Психологиня громадської організації «ТАПС-Україна» Олена Шилова в липні 2015 року втратила на війні чоловіка Сергія. Син керівниці громадської організації «Волонтерський центр «Солдатський привал» Галини Гончаренко – Михайло, поліг улітку 2014-го на Донеччині. Чоловік волонтерки Тамари Яніної, Олексій, загинув у Маріуполі під час повномасштабного вторгнення. Після втрати найближчих людей на російсько-українській війні ці жінки знйшли у собі сили допомагати українським військовим.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Суспільного. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Ми всі говоримо однією мовою – мовою воєнної втрати»
Олена Шилова – психологиня громадської організації «ТАПС-Україна». Її чоловік – Сергій Шилов із позивним «Грін», загинув у липні 2015 року.
«Строкову службу в армії мій чоловік пройшов як моряк. 2014 року у військкоматі йому відмовили, не хотіли брати в АТО із такою спеціальністю. Він пішов добровольцем, потрапив у «Правий сектор». Мені сказав, що просто їде на навчання», – пригадує Олена Шилова.
Сергій став командиром роти, отримав позивний «Грін». Чоловік намагався якомога частіше надсилати повідомлення, дзвонити дружині та сину Глібу.
«Він був дуже доброю людиною. Рішення йти на війну далося йому важко. Напередодні ротації Сергієві наснився його батько, він собі це пояснив як дозвіл. Поїхав захищати своїх», – розповідає Олена.
Сергій Шилов став командиром роти, отримав позивний «Грін». Фото: архів родини
Сергій приїжджав у короткі відпустки. Домовились з Оленою разом відсвяткувати її день народження у липні. Напередодні від’їзду додому Сергій пішов патрулювати територію й підірвався на розтяжці. Це сталося 9 липня 2015 року недалеко від Маріуполя. Боєць отримав численні поранення. У місцевій лікарні йому ампутували ногу, а потім повезли до обласного шпиталю в Дніпрі.
«Сергій був непритомний. Проте я була впевнена, що він отямиться. Пам’ятаю такі голубі очі лікаря, який приніс мені на підпис дозвіл ампутації другої ноги. Не розуміла, як можна таке казати. Не могла збагнути, як мій чоловік посеред мирного часу помирає від ран, отриманих на війні», – каже Олена Шилова.
У лікарні Сергій був тиждень. Олена домовлялася про реабілітацію та протезування для нього. Гліб, син подружжя, в той час зламав руку, і жінка бігала від лікарні до лікарні.
«Добре пам’ятаю той день – 16 липня, коли Сергія не стало. Близько 11 ранку я мила посуд і відчула, наче крізь мене хтось пройшов. Не особливо вірю у такі речі, проте чітко запам’ятала той момент», – говорить Олена.
У жінки залишилось багато теплих спогадів про чоловіка. Вони часто подорожували. Сергій захоплювався підводною рибалкою, дайвінгом, брав участь у змаганнях.
Сергій, Олена та їхній син Гліб. Фото: архів родини
«Ми всі троє мали ласти та маски. Чоловік разом із сином багато плавали. Сергій дуже любив бути за кермом, йому подобалася дорога. Ми часто їздили на Дніпро…», – пригадує Олена.
Вдома залишилося багато фотографій Сергія, а також – його сумка та сонячні окуляри. Були ще бронежилет і каска, але після початку повномасштабної війни жінка віддала їх бійцям.
«Усі мої окуляри загубились, а його – ношу», – усміхається Олена.
Коли загинув Сергій, Глібу було вісім років. Вони з татом були дуже близькими.
«Гліб любить тата, він усе пам’ятає. Син дуже комунікабельний, утім намагався приховувати свої емоції, – говорить Олена. – Чоловік народився у Жовтих Водах і одну з вулиць міста назвали на його честь. Друзі Гліба запитували, чи це його батько, і він з гордістю відповів: так».
Сергій Шилов посмертно нагороджений відзнакою «Народний герой України» у 2017 році та орденом «За мужність» ІІІ ступеня у 2021-му.
Після смерті чоловіка Олена багато працювала, адже потрібно було забезпечувати сім’ю.
«Допомагали волонтери – ці чарівні люди. Я звикла розраховувати лише на себе, а тут то курточку дитині принесуть, то продукти куплять, то поїздку організують. Мені хотілось віддячити людям. Тоді собі пообіцяла, що буду волонтеркою», – говорить Шилова.
До початку повномасштабного російського вторгнення Олена брала участь у проєктах, спрямованих на допомогу родинам загиблих військових. Наприклад, «Родинна реабілітація учасників АТО/ООС Україна», який організувала генеральна директорка благодійного фонду «Міжнародна Асоціація Підтримки України» Ольга Чуйко. Психологи із бійцями, які мають ампутації, та їхніми родинами виїжджали на два тижні у табір. Загалом таких виїздів «Родинної реабілітації» було більше 20.
Психологиня кризової допомоги Олена Шилова. Фото: архів родини
«Проєкт доволі складний, оскільки перебуваєш у постійній взаємодії із військовими та їхніми сім’ями. Проте ці заняття давали дуже класний результат», – каже Олена.
Жінка разом із колегами організовувала форуми, проводила семінари, готувала передачі про те, як переживати втрату. Роботи було дуже багато. Олена планувала принаймні рік відпочити від проєктів. Та все змінилося 24 лютого 2022 року.
«Роботи збільшилося в рази. У Дніпрі немає жодної сім’ї, яку б не зачепила ця війна, – каже Шилова. – От буквально щойно дзвонила дівчина, хлопець якої загинув під Бахмутом».
Олена співпрацює із громадською організацією «ТАПС Україна», яка займається психоемоційною підтримкою військових та їхніх родин, надає психологічну підтримку волонтерам, дітям вимушених переселенців тощо.
Психологиня кризової допомоги Олена Шилова займається психоемоційною підтримкою військових та їхніх сімей. Фото: архів родини
Зараз Олена Шилова працює із вдовами військових – веде групу та займається з дівчатами в індивідуальному порядку.
«Ми всі говоримо однією мовою – мовою воєнної втрати. Поспілкувались одна з одною – і вже трішки легше, – розповідає Олена. – У нас є дівчинка із Сєвєродонецька, вона інструкторка з йоги. Я попросила її проводити заняття для групи, і вони нам добре зайшли. Раз на тиждень ми придумуємо різні активності – майструємо, малюємо, їздимо кудись. Пригадую, до мене приходила вдова, яка навіть не дозволяла собі усміхнутись. Коли ж вона під час відвідин зоопарку невимушено розсміялася з ведмедя, який кумедно діставав яблуко, – це була маленька перемога. Ще одна сталася, коли інша вдова сказала, що згадала про своє внутрішнє світло. Втрата близьких сильно випалює зсередини. Вдови кажуть, їм байдуже, що буде далі, адже найстрашніше вже сталося. Дівчатам дуже складно, але кожна по-своєму старається вибратися».
Із темою втрати близьких на війні Олена Шилова працює більше восьми років. Їй допомагають триматися прогулянки, заняття йогою, плавання, спілкування та домашній улюбленець – кіт.
«Наша психіка влаштована так, що вона з усім справляється. Протягом чотирьох – шести місяців людині вдається пережити та пристосуватися до будь-яких ненормальних процесів. Проте під час війни і постійного стресу все ускладнюється, – пояснює Олена. – Наше завдання – не залишати людину наодинці зі своїм горем, дати впевненість у тому, що ми в них є. Насправді ми можемо витримати все. Пригадую чоловіка, у якого після поранення залишилась мало не половина тіла і дружина виймала з нього хробаків. Після років операцій та реабілітації він бере участь у серйозних спортивних змаганнях. Ніщо не сильніше за нас».
Олена Шилова працює із вдовами військових – веде групу та займається з дівчатами в індивідуальному порядку. Фото: архів родини
«Працювати надихає син. Хочеться, щоб перед ним не було соромно»
Галина Гончаренко – волонтерка, депутатка Запорізької міської ради та керівниця громадської організації «Волонтерський центр «Солдатський привал». Її син – Михайло, проходив строкову службу в Президентському полку. У 2014 році вирушив на фронт, де воював у складі другого батальйону 93-ї механізованої бригади. Загинув 23 липня 2014-го поблизу села Лозове на Донеччині.
«Коли у 2014 році оголосили мобілізацію, відразу побігла до військкомату. За фахом я лікарка, тож вирішила допомагати бійцям. Працівники військкомату не знали, що зі мною робити, але записали під номером п’ять», – розповідає Галина Гончаренко.
Михайло Гончаренко в дитинстві. Фото: архів родини
Про своє рішення вона розповіла синові. Він теж пішов до військкомату. Спочатку його не хотіли брати. Але 2 квітня призвали. Михайло потрапив до 93-ї бригади. Воював у складі диверсійно-розвідувальної групи, яка складалась із дев’яти бійців.
«Для сина це була велика честь. Розповідав про різні хитрощі та навички, яким їх навчають, обіцяв навчити і мене», – говорить Галина.
Михайло Гончаренко із побратимами. Фото: архів родини
Михайло Гончаренко мав юридичну освіту. Займався спортом, зокрема різними видами боротьби. Ще до початку АТО пройшов строкову службу в армії.
«Він сам вирішив, що йому потрібен такий досвід у житті. Здивувалася, але розуміла, що він дорослий чоловік і може сам приймати рішення. І їх я поважаю, – розповідає Галина. – Коли Михайло проходив медкомісію, його записали до Президентського полку – вища освіта, ріст під два метри, фізично здоровий і сильний».
Михайло намагався дати про себе вісточку кожного дня – надсилав смс, за можливості телефонував мамі. Спочатку завжди казав, де перебуває, і Галина шукала на карті цю місцевість. 23 липня, коли загін повертався із завдання, захисники потрапили у засідку. Михайло викликав вогонь на себе, щоб прикрити відхід побратимів.
«Йому було лише 23 роки. Михайло врятував хлопців. Окрім нього, тоді більше ніхто не загинув, лише командир був поранений», – ділиться Галина.
Михайло Гончаренко воював у складі 93-ї бригади. Фото: архів родини
Про загибель сина їй повідомили телефоном. Спочатку – командир роти, а потім – командир батальйону.
У Галини вдома та у робочому кабінеті є фотографії сина. Залишила подарунки від нього, а також особисті речі Михайла – годинник, браслети, щось із одягу.
«Ніщо не допомагало пережити втрату. Розуміла, що просто помру, якщо не почну щось робити, – пригадує. – Взялася допомагати війську. Потім почала забезпечувати бійців різними медичними засобами у великих об’ємах. З часом сама стала возити все це на фронт».
Фотографії Михайла є у Галини вдома та у робочому кабінеті. Фото: архів родини
У 2015 році у Галини з’явилась ідея створити місце відпочинку для військових, які їдуть через Запоріжжя.
«Наше місто – прифронтова область ще з 2014 року. Бійці спали на підлозі у залі очікування вокзалу. З пропозицією звернулись до тодішнього голови Запорізької обласної ради Григорія Самардака. Для «Солдатського привалу» нам виділили окрему будівлю неподалік вокзалу. Нам назустріч пішло не лише керівництво області, але і Укрзалізниця, адже будинок належав саме цій структурі. Допомогли зробити ремонт та облаштувати кімнати для відпочинку. Згодом долучились місцеві підприємці та мешканці Запоріжжя», – каже Галина.
На піджаку Галини Гончаренко та на стінах її кабінету – безліч нагород.
«Найважливіша для мене – найперша нагорода. Срібний «Волонтерський хрест», який вручили в Одесі. Також дуже ціную орден княгині Ольги ІІІ ступеня», – розповідає волонтерка.
«Солдатський привал» працює на волонтерських засадах цілодобово з 2015 року. Тут знайшли прихисток уже більше 13 000 бійців.
«Усі, хто їде через Запоріжжя, зупиняються у нас. Багато бійців були вже декілька разів, розповіли про «Солдатський привал» своїм друзям і знайомим. Ми просимо, щоб хлопці та дівчата не шукали пригод на вокзалі, а одразу йшли до нас. Тут вони будуть здорові та ситі», – усміхається Галина.
Найчастіше у «Привалі» бійці зупиняються на одну-дві ночі. Проте останнім часом можуть затримуватися і надовше. Зокрема ті, які приїжджають на лікування до Запоріжжя на денний стаціонар.
У «Солдатському привалі» волонтерить близько 50 людей. З часу його заснування команда майже не змінилася. Прихисток розрахований на 20 людей. Проте, на початку повномасштабної війни, у ньому одночасно мешкали і 80 військових. Тут обладнані душові, є пральні машинки та сушарки, кухня, де для бійців готують волонтери
«Солдатський привал» задумувався як своєрідний хостел для військових. Утім, від початку повномасштабної війни він перетворився на центр волонтерської допомоги.
«З 24 лютого 2022 року наша робота не змінилася, лише прискорилися її темпи. Окрім того, ми обросли дружніми зв’язками не лише в Україні, а й по всьому світу, – каже Гончаренко. – Тут ми плетемо маскувальні сітки, робимо окопні свічки, ремонтуємо автомобілі, збираємо допомогу, завантажуємо її, звідси їздимо на фронт».
Галина Гончаренко та волонтери отримують величезний список потреб військових – починаючи від побутових речей і закінчуючи зброєю та автівками. Намагаються покривати всі запити. Часто допомагають родини загиблих військових, які передають компенсацію від держави «Солдатському привалу».
Усе потрібно знайти, завантажити й відвести на лінію фронту. Галина фактично кожного тижня їздить до бійців.
«Потрібно все і бажано «на вчора». У нас є свій автомобіль, команда у касках і бронежилетах. Намагаємось допомогти всім, хто до нас звертається, – розповідає. – Ми сфокусовані на допомозі військовим. Проте возимо гуманітарку і цивільним, які намагаються вижити у розбомблених селах і містечках. Просто неможливо проїхати повз».
Галина говорить, що поїздки на фронт – це вже робота, до якої звикла. Наголошує, що завжди дбають про безпеку, але розуміють і всі ризики.
Галина Гончаренко із волонтерами щотижня возить допомогу бійцям ЗСУ. Фото: архів родини
«Працювати надихає син Михайло. Дуже хочеться, щоб не було соромно перед ним за те, як живу та що роблю. Надихають волонтери та люди, які зараз воюють. Їм важче у мільйон разів, – говорить Галина Гончаренко. – У мене дуже багато роботи. Намагаюсь себе завантажити різними заняттями, щоб не думати про біль та горе. Не скажу, що час лікує. Просто можна навчитися тримати себе в руках, принаймні на людях».
«Волонтерство вчить любити людей безумовно»
Тамара Яніна втратила чоловіка Олексія під час повномасштабної російсько-української війни. Переживаючи втрату, зрозуміла, що може допомагати іншим. Так стала комунікаторкою між родинами загиблих захисників Маріуполя та людьми, які хочуть їх підтримати.
«У нашого сина Назара день народження 20 лютого. Олексій завжди намагався взяти відпустку на цей час, щоб побути разом із сім’єю. Дуже переживав, щоб російське вторгнення не розпочалось ще перед днем народженням дитини. На час повномасштабного війни мій чоловік уже був у полку «Азов». Це був його перший контракт, який мав закінчитися у березні цього року. Натомість 23 лютого 2022-го він за наказом командира поїхав назад у Маріуполь. Зранку наступного дня Олексій одразу з потяга вирушив на бойові позиції. Навіть не встиг заїхати за своїми речами на базу», – пригадує Тамара Яніна.
Боєць «Азову», чемпіон України з кікбоксингу та чемпіон світу з тайського боксу Олексій Янін. Фото: архів родини
Олексій дзвонив рідним, поки у Маріуполі була мережа – до 3 березня. Потім писав у телеграмі. Бувало, що протягом кількох днів від нього не було звісток.
«Звісно, я переживала. Проте розуміла, що таке трапляється, адже там все розбомблене і немає де зарядити телефон, – розповідає Тамара. – 10 березня він отримав поранення і тиждень не виходив на зв’язок. Я телефонувала керівництву «Азову» і вже через них дізнавалась, як Олексій. Згодом було ще декілька випадків, коли чоловіка не було на зв’язку. А потім він пропав назовсім».
Про загибель чоловіка Тамара Яніна дізналася з інтернету. Їй подзвонила братова і запитала, чому їм усі присилають співчуття з приводу загибелі Олексія. Тамара набрала запит у ґуґлі – першим з’явився пост із чорно-білою фотографією та підписом про загибель Олексія Яніна із позивним «Індєєц».
Фото із публікацій у соцмережах про загибель Олексія Яніна. Фото: архів родини
«Сказати, що я була шокована – не сказати нічого. Думала, це прикра помилка. Я знала хлопця, який написав цей пост, одразу подзвонила його дружині. Вона сказала, що їй дуже шкода, що вона б хотіла, аби це виявилося неправдою. 9 квітня мені зателефонували з патронатної служби та повідомили, що Олексій загинув 7 квітня», – ділиться Тамара.
«До сьогодні тіло Олексія не привезли. Дізналася, що він був у човні у гирлі річки Кальміус, десь за 300 метрів у бік моря. Човен вибухнув і достеменно невідомо, скільки життів забрав. Уже скоро рік, як чоловіка немає, а я досі не можу поховати його як героя. Це дуже болить», – ділиться Тамара Яніна.
Олексій Янін у 2014 році пішов у військкомат, не чекаючи повістки. Тоді якраз повернувся із змагань у Білорусі – приїхав чемпіоном світу із тайського боксу. Його направили на навчання у Новоград-Волинський, а вже звідти – у 54-у окрему механізовану бригаду. У кінці вересня 2015 року Олексій демобілізувався, а через місяць записався до лав полку «Азов», де став снайпером-розвідником.
Олексій Янін під час виконання бойових завдань. Фото: архів родини
«Ми познайомилися у березні 2017 року у соціальних мережах. Мужній воїн виявився доволі сором’язливим. Постійно ставив вподобайки під моїми постами, але не наважувався написати. Я вирішила зробити це першою, – усміхається Тамара. – Ми почали спілкуватися і я дуже швидко закохалася. Буквально через тиждень пакувала йому посилки, а через місяць поїхала на зустріч із Олексієм у Бердянськ».
Після цієї зустрічі Тамара й Олексій зрозуміли, що хочуть бути разом. Невдовзі чоловік зробив жінці пропозицію – у Карпатах, на вершині гори Писаний Камінь.
«Бійці на загал видаються дуже брутальними – така в них репутація. Натомість у побуті вони – прості чоловіки, які мають свої страхи та переживання, а інколи бувають безпорадними і беззахисними. Коли Олексій робив мені пропозицію, дуже хвилювався, йому не вдавалось витягнути з кишені каблучку і дібрати правильні слова. Я тоді була найщасливішою жінкою на світі», – пригадує Тамара.
Про Олексія зараз їй нагадує багато речей. Зокрема, і море. Олексій родом із Запоріжжя, виріс на Дніпрі. В юності двічі перепливав цю річку.
«Він пів життя провів біля води, і так сталося, що вода його і забрала. Це мене трішки заспокоює, що він потрапив в улюблену стихію. Сподіваюсь, що все сталося раптово, що він не мучився і не був катований», – каже Тамара.
З Олексієм вони прожили у шлюбі 4,5 роки. Теплі спогади залишились про зустрічі у Бердянську, мандрівки у Карпати та про весілля, яке відсвяткували на Хортиці за старовинним українським обрядом. Вінчав пару рідновірський волхв, молодята були вбрані у традиційний одяг. Сорочку Олексієві Тамара вишила сама.
Згодом в подружжя народився син Назар. 20 лютого 2023 року йому виповнилось чотири рочки. Непосидючий і допитливий хлопчик дуже схожий на тата.
«Не маю чіткої відповіді на питання, що допомагає мені триматись. Звісно, у сина залишилась лише я, усвідомлюю цю відповідальність. Проте дитина – це не єдиний сенс мого життя. Також допомагає волонтерство. Будь-яка допомога іншому – допомога в першу чергу собі: нам приємно бути хорошими та робити добрі справи, – ділиться Тамара Яніна. – Мені ніхто не залишив вибору, доводиться самій вибиратись та проживати своє горе. Просто живеш з цим, робиш крок вперед і два назад. Тримаєшся сама за себе».
Тамара пригадує, що після новини про загибель чоловіка протягом місяця безперестанку плакала.
«Відводила сина у дитячий садочок, приходила додому і ревіла, а ввечері йшла забирати сина додому. Одного дня задумалась: у мене є дім, друзі, улюблене горнятко та каструля борщу, натомість є жінки з дітьми, які втратили коханого чоловіка і не мають нічого. У багатьох маленькі дітки і немає змоги працювати. На що вони живуть?», – говорить Тамара.
Вона написала пост у спільному із родинами загиблих оборонців Маріуполя чаті, що може допомогти побутовою хімією та необхідним речами. У своїх соцмережах зробила допис про родини, які потребують допомоги.
«Мене відразу закидали листами. Незнайомі люди писали, що куплять дітям іграшки, книжечки, одяг, продукти. Я була щаслива стати ланкою між людьми, які потребують допомоги і тими, які можуть її надати. З травня 2022-го до січня 2023 року діяв імпровізований склад, в якому зберігалась побутова хімія, продукти, одяг для батьків і дітей. Ми формували пакунки та декілька разів на місяць відправляли їх сім’ям. Намагались закривати всі запити. Одну із своїх карток виділила для донатів, мала змогу переказувати родинам допомогу – 5 000 гривень у місяць. Наприкінці року у моєму списку було більше 25 родин», – розповідає Тамара Яніна.
У лютому їй надійшла пропозиція очолити департамент допомоги родинам загиблих військових від нового благодійного фонду, офіційний запуск якого відбудеться у березні. Також Тамара буде головою його наглядової ради.
«Займатимусь родинами загиблих героїв, у першу чергу – дітьми. З часом плануємо розширити діяльність і допомагати ще й батькам загиблих Героїв, адже вони не менше цього потребують, – ділиться планами жінка. – Хочеться піклуватися про родини, які втратили у цій війні своїх найближчих і найрідніших людей».
Тамара сподівається, що робота у фонді допоможе їй систематично допомагати сім’ям загиблих військових.
«Ми ще не анонсували у пресі роботу нашого фонду, але маємо у списку вже понад 60 родин, – розповідає. – Залишатись у волонтерстві надихає розуміння того, що ця робота насправді важлива. Саме зараз зрозуміла глибину вислову: «Хто, як не я?». Прагну зменшити біль сімей, які втратили близьких на війні, шляхом турботи. Я знаю, що це таке – втратити кохану людину. Часто з дружинами загиблих Героїв стаємо подругами, адже добре розуміємо одна одну. Волонтерство вчить любити людей безумовно».
Авторка: Катерина Москалюк