Провести Воїна світла: як Київ прощався з офіцером Володимиром Гуньком

5 серпня Михайлівська площа стояла на колінах – тут проводжали загиблих захисників. Одне прощання змінювалось іншим. Перше – з активістом, поетом, прапорщиком 10-ї гірсько-штурмової Глібом Бабичем. Друге – із ветераном батальйону "Донбас", офіцером 58-ї мотопіхотної бригади Володимиром Гуньком.


Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для 24 TV. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


У натовпі на розігрітій серпневою спекою площі – багато військових та волонтерів. Вони майже не говорять про смерть, тепло вітаються та сумно жартують.


Поранений військовий, обіймаючи знайому волонтерку, гладить її по голові, примовляючи: "Не плач, не всі ж загинули! Частина ще у шпиталях лікується".


Більшість присутніх – молоді люди. Якби не війна, їм знадобилось би ще багато десятиліть, аби дожити до віку, коли з друзями зустрічаєшся на похоронах інших друзів. Частина людей між прощаннями навіть не виходить з території Михайлівського собору.


Загартований Іловайськом


Тих, хто прийшов прощатись із Володимиром Гуньком, одразу видно – вони тримають букети соняхів. Ця квітка стала символічною ще з 2014 року, після боїв за Іловайськ. Тоді, 18 – 19 серпня 2014 року, українські бійці звільнили більшу частину міста і понад тиждень утримували свої позиції.


Але після запеклих боїв бійці сил АТО потрапили в оточення. В нього вони, за домовленістю з росіянами, мали виходити зеленим коридором. Але ворог обстріляв українські колони, чимало бійців загинули. Після цих подій соняхи стали одним із символів вшанування пам'яті полеглих воїнів. Як спогад про тих, хто не вийшов із соняшникових полів під Іловайськом.



Ми із Володею познайомились у 2016 році саме через Іловайськ. Він став одним з героїв проєкту, який був присвячений Іловайській трагедії батальйону "Донбас". Вже потім, коли спілкування почало межувати із робочо-приятельським, стало зрозумілим, наскільки події Іловайська та збереження пам'яті про них були для нього важливими.


Саме він у 2016 році ініціював процес визнання 29 серпня днем загальнонаціональної жалоби за воїнами, що загинули у серпні 2014 року під час бойових дій, захищаючи незалежність та цілісність нашої держави. Він допомагав журналістам фіксувати історію подій Іловайську і завжди наголошував, що кожен з полеглих воїнів був унікальною та неймовірно яскравою особистістю.

Володимир пішов добровольцем на фронт практично від самого початку нападу росії на Україну у 2014 році. Він – тоді один з консультантів мережі Goodwine – намагався потрапити до ЗСУ через військкомат ще під час першої мобілізації. Але, відстоявши чергу, почув, що поки держава не потребує його послуг. Тож вирішив долучитись до добровольчого підрозділу "Донбас".


"Там тоді прошарок людей був таких, дуже патріотично налаштованих. Мені сподобалась ця компанія. І наприкінці травня, коли я нарешті отримав повістку, я вже вирішив лишатись із "Донбасом". Потім були півтора місяця навчання у Петрівцях. Потім – виїзд в АТО. Він запам'ятався тим, що за пів години, як ми із частини виїхали, в автобусі по радіо ми почули, що збили літак МН-17. Шоковий стан був, стільки людей загинуло. Усвідомили, що це вже не АТО, це справжня війна, яка швидко не закінчиться. Потім був Артемівськ. Потім – Попасна, Лисичанськ, Курахове. З Курахове поїхали на Іловайськ", – згадував він.


При цьому весь цей час, аби не хвилювати родину, Володимир нікому не казав, де перебуває. Правду знали лише кілька друзів з роботи. Інші думали, що він сидить на блокпосту в Ізюмі, де нічого не відбувається і ніякої війни нема.


Не зламаний полоном


Батьки дізналися, що Володя насправді воював, вже коли поранені хлопці вийшли з Іловайська, подзвонили їм та повідомили: "Володя живий, але, найімовірніше, зараз в полоні".


"То для мами шок був. Вона потім казала, що аби не мала вже фарбоване волосся, то двічі б посивіла",– напівжартома розповідав Володя.


Під час прощання з Володею найважче, певно, було чути рефреном повторюване "Пробач мені!", яке крізь сльози промовляла його мама, обіймаючи закриту труну із сином. До того моменту важко було повірити, що вся ця служба у заповненому пряним запахом ладану храмі – про нього.


Попри те, що священник постійно нагадував: "Упокой, Господи, душу раба Твого новопреставленого воїна Володимира". Попри усміхнену фотографію над труною, усвідомити його загибель вкрай важко. Володя завжди був щирий, енергійний, неймовірно добрий та готовий невтомно боротись із будь-якою несправедливістю, яку зустрічав. Це все було вродженим, війна та полон лише яскравіше проявили ці якості.


Вихід з Іловайська для Володі закінчився полоном. Він сам казав, що це було ледь не диво.


"За ті два тижні Іловайська я нарахував сім чи вісім ситуацій, що мене вже не мало б бути. Але якимсь дивом лишався живий", – розповідав він.


Казав, найважче було бачити, як росіяни планомірно знищують побратимів, коли під постійними обстрілами від техніки та людей лишаються лише спотворені шматки заліза, а під ногами валяються шматки м'яса.


Ти на це дивишся і не можеш зрозуміти – чи це одна людина колись була, чи кілька. Не можна зрозуміти, скільки там тих останків. Оце найважче. Найстрашніше було розуміти, що можеш загинути, а ніхто не буде знати де ти й що ти. Батьки не зможуть дізнатись, що сталось, не зможуть почути від тебе, як ти їх любиш. Страшно розуміти, що багато чого не зробив, що по собі не залишив ні дітей, ні жінки.


"У такі моменти й багато про що думаєш, і мозок частково відключається. Багато що робиш на автоматі. Дуже страшно, але це страх деколи рятує тобі життя, бо не відчуваєш себе безсмертним і розумієш, що тобі не на все пофіг і ти не суїцидальник. Незрозуміло звідки береш енергію, щоб кудись повзти, бігти, відстрілюватись, щось нести, допомагати пораненим", – ділився захисник.


Така щирість насправді притаманна далеко не всім військовослужбовцям. Щоб чесно відповідати на питання про свої страхи та про найстрашніші події у власному житті, потрібна велика сміливість. І Володя її мав.


Він розповідав, що протягом найстрашніших годин виходу з Іловайська тримався на внутрішній впевненості, що все "якось буде".


"Невідомість з'їдала, але ми тоді були готові боротися до останнього. Тому так, боїшся, серце від страху в п'ятки падає, але розумієш, що треба щось робити, бо якщо просто сидітимеш в кутку – нічого не зміниш. Треба кудись іти, комусь допомогти, щось копати. Плюс, у нас було багато важкопоранених, це – твої друзі та ти постійно молишся та щось робиш, аби ці хлопці вижили й з ними все було добре", – говорив Володя.


Іловайськ для нього закінчився полоном. Спочатку – півтора місяця в підвалах донецького СБУ. Там, за його спогадами, в основному били, не давали спати, намагались накачувати пропагандою та погано годували. Попри це, духом бійці намагались не падати.


Молилися. Кожного дня хвилиною мовчання вшановували полеглих. Багато читали. Співали козацькі пісні – тихенько, але так, щоби всі чули. Найчастіше затягували "В синє море кров Дніпром тече", з якою козаки декілька століть тому ходили в бій. Тримались силою духу та почуттям гумору.


Його Володимир не втратив до останнього, як і смак до літератури та музики. Науковець та волонтер Антон Сененко, який співпрацював з Володею після 24 лютого, каже, що це була одна з тих якостей, які вражали під час спілкування. Потім Володю разом із побратимами перевезли у вже захоплений росіянами Іловайськ та близько 3 місяців змушували працювати на будівельних роботах.


Ближче до Нового року, абсолютно несподівано для них самих, полонених військових обміняли. Перше, що зробив, опинившись на підконтрольній Україні території, випросив у когось із шевронами СБУ телефон, та подзвонив мамі. Все що зміг сказати: "Мама, я живий, нас поміняли!" І поки мама плакала від радості, пообіцяв, що скоро буде вдома та добереться до неї за будь-яку ціну, хай навіть доведеться іти пішки.


Нестримний борець за справедливість


На те, аби відновитись після полону Володі знадобилось трохи більше ніж 100 днів. Потім він знову повернувся до війська. Так почалась історія його участі в оборонній кампанії Маріуполя і Широкиного 2015 року. При чому у цей період воював він не лише із російськими загарбниками, а і з проявами корупції в армії.


Під час боїв за Широкине він активно допомагав військовим журналістам викривати "мертві душі" у своєму підрозділі та тих, хто незаконно отримує статус учасника бойових дій. Це позначилось і на тому, як він надалі сприймав більшість державних нагород, відзнак та статусів.


"Принципово не ношу ні нагород, ні лейтенантських погонів. На передовій цього не носив, бо там цього немає і це не має значення. Я ніколи не прагнув бути якимсь отаманом чи командиром. Я просто виконував роботу, яку було потрібно робити – стріляв з гранатомета, був штурмовиком або просто перевіряв документи", – казав він.



Після демобілізації навесні 2016 року повернувся до роботи у GoodWine. Єдине що, попросив перевести його із торгових залів на менеджерську посаду, бо консультувати безтурботних відвідувачів після війни було важко.


Паралельно багато часу приділяв волонтерській та громадській діяльності. Активно співпрацював із волонтерами, які підтримували поранених військових у шпиталях. Підтримував військовослужбовців, які продовжували воювати на Донбасі. Допомагав родинам загиблих побратимів. Коли трохи призвичаївся до мирного життя, знову з'явилось бажання повернутись ближче до людей.


"Він навіть планував вивчитись на сомельє, але щось у нього не вийшло із цим. Саме через те, що у нього не вийшло реалізувати себе як сомельє, він пішов з GoodWine та вирішив зайнятись зовсім іншою роботою. Почав працювати менеджером з логістики у різних компаніях. У нього це теж дуже добре виходило", – розповідає друг Володі, журналіст Володимир Рунець.


Ну, і завжди, завжди він воював із несправедливістю скрізь, де її бачив. На різних рівнях. Вступався, якщо бачив, що когось ображають на вулиці. Викривав псевдоволонтерів, які організовували шахрайські збори коштів на уявних поранених бійців. Допомагав захищати ветеранів, яких намагались незаконно "призначати" винними у якихось злочинах. Боровся із тими, хто спекулював на участі у бойових діях. Від перших днів повномасштабного вторгнення він потроїв свою волонтерську діяльність.


"Він рятував котів і собак з Бучі. Буча для нього була дуже особистою історією. Дуже переживав за все, що там відбувається, намагався максимально допомагати людям, які опинились в окупації. Усіма правдами й неправдами він намагався вивезти всіх, кого міг, аж до тварин", – розповідає Рунець.


Після 24 лютого активно рвався на передову


Під час прощання його дівчина сказала, що Володя пішов воювати, тому що вважав дуже несправедливим, що люди мусять тікати зі свого дому через напад росіян. Він хотів наблизити перемогу. Щоб українці мали можливість щасливо жити та розвиватись у власній вільній країні. При цьому у складі Президентського полку, займався підготовкою молодих бійців.


Як розповідає його побратим на псевдо "Байрон", при цьому постійно захищав інтереси молодняку, попри конфлікти зі старшими офіцерами, які виникали через таку його позицію. Близько двох місяців шукав бойовий підрозділ, до якого міг би долучитись. Знайшов, добився переводу до Бахмута.


"Він не просто тішився, що перевівся у 58-му бригаду. Він щасливий від того був. Він туди повіз цілу машину всякого корисного добра. Він дуже радий був, що зможе там працювати. Я просив його берегти себе. Але сталось так, як сталось", – каже "Байрон".


За тиждень після приїзду в район Бахмута Володя загинув внаслідок авіаудару росіян.

Коли почесний караул виносив труну із Володимиром, мусив зупинитись та зачекати, перш ніж підійти до катафалка. Пропускав караул, який ніс до машини труну із Глібом Бабичем. Затор із трун із захисниками України – одна з найстрашніших картин, яку Україні приніс напад росіян.

Київ провів старшого лейтенанта Володимира Гунька на колінах. 6 серпня він повернувся на рідну Вінниччину. Його поховали у селі Ободівка Гайсинського району.