Платформа пам'яті Меморіал презентувала YouTube-програму «Нація, яка пам’ятає». Це серія глибоких розмов про збереження пам'яті загалом, досвід інших країн у цій сфері та виклики, які стоять перед Україною.
Ведуча програми – Лєра Лауда, співзасновниця агенції медійного росту «Або» та платформи пам’яті Меморіал, яка є проєктом агенції.
«Україні потрібно знайти власну мову памʼяті. Ті традиції, ритуали, архітектурні та візуальні рішення для великих міст і селищ, які дозволять зберегти і вшановувати памʼять про українців, чиї життя забрала війна. Нині немає готових рішень, їх лиш починають шукати – різні фахівці, проєкти, громади. Нам важливо розуміти, хто в який бік рухається, а де можна обʼєднати зусилля», – каже про створення програми Лєра Лауда.
Перший гість «Нації, яка пам’ятає» – Антон Дробович, керівник Українського інституту національної пам'яті України.
Воїни хочуть, щоби командування не зволікало з нагородженням загиблих побратимів
Після початку повномасштабного вторгнення Антон Дробович приєднався до 112 окремої бригади тероборони Києва. 2023 року перевівся у Десантно-штурмові війська ЗСУ. Нині він поєднує службу в ЗСУ та роботу в Інституті. Іноді з побратимами у розмовах точково зачіпають і теми пам’яті. Зокрема, каже Антон Дробович, воїни хочуть, щоби командування не зволікало з нагородженням загиблих побратимів. На заваді цьому часто стоять бюрократія, непрофесійність кадрів та пережитки радянщини, які ще досі не викорінені з армії.
Також для військових важливо бути присутніми на похоронах побратимів, каже Дробович: «Самим для себе важливо – приїхати і провести в останній шлях».
Національне меморіальне військове кладовище. Чому не в Києві?
8 грудня 2023 року Верховна Рада проголосувала за створення Національного меморіального військового кладовища – його збудують у Гатненській громаді на Київщині, неподалік села Віта-Поштова. Перший сектор поховань обіцяють у першій половині 2024 року. Щоправда, чимало рідних загиблих підтримували локацію у Биківні. Говорили, що хочуть, аби загиблих захисників і захисниць ховали саме у Києві.
«Ми живемо у вільній країні, у кожної людини може бути своя думка на кожну тему. Проте, коли йдеться про питання такого рівня, не можна керуватися лише власними відчуттями й уявленнями, які часто не мають нічого спільного з експертизою у певній сфері. Коли чую, що цвинтар має бути у столиці, я кажу: «Ви розумієте, що це 200 гектарів землі? І неабиякої». Ця земля має бути державна. Це має бути величезний цвинтар. Він повинен вмістити всіх людей, яким по закону гарантоване право бути там похованими, і він має розвиватися далі. Арлінгтон (знамените військове кладовище у США. – ред) кілька сотень років розвивався. Він був побудований, як і багато інших цвинтарів, поза містом, однак місто розросталося», – каже Антон Дробович.
Національне військове кладовище функціонуватиме десятиліттями, століттями, наголошує керівник Інституту національної пам’яті. Тут будуть поховані передусім захисники України, які загинули, виконуючи завдання держави. Також там можуть бути поховані українські миротворці. Щодо перепоховань на цьому кладовищі загиблих, а особливо зі званням Героя України, то така практика можлива, але радше як виняток, пояснив Антон Дробович.
Пам’ять, але не атракціон
Громади, які пережили окупацію, сильні обстріли та вбивства своїх жителів – у пошуках шляхів меморіалізації. Усі погоджуються – пам’ятати потрібно, втім не всі наразі знають – у який спосіб це робити.
«Наприклад, Київщина. Громада, яка пережила російську окупацію, де є загиблі цивільні, де є загиблі місцеві, які боролися з ворогом у лавах тероборони. Сюди приїжджають міжнародні делегації. Громада показує свій біль, руйнування, розказує про вбитих, закатованих людей. Однак в якийсь момент стає зрозуміло, що немає інфраструктури пам'яті. Так, можна приїхати і побачити шматок зруйнованого населеного пункту, проте йдеться про систематичне відвідування, про дороги пам'яті».
Важлива деталь у цій темі – чутливість, каже Дробович. Постає питання – як приймати гостей з-за кордону, з різних частин України, які чули про Бучу, Мощун, Ірпінь, Бородянку і які хочуть подивитися на ці міста?
«Ми не хочемо, щоби це був туризм для зівак. Як побудувати інфраструктуру пам’яті так, щоби місто пам’ятало, щоби вшанувати гідність людей, які загинули, а з іншого боку – не перетворити це на атракціон?» – міркує про виклики пам’яті Дробович.
Нова власна мова пам’яті
Нині країна в пошуку своєї мови пам’яті, відмінної від радянського контексту. Сучасний світ дає багато засобів пам’ятання, перелічує Дробович – це і доповнена реальність, інформаційні стенди, фотоматеріали, мурали...
Нині у містах чи селищах з’являються окремі стихійні меморіали. Їх важливо фіксувати, каже Дробович. Зокрема, тому, що вони можуть нести важливу емоцію чи думку, можуть бути нервом свого часу, який здатен допомогти, наприклад, митцям створити проєкт пам’яті, який буде резонувати цілій нації.
Розповідаючи про пошук нових ритуалів пам’яті, Антон
Дробович пригадує Берковецьке військове кладовище. Там абсолютно різні могили, але вони мають дещо спільне – те, що люди самі почали робити – ставити щоглу з прапорами України та військових бригад.
«Те, що стосується культури пам’ятання, може народитися, або як блискуча інтуїція, яку всі підхоплять, або як процес спільного обговорення і випрацювання певної звички, – каже Антон Дробович. – Та, звісно, не все може приживатися. У нас не може бути мільярд ритуалів. Найтонше, найделікатніше, найважливіше для нас – збережеться».