Українські військовослужбовці Георгій і Опанас Халікови — батько та його син — загинули захищаючи Україну від російських окупантів з різницею у пів року. Спочатку у жовтні 2021 року не стало Георгія, а у квітні 2022-го – Опанаса. Герої пішли на війну добровольцями ще у 2015-му. Воювали в одному підрозділі на Донецькому та Луганському напрямках. Історію життя та загибелі захисників розповіли їх рідні.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових спеціально для видання «Гордон». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Практично щодня дівчина Опанаса Халікова Каріна Гайворонська пише у телеграмі своєму коханому. Вона знає, що їй більше ніхто не відповість, але все одно ділиться всім із Афонею – так його лагідно називають між собою рідні.
«Я переосмислила свої цінності. Проблеми, які були до війни і загибелі коханого, це – ніщо. Єдине, що має значення – близькі люди, рідні, які живі, і з ними є змога поговорити. Зараз я не можу подзвонити своїй найріднішій людині, так багато недосказаного. Тому я пишу йому у телеграмі великі повідомлення. Ділюся своїми думками, переживаннями, як це було раніше, коли він був живий. Зберігаю на телефоні голосові повідомлення від нього, малюю Афоню з відео чи фото, які він мені раніше надсилав», — пояснює Каріна.
Щодня дивиться на світлини, спорожнілу кухню та плаче 65-річна Зоя Шупарська, яка втратила на російсько-українській війні не лише племінника Опанаса, якому стала другою матір'ю, але й рідного брата Георгія.
«Коли заходжу на кухню, перед очима виникає картина – за столом сидять мої племінники, Жора. Я запекла їм качку з яблуками чи піцу, і вони після роботи всі сідають за стіл, говорять, жартують», – зі сльозами на очах розповідає Зоя.
Жінка каже, що у Георгія й Опанаса після закінчення контракту із ЗСУ була можливість не продовжувати службу, однак вони були переконані, що поки не виженуть окупантів з української землі, залишатимуться там, де потрібні.
Батько
Георгій Халіков народився у багатодітній узбецько-молдавській родині в селі Березине в Одеський області.
«У нашій родині багато правоохоронців, а також тих, хто служив в армії. Батько Жура – узбек, проходив службу за радянських часів у військовій частині в Березиному, а матір Варвара – молдаванка з села Малоярославець Перший, що неподалік. Мої батьки – сироти. Тут зустрілися, покохали одне одного, осіли, народили сімох дітей: четверо дівчат і трьох хлопців», – розповідає Зоя Шупарська.
За словами жінки, незважаючи на щоденну тяжку працю на птахофермі, якою завідував тато, і постійні клопоти по господарству матері, батьки були дуже добрими, приділяли увагу дітям. Всі вони виросли гідними людьми.
«Ми з дитинства звиклі до роботи. Я з батьком і братами їздила косити траву. Ми дбали одне про одного. Тато все для нас робив, а мама наче мала сотню рук, не знаю, як вона все встигала: і за нами дивитися, і готувати. Вдома завжди були свіжоспечені пироги, які дуже любили діти, а згодом й онуки. Коли ми збиралися за столом, то була повна хата гостей», – пригадує Зоя Шупарська.
Деякий час родина Халікових жила в Узбекистані. Зоя каже, саме там прийшло розуміння, що «українська земля є рідною для них, а узбецькі традиції й цінності не є близькими». На думку жінки, людина із молоком матері вбирає любов до рідної землі. Тому прислів'я «де народився, там і пригодився» – про родину Халікових, особливо – про Георгія.
«Жора зростав добродушним, неконфліктним, ніколи не ображався, завжди допомагав чим міг. Був дуже близький із мамою. Після школи відразу пішов в армію, кілька років служив прапорщиком і жив у військовій частині в Березиному. Потім 5 років працював у Тарутинському райвідділі міліції. Одружився. У нього народилося троє синів: Олександр, Опанас і Максим. У 2005 році розлучився, а згодом переїхав на Полтавщину, працював разом із сестрою Світланою на тваринницькій фермі», – пригадує Зоя Шупарська.
Георгій допомагав дітям, брав активну участь у їхньому вихованні, хоч і не жив з ними. Згодом, коли дружина померла, він хотів забрати дітей до себе у Полтаву. Однак на сімейній нараді вирішили, що поки діти залишатимуться із Зоєю.
«Сашко, старший син Георгія, навчався на другому курсі аграрного ліцею, Опанас був у 9 класі. Вони не дуже хотіли переїжджати. Тому я взяла опіку над племінниками», – каже Зоя Шупарська.
Коли у 2012-му померла мама Георгія, він повернувся в Березине. А в 2015 році, коли не стало батька, чоловік пішов до війська.
Спочатку Георгій Халіков служив у 58-ій окремій мотопіхотній бригаді імені Івана Виговського, де отримав позивний «дядя Жора». Брав участь в АТО. Воював у Луганську, Зайцевому, Попасній. Під час однієї з ротацій у 2017 році випадково перестрівся у Сіверську зі своїм сином Опанасом.
«Афоня, як тільки досяг повноліття, попри наші вмовляння також пішов добровольцем на фронт. Він служив у 93-й механізованій бригаді «Холодний Яр». Після цієї випадкової зустрічі Жора перевівся туди ж на посаду головного сержанта роти. Служив із сином в одному батальйоні, але в різних ротах. Коли у нього закінчився перший контракт, ми просили піти у відставку, але він був категорично проти. Сказав: поки не виженемо тварюк з нашої землі, буду в ЗСУ», – говорить сестра.
26 жовтня 2021 року Георгій загинув у селі Гранітне Донецької області в результаті артилерійського обстрілу. Побратими розповіли, що на бойове завдання з ним вирушили троє молодих контрактників. Георгій ішов попереду. Раптом він почув характерний свист. Дав побратимам команду лягти на землю, а сам встиг лише присісти. Неподалік нього розірвався снаряд. Майстер-сержант Георгій Халіков помер миттєво, але зберіг життя трьом солдатам.
Про смерть брата Зої Шупарській повідомив племінник Опанас. Він сказав: «Тьотя Зоя, тата вбили». А потім подзвонили із військової частини. У всіх братів і сестер Георгія досі сльози на очах, коли згадують його.
«Діти Жоріка дуже важко пережили його втрату. Старший Саша плакав, Афоня тримався та намагався бути мужнім, а молодший Максим з того моменту закрився, досі все тримає в собі», – каже Зоя.
Георгія Халікова любили та поважали побратими, він був для всіх наче батько, охоче навчав новачків, був душею свого підрозділу.
«Він був улюбленцем воєнкорів, бо перед камерою завжди виглядав природно, таким, як є, і не говорив армійськими штампами. Він був дуже скромним, позитивним дядьком…» – написав у соцмережі в день загибелі Георгія воєнкор Ігор Левенок.
На похорони Георгія Халікова приїхали багато його побратимів, були також і медсестри. За словами Зої Шупарської, Таня, одна з них, розповіла, що дядя Жора завжди їй казав: «Запам'ятай, там нелюди, вороги, серед них немає нормальних людей. Тому потрібно стояти до кінця. Ми не воюємо за президента чи генералів, ми воюємо за нашу рідну землю. Якщо я піду, хто ж тоді залишиться?»
Георгій Халіков хотів після війни проводити якнайбільше часу зі своїми дітьми, мріяв, щоб вони приїжджали до нього частіше. Для цього купив будинок у селі Тищенки Полтавської області й облаштував його.
Син
«Тьотя Зоя, поїхали зі мною у військкомат. Я йду в армію» – з таким проханням звернувся до Зої Шупарської одного з вересневих ранків 2015-го її племінник Опанас, якому нещодавно виповнилося 18 років. Жінка кинулася відмовляти Афоню. А він твердо, по-дорослому попросив підтримати його і провести на війну.
«Афоня з дитинства був дуже цілеспрямованим хлопцем, кожного дня ходив на спортмайданчик навіть у погану погоду. В його характері поєднувалася мужність, міцність і водночас чуйність, м'якість. А ще – працелюбність. У мене вдома все зроблено його руками. Куди не гляну, до всього він доклався», – пригадує Зоя Шупарська.
Після закінчення 9 класу Тарутинської школи Опанас Халіков вступив до Полтавського фахового коледжу транспортного будівництва. Під час канікул приїжджав до тітки. На початку літа 2015-го Опанас завершив навчання та повернувся у Березине. Місяць пропрацював на Тарутинському сирзаводі, а потім вирішив піти в армію, як і батько. З 2016 року юнак брав участь в АТО у складі 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр». Спочатку був на другій лінії фронту біля Сіверська. А через рік його перекинули на передову – на Луганський напрямок.
Крім військової справи, Опанас Халіков мав ще одну пристрасть – бокс. Він займався ним професійно, на змаганнях і чемпіонтах займав призові місця. Мріяв брати участь у міжнародних турнірах.
Під час однієї із ротацій біля Волновахи у спільних друзів Опанас познайомився із 20-річною Каріною Гайворонською, яка стала коханням усього його життя.
«Сила і мужність – це перші слова, які мені спадають на думку, коли я його згадую. Він був дуже молодий, але у своєму житті я такого хороброго чоловіка не бачила. Афоня був дуже чуйним, завжди переживав за інших. Ніколи не просив про допомогу, але завжди всім допомагав. На війні пекло, а він дзвонить і питає, як я. Він переживав за всіх, окрім себе», – з ніжністю в голосі розповідає Каріна.
Опанас Халіков захищав Україну на Донецькому напрямку майже 2 роки. Коли після початку повномасштабного вторгнення окупанти швидко захопили Волноваху, він шкодував про те, що не в гущі війни. Адже саме на той момент перебував на навчаннях на Заході України.
Опанас Халіков брав участь у визволенні від окупантів Сумщини. За участі його бригади наші військові відстояли, зокрема, Тростянець та Охтирку. Бойовий дух Опанаса тоді сильно піднявся.
«Афоня завжди і в усьому прагнув перемагати, бути першим – як у спорті, так і на війні. Брав приклад з батька, був таким же мужнім, сильним духом. Він думав, що на Сумщині, було пекло, але коли його перекинули під Ізюм, воно стало реальним», – говорить Каріна Гайворонська.
25 квітня 2022 року дівчина саме була у своєї подруги, як раптом їй у телеграм прийшло голосове повідомлення від Опанаса. Каріна кілька разів спробувала набрати його, але зв'язку не було. Коли він раптом з'явився, закохані змогли поговорити востаннє. Крім теплих і щемких зізнань у коханні, Опанас сказав: «У мене було стільки планів, амбіцій, мрій, а зараз я просто мрію сходити в душ і поїсти чогось гарячого».
«Відчувалося, що він прощається. Я кричала йому, щоб він вибирався з того пекла. А він заспокоював. Казав: «Хочу, щоб у тебе все було добре». О 19 годині того ж дня Афоня загинув…», – з болем у голосі розповідає Каріна.
Коли коханій Опанаса Халікова подзвонили наступного дня з невідомого номера, вона все зрозуміла. Взявши слухавку, Каріна запитала: «Афоня?». У відповідь почула: «Так».
Старший сержант Опанас Халіков загинув під час виконання бойового завдання біля села Грушуваха Харківської області, коли прикривав відхід побратимів. Він зафільмував свій останній бій. Тітці Зої написав повідомлення: «Люблю. Цілую». Опанасу було 25 років.
«Коли загинув Афоня, ми не хотіли вірити. Думали, що це помилка. Повірили лише, коли додому привезли домовину. Афоня мріяв закінчити військову академію, відремонтувати квартиру, одружитися, народити дітей, але не судилося», – каже Зоя.
Георгія та Опанаса Халікових поховали поруч у рідному селищі Березине на Одещині. Героїв посмертно нагородили орденами «За мужність» ІІІ ступеня.
На честь Георгія Халікова у Березиному перейменували вулицю, а в селищі Тарутино назвали узвіз ім'ям Опанаса. Місцева влада також встановила тут меморіальні таблички на честь загиблих батька і сина.
Допомагає іншим та пише повідомлення у телеграмі
Чи може час вилікувати біль утрати близької людини, а у випадку родини Халікових – брата та племінника? Зоя Шупарська переконана: ні. Після тяжкої втрати Георгія, рідні просили Опанаса бути обережним. На що юнак віджартовувався, казав, що треба дочекатися закінчення контракту й помститися за смерть батька. Напередодні своєї загибелі Опанас просив тітку допомогти із придбанням машини для його підрозділу.
«Поки я ходила, питала, він загинув. Зараз почуваюся винною, що не встигла допомогти. Тому зараз відгукуюся на всі прохання про збори, перекидаю гроші на потреби військових зі своєї пенсії. Я не можу піти в армію, але можу допомогти хоча б трохи фінансово чи прийняти переселенців», – говорить Зоя Шупарська.
Часто жінку мучить безсоння, їй важко сконцентруватися. Зараз, крім допомоги іншим, вона займається документами та переоформленням спадщини Опанаса Халікова на користь найменшого брата Максима, який є студентом поліцейської академії. Саме йому нещодавно приснився Афоня. Він сумний сидів на кухні і про щось думав…
Нещодавно Максим заявив тітці Зої, що теж хоче йти в армію.
«Тільки через мій труп», – каже вона.
«Я здригаюся від кожного скрипу хвіртки до мого дому. Все здається, що це страшний сон, який от-от закінчиться, і у будинок зайдуть Жора й Афонічка. Дуже важко переживав втрату батька і брата мій найстарший племінник, ми навіть разом із ним ходили до психолога, працювали над цим», – розповідає Зоя.
Зоя замовила два одинакових пам'ятники для Григорія і Опанаса Халікових. Частини грошей не вистачає. Жінка була б вдячна, якби їй допомогли.
Пройшов майже рік, а заглушити біль від утрати коханого Каріна Гайворонська не може.
«Тітка Зоя говорить про пам’ятник, а я думаю: про що вона? Афоні ж 25 років. Мені говорять слова співчуття, і це не вкладається в голові. Та розумію, що нічого не зміниш. Залишаються лише спогади, фото, малюнки та наша переписка у телеграмі», – каже дівчина.
Опанас залишив по собі багато відео. Зоя Шупарська каже, що часто переглядає їх зі своїми племінниками. Вона не знає, що порадити людям, які втратили на війні близьких.
«Всі мої брати воювали: Микола – в Афганістані, Георгій – в АТО, Сергій – прикордонник, записався у бригаду «Сталевий кордон». Андрій, єдиний син моєї сестри Люби Андрій зараз воює під Бахмутом. Діти й племінники – правоохоронці. Чи думала я, що існує ймовірність їх втратити? Звісно. Чи вірила, що це трапиться насправді? Ні. Однак, Георгій та Опанас жили і померли гідно», – каже Зоя Шупарська.
Авторка: Інна Кубай