідки перебування російських солдатів в будинку Трофименків, автор фото - Анна Трофименко


«Як тільки українські військові очистили цвинтар від мін та снарядів, я одразу ж поїхала на могилу мами. Провела у нашому селі всього кілька годин – було ще дуже небезпечно там залишатися... У нашому будинку жили росіяни. Вони вкрали абсолютно все – починаючи від біжутерії і закінчуючи побутовою технікою. Натомість полишали після себе страшний безлад та та свої бронежилети», – каже Анна.


Кожного місяця Анна пише в фейсбуці про маму. Дівчина вірить, що мама їх зможе прочитати і так знатиме, що вона її любить і страшенно сумує. 28 листопада, через вісім місяців після маминої загибелі, Анна написала:


«Ти в кожному дні, в кожному сні, в кожному шелесті, в тиші.

Як же мені тебе не вистачає, як я тебе люблю, Мама»

Скріншот посту у фейсбуці Анни Трофименко


«Він би просто по-іншому не зміг, він завжди допомагав усім»


До початку повномасштабного російського вторгнення Олексій Демонтович із села Киїнка Чернігівської області жив так, як і багато інших людей: працював, відпочивав, будував плани на майбутнє. Кухар за фахом, та заробляв у Киїнці і Чернігові на ремонтах.


Ще до війни Олексій тривалий час працював кухарем у Дубаї (ОАЕ). Звідти привіз приємні спогади та мрію побувати там знову, але вже з дружиною Лілією і двома дітьми – сином Данилом та донькою Ганною.

Олексій Демонтович з дітьми - сином Данилом і донькою Ганною, автор фото Лілія Демонтович


З Ганною тато займався англійською, яку добре вивчив за кордоном. А з Данилом любив господарювати – тато і син часто щось разом майстрували, рубали дрова, наводили лад на обійсті. Утім все змінила війна.


24 лютого Лілія Демонтович встала зранку готувати сніданок. Раптом до кімнати забіг її батько: «Почалася війна». Олексій, який щойно прокинувся, не повірив. Але майже одразу пролунав телефонний дзвінок. Це була кума Олексія та Лілії, яка жила в Харкові неподалік одного з оборонних підприємств.


– Ліля, в нас немає дому.


– Як це – немає?!


– Нема, Ліля, нам щойно розбомбили дім.


Так Демонтовичі й дізналися про широкомасштабну війну.

Олексій Демонтович з дружиною, автор фото Лілія Демонтович


Одразу після повномасштабного вторгнення під Черніговом йшли важкі бої. Олексій разом з іншими чоловіками записалися в місцеву самооборону. Вночі він разом з дружиною та односельцями патрулювали околиці села. Возили продукти та воду бійцям ЗСУ, які стояли на блокпостах.


28 лютого місцевій самообороні мали надати зброю. Російські танкові колони йшли по об'їздній Чернігова. Село Киїнка опинилось заблоковане з усіх сторін. З самого ранку Олексій поніс їжу та гарячі напої на останній український блокпост, який був на мості поблизу їхнього будинку. Там тоді чергував односельчанин Демонтовичів – старший сержант поліції Олексій Христенок.


«О 12.00 чоловік забіг до хати і закричав: «Падайте!» Ми всі попадали на підлогу. Навколо вибухали снаряди, сипалися вікна. Все трусилося, це був армагедон. Ми лежали на підлозі і молилися», – згадує Лілія.

Результат обстрілу сіл Киїнка та Павлівка касетними снарядами, фото пресцентру ДСНС у Чернігівській області


Щойно стихли вибухи, як до хати прибіг сусід. Кричав, що на мосту поранені хлопці, треба терміново брати машину і везти їх в лікарню. 28 лютого росіяни обстріляли Киїнку забороненими міжнародним правом касетними боєприпасами. Постраждало багато людей.


Олексій Демонтович, почувши про поранених, без вагань побіг на міст. Кинувся допомагати пораненому – це був поліцейський Олексій Христенок. Сусіди тим часом викочували на дорогу автомобіль, який ніяк не міг завестися через розряджений акумулятор. І тут почався другий обстріл.


«Я стояла за парканом, і мене прямо через нього «прошило» осколками. Сусіда та мого батька – посікло. Ще одного сусіда контузило. Залишки касетного снаряда впали на машину, вона загорілася та вибухнула. Мій Олексій загинув», – каже Лілія.

Поліцейський Олексій Христенок, якого намагався врятувати Олексій, фото сектору комунікації поліції Чернігівської області


Осколки снаряда попали Олексію в спину, йому розірвало печінку, селезінку, нирку та легені. Олексій стік кров'ю в кареті «швидкої» допомоги. Загинув і той, кого він намагався врятувати, – поліцейський Олексій Христенок.


Лілія Демонтович із важкими пораненнями потрапила до лікарні. Про смерть чоловіка їй повідомили 1 квітня після виписки. Але, каже, що здогадувалась і раніше – через те, що всі мовчали, коли питала, що з Олексієм.


«Чому він побіг допомогти пораненому? Він би просто по-іншому не зміг, він завжди допомагав усім. Хто б його не попросив. Ніколи не зміг би пройти повз людину, яка була в біді, ну а в цьому випадку – і поготів», – каже Лілія.


Олексія поховали 3 квітня на кладовищі у рідній Киїнці. Це село дуже постраждало внаслідок артобстрілів і бомбардувань. Десятки будинків були знищені. Зараз Лілія з дітьми намагається жити далі у своєму напівзруйнованому домі. Без свого Олексія.

Олексій Демонтович із дітьми - сином Данилом та донькою Ганною, фото Лілія Демонтович

«Діти важко пережили його смерть. Закрилися в собі. Донька довгий час дзвонила тату на мобільний телефон, писала йому смс – просто не могла повірити, що його більше немає. Діти постійно носять його фото у своїх гаманцях, і страшенно сумують за ним», – каже Лілія.

Олексій Демонтович з батьками, фото Лілія Демонтович


Навесні 2023-го Лілія хоче встановити на могилі пам’ятник. Нині береже його фотографії. Але матеріальна пам’ять для неї не головне. Вона живе спогадами про Олексія.


«Мене звати Лілія. Коли ми тільки з ним познайомилися, а ми разом вчилися на кухарів, він завжди дарував мені квіти – лілії, і казав – лілії для Лілії…», – каже дружина загиблого.


«У неї перший пункт в житті – це допомога іншим»


Сім років тому пенсіонер із Бучі Віктор Мазоха разом зі своєю дружиною Наталією посадили у своєму дворі черешню. Саме біля неї у затишній альтанці дуже любила збиратися вся їхня дружня родина.

Черешня, яку посадили Віктор та Наталія Мазохи біля свого будинку,

фото Юлія Мазоха


«Дні народження, свята. Це найприємніші і найпрекрасніші спогади. Все було так по-сімейному, тепло. Ми сиділи за столом. Треба було бачити, з якою любов'ю та ніжністю дивилися на своїх онуків мої тато і мама», – каже Юлія Мазоха.

Віктор та Наталія Мазохи з онучками, фото Юлія Мазоха


До пенсії Віктор працював будівельником, Наталія – в торгівлі. А потім свій вільний час подружжя присвячувало вихованню онуків.


Дідусь Віктор захоплювався футболом і не пропускав жодного матчу. З будь-якої ситуації він знаходив вихід із усмішкою. Бабуся Наталія дуже любила котів, яких у неї було троє. Черешня росла, життя текло спокійно та розмірено. Та все змінив лютий 2022 року, коли 24-го числа Росія пішла широкою війною на Україну.


«Батьки не хотіли залишати свій дім у Бучі. Тато був впевнений, що все це скоро закінчиться, мама – не могла кинути своїх котів. Навіть під час обстрілів, коли місто бомбардували росіяни, а ми з чоловіком та дітьми сиділи в підвалі, батьки відмовлялися до нас спускатися», – каже Юлія.

Спалена російська техніка в Бучі, автор radiosvoboda.org


Буча для росіян мала стратегічне значення. Захопивши її, а також контролюючи Ірпінь та Гостомель, що неподалік, росіяни могли оточити Київ із заходу. Перші загарбники із триколорами з'явилися в Бучі 25 лютого. Вони захопили один із житлових комплексів, закріпилися в ньому і продовжили наступ на місто. До кінця лютого в Бучі тривали запеклі вуличні бої. Росіяни знищували цивільну інфраструктуру і вбивали місцевих жителів.


Доньці подружжя пенсіонерів – Юлії – разом з родиною вдалося вирватися з російської окупації аж 12 березня. Спершу на автобусі евакуювалися до столиці, потім – до Яготина на Київщині, де жили їхні куми.


Востаннє зв'язатися з мамою Юля спробувала 15 березня, але не вийшло. 17 березня їй подзвонила сусідка.


– Юля, твоїх батьків розстріляли росіяни.


– Може, це якась помилка?


– Ні, вбили твоїх тата і маму. І ще одну дівчину, молоду, в них на подвір'ї.

Каріна Єршова, дівчина, якій намагалися допомогти Віктор та Наталія Мазохи, фото з фейсбук сторінки Каріни Єршової


16 березня 2022 року близько 17.00 російський солдат приніс до будинку навпроти садиби Мазохів поранену 22-річну Каріну Єршову. Вона була переселенкою із Донбасу, у 2014 році втекла разом з батьками від «русского міра». Наталія Мазоха була на подвір'ї свого обійстя. Військовий зауважив, що там хтось є, та гукнув.


«Про всі ці події мені розповіли сусіди, які бачили, як все відбувалося. З їхніх розповідей я склала цілісну картину того, що сталося», – каже Юлія.


Каріна спливала кров'ю, вона була поранена в пах. Перед пораненням дівчину били і катували, у неї на руках були з м’ясом вирвані нігті. Наталія Мазоха, побачивши поранену, кинулася до будинку. Взяла гумову трубку від тонометра, який використала як джгут. Далі військовий заніс поранену дівчину на подвір'я до Мазох. Наталія побігла в будинок, взяла вату, бинт та спирт. Каріну поклали на стос дерев'яних палет і Наталія надавала пораненій допомогу. Російський солдат вийшов з подвір'я.


«Як тільки він вийшов у двір сусідньої триповерхівки, туди зайшов ще один росіянин. По одягу було видно, що він командир. Він крикнув щось солдату, а той вказав йому на двір моїх батьків. Командир мав у руках автомат. Він зайшов на подвір'я батьків. Звідти залунали постріли – спочатку черги, а потім одиночні», – каже Юлія.

Подвір'я будинку Віктора та Наталії Мазох, зруйноване російськими танками, автор фото Юлія мазоха


Увечері того ж дня росіяни загнали вісім танків у двір Мазох. Зруйнували паркан, пошкодили будинок та зламали черешню, яку батьки Юлії посадили сім років тому. Увесь вечір та наступний день вони громили дім Мазох та прилеглі будинки. Через кілька днів техніку вивезли і сусіди змогли зайти на подвір’я Віктора та Наталії.


«Дівчину – Каріну – військовий розстріляв там, де вона лежала. На стосі палет. Мама лежала поруч із нею, на плитці. Батько – в будинку біля дверей. Вочевидь, якраз виходив, щоб допомогти пораненій», – каже Юлія.


Сусіди намагалися поховати загиблих, аде російські окупанти не дозволяли. Це вдалося лише через 9 днів – 25 березня. Віктора та Наталію Мазох, Каріну Єршову та ще одного вбитого хлопця, якого знайшли у дворі поряд, росіяни дозволили закопати у танковій траншеї неподалік.


Після того, як 31 березня українські військові вибили росіян з Бучі, почалася ексгумація загиблих. Віктора та Наталію поховали в місті Обухів Київської області.


«Мої батьки просто не могли б вчинити по іншому, особливо в такій ситуації – коли інша людина поранена. Моя мама ніколи б не відмовила в допомозі. В неї перший пункт в житті – це допомога іншим, вона б усе зробила, щоб допомогти», – каже Юлія.

Зламана російськими окупантами черешня, фото Юлія Мазоха


Після звільнення Бучі Юлія разом з чоловіком повернулися до міста. Намагалися врятувати зламану росіянами черешню. Та дерево так і не змогло повернутися до життя.

Віктор Мазоха разом з дочкою Юлея, фото Юлія Мазоха

Наталія Мазоха, фото Юлія Мазоха


«Ми дуже часто згадуємо батьків. Проводимо паралелі: що б вони сказали чи зробили в тій чи іншій ситуації, – каже Юлія. – Мій тато обожнював своїх внуків. З меншою – Дашею – грався в «дитячий садочок». Треба було бачити, як Даша була вихователькою, а мій тато – дитиною. На це можна було дивитися годинами! Він був найкращим батьком і дідусем у світі. Я надзвичайно вдячна йому та мамі, що вони у мене були. Скільки б ще вони могли дати позитиву своїм дітям і онукам, якби не прийшов «русскій мір» і не забрав їх у нас».


Автор: Володимир Мисан-Мілясевич









bottom of page