top of page

На війні втратила сина. На війні втратила чоловіка. Як жити далі

Війна в Україні з 2014 року щодня забирає синів і дочок, чоловіків та дружин, братів, сестер, друзів. Як жити після такої втрати? Як не дозволити ворогу забрати ваше здоров’я, коли він забрав найріднішу людину? Первомайчанки Тетяна Пчелінська та Інна Міндьо втратили своїх рідних під час війни. Кожна жінка розповіла свою історію та поділилася питаннями, які її найбільше хвилюють у зв’язку із втратою. Психологиня Юлія Мудра розібрала історії Тетяни та Інни, відповіла на запитання і надала поради, як впоратися з ситуацією.


Текст створений Гард.City у партнерстві з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Тетяна Пчелінська: «Пройшло понад 7 місяців, як син загинув, а гострота болю не вгамовується»




Тетяна Пчелінська втратила сина, якому було 37 років. Пчелінський Віталій Леонідович захищав Україну в лавах Збройних Сил з 2014 року. Загинув 1 травня 2022 року в боях під Херсоном.


«З 2014 року мій син на захисті України, — розповідає Тетяна Миколаївна. — Захищав Мар'їнку, Донецький аеропорт, Красногорівку. А потім був і в Маріуполі, і в Попасній, — кругом була моя дитина за 8 років».


У Віталія залишилася дружина, двоє діток: 16-річна Вікторія та 12-річний Герман.




«Швидка мало не чергувала біля двору», — саме так Тетяна Миколаївна описує те, що відбувалося з нею в перші 3 дні після трагічної звістки. Не все, що було тоді, докладно пам’ятає. Пройшло понад 7 місяців, а гострота болю не вгамовується. Коли розповідає про Віталія, очі повні сліз, які не проливаються – натомість лише наповнюють, здається, не тільки очі, а й всю постать жінки.


Тетяна Пчелінська має пригнічений настрій, розлад сну, безсоння, втрату апетиту. Цікавиться, що може порадити психолог в такому випадку? Як налагодити життя?


Психологиня Юлія Мудра: «Горе — це не подія, це процес»


Щодо поставлених запитань консультує Юлія Мудра, дитяча та сімейна психологиня.




Звісно, неможливо визначитися абсолютно точно, поки не поговориш з людиною сам на сам. Однак попередньо можна допустити, що мати, яка втратила сина, має ознаки, схожі на клінічну депресію.


І це нормально при втраті, але точно стан може визначити тільки лікар. Потрібно звернутися до сімейного лікаря, щоб отримати направлення до психіатра, адже такий різновид депресії потребує не тільки психотерапевтичного втручання, але й медикаментозного. Цього не варто лякатися, варто зрозуміти серйозність ситуації та важливість якнайшвидшої допомоги.


Клінічна депресія — це поширений і серйозний розлад психічного здоров'я. Її симптоми впливають на те, як ви почуваєтесь, мислите, справляєтесь із щоденними справами, спите, їсте, працюєте. Ваш стан під час клінічної депресії повністю знижує якість життя. Це так звана важка форма депресії, яка потребує поєднання психотерапії та антидепресантів.


Легка ж форма потребує спостереження лікаря, оскільки може перерости у середню, а та, в свою чергу, вже потребує терапевтичного втручання — наприклад, методами когнітивно-поведінкової терапії. Щоб діагностувати депресію, симптоми мають бути присутні щонайменше два тижні.


Горе — це не подія, це процес. Він триває певний період часу, може бути циклічним або, навпаки, хаотичним. З часом людина може прийняти факт втрати, але при будь-яких подіях, які нагадують про втрату, криза може знову розгортатися, іноді з більшою силою. Трагедія, що з вами відбулася, нікуди не дінеться, але відчуття горя з часом притупляться, стануть іншими.


Переживання горя має свій процес, а горе — певні стадії:

  • втрата

  • шок

  • оніміння

  • заперечення

  • емоційні сплески

  • злість

  • страх

  • пошуки виходу

  • дезорганізація

  • паніка

  • вина

  • самотність

  • ізоляція

  • депресія

  • проблеми з поверненням до нормального життя

  • нові стосунки

  • нові сили

  • нові способи жити

  • надія

  • переосмислення

  • допомога іншим

  • адаптація до втрати

Тобто, зустрічаючись із втратою, людина проходить стадії від шоку до адаптації. Так приходить прийняття і формування нової ідентичності.


Довідка: ідентичність — це усвідомлення людиною себе, своєї унікальності й водночас подібності та належності до інших людей і груп, а також свого місця у світі.


Як бачимо, приймаючи та проживаючи горе, людина не забуває його, але ніби перероджується в нове інше життя. Всі ці процеси можуть тривати рік, а можуть – і понад сім років. В середньому — від 12 до 24 місяців. Стадії горя можуть приходити хаотично, не обов'язково в тому порядку, як вказано вище, причому деякі процеси можуть повторюватися.


Усамітнення, розлади сну та апетиту, апатія, напади страху, різкі зміни настрою та інші ознаки є нормальними реакціями на втрату, але є й патологічне проживання горя. Воно проявляється тоді, коли людина не проходить всі етапи горя. І тут вже точно без допомоги спеціаліста не обійтися. Якщо симптоми тривають понад рік, звернутися за медичною та психотерапевтичною допомогою — обов'язково.


Ознаками, що людина не пережила втрату, є наступні:

  • соматичні захворювання;

  • зміна стосунків з людьми в негативну сторону аж до соціальної ізоляції;

  • емоційне оніміння;

  • ворожість до певних людей (як приклад, ворожість до рідних, які пережили горе, адаптувалися до втрати, сформували нову ідентичність та живуть далі).

Частіше тривожні дзвіночки помічає не сама людина, а її близьке оточення. До спеціаліста можна звернутися як одразу, так і пізніше. Якщо людина звертається майже одразу, спеціаліст вчасно помітить зміни в її стані та попередить погіршення здоров’я.


Найголовніше правило при допомозі людині, яка переживає втрату, — бути поряд. Незважаючи на її стан, спокійний чи агресивний, — будьте поряд, навіть якщо людина відмовляється від допомоги. Ви зможете вчасно вмотивувати на отримання кваліфікованої допомоги, вислухати, адже частіше всього людині хочеться виговоритися про те, що сталося, і про померлого.


Бути поряд — не означає цілодобово знаходитися поряд фізично. Звичайно, у згорьованої людини перше бажання — залишитися наодинці і нікого не бачити. Але цей стан ризикований. У ньому можна застрягнути, що потягне за собою наслідки погіршення здоров’я. Тому важливо, щоб поряд були люди, які вчасно підставлять плече допомоги. Це можуть бути друзі та рідні, колеги, знайомі, які вас оточують.


Пережити горе допоможуть наступні рекомендації:

  • Не стримуйте переживання та емоції. Все, що ви відчуваєте, — це нормальна реакція організму на горе.

  • Переживання втрати може тривати довгий час. У кожного цей процес індивідуальний. Бити тривогу потрібно, коли значно погіршується фізичне здоров’я. Якщо ви проходите стадії горя і ваше здоров’я приходить в норму, то з плином часу ви переживете втрату і адаптуєтесь до нового іншого життя.

  • Не замикайтеся в собі. Поговоріть про свої переживання, виговоріться — рідному, другу, психологу, священику. Тому, кому зможете довіритися та відкритися.

  • Проаналізуйте своє оточення та створіть коло підтримки. Хтось зможе вас вислухати, хтось провести разом час, хтось допомогти в домашніх справах тощо.

  • Створіть «аптечку психологічної самодопомоги»: музика, фільмотерапія, ведення щоденника, прогулянки, хобі, фізичні вправи, повноцінний сон, харчування, вітаміни тощо.

Важливо пам’ятати: ліки вживайте тільки за рецептом лікаря! Алкоголь та інші речовини — не ліки при втраті.


Інна Міндьо: «Неймовірно важко було сказати про загибель батька синам»




Інна і Микола Міндьо — первомайчани. Працювали, виховували двох синів, Богдану 18 років, Ромі 12. Поки не трапилося повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року.


«До війни наша щаслива сім'я проживала у Первомайську. Микола освоїв нову професію далекобійника, перевозив зерно Україною, а до того займався вантажоперевезеннями, — розповідає Інна Міндьо. — Молодший син вчиться, успішно займається танцями та музикою, старший вступив у 2021 році у медичний університет у Чернівцях, зараз навчається на другому курсі».



Ми планували переїхати жити до Чернівців. Тож у перший день після повномасштабного вторгнення поїхали саме туди, бо боялися залишати Богдана самого. Тут Коля став на облік у військкоматі. Він захоплювався тим, скільки добровольців хочуть стати на захист Батьківщини. Його мали взяти до тероборони, але 11 березня викликали до військкомату і він став до лав ЗСУ. Трохи служив у роті охорони, потім два тижні перепідготовки, і 24 серпня їх перекидають на Донбас. Тримали оборону Сєвєродонецька, Лисичанська та Бахмута.


22 жовтня Коля зателефонував, сказав, що йдуть у наступ. 23 жовтня він разом із побратимом загинув під час артилерійсько-мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Яковлівка Донецької області, Бахмутського напрямку.


«Коля казав: “Я буду тут до кінця”. Він був справжнім, любив нас і Україну», – ділиться пані Інна.




Старшому сину Богдану про загибель батька повідомили відразу. З Ромою, за словами Інни, важче. Врешті хлопчику теж повідомили, що батько тепер живе на небесах. Він почав блокувати біль, почалися деякі труднощі у навчанні, став малокерованим.


Цей досвід був складним для Інни, тому і виникло запитання: як найменш травматично повідомляти дітям про загибель батька чи матері? І яка потім має бути лінія поведінки?



Психологиня Юлія Мудра: «Найголовніше – не приховувати втрату від дітей»


Якщо діти втратили рідну людину, батька, то найголовніше – не приховувати втрату від них. Дуже часто одному з батьків або родичам важко розповісти дитині про втрату та підтримати її. Але дитині легше буде почути цю трагічну новину саме від вас.


Я раджу діяти наступним чином:


  • Поясність дитині наодинці, що сталося, використовуючи прості слова, які доступні для віку дитини.


  • Якщо дитина хоче плакати, дозвольте поплакати та будьте поряд, не намагайтеся щось робити, щоб заглушити її сльози. Дитині потрібно виплакатися – таким чином вона випустить емоції. Забудьте про стереотип: «Хлопці не плачуть». Плакати можна всім.

  • Залучіть дитину до переживання втрати: присутність на похороні або його частині, похід на кладовище, участь у поминальному обіді чи молитві за померлим. Однак, якщо дитина категорично не хоче, не наполягайте.


  • Розділяйте з дитиною біль втрати. Якщо дитина сумує, не намагайтеся швидко переключати її на щось інше, щоб вона не сумувала. Дайте їй час, посумуйте разом. Через сум дитина проявляє любов до загиблого.


  • Не ігноруйте потреби дитини. Одна з головних — це безпека, тому поверніть дитині це відчуття. Допоможіть їй повернутися до буденних справ. Звичайно, ви можете бути теж не в ресурсі, щоб повноцінно допомогти. Тоді почніть з якихось простих речей, як-от: прочитати разом казку.


  • Допомагайте дитині зберігати спогади. Дивіться разом сімейні фото, відео, згадуйте історії, малюйте, створюйте колажі тощо.


  • Допоможіть дитині адаптуватися до змін. Померлого батька чи іншу рідну людину ніхто не зможе замінити, але його роль в житті дитини хтось має виконувати. Можливо, це буде не одна людина. Можливо, рідні зможуть розділити ці обов’язки між собою, хтось допоможе зі школою, гуртками, кроками у доросле життя.


  • Залучайте підтримку із соціального середовища дитини — підтримку однокласників, друзів, інших значущих людей для дитини.


  • Вчіть думати про найважливіше — життя та його цінності.


  • Намагайтеся бути в ресурсі. Переживаючи втрату, слід не забувати турбуватися про себе, відновлюватися та поповнювати ресурси, щоб бути опорою дитині.


  • Врешті, залучіть фахову допомогу: психолога чи психотерапевта для стабілізації стану дитини та отримання рекомендацій, як в подальшому взаємодіяти та проходити цей гіркий етап життя разом.


bottom of page