«Обрізала коси, заважали носити бронік». Ольга Мельстер загинула в одному окопі зі своїм чоловіком

Ольга і Тарас Мельстери – молода родина з Кропивницького. Ольга була кондитеркою, випікала імбирні пряники, Тарас працював у міжнародній ІТ-компанії, їм обом було 31. Вони вирішили разом піти захищати країну на другий день повномасштабної війни – 25 лютого. А за декілька місяців разом загинули на фронті.


Текст підготований газетою «Кіровоградська правда» за підтримки платформи пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Сьогодні мама Ольги Мельстер – Інга Дуднік – каже: «Треба далі жити». Вона – виконавча директорка громадської організації "Територія успіху", координаторка гуманітарного центру в Кропивницькому. У перший же день російської агресії Інга знала, чим може бути корисна для захисту країни. Втім те, що втратить найдорожче в цій війні – навіть не здогадувалася.


Незалежна маленька дівчинка


Із дитинства Оля була впертою і самостійною, боролася за справедливість. Змусити щось робити те, що вона не хоче було важко. З нею постійно треба було говорити і пояснювати.

Змалечку була творчою. Одного дня я з нею бігла додому, бо мала початися гроза. І тут вона, маленька, зупиняється і дивиться на гігантську грушу: «Мамо, ми завжди малюємо листочки зелені, а вони ж не всі зелені». І поки вона не роздивилася листочки, які колихав вітер, зрушити її з місця було неможливо.

Оля не терпіла жодного контролю. До неї треба було шукати особливі ключики. Позитивна мотивація з нею добре спрацьовувала.


Вона берегла рідних. Турбувалася і про сестру, меншу за неї на рік, – Катю. Забирала її зі школи, колись навіть потрапила на батьківські збори. І про свою бабусю дбала.

У другому чи третьому класі Оля вирішила, що хоче бути дизайнером. Тому вперто до цього йшла. Перші свої гроші заробила в 11 класі в майстерні шкіри, ними оплатила свій випускний.

Після школи навчалася на мистецькому факультеті педагогічного університету імені Володимира Винниченка, відділення образотворчого мистецтва. Уже на першому курсі пішла працювати в ювелірну майстерню та виконувала дві-три норми. Їй навіть колежанки зі стажем казали: «Не жени так, бо нам норму піднімуть».

Бакалаврат закінчила із відзнакою. Її дипломну роботу – декоративні вази з глини під назвою «Плин часу» – університет передав у художній музей.

Вони були сім’єю, створеною на небесах

Оля народилася 1 січня 1991 року, Тарас – 11 квітня 1991 року. Вони однолітки.

У третьому класі з другого півріччя, тобто з 2001 року, Оля пішла в приватну єврейську школу, бо у нас є в роду євреї. Тарас був її однокласником, три роки навчалися разом. Потім перевели доньку в іншу школу, але зв'язок між ними залишався, бо що я, що мама Тараса – Людмила – займалися громадською діяльністю і час-від-часу діти пересікалися на заходах.


Задовго після цього, у 2015 році, вони почали зустрічатись. 9 вересня 2016 році розписалися, наступного дня відсвяткували весілля. На той момент вони були знайомі вже 15 років.

Різдво перед війною відсвяткували у Фінляндії, були на Шрі-Ланці, в Єгипті і надалі мріяли подорожувати світом.


Жили в невеличкій двокімнатній квартирі й проводили разом 24/7. Але організували свій робочий час і простір так, що перетиналися тільки за обідами. Оля обладнала собі кондитерський куточок на кухні, Тарас облаштував робоче місце у кімнаті.


Донька займалася випічкою пряників, Тарас працював у міжнародній компанії, розвивався в галузі ІТ-маркетингу, хоч і мав освіту електрика. У компанії його дуже цінували, після його рішення йти на війну довелося взяти п’ятьох людей.


Вони були не просто подружжям, але й партнерами у всьому – розвивалися разом і допомагали один одному.

Пряничний бізнес


Якось Оля спробувала виготовляти пряники і вирішила розвиватися в цьому напрямку як підприємець. Замовлень було стільки, що взяла помічницю, пряники робили сотнями, тисячами. Вироби відправляла навіть у Іспанію, Польщу, Чехію. Оля часто працювала в шаленому режимі до 5 ранку.


Коли прийшла пандемія, донька почала проводити онлайн-курси. Такий дивний збіг, але 23 лютого, щоб прорекламувати свій курс із виготовлення пряників, Оля в написала пост, який починався словом «СТРАШНО?». Далі було – «Чому так страшно починати готувати пряники? Вони не вибухають і не загрожують. Найстрашніше, що може статитсь, це їх просто з'їдять. Але й найкраще, що може бути – їх з'їдять».



Наступний пост уже був про зовсім інше: «Ще вчора публікувала пост про те, що страшно починати готувати пряники. Як смішно це читати сьогодні. Сьогодні я вперше зрозуміла, що таке СТРАШНО. Сьогодні я прокинулася та дізналася, що у нас війна. На нас напали…».


Перший день війни і доленосне рішення


24 лютого Тарас та Оля приїхали до мене і запропонували зібрати всіх найближчих родичів і поїхати кудись на захід України. Я відмовилась… Сказала, що буду в Кропивницькому, поки це буде фізично можливо. Я знала, що буду потрібна тут.

Вже 25 лютого вони пішли до військкомату і підписали контракти. Так стали добровольцями в одному підрозділі в бригаді тероборони. Це був їхній свідомий вибір і я його поважаю. Не вийшло вивезти нас – вони вирішили захищати у такий спосіб.


Вмовляти їх цього не робити – було марно. Мої істерики нічим не допомогли б. Вся буря емоцій від їхнього кроку зараз у мене всередині. Я могла про свій біль говорити зі своїми подругами, але дітям намагалася дати підтримку. Бо країну треба захищати. Чи боляче від того, що це мають робити мої діти? Звичайно, боляче.


У день відправки на фронт після зустрічі зі мною вона третій раз у житті обстригла коси. Про це я дізналася вже потім від меншої доньки Каті. Перше в мене бажання було – підстригтися налисо. Мене криє це досі… Її рішення з волоссям я сприйняла як її відмову від цивільного життя, від жіночності своєї, від того, що вона так любила і берегла. Вона позбулася того, що дуже цінувала, бо це заважало носити бронік.


Оля ніколи в житті не тримала автомат у руках. По всіх військових документах вона – кухарка, Тарас – водій. Вони дуже любили те, чим займалися в мирному житті. Але заради своєї країни залишили роботу, якою захоплювалися.


Остання переписка з донькою


Кожного разу, коли вона писала «Добраніч» або «Я пішла», у мене була підвищена тривожність, що це може бути останнє повідомлення. Вона ніколи не скаржилася ні на умови, ні на те, що страшно.

Після останньої відеорозмови з бабусею та запитала: «А чи записалося відео? Можна його зберегти?». Якісь були передчуття… Свою тривогу я не могла забити ні роботою, ні домашніми справами. Заспокоювала себе тим, що так почуваються всі мами, в яких діти на фронті.

21 червня о 7:39 я написала їй «Доброго ранку». Через годину вона мені відповіла.

– Ти поспала?

– Так, звичайно.

– А виспалась?

– Ну це друге питання

– У нас є ліміти на питання?

– Та ні.

– Я жартую. Ти відгукнулася і мені тепер день буде супер. Як Тарас?

– Просто сьогодні не вдалося виспатися. Але години чотири поспала. Тарас добре, учора його бачила.

– Передавай йому привіт. Ми його любимо. Цінуємо те, що ви для нас робите.

– Я намагатимусь його сьогодні побачити.

– Тихого тобі дня і я люблю тебе. Ти моє найдорожче надбання у цьому світі. Мені варто було народитися для того, щоб дати тобі життя. Дякую, що ти в мене є.

– І я тебе дуже люблю. І тобі велике спасибі.

Це було останнє, що вона мені написала. Коли я писала ці слова, вони мені були схожі на прощання… Я дуже довго плакала. Але рада, що встигла їй сказати це.

У цей день близько 2-ї години дня їх не стало.


Повідомлення про загибель


Побратими не дуже охоче розповідають про те, що тоді сталося. Вони були в окопі. Після прильоту окоп глибиною два метри засипало так, що він став по коліно. Один з військових Віталій був у тому ж окопі: з одного боку була Оля, з іншого Тарас, поряд ще двоє бійців. Останніх розірвало на шматки, у Віталія поранення і контузія, у Олі з Тарасом, кажуть, травми голови. Після вибуху Віталій їх почав відкопувати, але не зміг. Хлопцям дуже важко про це говорити.


На передовій Оля була на деякій відстані від Тараса і бачилися вони раз у кілька днів. Вона завжди рвалася до нього на позиції. Таки в той день вона, як і хотіла, побачила коханого.


Про втрату нам пізно ввечері випадково повідомили в чаті родичів тих, хто служить у цьому підрозділі. У той момент обговорювали, що посилки не дійшли. Юра – сват, батько Тараса, поставив на якесь повідомлення реакцію – «сердечко з вогником». І тут в чаті пише одна з учасниць – «Юро, прийми наші співчуття».


Дзвоню йому, він каже, що офіційного підтвердження немає. Тоді Юрій набрав командира роти, передзвонив мені і каже: «Ти теж тримайся». Я – «В сенсі?». Він – «Оля теж»… Після цього мене набрав командир роти і каже: «Судячи з голосу, ви вже знаєте». Я хотіла вірити, що це помилка!


Перше бажання – вскочити і кудись бігти! Я тоді була сама в квартирі. Це була найстрашніша ніч у моєму житті. Мене врятувала подруга, що приїхала і була поруч до повернення чоловіка.


Не знецінити те, заради чого загинули діти


Я зараз нічого не планую. Дожила до вечора – і добре. Ніколи не будувала ніяких очікувань від майбутнього своєї доньки. Завжди довіряла їй і її рішенням. У кожного своє призначення.


Вдячна місту й людям за ту шалену підтримку, яку вони організували мені. Вдячна побратимам, які під обстрілами доставляли тіла дітей. Вони вважали це справою честі і я дякую їм за те, що ми мали змогу поховати дітей, а не шукати в списках зниклих чи в братських могилах.

Хочеться, щоб щодо того, хто випустив ту міну, спрацював закон бумерангу. Не хочу, щоб з часом знецінилось те, заради чого загинули наші діти.