«Не можу ходити повз той будинок». Життя після втрати сім'ї з Сергіївки, яку вбила російська ракета

– У моїй голові дотепер плач за убитими.


– Майже щоночі сняться жахіття.


– Не можу ходити повз будинок, де вони загинули.


Минуло два місяці після російського ракетного обстрілу Сергіївки, що на Одещині, а його мешканці досі переживають наслідки трагедії, яка тоді сталась. Посеред ночі на перше липня росіяни обстріляли житловий будинок та бази відпочинку. Внаслідок цього загинуло 22 людей. Серед них – сім’я Чолак, яку в Сергіївці, де всі знають один одного в обличчя, неабияк поважали. 68-річний Володимир, 64-річна Тетяна і їхній 35-річний син Михайло просто спали в своєму домі, коли туди влетіла ракета. Ким були ці люди, як їхні друзі і рідні переживають цю велику втрату і як планують вшановувати пам’ять убитих Росією мирних людей?


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для «Української правди». Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Володимир любив співати, а Тетяна пекла смачні вертути

Володимир, Тетяна та Михайло Чолаки.


«Це була дуже поважна, добра і позитивна родина», – починає свою розповідь про сім’ю Чолаків Галина Архипенко, директорка ліцею у селищі Сергіївка. Вона невисока тендітна жінка. Має твердий голос, який із перших слів змушує почути, а не лише слухати.

Директорка Сергіївського ліцею Галина Архипенко, фото з архіву Галини.


Володимир був вчителем фізкультури. 28 років віддав школі, останнім часом працював у Сергіївському ліцеї. Де пані Галина п’ять років тому стала тут директоркою.

Володимир з колегою на роботі, фото з архіву Галини Архипенко.


«Володимир був інтелігентною людиною. Відповідальний і професійний. Його любили учні, колеги. Зі всіма мав дружні стосунки», – розповідає Галина Архипенко.


Володимир Чолак допомагав новим вчителям. Одним із таких став молодий вчитель фізкультури Володимир Гриневич, який зараз служить у ЗСУ.


«Володимир – це наставник і патріот. Він вів військово-патріотичну гру «Джура». Завжди шукав нестандартні підходи і методики викладання свого предмету», – каже Гриневич.

Володимир Чолак на заняттях з фізкультури у Сергіївському ліцеї, фото з архіву Галини Архипенко.


Після 24 лютого Володимир Чолак разом з колегами волонтерили. Допомагали переселенцям і ЗСУ. Готували їжу для військових на блокпостах, збирали кошти на армію. У ліцеї був гуманітарний центр, тут надавали підтримку людям, які залишилися без даху над головою.


З дружиною Тетяною Володимир познайомився в Одесі. «Вони були створені одне для одного», – пригадує Валентина Росинська, сестра Тетяни.

Валентина Росинська. Фото з соцмереж.


Валентина молодша за Тетяну на 5 років. «Таня мені як мати. Переживала та дбала про мене. Нас три сестри в сім’ї, але саме Таня була найбільш турботлива і чуйна», – каже вона.

Тетяна Чолак з колегами на роботі, фото з соціальних мереж.


Тетяна Чолак за фахом – інженер консервування. У Сергіївці жінка працювала в місцевій гільдії закладів відпочинку, а потім була завідувачкою виробництва у дитячому санаторії – керувала кухарями.


«Таня дуже смачно готувала. Вертути – її коронна страва!», – каже Валентина Росинська.


У Володимира і Тетяни було двоє дітей. Старша донька Ольга та молодший син Михайло. Батьки їх дуже любили.

Валентина показує фото Михайла. Високий підтягнутий молодий чоловік. Після навчання працював у конструкторському бюро в Одесі. Про нього кажуть «дуже домашній». При першій нагоді намагався приїжджати до батьків у Сергіївку. Власної сім'ї Михайло не мав. Незадовго до загибелі розійшовся з дівчиною.

Михайло Чолак, фото з соціальних мереж.

Родина Чолак любила разом збиратись на свята: Великдень, Різдво і храмовий празник, який у Сергіївці відзначають 8 листопада.


«Якби ви знали, як гарно співав Володимир…» – пригадує Валентина родинні зустрічі.


Галина Архипенко додає – глава сім’ї Чолаків мав ще й чудове почуття гумору.


«Завжди влучно жартував. На корпоративних святах міг і заспівати, і затанцювати. А його Таня нам тут такі столи накривала!» – пригадує пані Галина.


«Я зайшла на кухню і побачила Володимира. Тетяну знайшли в 7 ранку»


Перший раз російські військові обстріляли Сергіївку з акваторії Чорного моря 13 березня. Сергійчани почали масово евакуйовуватися, ті хто залишилися, переховувалися в укриттях. Утім з часом обстріли стихли і більшість жителів перестала звертати увагу на тривоги. Так було і в ніч на 1 липня, коли мало хто надав значення звучанню сирен.


«В ту ніч я була в школі, – пригадує події Галина Архипенко. – Підійшла до вікна, сирена перестала звучати, зробила кілька кроків і почула потужний вибух. Від ударної хвилі я впала. Потім встала і побігла в бомбосховище, що неподалік. Через кілька хвилин, коли вже спускалася, пролунав другий вибух».


Сестра Тетяни Валентина пригадує – їхній будинок від ракетних ударів по селищу добряче трусонуло.


«Я одяглася і спустилася вниз. Хтось сказав, що прилетіло в 23-й будинок. Там жили мої рідні. Одразу ж побігла туди. Біжучи, дзвонила сестрі. Вона була поза зоною досяжності», – каже Валентина.


Коли жінка домчала до будинку, де жили родичі, звідти саме виводили поранених. Валентина побачила сусідку сестри, запитала: «Де Таня і Вова?» Вона відповіла, що кликала їх, але ніхто не озвався…

Зруйнована квартира родини Чолак. Фото з соцмереж В'ячеслава Немцова


Родина Чолак жила на другому поверсі багатоповерхівки. Валентина зайшла в їхню квартиру. Там було темно, лише час від часу приміщення освітлювали лампи пожежних машин.


«Я побачила Володимира. Він лежав на кухні. Тетяни ніде не було. Її знайшли лише о 7 ранку. І Михайла… Це все відбулося на моїх очах», – пригадуючи ту жахливу ніч, жінка не може стримати плач.

Будинок, де жила родина. Фото з соцмереж В'ячеслава Немцова


У цей час старша донька Чолаків Ольга Шеремет перебувала в Німеччині – туди жінка зі своєю сім’єю переїхала з Одеси.


«Я вмовляла рідних теж виїхати. Але батьки говорили, що у Сергіївці ж немає військових об'єктів…», – розповідає донька.

Ольга Шеремет та її донька Дарина, фото з соціальних мереж.


Коли о 4 годині ранку 1 липня Ользі подзвонила тітка Валентина, жінка не могла отямитись від шоку. «А Міша.. Він узагалі мав приїхати до тата з мамою наступного дня», – каже донька Чолаків.


Ольга Шеремет розповідає, що упродовж цих двох місяців згадує батьків та покійного брата щодня. Переглядає спільні фото. У пам'яті виринають спогади про родинні свята, а ще – як Володимир водив онучку Дарину на шкільне спортивне поле і вони разом грали бадмінтон…


«Рана від втрати батьків і брата ніколи не загоїться. Я більше не маю до кого приїхати. Не буде більше маминих смаколиків. Не буде більше душевних розмов з братом Михайлом», – плаче Ольга.


Сили пережити горе жінці дає її сім'я: донька і чоловік…

Володимир та Михайло Чолак та Дарина Шеремет, фото з архіву родини.


Володимира, Тетяну і Михайла Чолаків поховали на місцевому кладовищі на виїзді із Сергіївки. Там, де спочивають їхні батьки.


«У ті дні відспівували по шість загиблих щодоби. Було дуже страшно Цей плач на похоронах залишиться зі мною на все життя», – каже Галина Архипенко.


«Боже, хто придумав ці війни, ці ракети?!»


Після втрати сестри, свояка та племінника Валентину турбує серце – майже щодня вона вживає ліки.


«Мені сняться жахіття, в яких я бачу згарище, зруйновану квартиру рідних. Я часто прокидаюся серед ночі і не можу заснути до ранку. Після таких ночей іду на кладовище, провідати могилу рідних. Але досі не знайшла сил пройти повз руїни того будинку… Боже, хто придумав ці війни, ці ракети?!», – каже Валентина.


Жінка зізнається: їй страшно зустрітися віч-на-віч із племінницею Олею. «Я не знаю, що їй сказати, як підібрати слова…» – пояснює Валентина.


Сил переживати втрату рідних їй дає власний син та онучка.


«Я живу заради них. Відчуваю себе потрібною. Не знаю, що б я робила, якби втратила їх», – каже Валентина.


Галина Архипенко розповідає, що теж відчуває страх – боїться зібратись усім колективом в учительській й усвідомити, що Володимира і ще 9 її колег більше з ними немає…

Команда з волейболу, яку організував Володимир Чолак, архів Галини Архипенко


На думку директорки, одним із варіантів вшанування пам’яті загиблих мирних мешканців Сергіївки мало б стати продовження їхніх справ та ініціатив.


“От, наприклад, Володимир Чолак зібрав волейбольну команду із вчителів з ліцею. Потім їх тренував. Треба продовжити цю його справу, а також інші добрі ініціативи нашого вчителя, який був патріотом і так сильно мріяв про перемогу України в цій війні”, – каже Галина Архипенко.


Інна Кубай