автор: Мирослава Ільтьо
фото Віталія Головіна та надані рідними й друзями Гліба Бабіча
5 серпня 2022 року. На площі біля Михайлівського Золотоверхого монастиря юрба людей із квітами. Закриту труну, вкриту прапором України, заносять до храму в тиші, яку розбавляє хіба схлипування.
Неподалік від Стіни пам’яті загиблих за Україну – великий екран. На ньому фото Гліба Бабіча, позивний “Лєнтяй”. Попрощатися з загиблим прийшли сотні людей.
У кожного був свій Гліб – воїн, поет, музикант, громадський і політичний активіст, волонтер, побратим, друг, товариш, чоловік, батько, син.
Яким саме Гліб був? Як жив, як загинув? Ось їхні розповіді.
Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для "Новинарні" . Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
День смерті
“У той день, коли він загинув, я не могла зрозуміти, що зі мною коїться. Мені було якось сумно, якісь дрижаки тілом. Мене чоловік запитує, що зі мною, чому я така стривожена, а я не знаю, я не знаю. Лягли спати, полежала годинку – і встала, і по балкону ходила, курила, не могла влягтися ніяк”, – пригадує мама Гліба, Євгенія Бабіч. У неї тремтять руки і скляний погляд від сліз.
28 липня Гліб Бабіч підірвався в авто на міні у Харківській області. В екіпажі разом із ним було ще четверо побратимів. Вижив із них лише один – Дмитро Єршов.
“Я сидів позаду водія, поряд Дмитро та Гліб, а спереду місцевий провідник та Саша Пустовойт. Я подивився на карту, щоб звіритися, де ми. Пролунав вибух, я побачив яскраві жовті спалахи і відчув, як мене кудись відкидає”, – згадує Дмитро.
Гліб та інші хлопці загинули одразу.
Дитинство. Мама
Гліб Бабіч народився 2 березня 1969 року в Миколаєві, в сім’ї кораблебудівника й журналіста Валерія Васильовича Бабіча та зубної лікарки Євгенії Валеріївни.
“У мене резус негативний, була несумісність крові, мала сильний токсикоз, пролежала майже всю вагітність на збереженні. Коли він народжувався, у мене води не відходили, він наковтався навколоплідних вод, і коли народився, не закричав. Почалася якась метушня, мені ніхто нічого не казав. Я дивлюся зі столу, а йому лікарі трубку засунули і відсмоктують рідину. Мені вісім днів його не показували”, – згадує Євгенія Валеріївна.
Вони провели в лікарні ще три з половиною місяці. Потім ще шість разів госпіталізувалися із запаленням легень у Гліба. “Дуже часто хворів до шести років. Я боролася за нього, він боровся за життя”, – згадує Євгенія Валеріївна.
Гліб вижив і став турботливою дитиною. “Я заходила додому, а він з порогу казав: “Мамочко, лягай відпочивай, я сам”. Ставив табуретку, застеляв серветкою і приносив вечерю. Він ніколи нічого не вимагав, ніколи нічого не просив”.
Коли хлопчикові було сім, батьки вирішили розлучитись. Син допомагав мамі в побуті, присвячував вірші, дарував квіти, придбані на свої заощадження.
Пізніше, коли Гліб був у середній школі, Євгенія одружилася вдруге. “Коли я зустріла свого другого чоловіка, син сказав: “Мамо, мені він дуже подобається, мені здається, ти з ним будеш щаслива. Він так турбувався про мене, переймався, щоб я була щасливою”.
Уже дорослий Гліб із першої зарплати купив матері подарунок. Із жодного відрядження не приїздив із пустими руками. На кожній ротації неодмінно відвідував маму з квітами і солодощами.
“Гліб – це було свято. Він коли виріс, то став як турботливий тато для всіх. Мені всі заздрили, казали, у тебе ж є Гліб, тобі пощастило. У нашому дворі в Миколаєві 70% “ватних”, недалеких людей, але він ріс на їхніх очах, вони знали, що він служить, і вони з такою повагою ставилися до нього. А зараз сусідка мені телефонувала і сказала, що за ним увесь двір плаче”, – згадує мама.
Виховання доньки
Гліб умів товаришувати з усіма. Та найближчими друзями вони були із донькою Дар’єю, багато часу проводили разом, гуляли, готували.
“Він чудово готував! Коли була маленька, постійно щось мені пропонував смачненьке, міг печиво спекти. Вчив мене”, – ділиться дівчина.
Коли Дарці було чотирнадцять, батько супроводжував її на пробивання вух, аби підтримати, а мамі вже показали результат.
Гліб часто дарував доньці м’які іграшки та потішні подарунки. Дар’я ділиться: “Коли був на передовій, знаходив зв’язок, замовляв онлайн, щоб мене порадувати щоразу. Він був реально Сантою, з тією різницею, що дарував у будь-яку пору року без приводу.
Я працювала в юридичній фірмі, і якось заходить секретарка і каже: «Даш, там посилка від тата із Соледара, вона важить 15 кілограмів!» Батько прислав Почекуна із солі, який світиться зеленим кольором!”
Коли дочка вчилася фотографувати, повзала по снігу, Гліб тримав парасольку над нею. Свої нові пісні надсилав спершу доньці, теж поетесі, цікавився її думкою.
“Декілька кліпів ми з ним разом робили. Я їх монтувала, бо в нього було своє бачення, йому часто не подобалося те, що робили інші люди. Він вважав, що в нас самих вийде зробити так, як повинно бути”, – розповідає Дар’я.
На руці у Дар‘ї – батьків годинник. Він уцілів після вибуху авто.
Коли годинник у неї на руці, вона відчуває, що батько тримає її за руку.
“Час іде, час далі йде, життя триває”, – говорить дівчина крізь сльози.
Книга “Вірші та пісні”
Видавчиня Ірина Білоцерківська познайомилася з Глібом в соціальній мережі саме через його вірші. Коли почала шукали книгу автора – не знайшла. Так зародилася мрія упорядкувати Бабічеві поезії в збірку.
На одному з волонтерських проєктів, де Гліб приймав участь у зборі продуктових наборів для нужденних, Ірина набралася сміливості підійти із пропозицією.
“Я здивувалась, наскільки він був не пафосним щодо власної особи. Вислухавши мене терпляче, але з сумом в очах, сказав що не має на це часу. Забагато проектів та людей, які від нього залежать”, – розповідає Ірина.
Ірина запропонувала, що сама збере Глібові тексти, щоб він потім відредагував. Коли книжка була готова, Бабіч відмовився від авторського гонорару, замість нього він попросив дарувати людям книги. Довелося збільшити наклад, щоб надрукувати таку кількість, яка була б достатня.
Ірина згадує його постійне пояснення: “Ти розумієш, я просто не можу цій людині книгу продати”.
Музика. Творча співпраця із Kozak System
До війни Гліб Бабіч мав студію звукозапису, де записувалися чи не всі миколаївські музиканти. Сам також складав пісні, співав, записував. Його армійський позивний – скорочення від музичного “Доктор Лєнтяй”.
І вже мобілізувавшись до війська, після початку АТО, Бабіч продовжив творити як пісняр.
Для гурту Kozak System він написав сім пісень – “Подай зброю”, “Сила і зброя”, “Досить сумних пісень”, “Свобода наче любов”, “Ті, що тримають небо над Різдвом”, “Мольфар” та “Не покинь”.
Із першою піснею для цього гурту автора Бабіча спрямував Олександр Положинський. Саме він вирішив, що краще втілити Глібову задумку вийде в Kozak System, і не прогадав.
“Мене тоді вразило, що він говорив російською і боровся за Україну. Я дозволив собі зробити невеличке зауваження, на що він відповів, що погано говорить українською, але старається”, – пригадує соліст Kozak System Іван Леньо.
Музикант додає, що відтоді Гліб перейшов на українську: “Не полінувався, бо він мав стержень справитися із будь-якою задачею”.
Пісню “Подай зброю” Гліб із гуртом записали у 2018 році, кліп відзняли на передовій. Тоді прапорщик Бабіч був командиром взводу в 10-й гірсько-штурмовій бригаді.
У Гліба вийшов гімн бригади. Тільки Гліб був здатний на такий масштаб!” – пригадує ті зйомки побратим В’ячеслав Скоряк.
Згодом Бабіч написав пісню “Мольфар”. Він казав, що “це не реквієм, а пам’ять і життя після смерті”.
У пісні йдеться про захисника України – козака-мольфара, який помер на полі бою, захищаючи країну та її майбутнє від загарбників.
“Він казав, що пісня “Мольфар” — головна робота його життя, а я казала, що це його найкраще творіння після мене. І батько був згоден”, – згадує дочка Дарина.
Досить довго пісня чекала свого часу. Кліп не могли зняти, бо бракувало грошей. Уже з початком повномасштабної війни Гліб Широчкін та Квітка придумали сюжет кліпу і влітили безкоштовно. Прем’єра цієї масштабної композиції відбулася 5 липня.
“Таке враження, що ми всі відчували, що Гліба не стане, наче подарунок такий для нього”, – каже Іван Леньо.
Гліб часто ходив на репетиції Kozak System. Не мав багато грошей, але не нарікав з цього приводу. Дарував, ділився, давав поради.
“Він був із тих музикантів і поетів, які відстоювали своє бачення творіння. Якщо щось не по його, то він знайде мільйон аргументів, що саме так треба зробити, – згадує Леньо. – Не говорив про війну, зате вмів її показати, коли ми приїжджали. Умів передбачати. Всі його пісні почали резонувати тільки зараз”.
Через стилістику і певні розбіжності в баченні декілька пісень Бабіча не були видані “козаками”.
ІВАН НЕ ВИКЛЮЧАЄ, ЩО ГУРТ ВИПУСТИТЬ ЦІ ПІСНІ – У ПАМ’ЯТЬ ПРО ГЛІБА.
Композицію “Не покинь” Kozak System мали виконувати на концерті до дня народження гурту. Вона виділялася з репертуару, адже серед драйвових, веселих пісень розповідала про розлуку.
“Ми не хотіли її випускати, вважали, колись прийде її час. Ось Гліб загинув, і, виявляється, до того написав про мої відчуття. І коли я співаю пам’яті Гліба цю пісню, то до нього звертаюся”, – зізнається Леньо.
Громадська активність
Після звільнення у 2019-му зі Збройних сил Гліб став головою правління ГО “Брати по зброї” та активістом ГО “Справа громад” (організації з орбіти Петра Порошенка).
Соратники відгукуються про Гліба як напрочуд уважного, ініціативного та щедрого.
“Йому байдуже до політики, у нього на першому місці – своя бригада і свої хлопці. Одного разу усі носили коробки, дуже поспішали, потім заїхали в український Нью-Йорк (смт на Донеччині, колишнє Новгородське – “Н”) і прибили нову табличку з назвою цього населеного пункту, рвонули далі… Гліб був єдиним, хто запитав мене, чи я встигла поїсти зранку”, – згадує письменниця Тамара Горіха Зерня.
Він міг залишити на робочому столі Тоні Бузіло солодкі гостинці, бо десь в розмові прозвучало, що колега хоче зефіру в шоколаді.Про щедрість Гліба говорить і Дмитро Єршов: “Він щоразу приїжджав, як ота пташка, в дзьобику щось принесе, постійно віз якісь смаколики. Тортики чи не щодня!”
Друзі підкреслюють Бабічеву безкорисливість. Гліб ніколи не відмовляв. У будь-якій ситуації сміливо можна було зателефонувати, і він зробить усе, щоб допомогти. Міг побурчати, але навіть це звучало від нього не злостиво.
Волонтерка Діана Петреня також згадує й інші риси: “Гліб був страшенно запальним, якщо щось пішло не так, як йому подобалося. Як бультер’єр. Якщо він у щось чіплявся, то зуби вже розтиснути було неможливо. При цьому він був нескінченно добрий. А ще був справедливим. Власне, це напевно його основна якість”.
Уже як громадський діяч Бабіч їздив у регіони, спілкувався з військовими, був для багатьох наставником.
“Гліб тримався з усіма на рівні, він не намагався піднятися вище за когось і в той же час тримав свою планку. Це був великий, сміливий воїн. Пройшовши Дебальцево, він так і лишився стійким”, – розповідає ветеран Олексій Петров.
Побратими також згадують, що Бабіч охоче використовував свій медійний ресурс як майданчик для допомоги армії та сім’ям військових. Якось на своїй сторінці у фейсбуці зібрав необхідну суму родині загиблого бійця на квартиру.
Крім того, Гліб допомагав батькові загиблого під Зайцевим морпіха Ярослава Журавля, пану Сергію, із судовим позовом та адвокатами. Сергій Журавель згадує, що Бабічеве плече відчувалося повсюдно і повсякчас.
“Він мені став не те що другом… Я не знаю… Як син, як брат, десь навіть як батько. Він отак прийшов і залишився.
ДВЕРІ ДУШІ ЙОГО БУЛИ ВІДКРИТІ, РОЗУМІЄТЕ?”
– говорить Сергій Журавель, і в його очах бринять сльози, а рука тремтить.
Усі близькі і знайомі Гліба згадують про любов до людей, яку Бабіч випромінював. Про те, що Гліб йшов на компроміси, коли це покращувало результат, але ніколи не йшов на компроміси із совістю.
Глібова війна, “шилки” та “Локі”
До 2019 року Гліб Бабіч служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді ЗСУ. В “едельвейсах” командував підрозділом ЗСУ-23-4 “Шилка” (зенітна самохідна установка).
“Мій тато працює смертю” – це про нього”, – розповідає побратим В’ячеслав Скоряк.
За шість ротацій впродовж п’яти років Бабіч пройшов Дебальцеве, Мар’їнку, Широкине, Водяне, Авдіївку, інші “гарячі точки” АТО/ООС.
Ветеран АТО, літератор Мартин Брест (Олег Болдирєв) згадує: “Він талановита людина, письменник і поет, високі такі якості суміщав із військовим умінням вбивати. Гліб був із тих, кому подобалося воювати. Мені імпонувало його ставлення до війни, він правдиво її бачив. Не моргнувши оком, спокійно віддав наказ випустити 500 кг боєкомплекту по ворогу. Гліб був один із найдосвідченіших, бо мав багаторічний досвід командуванням підрозділом”.
Зі слів побратима Скоряка, в армії Бабіч мав три пристрасті: системи відеоспостереження, снайпінг і “шилки”. Причому ці системи протиповітряної оборони він умів використовувати не за прямим призначенням, а як гармати по наземних цілях.
“Коли ротація була під Кримським, у 2018-му, підрозділ Гліба стояв на передовій. Він тоді окупантам блокпост розвалив своїми “шилками”. Я під його “шилками” не хотів би опинитися. Він хворів своїми “шилками”. Міг про них годинами говорити. Скрупульозно робив капремонти двигунів, возив на базу”, – розповідає В’ячеслав Скоряк.
За його словами, Бабіч був генератором ідей. І коли пішов з бригади та війська, все одно допомагав, постійно приїжджав. Навіть маски привозив під час коронавірусу.
Після повномасштабного вторгнення РФ Бабіч долучився до тероборони. Як волонтер, разом із Сашком Пустовойтом носився по околицях Києва, лазив на висотки та розставляв камери комплексу “Вій”, щоб спостерігати за діями російських окупантів і коригувати вогонь нашої артилерії.
Олексій Петров згадує: “Три-чотири доби на початку ми майже не спали, були на грані, падали від утоми. А Гліб примчав – і побіг, примчав – і побіг”.
Ще один штрих зі спогадів Петрова: “У колишньої дружини Гліба був кіт Оззі, зачинений у квартирі в Гостомелі. І коли селище звільнили, Гліб рвався за котом. Він привіз цього кота, обіймав, цілував його, тільки було й розмов, що про кота, який вижив”.
Надалі Бабіч займався впровадженням комплексу оптоелектронної розвідки “Локі”. Кожен такий комплекс коштує близько 2 млн гривень.
“Гліб був дуже відданий проєкту “Локі”, вів його з самого початку, є вже друга і третя машини, які готові. Там залишилося лише встановити устаткування і відправляти на фронт. Ми разом фарбували ці машини в цеху. Встановлювали сервери й монітори. Два з половиною тижні тому ми рушили в Дніпро у військову частину, отримали завдання та поїхали на полігон”, – ділиться побратим Георгій.
27 липня ввечері команда із п’яти осіб поїхала під Ізюм – Гліб, Сашко Пустовойт, два Дмитра і провідник. Наступного дня, коли розвозили устаткування, напоролися на ворожу протитанкову міну. Відстань до лінії розмежування була не більше одного кілометра.
Гліб не міг не поїхати, бо то був його проєкт. Він працював над ним і вдень, і вночі.
Тепер побратими втілюють комплекс “Локі” в пам’ять про Бабіча.
Comments