Понад місяць лежали під завалами. Історія родини Рєпіних, яка загинула від російських бомб в Ізюмі

Сім’я Рєпіних жила у сумнозвісному будинку в Ізюмі, що на Першотравневій, 2. 58-річний Юрій, 57-річна Людмила, їхній 37-річний син Олег та 82-річна бабуся Валентина загинули внаслідок російського обстрілу будинку 9 березня 2022 року. Тоді військові РФ гатили по житловій споруді із танк, а потім завдали авіаударів. Загалом відомо про понад 50 жертв цієї атаки. Люди гинули цілими родинами.

Текст підготований командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для «Української правди». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

***

Цими днями Світлана Садкова сіла у поїзд «Івано-Франківськ-Харків» та поїхала в рідний Ізюм. Жінка здолала понад тисячу кілометрів, щоби відвідати місто, де загинули її друзі – родина Рєпіних. Світлана пішла на сумнозвісний стихійний цвинтар у лісі. Найімовірніше, саме там похована її улюблена подруга Людмила Рєпіна зі своєю родиною. Того дня дощ лив як з відра. Небо ніби плакало.

Масове захоронення біля Ізюмського лісу, Світлана Садкова


«Мене охопив жах. Рука ледве піднялася, щоби зробити кілька фото. Навколо – сотні розритих могил… Нам показали фото для впізнання. Але через пошкодження і розкладання тіл ми так і не змогли цього зробити (під час підготовки матеріалу стало відомо, що поховання Людмили й Олега вдалося відшукати – ред.)», – каже Світлана.

Квартира родини Рєпіних, яку розграбували мародери після їхньої загибелі, Світлана Садкова


Жінка поїхала на Першотравневу, 2. Будинок, де у них із подругою було так багато щасливих спогадів, тепер став символом жаху та російського терору. Сусіди, з якими зустрілась Світлана, розповіли, що після влучання російських бомб, він горів ще добу. Більш ніж через місяць почали розбирати завали. Тіла мешканців були понівечені. Впізнати можна було переважно лише за документами, які люди мали з собою на момент загибелі. У квартирах зруйнованого будинку побували російські мародери, розграбували їх. «Нічого для російських солдатів немає святого», – казали сусіди, які стали свідками трагедії.


«Людмила останнє віддасть, але допоможе»


Світлана Садкова добре пам’ятає знайомство з Людмилою Португаловою (дівоче прізвище загиблої – ред.), хоч їй тоді було лише 5 років.


«Я гуляла у дворі. До мене підійшла дівчинка з бездонними блакитними очима, одягнена у плісировану спідницю та світлий светрик, а на голові були великі банти. Вона привіталася і відтоді ми дружили», – розповідає Світлана Садкова.


Дівчата зраділи, коли дізналися, що живуть поруч. Світлана з батьками – у 33 квартирі, а Рєпіни – в 34-й. Подруги частенько бували одна в одної вдома.


Людмила Рєпіна навчалася в 4 школі (1-а гімназія зараз, – ред.), яка розташовувалась неподалік будинку, де мешкали Португалови. Зараз школа теж зруйнована внаслідок російських обстрілів.


Під час роботи у будівельному загоні в Сибіру Людмила познайомилася з Юрієм Рєпіним. Там почали зустрічатися. Згодом разом вступили у Харківський політехнічний інститут на спеціальність інженер”. Ще під час навчання у 1983 році відгуляли весілля, а через рік у подружжя народився син Олег.


Після закінчення вишу отримали роботу в Ізюмському оптико-механічному заводі. Там Рєпіним також дали житло на Першотравневій, 2.

Людмила та Юрій Рєпіни, архів родини


«Людмила та Юрій дуже любили один одного та поважали. Ходили по місту за руку, скрізь були разом. Юра зустрічав Люду з роботи, потім разом йшли до її мами Валі. Це був щоденний маршрут. Після відвідин мами йшли додому», – розповідає подруга Світлана Садкова.


Друзі пригадують Людмилу як чудову господиню, у домі якої завжди було затишно та охайно.

Людмила Рєпіна, архів родини


Згодом Людмила влаштувалась на роботу в управління освіти в Ізюмі. Багато років працювала там на різних посадах. Остання її позиція – інженерка, фахівчиня з охорони праці шкіл та дитячих садочків.


Тетяна Гуцаленко була колегою Людмили з 2007 року. Хоча жінки зналися ще з юності, але більш тісно почали спілкуватися саме на роботі.


«Люда захоплювалася музикою, багато читала. Разом з чоловіком любили гуляти на природі. Мали дачу, де вирощували квіти. Людмила любила фотографуватися серед них. На кожному фото Люда мала пречудовий вигляд», – пригадує Тетяна Гуцаленко.

Людмила Рєпіна, архів родини


Ще одна колега Людмили Марина Шевлякова пригадує: коли прийшла на роботу в управління освіти на посаду завідувачки канцелярії, то Людмила Сергіївна по-материнськи її всьому навчала.


«Вона завжди приходила на допомогу: підписати, виправити, допомогти – ніколи не відмовляла. Друзі Людмили завжди знали, що на неї можна покластися. Останнє віддасть, але допоможе», – розповідає Марина. Частенько Людмила пригощала колег домашніми стравами.


Подруги кажуть: жінка дбала про фізичну форму, робила спортивні вправи і завжди мала гарний вигляд. А центром її світу та міцною опорою був чоловік Юрій.


«Дзвонив дружині 10 разів на день, питав, як вона»

Юрій Рєпін, архів родини


Юрій Рєпін – росіянин за походженням. Заради Людмили приїхав в Україну та оселився після навчання в Ізюмі, мав українське громадянство. Працював на Ізюмському оптико-механічному заводі. Швидко просувався по кар’єрній драбині: від фахівця до начальника цеху.


Після того, як оптико-механічний збанкрутував, Юрій влаштувався на Ізюмський приладобудівний завод. Підприємство працювало на оборонну промисловість України. Юрій був там провідним спеціалістом. Чоловік часто їздив до Києва у відрядження, працював з документацією. Колеги пригадують його розумним, поміркованим та відповідальним працівником.


Попри багато обов’язків на роботі, чоловік завжди знаходив час, аби побалакати з дружиною.


«Дзвонив Людмилі не менше 10 разів на день, питав, як вона. А Люда завжди відповідала: «Все гаразд, коханий, цілую тебе і люблю. Вони були для мене прикладом сімейних стосунків», – каже Тетяна Гуцаленко.


Світлана Садкова додає, що Юрій та Людмила були надзвичайною парою.

Остання поїздка у Харків Людмили та Юрія Рєпіних, фото Світлани Садкової


«Виховані, інтелігенті, аристократичні. Вони вирізнялися з-поміж інших. У Юри і Люди була неймовірна любов», – додає Світлана.


Коли Юрій їхав з роботи, то завжди виходив раніше на дві зупинки біля місця, де працювала Людмила. А потім вони вдвох йшли до матері дружини Валентини, звідти – додому. Це була традиція.


Юрій та Людмила мріяли про онуків, планували ремонт у помешканні, адже востаннє робили його ще 15 років тому.

«Пам’ятаю, як Люда казала Юрі по-телефону: «як мені набридли ці радянські шпалери. Юро, в цьому році точно зробимо ремонт», – з сумом каже Тетяна Гуцаленко.


«Досі згадую її фірмовий «Наполеон»


Мама Людмили, Валентина Португалова, разом зі своїм чоловіком Сергієм прожили все життя в Ізюмі. Теж працювали на оптико-механічному заводі. Обожнювали єдину дочку Людмилу.

Валентина Португалова з донькою Людмилою у Харкові, Світлана Садкова


«Тьотя Валя була нашою сусідкою. Дуже охайна і дисциплінована жінка. Навіть у свій поважний вік намагалася підтримувати стрункість, завжди мала гарну зачіску», – каже подруга Людмили Рєпіної Світлана Садкова. Із дитинства їй особливо запам’ятався фірмовий «Наполеон» тьоті Валі, яким вона щедро пригощала.


Португалови прищепили доньці Людмилі повагу до старших, батьків, сімейних цінностей.


«Люда завжди дуже боялася, що коли мама помре, то як вона буде жити без неї. З мамою була на всі свята. На обід заходила до неї: то цукерки їй занесе, то яблучко. Особливо дбала про маму після того, як не стало батька», – пригадує Тетяна Гуцаленко.


Коли у Людмили та Юрія народився син Олег – бабуся Валентина була дуже щасливою. Жінка неймовірно любила свого онука.


Айтівець, спортсмен, відданий син


Олег Рєпін закінчив Харківський національний університет радіоелектроніки. Він – ІТ-фахівець в авіагалузі. Чотири роки тому працював за спеціальністю у Канаді. Потім повернувся до Харкова і звідти дистанційно робив проєкти на замовлення американських компаній. Жив у цивільному шлюбі з дружиною Інною.

Олег Рєпін, архів родини


Чоловік багато читав, був креативним і винахідливим. Займався спортом, бігав марафони, катався на велосипеді та любив активний відпочинок з друзями. Однак і про батьків не забував. Частенько возив їх до Харкова на концерти класичної музики, на опери. Намагався відзначати у колі родини традиційні свята: Новий рік, Різдво, Великдень…


У грудні перед широкомасштабною війною Олег виплатив кредит за квартиру в Харкові. Зробив ремонт у помешканні, дизайн розробляв разом з матір'ю.


«Олег був дуже відкритою людиною, порядною, доброю. Мав багато друзів. Він любив мандрувати світом, захоплювався футболом, пейнтболом, їздив на велосипеді», – розповідає друг дитинства Анатолій.

Родина Рєпіних на відпочинку, архів родини


Щоліта Рєпіни разом їздили на море, ходили на пікніки і відпочивали на березі Сіверського Дінця.


«Чотири людини – як одне ціле. Жили, планували, мріяли. І тут все обірвалося», – каже Тетяна Гуцаленко.


«Ми рахували секунди та молилися, поки літак летів над будинком»


Напередодні 24 лютого Юрій Рєпін був у Харкові, купував квиток на автобус у Росію – планував їхати в Залізногорськ провідати хвору маму. Втім так квитком і не скористався. О 5 ранку 24 лютого він вмовив сина Олега разом поїхати в Ізюм. Чоловіки рушили до рідного міста, кохана Олега Інна поїхала до мами в Суми.


«Тоді майже всі мої знайомі, родичі з Харкова забрали своїх дітей до Ізюма, бо вважали, що там буде безпечніше», – пригадує Світлана Садкова.


Так думали і Рєпіни.

Світлана Садкова та Людмила Рєпіна, архів героїні


25 лютого Світлана, лікарка за фахом, чергувала у пологовому будинку в Харкові. На місто росіяни скидали бомби, і коли була вільна хвилинка вони з Людмилою зідзвонювалися, щоб заспокоїти одна одну. Людмила питала: «Чи є світло, чи тепло?».


«Ізюм же почали бомбити 2 березня», – пригадує Тетяна Гуцаленко.


Тоді ж зруйнували мости та зник нормальний зв'язок. Місто поринуло в невідомість.


«Мер Ізюма (Валерій Марченко – ред.) сказав усім залишатися в укриттях та чекати евакуації. Поки чекали, російські солдати вишикували танки на іншому березі Сіверського Дінця і по черзі стріляли в житлові будинки. Що не зруйнували вони, добивала російська авіація, скидаючи фосфорні бомби на житлові квартали. Через них пекло горло, очі. А на вулицях вночі було світло як удень», – пригадує колега Юрія Рєпіна Олена Кононова.


«Спершу Рєпіни під час обстрілів не ходили до підвалу, а ночували у своїй квартирі. Бо їхній підвал у 1-му під'їзді був не призначений для того, щоб там переховуватися… Згодом стали ходили у центральний підвал – якраз посередині того фатального будинку», – пригадує Тетяна Гуцаленко.


Останній раз Тетяна і Людмила спілкувалися 3 березня. Встигли обмовитися кількома словами.


«Люда розповіла, що будинок на вулиці Соборній, де жила її мама Валентина, постраждав. Тому вона забрала її до себе», – пригадує подруга.


Майже тиждень у центральному підвалі на Першотравневій, 2 провела з Рєпіними та іншими мешканцями будинку Алевтина Капинос.


Жінці дуже боляче і страшно пригадувати той час. Каже, що вони рахували секунди і молилися, поки літак пролітав над будинком. Алевтині з людей, яких зустріла в укритті, найбільше запам'ятались родини Рєпіних і Жихарєвих. Каже: коли у підвалі панували страх і паніка, Людмила Рєпіна підходила до кожного, розраджувала, давала ліки. А Олександр Жихарєв жартував та незважаючи на бомбардування мав міцний сон.


«4 березня зранку нам вдалося виїхати. На все життя запам'ятаю перелякані очі Юрія Рєпіна, який ніби прощався з нами, та надзвичайно спокійну Людмилу», – розповідає Алевтина Капинос.


Останній раз Світлана Садкова спілкувалася з Людмилою та її родиною, коли збиралась евакуюватись до Івано-Франківська. Це було о 10.00 6 березня.


«Люда запитала мене: «як ти, рідна?». Я їй сказала: «виїжджай звідти». Люда ж відповіла, що вони пробували виїхати 5 березня, але не вдалося прорватися через обстріли. Автівкою доїхали до гори Крем'янець, де якраз на блокпості стояли українські військові, їх попередили, що попереду йдуть обстріли. І Рєпіни повернулися до того проклятого підвалу», – ридає подруга дитинства Світлана.


З 6 березня зв'язок з Рєпіними зник.


Світлана Садкова довгий час намагалася зв’язатися з подругою. Моніторила соціальні мережі, телефонувала і їй, й усім знайомим, написала кілька звернень в Міноборони України, СБУ, на сайти з пошуку зниклих. Куди тільки не зверталася…


«Крики і стогони було чутно ще три дні після удару»


12 квітня у Людмили Рєпіної мав бути день народження. Світлана написала привітання на її сторінці у фейсбуці. Хоч і зізнається: передчувала, що подруги і її близьких вже немає серед живих, але вірити в це не хотілося.

Привітання подрузі, скріншот фейсбуку Світлани Садкової


Розбирати завали на на Першотравневій, 2, за словами Світлани Садкової, розпочали в середині квітня. Коли вже стояв сильний трупний запах. Росіяни за їжу наймали місцевих мешканців для цього… Першою знайшли Людмилу. Її впізнав співробітник та племінник. 16 квітня Світлану Садкову оповістили в телеграмі про те, що Людмила загинула.


«Вона загинула відразу. У кишені були паспорти і ключ від квартири. Людочка лежала на розкладачці… Витягли також Олега. Мама і Юра були ще тоді під завалами», – крізь сльози розповідає подруга.


Тетяна Гуцаленко після деокупації Ізюма відвідувала місто й ходила на розвалини будинку, де колись жили Рєпіни.


«Коли перебувала там, говорила з місцевими. Кажуть, що крики і стогони було чутно ще три дні після нанесення росіянами авіаудару», – плаче жінка.

Те, що залишилося від будинку на Першотравневій, 2 в Ізюмі, Світлана Садкова


«Квіти, які так любила Людмила, виросли на руїнах будинку…»


Під некрологами Людмили і Олега Рєпіних, які команда платформи пам’яті Меморіал опублікувала в соцмереж, багато коментарів колег та друзів родини. Діляться спогадами, сумують…


«Це справжня трагедія для всіх, хто працював з Людмилою, знав її чоловіка, сина, маму. Вони сонячна родина, які личили один одному. Велика втрата для всіх нас», – пише Марина Шевлякова.


«Люда і Юра виховали чудового сина Олега. Для мене сім'я Рєпіних була взірцем сімейних стосунків, де на першому місці була любов і повага. Юра завжди любив життя, мав багато ідей та планів. Вранці з Людою бігали, а потім купалися в Сіверському Дінці, каталися на ковзанах взимку. Завжди разом і загинули разом», – пише Тетяна Абдієва.

На руїнах будинку цвітуть петунії, Тетяна Гуцаленко


Подруга Тетяна Гуцаленко пригадує, як перед звільненням Ізюма від окупантів Людмила їй приснилась.


«Я йду, і тут вона поруч: щаслива, весела. Я їй кажу: «Люда, думала, що ніколи тебе не побачу, і не почую твій сміх, і зарядку разом не зробимо». А вона відповідає: «Танюша, багато, хто так думав». І кладе мені руку на плече», – плаче Тетяна…


Подруга часто фотографувала Людмилу в квітах. Каже, що поряд із будинком, де жили Рєпіни саме розцвіли петунії, які Людмила так сильно любила.

Подруга Людмили Світлана вшановує родину Рєпіних, Світлана Садкова


Поряд із квітами інша подруга Рєпіних Світлана облаштувала невеликий меморіал – поклала фото загиблих, лампадки. Жінка купила для Рєпіних чотири вишиванки і планує перепоховати їх після завершення ексгумації та всіх експертиз.


Друзі та колеги загиблої родини кажуть – аби вшанувати пам'ять про них та інших жертв Росії, слід встановити спеціальний меморіальний знак у місті. А ще заснувати фонд пам’яті і говорити про цю трагедію та про всіх людей, які загинули від дій російської армії.


Авторка: Інна Кубай