Прив’язали гирю й кинули у Дніпро. Як росіяни викрадають і катують українців на Херсонщині

Українська Херсонщина опинилася в окупації з перших днів повномасштабного вторгнення. Тут росіяни викрадають людей, яких підозрюють у партизанській діяльності, співпраці з українською владою чи зв’язках із ЗСУ. Багато українців повертаються з "підвалів" покаліченими, одних знаходять вбитими, а інші просто зникли безвісти…


Ми зібрали п’ять історій про такі викрадення. Серед загиблих від терору росіян – багатодітний батько, пожежник, тероборонівці та подружжя держслужбовців.


Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для «Української правди. Життя». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Ветеран АТО, батько чотирьох дітей Назар Кагальняк помер після побоїв окупантів


50-річний Назар Кагальняк – батько чотирьох дітей. Чоловік – із села Абрикосівка. Знайомі кажуть: усе Назар любив робити із душею. Останні 15 років працював на підприємстві

брата – займався поліруванням пам’ятників.


Назар – ветеран АТО. Пішов на війну, коли росіяни у 2014-му вдерлися на українські території.


«Назар був харизматичним, – пригадує його товариш по службі Василь Паламарчук. – У хлопців, якими керував, ніколи не траплялось серйозних поранень. Він надійно прикривав нас, працюючи на автоматичному гранатометі».


Назар Кагальняк з Василем Паламарчуком, фото з архіву родини


Назар воював понад рік. Через деякий час після повернення з фронту розлучився з дружиною і сам опікувався чотирма дітьми. У нього три доньки: 25-річна Діана, 22-річна Валерія, 13-річна Уляна, а також син Ілля – йому 9.


У 2021-му Назару зробили операцію на серці. З того часу він переважно був удома, порався з дітьми по господарству. Як і 6 квітня 2022 року.


Того дня родина Кагальняків працювала на городі – сіяли цибулю та кріп. Прийшли росіяни. Кілька окупантів попрямували до хати, решта стали біля господаря. Питали, чи «атовець». Назар відповів ствердно. Один із тих, хто зайшов у дім – знайшов там кітель, який зберігся з часу служби чоловіка. Після того, як хату Назара Кагальняка обшукали, господаря повели з собою в автомобіль…


«Ми з сестрою просили не бити батька, – пригадує Діана. – Пообіцяли, що не будуть, просто поговорять».


Того ж дня близько 20:00 Назара повернули додому. Діти вжахнулись, коли побачили тата: розбита губа, шматок якої відірваний, обличчя – все в синцях.


Одному з викрадених того дня зламали декілька ребер. Чоловіки жартували, що їм ще пощастило, бо окупанти зібралися пиячити й тому відпустили їх…

Назар Кагальняк з донькою Діаною та молодшим сином Іллєю, фото з архіву


«Тато не казав нам усієї правди про катування та допит росіян. Говорив лише, що сильно били по голові, катували електрошокером. А коли починав втрачати свідомість, їхній

«айболіт» відкачував його…», – пригадує Діана Кагальняк.


Через дві доби після катування Назару стало дуже зле. Були ознаки інсульту. Діти викликали швидку. Та до лікарні батька не забрали – медпрацівники не виявили крововиливу в мозок. Назару ставало дедалі гірше. 20 квітня, на день народження молодшого сина, чоловік помер.


«Наш батько назавжди залишився героєм», – каже Діана.


Сусіди та друзі колишнього військового допомогли дітям з організацією похорону та фінансово. Попрощатися з загиблим прийшло багато односельців…

Назар Кагальняк, фото з архіву родини


Зараз троє з чотирьох дітей Назара виїхали до Польщі, в Абрикосівці залишилася 22-річна Валерія.


Діана Кагальняк каже: без батька – дуже важко.


«Молодший брат надто нервовий став, сестра закрилася в собі. Я підтримую їх, як можу. Батько перед смертю попросив мене бути з малими до кінця. Я пообіцяла, що не покину рідних, – запевняє Діана. – Мій тато так хотів дожити до нашої перемоги у війні, вірив у неї. І ми віримо. Що це все недаремно…».


Пожежника Сергія Бойченка викрали на роботі і привезли мертвим


49-річний Сергій Бойченко – начальник пожежної інспекції Скадовського району. Про нього кажуть: фанат роботи. Дружина Ольга пригадує, що чоловік не раз жертвував сімейними справами заради роботи. Навіть народжувати жінці довелося самій – під час поїздки в пологовий рятівника терміново викликали на службу.


Сергій Бойченко з дружиною і сином, фото з архіву родини


«Сергій був професіоналом, любив свою справу, – розповідає скадовський міський голова Олександр Яковлєв. – 17 червня, відчуваючи відповідальність, він пішов обстежувати місце вибуху в Скадовському морському торговельному порту (спрацювала російська ППО під час прильоту української ракети. – Авт.) Тоді керівників Сергія на окупованій території вже не було».


Обстеживши локацію, де стався вибух, Сергій на декілька кварталів від’їхав від порту, коли його автомобіль зупинили окупанти. Чоловіка викрали.


Того ж дня ввечері російські військові привезли до станції швидкої допомоги бездиханне тіло. Сказали, що безхатченко. Його передали до моргу, де швидко з’ясували: це – Сергій Бойченко. Пожежного тут усі добре знали…


Коли дружина Сергія приїхала до моргу, перетнулась там із російськими військовими – її машину підрізали z-автомобілі. Окупанти не змогли швидко припаркуватися, бо вся територія біля закладу була зайнята. Поки вони організовували собі місце, Ольга забігла до приміщення.


«Здається, ми зараз поляжемо поряд з моїм чоловіком! Просто скажи: його вбили?» – запитала з ходу в судмедекспертки Ніни.


Фахівчиня дала прочитати документ: жодного вцілілого ребра, усі органи відбиті, наручники на руках, черепно-мозкова травма, крововилив у мозок, вибита щелепа і тіло все синє…


«Опісля зайшли російські військові з автоматами, опитали нас», – каже Ольга Бойченко.


Побачивши висновки судмедекспертизи, окупанти змусили Ніну зробити документ із «правильними» формулюваннями: ніби стався нещасний випадок…


Сергій із сином Родіоном, фото з архіву родини


Тіло вбитого дружині тоді не віддали. Його наново піддали розтину і залили невідомою речовиною, схожою на формалін. Внаслідок цього буде важче довести насильницьку смерть…


20 червня Сергія Бойченка поховали в Скадовську. Того дня у його дружини був день народження. Ольга з майже дворічною дитиною і судмедекспертка Ніна виїхали з міста.


Наприкінці нашої розмови дружина загиблого рятівника пригадує – за півтора тижні до початку повномасштабної війни чоловіку пропонували піти в декретну відпустку, але він сказав «ні». Власне, як і кожного разу, починаючи з 24 лютого, коли дружина заводила розмову про виїзд з Херсонщини…


«Якби можна було повернути час назад, Сергій вчинив би так само, – розмірковує Ольга Бойченко. – Думаю, що росіяни випитували в нього інформацію про державну службу з надзвичайних ситуацій. А він залишився відданим своїй роботі до останнього».


Тероборонівця Віталія Лапчука викрали, катували, а тіло з гирею на ногах скинули в річку


48-річний херсонець Віталій Лапчук – кадровий офіцер. До 2017 року очолював Херсонський факультет Одеського національного університету внутрішніх справ, захистив кандидатську з юридичної психології.

Віталій Лапчук, фото з архіву родини


24 лютого застало Віталія Лапчука у відрядженні на Київщині. Коли він дізнався, що російська армія розбомбила Чорнобаївку, недалеко від якої розташований родинний будинок, усе кинув і приїхав на Херсонщину. Пішов до військкомату й вступив до лав територіальної оборони. Чоловіка призначили командиром роти. Її учасники проводили навчання, розвозили хліб потребуючим мирним жителям, обмінювались інформацією та координатами з іншими захисниками України.

Віталій Лапчук з дружиною Оленою, фото з архіву родини


27 березня Віталій разом з другом Денисом Мироновим йшли на зустріч. Того дня їх обох схопили та викрали російські військові.


54-річна дружина тероборонівця Альона Лапчук каже – z-машини приїхали і до її дому.


«Окупанти надягли нам з 35-річним сином пакети на голови та повезли у будівлю управління МВС на Лютеранську, 4. У машині завели стару платівку про «ми сюди приїхали рятувати вас від нацистів». Було схоже, що вони – під дією наркотиків…», – пригадує Альона.


В одній із камер поліції у жінки та сина взяли відбитки пальців і наказали йти додому. Та Альона не хотіла – вона чула, як за сусідньою стіною мордували її чоловіка Віталія.


«Його били струмом, просто вбивали, – згадує Альона Лапчук. – Я почала кричати в істериці. Врешті мене та сина вивезли й кинули біля мостів…»


Через дві доби після викрадення телефон Віталія вийшов на зв’язок. Він нібито написав повідомлення, але за змістом дружина зрозуміла, що то був не її чоловік. Попри те – у відповідь написала, щоб тримався, адже його обов’язково визволять. Більше зв’язку не було.


Альона Лапчук із сином виїхали з Херсона. Сподівалися, що Віталій живий. Надсилали запити й листи в усі можливі інстанції, домоглися включення його у списки на обмін. Але 9 червня дружині тероборонівця надійшло повідомлення від паталогоанатомки.


Тіло Віталія виловили у Дніпрі 2-го числа. У нього були зав’язані за спиною руки, а на ногах – гиря. Російські терористи замітали сліди страшних катувань.


«Я думаю, що мого чоловіка схиляли до співпраці, але він відмовився зраджувати побратимів і видати їх окупантам… – каже жінка. – Його виховали такою людиною. Він нізащо не зрадив би. Мій чоловік завжди був прикладом для студентів. Багато з них зараз воюють у лавах ЗСУ, пишуть мені слова підтримки. Кажуть, що помстяться за свого наставника. Він був патріотом України».


Альона досі не змогла попрощатися зі своїм чоловіком. ДСНС передала тіло Віталія Лапчука двоюрідному брату, який поховав його у Херсоні.


Обидві оселі родини Лапчуків пошкоджені через ворожі обстріли. Росіяни забрали в родини Віталія коштовності, мобільні телефони та авто…


Тероборонівця Дениса Миронова утримували і катували в полоні, згодом передали тіло


43-річний Денис Миронов був товаришем Віталія Лапчука по теробороні. Захищав Херсон як рідне місто, хоча й прожив у ньому лише останні 5 років. Денис народився у Білорусі, значну частину життя провів на Дніпропетровщині. Військовослужбовець за спеціальністю, закінчив Одеський інститут сухопутних військ з відзнакою. Звільнився зі служби у 2008 році й останнім часом присвятив себе підприємницькій діяльності. Виховав 12-річного сина разом з дружиною Ксенією. На початку серпня міг би святкувати 17-ту річницю весілля…

Денис Миронов разом з сином та дружиною, фто з архіву родини


«Денис в усьому був відмінником, людиною слова, – згадує дружина. – Коли почалося захоплення Херсона, відправився у військкомат записуватися до тероборони. Якби не зробив так – просто не зміг би дивитися на себе у дзеркало».

Денис Миронов, фото з архіву родини


У лавах територіальної оборони Денис Миронов потоваришував з Віталієм Лапчуком. Разом вони їздили на завдання, опрацьовували інформацію.


«Чоловік нічого мені не розповідав про свою службу. Лише попереджав: якщо зі мною не буде зв’язку – не хвилюйся, – пригадує Ксенія Миронова. – 27 березня Денис із Віталієм пішли на зустріч і не повернулися. Я чекала чоловіка. Почала сильно хвилюватися. А потім знайшла в фейсбуці пост Альони Лапчук, де вона описала викрадення. Мене це шокувало».


Ксенія Миронова після викрадення чоловіка отримала повідомлення на телефон нібито від нього. Але це був фейк.


«Коли знайшли тіло Віталія, я подумала, що найвірогідніше мій чоловік перебуває у полоні, – каже жінка. – Я зрозуміла, що до нас із сином росіяни теж можуть увірватися будь-якої хвилини…»


6 квітня Ксенія з дитиною залишили окупований Херсон та переїхали на Дніпропетровщину.


8 квітня чоловік її подруги, якого також викрадали російські військові, приніс додому годинник Дениса. Він розказав, що полоненого утримують у будівлі поліції на Лютеранській, 4. Мовляв, Денис перебуває у важкому стані, пробита грудна клітка, спати й їсти не може, погано говорить, медичної допомоги не надають. Допомагає лише те, що разом з ним утримують співробітника рятувальної служби, який має навички першої допомоги.


Як стало відомо згодом – двох із тих, кого тоді утримували на Лютеранській, 4, обміняли. Їхньому здоров’ю зараз нічого не загрожує. А Дениса Миронова разом з іншими полоненими вивезли до Севастополя 8 квітня.


«Через півтора місяці зі мною зв’язалися поліцейські. Сказали, що відбувся обмін тілами в’язнів – тіло з даними Дениса треба впізнати», – каже Ксенія.


Спершу Дениса опізнав колега по теробороні. А коли його тіло доправили на Дніпропетровщину – це зробила і дружина.


Дениса Миронова поховали 28 травня.


«Я впевнена, що мій чоловік поводив би себе так само героїчно за будь-яких обставин. Ті, кому пощастило вирватися з полону і катувань, зараз знову воюють. Просто вони такі люди. Завдяки їм тримається наша країна», – каже Ксенія.


Похорон Дениса Миронова, фото з архіву


Подружжя Ланевичів розстріляли вдома на очах у матері загиблої жінки


Селище Високопілля на півночі Херсонщини російські війська захопили в середині березня. Місцеві повідомляють, що окупанти одразу вдалися до терору проти них: людей викрадають, катують, гвалтують. Про багатьох із тих, кого полонили ще в перші дні окупації, досі немає жодної інформації...


Високопілля опинилось в інформаційній блокаді через постійні обстріли, відсутність електроенергії та інтернету. У людей немає змоги виїхати через «зелений коридор».


Заступник голови облради Юрій Соболевський каже – навіть ті, кому вдається вирватися, не завжди звертаються до правоохоронців щодо випадків катувань чи інших злочинів росіян. Люди бояться за своїх близьких, які залишилися в окупації.


Один зі злочинів росіян став відомим завдяки Юрію Самохвалову. Чоловік місцевий. Він написав у соцмережах, що 1 червня військові РФ вдерлися на подвір’я родини Ланевичів: 52-річного Сергія та його 50-річної дружини Світлани. Про що говорили – невідомо. Але в результаті спілкування вони розстріляли подружжя впритул на очах переляканої матері Світлани.


Селяни організували похорон убитих. Їх дотепер згадують як дисциплінованих службовців

і професіоналів. Жінка була депутаткою в одному з минулих скликань, а чоловік працював начальником управління праці та соцзахисту населення.

Сергій та Світлана Ланевич, фото з архіву родини


«Росіяни неадекватні. Можливо, Ланевичі щось наперекір сказали їм, – розмірковує ексголова селища Руслан Застава. Чоловік раніше працював з Сергієм та Світланою в місцевому самоврядуванні. – До мене додому також приходили ці ненормальні. У них автомати – і як тільки потрапляють на подвір’я, одразу знімають запобіжник і клацають затвором. Вимагали віддати акумулятор машини…»


Руслан Застава виїхав з селища 3 місяці тому. За його словами, з першого дня окупації Високопілля будь-які дії росіян можна охарактеризувати як кричущі. «Багато людей зникло. Тільки серед відомих випадків: мати плаче за двома 17-річними синами, жінка розшукує чоловіка, який працював у місцевому комунальному підприємстві, зник водій «швидкої»... Їх шукають, але слідів немає: зв’язок втрачений 3-4 місяці тому», – сумно констатує Руслан Застава.


***


Головна спеціалістка з питань інформаційної політики обласної прокуратури Анна Чернявська каже: з початку військової агресії рф правоохоронними органами зафіксовано 548 фактів викрадення або зникнення громадян на Херсонщині. Зараз окупанти продовжують утримувати 226 осіб.


Та це число далеко не остаточне.


«Про більшість випадків просто не відомо. Від початку вторгнення ситуація змінилася: якщо раніше, на думку окупантів, загрозою були чоловіки призовного віку, то зараз у небезпеці просто всі… Їм далі треба шукати ще когось, бо ж опір не припиняється», – каже експерт Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов.