top of page

«Наш письменник розчиняється, а на його місці ховають когось іншого». Україні потрібен Національний Пантеон

Дані Інституту національної пам'яті говорять, що за кордоном може бути близько 250 тисяч поховань українських історичних або культурних діячів. Олег Слабоспицький, голова правління благодійного фонду «Героїка», що опікується, зокрема, могилами видатних українців за кордоном зазначає – лише військових визвольних змагань можна нарахувати близько 100 тисяч. Такими похованнями опікуються активні українці за кордоном, посольства, проте чимало могил зникають – через несплату оренди за місце на цвинтарі. 


Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для LB.ua Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.


«Це найбільше українське кладовище в Північній Америці. І, ймовірно, в цілому світі»


Цвинтар святого Андрія в американському містечку Саут-Баунд-Брук називають найбільшим та найвідомішим українським кладовищем за океаном. Ідея його створення зародилася серед українських емігрантів на початку 1950-х. Український пантеон налічує майже 10 тисяч могил. Тут поховані президенти УНР в екзилі – Андрій і Микола Лівицькі, Степан Витвицький, військові діячі УНР, воїни УПА, політики, науковці, митці, письменники, як-от Євген Маланюк чи Тодось Осьмачка. 



Неодноразово цвинтар відвідував український журналіст та історик, а нині сержант ЗСУ Вахтанг Кіпіані. Востаннє – у грудні 2021 року.


«Це найбільше українське кладовище в Північній Америці. І, ймовірно, в цілому світі. Навіть кинувши погляд на перші ряди поховань, можна побачити могили керівників української держави у вигнанні, видатних письменників, священиків, військовиків різних українських армій. Значну кількість тамтешніх прізвищ освічений українець знає. Здебільшого, це люди, які жили в США, але є і українці, що опинилися в Канаді, Європі. Родичі померлих розповідають, що люди здебільшого заздалегідь купували собі місце на цьому цвинтарі, або заповідали родичам себе там поховати, скажімо, щоб бути поруч з побратимами. Там є ряд військовиків, які співпрацювали з Симоном Петлюрою, але померли в різний час. Тобто вони одразу собі купили там місця, а потім вже жили, кому скільки відведено», – розповідає Вахтанг Кіпіані. 


Будівничим українського пантеону став Митрополит Мстислав, ієрарх Української Православної церкви у США. 1951 року він купив 23 гектари землі під будівництво церкви Святого Андрія, поряд з якою згодом розгорнувся цвинтар. 


«Його вигляд вказує на те, що це українське кладовище. Пам'ятники мають форми хрестів, які традиційно побутували в Україні, скажімо, «козацький хрест», чи плити з хрестами, – продовжує Кіпіані. – Є мистецькі пам'ятники, надгробки роботи видатних художників – Якова Гніздовського чи Сергія Литвиненка, є одна бронзова скульптура на могилі командира легендарних «Чорних Запорожців» Петра Дяченка. Останнє – нетрадиційно для Північної Америки, бо це дорого. З поширених тут матеріалів – граніт, бетон, камінь, дерево. На намогильних каменях більшість написів українською. Так намагалися передати нащадкам інформацію про людину. Писали, звідки походить, місце смерті, освіту, рід військ, нагороди, рік взяття шлюбу, інформацію про чоловіка або дружину. Це – рай для історика, скульптора, дизайнера, шрифтовика (там багато мистецьких шрифтів). Меморіал треба докладно досліджувати. Я там був багато разів, але не можу сказати, що все осягнув». 



Щороку у першу неділю після Великодня на цвинтарі святого Андрія збираються тисячі українців, щоб пом'янути померлих. 23 травня, на День героїв, до Браун-Брук теж приїжджають українці з різних штатів. 


«У цей день до військовиків приходять родичі, пластуни, СУМівці, члени організації «Українські американські ветерани» – люди українського походження, які служили в американській армії, – каже Вахтанг Кіпіані. – До речі, останні ставлять на могили знаки, схожі на медалі, про те, що вона під їхньою опікою. Недавно приїздила група людей, які наводили лад на могилах членів Української Вільної Академії Наук, висадили квіти. Напевно, вони не знали тих людей, але зробили такий жест вдячності за їхній внесок у розвиток науки».   


Поховання українців у країнах Європи


Багато поховань українських діячів розташовані у Польщі. За словами історика Павла Подобєда, їх там близько 3 тисяч.  Найважливіший цвинтар у Варшаві – «Воля», де є поле старшин і козаків Армії УНР. 


В Оберстдорфі на півдні Німеччини похований гетьман Павло Скоропадський. У місті Новий Ульм – письменник Іван Багряний. На мюнхенському кладовищі Вальдфрідгоф – міністр уряду Української Держави Дмитро Дорошенко та лідер проводу ОУН Степан Бандера. Кладовище розташоване в гарному, респектабельному районі біля метро. Нагадує парк зі старими деревами. Степан Бандера похований на доріжці № 43. Могилу можна впізнати здалеку – по синьо-жовтих та червоно-чорних прапорах, які залишають відвідувачі. Їх пов’язують на пам’ятник, вставляють у землю. Біля могили є автомат, де можна купити свічку і сірники. Часто на могилі можна побачити запалену лампадку – до неї приходять відвідувачі, часто – українські туристи. Також українська громада тут проводить урочистості на день народження і день вбивства Степана Бандери, правлять заупокійну службу. 



Чимало славних українців залишилося у Франції – Володимир Винниченко, Нестор Махно, Симон Петлюра,  командувач Армії УНР і УГА Михайло Омелянович-Павленко.


На цвинтарі «Лєпкальнє» у литовському Вільнюсі похований український поет, історик літератури, етнограф Яків Головацький. У Болгарії розташована могила громадського діяча Михайла Драгоманова. 


Полковник Корпусу Січових Стрільців Євген Коновалець похований на кладовищі Кросвейк в Роттердамі (Нідерланди). Надгробок зроблено з чорного мармуру у вигляді Козацького хреста, на надгробній плиті викарбуваний тризуб у вигляді емблеми ОУН.


«Намогильний камінь знімається, кістки перекладаються в своєрідну братську могилу або спеціальні ніші»


Усіма цими похованнями опікуються родичі, активні українці або, іноді, посольства України. Однак значна частина українських могил, зокрема, в Європі – під загрозою ліквідації. А дуже багатьох вже немає. Їхнє зникнення на європейських цвинтарях фіксують щороку. Причина – несплата оренди за місце. У таких країнах, як Німеччина, Франція, Бельгія, Бразилія, вона становить від 30 до 100 євро на рік. У Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф ліквідовані могили підполковника Армії УНР Миколи Стечишина, хорунжого Армії УНР, редактора українських видань у Німеччині «Наше життя», «Українські вісті», «Мета» Павла Котовича. На Ольшанському кладовищі в Чехії зникли поховання поета Юрія Дарагана, скульптора Степана Колядинського. Немає могил письменника, дипломата і перекладача Василя Короліва-Старого і його дружини – письменниці Наталени Королеви, підполковника армії УНР Миколи Зайчишина. Через відсутність фінансування знесли дві могили дочок вченого-фізика Івана Пулюя.


«Найчастіше родичів померлих уже немає, організації, які раніше опікувалися могилами, перестали існувати, а новітня еміграція ними не цікавиться. Тоді намогильний камінь знімається, кістки перекладаються в своєрідну братську могилу або спеціальні ніші. Так, наш письменник, полковник армії УНР просто розчиняється, а на його місці ховають когось іншого, хто заплатить», – каже Вахтанг Кіпіані. 


Інколи гроші на оренду активісти збирають через інтернет, знайомих. Так, австрійський «Пласт» є опікуном українських могил на території Австрії. Все почалося з вшанування пам'яті учасників Листопадового чину – повстання, організованого в ніч на 1 листопада 1918 року з метою встановлення влади ЗУНР. Українці в Австрії шукали могили українських військових, які брали участь в національно-визвольних змаганнях. 


«Перша могила, яку ми взяли під свою опіку, належала Івану Ротніку, учаснику Другого зимового походу (Військова операція Армії УНР проти РСФРР у жовтні-листопаді 1921 року. – Авт.). Він відморозив тоді ноги і помер 1932 року, – розповідає пластун Тарас Піняжко. – 2018 року закінчувалася оренда місця. В Австрії його купують на 10 років. Якщо не заплачено – могилу зносять. 

Через це чимало поховань українських діячів вже немає. Тоді через «Пласт» ми започаткували акцію «Врятуй могилу героя» і почали збирати кошти. Отримали 1050 євро і проплатили оренду могили до 2028 року. Після цього ми знайшли ще декілька могил і почали збирати кошти на них. Тепер опікуємося 14 похованнями на території Австрії і не лише військових». 



Раніше австрійські пластуни також оплачували ремонти пам'ятників. 


«Бо в Австрії, якщо він розвалюється, хитається, тобто в аварійному стані, його взагалі зносять, – продовжує Тарас. – Але зараз змінився закон і ремонтувати поховання може тільки родич або якщо мерія надасть похованню статус могили почесної особи».   


«На створенні Національного пантеону залежить невеликій купці людей»


29 січня 2017 року у Києві на Лук'янівському цвинтарі перепоховали українського поета та дипломата УНР Олександра Олеся і його дружину Віру Кандибу. До цього вони спочивали на Вільшанському цвинтарі Праги. У Чехії могили поета та його дружини доглядав і сплачував оренду виходець з України Володимир Михайлишин. Після його смерті син вирішив поховати батька у могилі Олеся. 


29 січня 2017 року в Києві на Лук’янівському кладовищі перепоховали поета Олександра Олеся та його дружину Віру Кандибу. Автор: Михайло Кальницький

Ідею перепоховання українських діячів в Україні в колах істориків та активістів активно почали обговорювати з 10 років тому. Для реалізації цієї ідеї мав би бути створений Національний пантеон. 


«Життя показало, що на створенні пантеону залежить невеликій купці людей, які почали цим займатися. Але на рівні рішень це ніяк не просувається: Мінфін не має грошей, Київська міська рада – землі, і так далі. Немає землі – немає проєкту, бо від розміру ділянки залежить, скількох там зможемо перепоховати, – каже Кіпіані. – Серед пропозицій для пантеону звучала ділянка на місці нещодавно демонтованого пам'ятника на честь Переяславської ради під аркою Дружби народів в Києві. Там місця мало, поховань на сто. Інша пропозиція – Аскольдова могила, яка до 1930-х років була цвинтарем, поки більшовики там все не знищили. Там більше місця». 


«Час виходити на якісь спільні рішення в питанні Національного пантеону, – додає Володимир В'ятрович, колишній директор Інституту національної пам’яті, історик. – Добре, що на загальнонаціональному рівні запроваджується традиція вшанування загиблих героїв теперішньої війни, створюються військові кладовища по всій Україні, розгортається проєкт Національного військового меморіального кладовища. Це перші сходинки до найважливішого проєкту, яким буде Національний пантеон. На мою думку, для пантеону найкраще надається пагорб над Дніпром під колишньою Аркою Дружби народів. На цьому суцільному пагорбі розташовані та ж Аскольдова могила, Києво-Печерська лавра, меморіал жертвам Голодомору. Тобто постає концепт боротьби українського народу на різних його етапах, куди пантеон прекрасно би вписувався».


Хто має право бути перепохований на Національному пантеоні? Як приклад, Симон Петлюра – головний отаман Армії УНР, фактично – керівник держави, зазначає Кіпіані. 


«Степан Бандера лежить у Мюнхені. Про його перепоховання я говорив з його внуком, теж Степаном, який живе у Канаді. Він був проти перевезення праху діда в Україну, бо у нас до влади регулярно приходили всілякі виродки на кшталт Януковича або Табачника.  Родичі були невпевнені, що могила буде збережена або прах не піддасться вандалізму. А крім того українська держава офіційно не зверталася з такою пропозицією до родини. Таких видатних імен за кордоном десятки і тут має бути проведена державна політика, звернення уповноважених органів, демонстрація серйозних намірів і відповідальності. Держава і суспільство мають показати, що за п'ять років після закінчення війни до влади не прийдуть «януковичі» і не скажуть, мовляв, для чого нам в центрі столиці прах Бандери», – додає Вахтанг Кіпіані.      


Він вважає, що створення військового кладовища може частково вирішити питання з місцем для перепоховання історичних діячів, адже це достойне місце для учасників національно-визвольних змагань. 


«Під Києвом виділена для цього ділянка землі. Планується, що цього року там будуть перші поховання вояків. Частина військовиків з Європи могла би бути перепохована там. Треба врахувати те, що дехто заповідав поховати його в Україні. Щодо декого ми маємо моральний обов'язок це зробити. А імена деяких носять військові підрозділи ЗСУ – як от бригада імені Марка Безручка, який похований у Варшаві, або розвідувальний батальйон імені Євгена Коновальця, який – в Роттердамі, – додає Вахтанг Кіпіані. – Перші кроки у цьому напрямку вже здійснюються, але це швидко не робиться, бо кожна країна має свої правила і багато інших нюансів. Та, на відміну від Національного пантеону, тут в мене є стриманий оптимізм». 

авторка: Ганна Балакир

Comments


bottom of page