top of page

«Не повинні батьки ховати своїх дітей. Але ми вдячні Богу, що він був нашим сином»

Сьогодні День батька. Втім не усі українські тати сьогодні отримають привітання. Не до всіх в гості зайдуть сини, не всім зателефонують. Бо війна із росією триває, і росіяни забирають у батьків найдорожче — дітей. Це історії трьох чоловіків, які втратили синів на війні. Вони розповідають, як виховували Героїв та як переживають втрату.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.



«Він любив людей і Україну. Цим жив і за це загинув»


Григорій Капустинський, батько Василя-Якова Капустинського, який загинув 2 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Кремінна на Луганщині:


«Знаєте, дитину ми виховуємо від народження. Це не стається за один день, це тривалий процес. Дитині треба дякувати за все, навіть за те, що руку піднесла чи крок зробила, хвалити, розмовляти й пояснювати. Ми Василя-Якова виховували так, як виховували нас. Він зростав у повній сім’ї, дружній. Ми нікого не ділили, діти були повноцінними членами родини змалку. Я думаю… Думаю, від мене й від дідів він мав приклад чоловіка і він на цьому зростав. У нас не було якогось виховного процесу спеціально, але ми завжди снідали, обідали й вечеряли разом і ось за столом відбувалися розмови… Ми завжди говорили на рівних, у кожного своє завдання – хто на роботу, хто до школи, хто мамі помогти. Й так діти росли, приймали самостійні рішення. Звісно, для дітей певні речі пояснювали й дечого точково навчали, не без того.



Василь-Яків Капустинський. Джерело: Архів родини


Часом ми казали щось Василю зробити, а він то не тільки виконував, а й доповнював. Не було такого, що він хотів бути схожим на нас. Він тягнувся до старших, але завжди прагнув і більшого. А ще ніколи не відділявся від проблем сім’ї, ми всі були разом. Він завжди проявляв мудрість, таку дитячу, що й люди дивувалися.


Батько Григорій Капустинський. Джерело: Архів родини

А з років 15 він уже поводився геть як дорослий і я зрозумів, що це вже ми, як батьки, мали брати приклад з нього. Він уже сам собі все здобуває, думає, куди хоче вступити.


Дитячі фото Василя-Якова. Джерело: Архів родини

Знаєте, Василь… він мав якийсь природний хист. От як художник вміє малювати, він так само любив людей. Він завжди з людьми знаходив спільну мову завжди, багато чим займався і ми його підтримували. Ну а як його не підтримувати? Як куди не пішов би, то все робив у своє задоволення. У дитини все вдається, а ми мусили щось заперечувати? Звичайно, що підтримували й пишалися ним.


Батько та син. Джерело: Архів родини

Оце дійсно, з років 16 відпустили дитину в самостійне життя і прислухалися до нього.


Батько та син. Джерело: Архів родини

Коли почалася повномасштабна війна, йому було 24 років, він уже працював, був сформованою особистістю, мав свої погляди на життя, якось бачив країну. Він дивився за горизонт, як воно у майбутньому буде, як держава має виглядати. Коли в лютому 2022 року почалася повномасштабна війна, він пішов до військкомату. Там були черги, а в нього ще незавершена магістратура, залишалося два місяці. Йому сказали йти вчитися. Поки завершував навчання, то волонтерив, допомагав друзям і знайомим. Не залишався осторонь, допомагав усім, чим міг. Він займався боксом, бігом, туристичним орієнтуванням, тому він був фізично підготовлений та вмотивований. У травні почав ходити на стрільбу, але сталася прикрість і він розтягнув коліно. Наступних пів року потрібно було лікуватися. А після того сказав, що йде воювати. Я говорив, що війна – це серйозна річ, там може бути всіляке. Але я йому не перечив, ми просто обговорювали, питали, де його друзі воюють. А він казав: яка різниця де хто воює, люди потрібні всюди. Знаючи свої фізичні можливості, він зголосився піти в 95-ту десантно-штурмову бригаду.



Родина Капустинських. Джерело: Архів родини

Ми, як і всі, хто відправляє рідних на фронт, хвилювалися, але знали, що він інакше вчинити не міг. Розуміли, що мусить хтось іти. Він не з тих, хто ховався б, знав, що треба. Його основна риса – він любив людей, це не пафосні слова. І він любив Україну Він цим жив, дихав, і за це загинув.


Прощання із Василем-Яковом. Джерело: Архів родини

Це непоправне горе, не повинні батьки ховати своїх дітей. Нам дуже важко це переживається, це трагедія нашої сім’ї, сум і біль. І я не знаю, що казати іншим батькам, які втратили дітей. Але ми вдячні Богу, що він був нашим сином, а ми були його батьками».




«Ми розуміли, що він іде захистити нас і державу. І він це зробив»


Василь Бенчак, батько громадського активіста Віталія Бенчака, який загинув 1 жовтня 2022 року поблизу села Терни на Донеччині:


«Коли Віталій ішов на війну, ми розуміли, що він іде не для себе. Він іде захистити нас і державу, і він це зробив. Я дуже горжуся своїм сином.»


Віталій Бенчак. Джерело:Валерій Попович/Фейсбук

Батько в зростанні сина – це дуже важлива людина: він має показати приклад, як він живе й що він зробив. Віталій був дуже хорошим: добрим, конкретним і справедливим. Завжди показував власним прикладом, що важливо виконувати обіцянки й дотримуватися слова. Мені складно порівняти наші досвіди батьківства, бо часи дуже змінилися, але думаю ми сходилися в тому, що обоє привчали дітей до роботи й відповідальності.


Віталій Бенчак. Джерело: Архів родини

Зараз я не можу сказати, що я на нього якось впливав чи казав: ось це роби, а це – ні. Якісь виховні розмови були, так. Щось інтуїтивно. У нас у родині один дід був репресований, інший брав участь у Першій світовій війні, тож Віталій знав усі ці історії і на цьому виховувався.


Його до років трьох, поки в садок не пішов, баба більше виховувала. Його релігійність, то теж, думаю, її вплив був: він не пропускав жодної недільної служби з часів студентства, навіть коли був на фронті, то телефонував дружині, аби послухати службу, а побратими називали його «Капелан». Його девіз був: «Бог і Україна — понад усе. Як один Бог на небі, так одна Україна на землі».


Син і батько. Джерело: Архів родини

Але я старався проводити з ним багато часу активно в дитинстві. Ми в гори їздили. А потім я його віддав у гурток туристично-патріотичного спрямування. І відтоді він дуже перейнявся тим. Їздив горами Рахівщини, був дуже активним у громадському житті нашого району, постійно організовував людей навколо себе.


Він, якщо чесно, не дуже ділився зі мною своїми рішеннями, не роз’яснював, чому й нащо це робить… Він міг радитися зі мною, але водночас був завжди впевненим у своїх намірах. Навіть бувши юнаком. Віталій завжди хотів бути військовим, мріяв вступити у військове училище. Радився зі мною, як дитина з батьком. Я йому заперечувати не міг, бо якби сказав «ні», то й образа могла бути, а я б відчував провину.



Віталій з родиною. Джерело: Архів родини


Але він не зміг вступити в училище з першого разу. Син добре склав іспити, але коли біг крос, то один хлопчик впав і Віталій поміг йому дійти. Через це вони трошки не вклалися в час. Він тоді дуже засмутився, у розпачі був. Але я теж вступив не з першого разу. Тож казав, що так буває, життя на цьому не закінчується.


Дитячі фото. Джерело: Архів родини


Зрештою, він свого досягнув, став військовим. Брав активну участь у Помаранчевій революції і Революції Гідності. Згодом пішов добровольцем в АТО. Не казав мені, що планує, але обережно нас готував. Я бачив, як він купляв і зносив до хати спорядження і все розумів, але нічо не казав. Та й не хотів. Я знав, що він має намір поїхати, а мої слова «не їдь» нічого б не дали. Знаєте, люди часом із війни іншими повертаються, а він – ні. Мало що розповідав, а те, що розповідав, то без конкретики, а я не допитувався і не наполягав. Але ми далі тісно спілкувалися, він мені помагав завжди. Навіть по роботі. Я – лікар, і коли ми переходили на електронну програму, то він мені дуже поміг, дуже. У нас у сім’ї всі навчені допомогти одне одному: батьки – дітям; діти – батькам. Ми жили у взаємодопомозі, я гадаю, що це дуже гарно.


Прощання з Віталієм. Джерело: Архів родини


Напередодні повномасштабної війни Віталій також нічого не казав про свої наміри, але ми знали, що він піде. Так і сталося, прийшов попрощатися… У червні в мене була операція і лікар, ровесник Віталія, перед випискою прийшов до мене поговорити. Знав, що син воює. Запитав мене, чи не прокручував я в голові варіант, що з ним може щось трапитися. А я не прокручував, навіть після цієї розмови. Я був впевнений, що він повернеться, адже він вмів себе берегти.


У вересні він приїжджав у відпустку, ми тоді скільки могли часу провести разом – стільки і провели. А 1 жовтня він загинув. Як це пережити – не знаю. Це, мабуть, неможливо пояснити, просто не знаходжу слів…»



«Це – його час, це його Революція»


Тарас Ратушний, батько київського громадського діяча Романа Ратушного, який загинув 9 червня 2022 року під Ізюмом на Харківщині:


«Чи справився я з вихованням сина… Я не думаю, що моя відповідь буде ствердна. Ба більше, чим далі, тим більше сумнівів щодо цього буде.


Гени генами, але істотніше за родину світогляд і характер Романа сформувала громада, побратими і власне суспільство, у якому він дуже рано, як на свій вік, знайшов свою роль, своє місце й покликання. Роман дуже інтуїтивно йі вірно обирав людей у коло спілкування, а також орієнтири в розвитку, складаючи свій власний життєвий план.


Тарас Ратушний. Джерело: Тарас Ратушний/Фейсбук

Окрім як на війні, Рома міг загинути багато разів. Міг стати «мертвим молодим чоловіком без 50 тисяч доларів», як йому обіцяли перемовники від рейдерів у Протасовому Яру. Мав усі шанси бути в списках Небесної Сотні. Міг померти немовлям. Я пам’ятаю, як рахував кроки навколо реанімації, відганяючи думки про це. Він із народження балансував на цій межі, таке не могло не позначитися на формуванні його особистості.


У дитинстві Рома був у тіні старшого брата. Той був його захисником. А Рома, як хвостик, без брата почувався некомфортно. Але водночас із дуже раннього віку відчував свою індивідуальність. І завжди давав розуміти, що його не варто міряти одним лекалом з іншими. Якось я жартома назвав їх панками. Старший син уже переймав цю субкультуру, а Рома поруч із ним теж виглядав дуже екстравагантно, по-особливому. Він образився і запитав: «А хто сказав, що я панк? Я не панк». Завжди підкреслював свою цілісність, індивідуальність. У деталях продумував свій імідж, зачіску, вбрання.


Роман Ратушний. Джерело: Архів родини.

У нашому житті був дуже непростий період. Болючий і для дітей, і для мене. Період, коли я не мав змоги з ними спілкуватися, а міг тільки збоку спостерігати, як вони розвиваються, ходять у дитячий садок, до школи. Коли повноцінне спілкування остаточно повернулося, Ромі було 10.


А це вже підліткові роки, бунтарські. Але бунтарство Романа було завжди, ніби в іншому вимірі, ніж у інших дітей. Це можна побачити й на Майдані. Роман був учасником подій, які стали причиною для Революції Гідності. Але ж він, школяр, не випадково опинився серед студентів, яких було побито «Беркутом» 30 листопада. Він був там із перших годин протесту і став одним із його лідерів.


Я розумів, як батько, що є речі, на які я не зможу вплинути. До Революції в нас були розмови про безпеку, про те, що варто робити, а що – ні. Коли почалася Революція Гідності, то я постійно бачив сина на Майдані. Іноді ми ходили їсти або пити каву, просто спілкуватися. І між тим я намагався дати поради щодо того, що відбувається. Але мене зовсім не дивувало, що Роман там із головою, з руками й ногами, бо я в його віці приблизно такий же досвід мав, коли була Революція на граніті.


Роман Ратушний. Джерело: Bohdan Kutiepov/Фейсбук

Романа щиро цікавило це. Він бачив у цьому рідну стихію. Але потім, коли почалося загострення… я пам’ятаю ці барикади на Грушевського, які ще не горіли. Це були автобуси, а за ними – «беркутівці». З іншого боку – учасники протесту. Й от там я побачив Романа, я його впізнав за одягом. Відірвав його на секунду, Роман був трохи незадоволений, що тато втручається і його так «спалили». Тоді в нас була коротка розмова про те, що це вже іншого рівня небезпеки й що він мусить усвідомлювати загрози. А Роман відповів, знає, що робить. І я в цей момент зрозумів, що, мабуть, мій список порад вичерпався. Бо мій досвід насправді неспівмірний. Бо це – його час, це його покоління, це його Революція, у якій я максимум сторонній спостерігач і боязкий тато.


Потім ми зустрілися і все обговорили, домовилися що він буде телефонувати і повідомляти, де перебуває. Якось я включив телевізор у готелі, там якась трансляція почалася, але нічого особливого. Роман подзвонив, сказав, що все нормально, йде з хлопцями в метро. Я поклав трубку й одразу почув його голос, але вже в телевізійній трансляції. Він казав, що вони стоять перед «Українським домом», де засіли «беркутівіці», а вони зараз будуть їх виганяти. Це було за 100 метрів від мене, не було проблемою встати і пройтися туди, щоб пошукати сина. Тобто він виконував наші домовленості і свої зобов’язання, але однаково робив усе відповідно до свого плану. На той момент я вже почав розуміти, що його план точно кращий за будь-які інші.



Сім’я. Джерело: Архів родини.

Так само і з початком повномасштабної війни. Він вже ні в кого не запитував. Перші дні його переймало лише одне питання, де взяти зброю, та й усе.


Я якось відганяв від себе думки, що Рома може не повернутися з війни… Мені лише одне незрозуміло – як так сталося, що діти попереду батьків лізуть туди, де найгарячіше, як ми довели до такої ситуації. Я знаю, що Роман реалізував свій план, нехай і на такому короткому часовому відрізку… Боляче думати, як би він розкрився після нашої Перемоги, ким міг би стати й що міг би здійснити… Завершити те, що не встигли наші загиблі, можемо лише ми, поки живі.


Прощання з Романом. Джерело:Serhii Nuzhnenko/Фейсбук


І навряд чи я можу щось радити іншим, бо немає втрат, які можна було б виміряти під одну лінійку… Але я б міг порадити щодня знаходити частину тієї людини в собі, приміряти на себе і прислухатися, чи щось всередині відлунює, резонує. Думати про те, якою б та людина хотіла бути й бачити всіх нас, своє місто, країну, як би ставилася до тих чи інших подій і резонувати своїми діями. Це й буде їхнім продовженням. Це найменше, що ми можемо їм віддати, і як віддячити».


Авторка: Ільків Яна

Commentaires


bottom of page