«Не розлучались майже 33 роки»: історія родини, в якої війна відібрала дім, батька та чоловіка

Захисник України Сергій Сельницький загинув 23 червня 2022 року у боях за Лисичанськ. Уся його родина пов’язана війною: старший син – з 2014 року допомагє ЗСУ як волонтер, молодший – боронить рідну землю у лавах українського війська.


Вдова загиблого героя, Ірина Сельницька, розповідає історію родини, яка через війну втратила спочатку рідний дім, а тепер – ще й коханого чоловіка і турботливого батька.


Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для «Сватове City» Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Познайомились на новорічній вечірці і не розлучались майже 33 роки


Уся наша родина: чоловік Сергій, я, та два сини народилися і все життя жили на Луганщині.


З чоловіком ми познайомились під Новий рік на молодіжній вечірці. Її організували дівчата з торгової організації та хлопці з місцевої шахти. Це було кохання з першого погляду! Сергій весь вечір мене запрошував на танці, пішов проводжати додому. З тих пір ми вже не розлучалися, прожили разом майже 33 роки.


У день нашого весілля, 22 липня 1989 року, оголосили шахтарський страйк. Для радянського союзу – неможлива подія. Ми запросили гостей на весілля, а вони – майже всі шахтарі. Ми хвилювалися, що ніхто не прийде, але марно – майже всі запрошені завітали на наше свято.


У буремні 90-ті почали займатися підприємництвом – торговали овочами та фруктами. У ті важкі часи були разом 24/7, нам було добре, ми надихали один одного.


Прожили з Сергієм щасливе подружнє життя. Народили та виховали двох синів, патріотів України.



Війна 2014 року застала нас дома

Історія нашої родини під час війни схожа на сотні історій переселенців. Але водночас – особлива. Війна 2014 року застала нас дома, у місті, яке вже 9-й рік в окупації. Після п'яти днів безперервних бомбардувань наша сім’я вирішила поїхати.


До війни 2014 року чоловік працював у шахті «Тошківська», тож у липні 2014 року ми виїхали туди, де була робота – до Лисичанська.


Після переїзду наша сім'я майже рік приходила до тями від пережитого стресу та внутрішньої порожнечі. За лінією розмежування залишився будинок, наш вже налагоджений торговий бізнес та плани на майбутнє.


Сергій допрацював шахтарський пенсійний стаж і у 2016 пішов захищати країну у складі 24 ОШБ «Айдар». Воював до 2019-го. Наш старший син з перших днів війни з 2014 року по теперішній час волонтерить, допомагає військовим ЗСУ. Молодший син – пішов боронити країну у 2016 році.


Часи, коли чоловік та син були на бойових завданнях, мені особливо запам’ятались довгими днями і ночами очікувань і переживання. Пам’ятаю, одного разу чоловік подзвонив ввечері 23 серпня 2018 року. Спитав як я та розповів, що в них справи кепські.


У День прапору, близько шостої ранку, російські терористи під прикриттям артилерії атакували позиції в районі Жолобку (район Бахмутської траси). Жорстке зіткнення тривало понад п'яти годин. Відбивали атаку ворога всього 17 хлопців, підрозділ мого чоловіка! Тоді вони зупинили ворожий наступ та не віддали загарбникам ні клаптика нашої землі. Але яка дорога ціна за це заплачена! Четверо загинуло… Поранено вісім бійців, ще п’ять бійців, в тому числі і мій чоловік, отримали контузію.


Ці четверо – Тарас Проценко з Черкащини, Михайло Щербанюк з Вінниччини, Андрій Чирва з Покровську, а ще – Мар'ян Найда, йому був лише 21 рік. Чоловік часто ділився спогадами про своїх побратимів.



Ми завжди розуміли, що це не кінець

Ми з Сергієм ще з 2014-ого року розуміли, що це не кінець. І що колись воно вибухне.


На початку 2022 року всі були в напрузі. Сергій казав, що ось-ось почнуться бойові дії. Я мізками розуміла, що маю збирати ту тривожну валізку, але в мене не підіймалась рука. Змусила себе зробити це вже в лютому, буквально за три дні до повномасштабного вторгнення.


24 лютого ми прокинулись від телефонного дзвінка. Телефонував знайомий військовий і сказав що все – почалося. Вірити не хотілося. Ми ввімкнули телевізор, перемикали канали. Коли в новинах передали інформацію про ракетні «прильоти» в аеропорту Києва, ми також почули вибухи. Росіяни вдарили ракетами і по аеропорту Сєвєродонецька.


Я почала дзвонити по сім’ях АТОвців, збирати жінок, дітей, щоб вивезти родини ветеранів із зони бойових дій. А мій Сергій разом з молодшим сином, не вагаючись ні секунди, пішли на захист рідної країни.


Я, разом з членами сімей інших АТОвців, поїхала до Кривого Рогу. Там ми знайшли прихисток у домі побратима по батальйону «Айдар»

У мого Сергія я бачила вогник в очах

Почався відлік страшних днів повномасштабного вторгнення росії. Уся наша родина включилася до роботи задля перемоги над ворогом: чоловік з молодшим сином у складі 111 бригади ТрО на Луганщині, я зі старшим сином волонтеримо, допомагаємо ЗСУ.




Під час коротких розмов я бачила у мого Сергія вогник в очах. Там, в армії, він був на своєму місці.


У кінці червня ми переїхали до Червонограду – я з 2016 року займаюсь громадською діяльністю і мене запросили допомогти у соціально-психологічній реабілітації переселенцям.


За декілька днів після цього, 23 червня, біля шостої вечора подзвонив молодший син. Він і сказав, що батько загинув. Я відчувала страшенний біль. Мій Сергій загинув на фронті… Нестерпний біль… Відтепер йому навічно 55.


Пізніше я дізналась, що чоловік загинув від кулі снайпера на рідній Луганщині, захищаючі Лисичанськ. Він рятував пораненого побратима


Це так схоже на мого чоловіка. Він завжди допомагав людям, навіть якщо його життю загрожувала смертельна небезпека.

Мені так не вистачає Сергія

Поховали чоловіка з військовими почестями у Червонограді на алеї Героїв. Віддати шану воїну прийшло багато людей, були представники влади міста. Незнайомі люди підходили висловлювали співчуття, дарували обереги для мого молодшого сина-військового. На цвинтарі під час поховання мер, ставши на коліно, подякував мені за Героя.





27 липня 2022 року депутати Червоноградської міськради присвоїли звання "Почесний громадянин Червоноградської міської територіальної громади" (посмертно) загиблим воїнам, в їх числі і мій чоловік – Сергій Сельницький.


Мені так не вистачає Сергія… Його запашної кави для мене у будь-який час доби, його смачних страв, його обіймів. Під час дзвінків з фронту він часто говорив, що сумує за мною. Ділився своїми планами та мріями.


Він дуже сподівався, що нарешті, після 8 років життя без дому, у нас буде власне житло. Він міряв, що це буде дім на березі Азовського моря. У дворі планував посадити квітник з різних квітів, запрошувати побратимів на відпочинок біля моря. Все, про що він мріяв, я обов’язково втілю у життя.


Сергій був доброю людиною, люблячим чоловіком, неймовірним татусем, який залишається гарним прикладом своїм синам. Герої не вмирають, – вони просто йдуть у небо. Герої не вмирають, але їх так бракує нам, живим.