Смерть і пам’ять про померлих були важливими для українців із давніх-давен. Довкола цього формувалися традиції, які хоч і змінювалися з часом, однак все ж передавали з покоління в покоління щось, що їх об’єднує. Останніми роками до усталених здавна звичаїв додавалися й цілком нові, або ж у новій інтерпретації поверталися старі. Якими ці традиції є зараз, як переплітаються минулі зі сучасними?
Розповідаємо спільно з Анастасією Кривенко, кандидаткою історичних наук, етнологинею, старшою науковою співробітницею Інституту народознавства НАН України; священником Тарасом Варваруком, який здійснює поховання військових на Рівненщині, та Владиславом «Доцентом» Дутчаком, істориком, учасником російсько-української війни, сержантом «Азову».
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
У нашій культурі існує страх перед мертвими й шана та турбота про тіло і душу покійників
Похоронно-поминальна обрядовість – це комплекс ритуалів і звичаїв,
встановлених народною традицією. Вони супроводжують завершальний етап життя людини. Систематично фіксувати так народні звичаї почали у XIX сторіччі. Вони подекуди зберігаються в Україні й дотепер.
Анастасія Кривенко пояснює, що в основі похоронно-поминальних обрядів українців – уявлення про душу, її безсмертне існування та про можливість мертвих впливати на живих. Тож у нашій культурі існує страх перед мертвими і шана та турбота про тіло й душу покійників.
Народні звичаї передбачали кілька етапів похоронно-поминальної обрядовості:
– передпоховальні,
– поховальні,
– поминальні.
До перших, приміром, належить приготування одягу; виготовлення труни, виголошення заповіту перед родиною. Обов’язковим елементом була також сповідь перед смертю. Коли людина покидала цей світ, її могли кропити свяченою водою або давали попити води; запалювали освячену свічку, щоби полегшити агонію.
Громада дізнавалася про смерть, чуючи церковні дзвони. Дві доби біля покійника хтось перебував – читали псалтир, розповідали про життя цієї людини.
За словами Анастасії Кривенко, здавна вважалося, що в людини є три важливі завдання – народитися, одружитися і померти. Звідси походження традиції ховати неодружених людей, поєднуючи весільні звичаї з поховальними. Померлих вбирали у весільний одяг, виготовляли обручки, також пекли коровай, який роздавали на похороні.
Коли труну виносили з дому, її опускали тричі до порогу – це символізувало прощання з родиною. Опісля була церемонія на подвір’ї і в церкві.
Дорога до храму й кладовища також була своєрідним ритуалом. Йшла процесія, яка зупинялася біля придорожніх хрестів чи на роздоріжжях. Це, згідно з віруваннями давніх українців, символізувало прощання покійного з цим світом і мало вберегти його і живих людей від впливу нечистої сили. Також заходили на подвір'я до господарів, де часто бувала людина, яка померла. Вони виносили хліб та сіль і долучалися до похорону.
Обов'язковим елементом процесії були голосіння – для цього спеціально наймали жінок. Під час голосіння висловлювали тези прощання, а отже – жаль рідних і жаль померлого, який прощається з рідними.
Після похорону відбувалися поминки. Там звично було роздавати милостиню, співати псалми, згадувати померлу людину.
Поминки організовували на 9-й, 40-й день після похорону. Люди вірили, що саме впродовж цього часу душа може ще перебувати на землі перед тим, як покидає цей світ. Дехто також вірив, що душа перебуває на землі впродовж року.
«Ані труни, ані ями, ані батька, ані мами». Традиції поховання воїнів
Коли гинуть воїни, традиційні етапи похоронної обрядовості порушені. Зокрема через це українці вважали, що душі воїнів потребують особливо сильної молитви і особливо сильного вшанування.
Взагалі, здавна для кожного важливо було бути похованими в могилі – щоб обов'язково була труна, щоби зібралися найближчі родичі й друзі, щоб звучав церковний подзвін тощо.
На цій важливості наголошують, наприклад, і в стрілецьких в піснях. У них трагічно описували порушення норм шанобливого ставлення до тіла і його поховання – коли загиблих хоронили не на кладовищі, не на освяченому місці, а просто посеред степу, поля, часто без труни й могили: «Віє вітер по долині, лежить козак на могилі,
ані труни, ані ями, ані батька, ані мами,
ані кому задзвонити, біле тіло хоронити».
Також в українській народній традиції було повір'я, що на полі бою виростають маки. Люди вірили – ці квіти з’являються на місцях пролитої крові. Там, де відбувалися бойові дії або де знаходили останки загиблих воїнів, ставили хрести, відправляти молебні.
«Воїни – це люди, які йдуть на смерть, ставлячи Батьківщину вище від власного життя. Смерть на полі бою за свою державу і колись, і зараз є виявом найбільшого подвигу. Воїнам завжди складали величезну шану. Обряди їх поховання, що зараз, що раніше – наповнені символічними діями, які покликані компенсувати порушення усталених традицій, пов’язаних зі смертю людини», – каже Анастасія Кривенко.
Як переплетені традиції минулого й теперішнього під час поховань Героїв?
У 2021 році в Україні затвердили новий військовий церемоніал поховання. За основу взяли український історичний досвід – УНР, козаків і козацької старшини – та досвід закордонний. Сучасний церемоніал спирається і на давні традиції, і на вимоги теперішнього часу.
Зокрема, залишилися такі давні елементи, як церковний подзвін, урочиста процесія до місця поховання, поминки. З нового – на могилах часто залишають військові шеврони.
Коли ховають військових, люди стають на коліна перед процесією. Ця традиція сягає ще козацьких часів. Під час похорону козаки ставали на ліве коліно та підіймали шаблі – це був символ шани перед людьми, які віддали своє життя за волю України.
Атрибутами сучасних похоронів військових є також національний прапор України, прапор військової частини, червоно-чорний стяг, червона китайка – тканина, в яку за козацьким звичаєм загортали тіло померлого.
Нині перед похованням під звуки гімну України розгортають національний прапор, тримають його над труною, а потім передають близьким родичам загиблого чи загиблої. Якщо використовують також козацьку китайку, то її, на відміну від прапора, залишають у труні.
За словами етнологині, вперше після козацької доби червону китайку використали на похороні Тараса Шевченка, потім – Василя Стуса. Також, використовуючи цей козацький атрибут, у 2022 році поховали Юрія Коваленка («Сокар») та Андрія Жованика («Татарин»), які полягли в бою під Соледаром у серпні 2022 року. На похороні з Героями прощалися піснею кобзарі Тарас Компаніченко і Святослав Силенко.
У деяких регіонах на хрест на могилі зав'язують рушник. Раніше, коли ще не ставили хрестів, а садили дерева, рушник позначав місце поховання. Зараз їх використовують як данину традиції, прикрасу. Також біля могил військових поширені флагштоки із прапорами.
Ще один атрибут сучасного похорону військового чи військової – їхній портрет. Його несуть попереду похоронної процесії чи прикріплюють до лобового скла автомобіля в похоронному кортежі.
У труну кладуть особисті речі: шеврони, нагороди. Один із атрибутів для неодруженої молоді – перстень. Наприклад, перстень поклали у труну, коли хоронили в 2014 році Героя України Богдана Здебського. Він загинув у віці 23 років і був неодруженим.
«Похорони воїнів мають значення не лише для їхніх родин»
Із 2021 року змінився також склад учасників ритуалу похорону. Тепер є керівник почту, розпорядник, військовий оркестр, почесна варта, похоронна група, салютне відділення, прапороносна група з державним прапором України та прапороносна група з прапором військового формування чи державного органу.
«Похорони військових мають значення не лише для їхніх родини, а й для цілого суспільства. Адже так, зокрема, формується нова історична пам'ять. За останні роки зроблено багато, щоби зберегти пам'ять про загиблих. Крім нового церемоніалу, в 2021 році ухвалили також План заходів увіковічення пам'яті захисників України. Він передбачає, наприклад, збір свідчень учасників війни, артефактів, проведення музейних експедицій та виставок, створення місць поховань, меморіальних таблиць, пам'ятників, переіменування вулиць», – розповідає Анастасія Кривенко.
За словами експертів, важливою є також консолідація суспільства, адже похорони військових стали публічними заходами. Вагомо й те, що полеглих Героїв ховають на окремому просторі. Це має значення не лише з точки зору збереження пам’яті, а й для рідних загиблих.
«Це особливий простір, сакральний. Часто можна навіть спостерігати, як поряд поховані побратими і їхні родичі, доглядаючи за могилами, спілкуються між собою,
діляться переживаннями. У Львові на Марсовому полі кожної останньої суботи місяця відбуваються заупокійні молебні. Такі заходи сприяють полегшенню переживання втрати і консолідації суспільства. А публічність, зокрема також те, що через інтернет можна дізнатися більше про загиблого – сприяє тому, що полеглі Герої є не просто абстрактною цифрою, а немовби стають нам знайомими чи друзями», – додає Кривенко.
Священник Тарас Варварук із Рівненщини також вважає, що похорони полеглих військових об’єднують громаду: «У нас невеличкий колишній райцентр, заледве 5 тисяч населення набереться, а на похорон воїна зібралося понад шість тисяч. Могили військових найбільш відвідувані. Якось я зустрів чоловіка, він із Млинова на Рівненщині, але живе у Львові. Приїхав на малу батьківщину. Я звернув увагу, що він іде в протилежному від дому напрямку, виявилося – спеціально на цвинтар, щоби вшанувати».
Священник Тарас Варварук розповідає, що на похороні військових – завше більше священників.
Анастасія Кривенко додає: «Українці здавна вважали – що більше людей молитиметься, то легше буде душі».
За її словами, традиція ховати Героїв за участі більшої кількості власне духовенства утвердилася з початку повномасштабної війни. А після подій Революції Гідності поширилася традиція відспівування загиблих на площах міст.
Дерева замість пам’ятників
У пам’ять про загиблих нині садять дерева – це можуть бути й окремі рослини, і цілі алеї.
Як пояснює Анастасія Кривенко, ця традиція також має давнє коріння. Раніше дерева садили на могилах, вони відігравали роль своєрідних памʼятників. Це могли бути вишні, сливи, калина (переважно на могилах молодих людей), бузок та інші. Ці дерева мала би стати й домівкою для птахів, які в уявлення наших предків були подобою душі. Польський дослідник Тадеуш Стецький у ХІХ столітті на Волині записав таке повір’я: «Як на могилі росте дерево, душі легше».
Побутували також вірування, що після похорону душа залишається на могильному хресті, у дереві. Дерево ж є символом світового дерева, дерева життя, пізнання й безсмертя, місцем перебування душ предків, а також посередником між двома світами.
«Це наша корпоративна культура – ознака належності до підрозділу». Традиції «Азову»
Свої окремі ритуали прощання та вшанування воїнів має бригада «Азов». Владислав «Доцент» Дутчак, історик, учасник російсько-української війни, сержант бригади «Азов» каже: «Як і наші предки, так і ми вважаємо, що ті, хто віддав життя за свій рід і Батьківщину, не відходять у небуття, а залишаються жити вічно у світі нематеріальному, поруч зі своїми нащадками».
Для вшанування пам’яті загиблих азовців існує традиція проводити містерію. Вперше таке дійство відбулося восени 2015 року.
«Спеціально для проведення церемонії у 2015 році в селі Урзуф (Донеччина) насипали курган. На його вершині встановили три великі мечі. Ця композиція символізує доблесть воїнів, які загинули у бою. Їхні мечі – назавжди у землі, яку вони захищали ціною свого життя. Містерія відбувається вночі, зазвичай, під час осіннього рівнодення. Тоді згадують усіх побратимів, які віддали життя в боротьбі за майбутнє української нації», – розповідає Доцент.
Після звернення командира хором читають «Молитву Українського Націоналіста». Далі хорунжий поіменно називає загиблих воїнів. Бійці тримають щити, де вказані позивні загиблих. Після зачитування імен кожен підіймає відповідний та запалює смолоскип. Хорунжий згадує, за яких обставин загиблий віддав своє життя, а боєць із щитом проголошує: «Пам’ятаємо!». Стрій відповідає: «Помстимося!».
«У цей час небо прорізають сальви (залпи – ред.), прожектори розсікають пітьму, палахкотять чаші та смолоскипи – вони символізують перемогу світла над мороком, пам’яті над небуттям», – так Дутчак описує містерії, які проводили азовці.
Наразі ж через бойові дії та відсутність сталого місця перебування бригади традиційний сценарій ритуалу вшанування спростили.
Зі слів «Доцента», до початку повномасштабного вторгнення обов’язковою церемонією також були поминальні заходи на роковини загибелі бійців. Їх проводили на гарнізонах бригади. Під час церемонії передбачене загальне шикування особового складу. Перед тим хорунжий розміщує там портрет загиблого й чашу, в якій запалює вогонь. Після команди черговому по гарнізону приспустити прапор зачитує псевдо загиблого, а особовий склад відповідає: «В строю!». Командир гарнізону або хорунжий підрозділу коротко оповідає життєвий шлях та обставини загибелі бійця. Після цього вигукує: «Пам’ятаємо!», а особовий склад відповідає «Помстимося!» й завершує шикування вітанням «Слава Нації» – «Смерть ворогам!».
Азовці обов’язково прощаються із загиблим побратимом. Прапори приспускають. На плацу шикуються гарнізон, смолоскипна команда, командири, хорунжі та побратими загиблого бійця, які виголошуватимуть промови. У кожного – чітке місце розташування.
Труну з тілом дістають із катафалка. Хорунжий або командир наказує розпочати прощання. Бійці несуть труну, а попереду – розгорнутий прапор бригади. Тоді виголошують промову про полеглого і моляться. Опісля стяг згортають трикутником й ставлять на нього шеврон. Хорунжий приймає прапор і вручає, віддаючи честь, родичам загиблого.
Тоді бійці по одному підходять до труни, аби попрощатися. Завершують церемонію прощання родичі. Опісля труну поміщають до катафалка.
Владислав Дутчак пояснює – традиції прощання із воїнами є невідʼємним елементом бойової культури; тим, що разом із іншими ритуалами, творить самобутню атмосферу підрозділу.
«Це наша корпоративна культура – ознака належності до підрозділу», – каже Доцент.
Авторка: Яна Ільків
Comments