Андрій Міщенко. Позивний Галас. Народився у Білорусі 30 травня 1999 року. Без вищої освіти, тату-майстер. Девіз: бути першим! Улюблена музика: хард-рок. Хобі: тату. Найбільше цінував у людях почуття гумору. Мріяв про сім’ю і власний тату-салон.
Андрій поліг у Маріуполі 17 квітня 2022 року. У березні він полетів із побратимами у місто, оточене російськими військами. Був одним із учасників секретної спецоперації. Знайти тіло захисника і поховати його вдалось завдяки зусиллям мами Юлії та колишньої дівчини Саші.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Усі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна буде прочитати в окремому спецпроєкті.
«Не знала, що Андрій поїде в Маріуполь»
«Мої сини, Нікіта та Андрій, мобілізувалися у перший день повномасштабної війни. Я їх не відмовляла, як би боляче мені не було. Я завжди поважала їхні рішення. Проте я не знала, що Андрій поїде в Маріуполь», – пригадує Юлія Міщенко.
Юлія – засновниця благодійного фонду, масажистка і реабілітологиня. 23 лютого 2022 року вона затрималась на роботі допізна. У Юлії був кабінет у новому мікрорайоні Києва, якраз неподалік Бучі, і вона вирішила переночувати на роботі. Зранку подзвонив Андрій і попросив маму не їхати додому, оскільки їхня квартира була на Академмістечку і в той час там уже лунали вибухи. Юлія вирушила до подруги. Зв’язку з синами не було три дні.
На четвертий – Андрій подзвонив і розповів, що вони з братом вже записані в «Азов». Старший син Нікіта – професійний військовий. Закінчив Київський військовий ліцей імені Івана Богуна і воював з 2014 року. Андрій відслужив один контракт за власним бажанням, а потім працював у тату-салоні. Це було його найбільшим захопленням, роботою і водночас справою життя. Утім на початку повномасштабної війни разом із братом він вирішив захищати Україну.
«Сини завжди мене шкодували, намагались обмежити мої хвилювання, і не розповідали деталей про війну. Говорили лише, що живі і здорові, просили не переживати», – розповідає Юлія.
Наприкінці березня 2022 року Андрій Міщенко разом з іншими добровольцями полетів у оточений російськими військовими Маріуполь. Про те, що її син там, Юлія дізналась 7 квітня. Вона часто дзвонила Андрію та лише чула у відповідь, що абонент поза зоною досяжності. Тоді запитала у Нікіти, що відбувається. Він сказав: «Мамо, Андрій – у Маріуполі».
Андрій дзвонив Юлі з окупованого міста тричі. Всього лише тричі.
«Ми говорили навіть не хвилину. Просто пару слів. Я намагалась його розпитати про умови, про новини. Він мені ніколи нічого про себе не розповідав. Він просто говорив: «Мамо, не переживай. Все добре!». Це вся наша розмова», – каже Юлія.
«Мамо, тільки не плач»
Юлія дуже добре пам’ятає останню зустріч із Андрієм. Це було наприкінці березня, після зачистки Бучі. Андрій вже вирішив, що поїде в Маріуполь і йому вдалось ненадовго вирватись до мами.
«Ми ще тоді з ним так міцно обійнялись… Якби я знала, що це востаннє», – говорить Юлія.
12 квітня 2022 року Андрій ще зміг вийти на зв’язок. Юлія пригадує, що голос у сина був дуже сумний.
«Андрій сказав: «Я тебе люблю. Якщо зі мною щось станеться, я тебе прошу, тільки не плач». Я намагаюсь не плакати, але мені не вдається», – каже мама Андрія.
17 квітня старший син надіслав Юлії повідомлення: «Мама, Андрій загинув».
Уже після похорону мама дізнається більше подробиць. Хлопців із «Азова» зібрали та повідомили про майбутню спецоперацію. Участь була добровільна. Нікіта, у якого вже був значний воєнний досвід, розумів, що, швидше за все, це квиток в один кінець. Він відмовляв Андрія.
«Нікіта розповів, що хлопців уже не було, коли він прокинувся вранці. Андрій полетів з ними», – говорить Юлія. Вона навіть не знала, що син був розвідником, штурмовиком, і мав такий високий рівень секретності.
Андрія поховали 1 серпня 2022 року в селищі Баришівка неподалік Києва. Звідти родом його сім’я. Героя зустрічав чотирикілометровий живий коридор – люди стояли на колінах та запалювали лампадки. В машині разом із мамою та бабусею Андрія була його колишня дівчина Саша. Вона допомогла Юлії знайти тіло її сина.
Андрій Міщенко, фото надала Юлія Міщенко
«Він дуже спішив жити»
Саша познайомилася з Андрієм у лютому 2020 року через додаток знайомств. Вона жила в Маріуполі, а у 2013 році пішла у тоді ще не реформовану міліцію. Працювала у спеціальному батальйоні судової міліції, охороняла суддів, тому у неї було багато відряджень по Донецькій області. Андрій у той час служив біля Волновахи.
«Ми з Андрієм зідзвонились і в нас дуже добре пішло спілкування. Я – поліцейська, він – військовий, у мене багато татуювань, а він займався татуюваннями. У нас було багато спільних тем для обговорення. Так ми і наспілкувались на стосунки», – говорить з усмішкою Саша.
«Він був молодий, дуже спішив жити. Все хотів спробувати, все хотів зробити. Такі хлопці, як він, і полетіли в Маріуполь на гелікоптерах, – додає Саша. – Коли звільняв Гостомель, прислав фото із вівчаркою. Сказав, що віддав її в притулок, але забере, коли повернеться з Маріуполя. Мені шкода, що не розпитала більше про притулок, інакше обов’язково забрала би звідти собаку».
Андрій цінував у людях почуття гумору і дуже смачно готував.
«Якось у нас був незначний конфлікт. Коли повернулась додому, він приготував мені суп, млинці з шоколадною пастою. Ми з ним навіть дивилися серіал «Відчайдушні домогосподарки»», – каже Саша.
Вона зустрічалась з Андрієм більше пів року. Він часто приходив до неї додому.
«Перше, що згадую про Галаса, як він легко носив на руках мого 20-кілограмового собаку, – розповідає Саша. – Якось Андрій відкрив хвіртку і собака вибіг на вулицю. Він пішов за ним і приніс на руках. Андрій дуже любив тварин».
Андрій хотів мати власну сім’ю. Мріяв про власний тату-салон. Гарно малював і втілював свій талант у татуюваннях.
«Тату – це і хобі, і заробіток Андрія. Він якось намалював портрет моєї сестри простим олівцем. У ньому було оце вміння та бажання творити щось красиве», – пригадує Саша.
Вони розійшлись з Андрієм, проте залишились друзями. Спочатку переписувались, а у 2021 році майже не спілкувались. Тож Саша здивувалась, коли побачила від нього повідомлення 15 березня 2022 року.
«Вірив, що вдасться прорвати блокаду»
Повідомлення від Андрія Саша змогла прочитати на наступний день – 16 березня. Вона нарешті опинилась на підконтрольній Україні території. До цього була в Маріуполі. Служила у Нацгвардії, куди перевелася ще у 2020-му. Андрій же збирався їхати в Маріуполь.
«Я кажу, який Маріуполь? Там просто пекло. Росіяни там тільки з-під землі ще не стріляють. А він мені каже, що прилетить з хлопцями на гелікоптері, – розповідає Саша. – Мені взагалі це все якимось жартом видавалось. Ми, щоб вибратися з Маріуполя до Бердянська, проїхали 25 блокпостів. Я бачила стільки російської військової техніки. Уявляю, скільки там було ще приховано. Не те що гелікоптер, там і муха не пролетить».
Саша до останнього не вірила, що українським військовим вдасться прорватися в Маріуполь. Натомість Андрій сприймав місію дуже оптимістично.
«Казав, що вони прорвуть блокаду. Що у них хороше озброєння та забезпечення. Молодий, гарячий... Він просто не уявляв, що там відбувалося. Ніхто не уявляв», – говорить Саша.
До 25 березня – моменту, коли розпочалась місія в Маріуполі, Саша спілкувалась із Андрієм кожного дня. Потім він прислав повідомлення про те, що вони вилітають.
Андрій вирушив у Маріуполь як командир гелікоптера, під його керівництвом було 15 людей.
Через деякий час Саша отримала від нього відео, де вони з побратимами йдуть на катері на тлі труб заводу «Азовсталь». Хлопцям вдалось дістатися Маріуполя і це була перша подібна операція. Гелікоптери привезли медикаменти, продукти, військових, зброю і забрали поранених.
«Я дізналася потім, що деяких моїх колег так вивезли. Вони живі завдяки таким людям, як Андрій», – говорить Саша.
Галас надсилав повідомлення та телефонував мамі і Саші, коли був поруч зі «Старлінком».
«Спочатку все було на позитиві, адреналіні та драйві. Казав, що все добре, – розповідає Саша. – Потім йому довелось ховати цивільних людей, були перші трьохсоті. У нього почався моральний спад. Він дедалі рідше виходив на зв’язок. Я казала, щоб висувався на «Азовсталь», до своїх».
Андрій отримав поранення 14 березня, а 15-го вночі, востаннє написав Саші. Вона думала, що Андрій загинув 15 березня, оскільки тоді хлопці пішли на прорив. Згодом дізналась, що 17 числа був інший штурм, під час якого загинуло багато хлопців, і серед них – Андрій.
Андрія опізнали завдяки татуюванням
Коли Юлія дізналась про загибель Андрія, одразу подзвонила в патронатну службу «Азова». Там їй спочатку сказали, що син вважається безвісти зниклим. Потім підтвердили факт загибелі.
Юлія Міщенко почала шукати можливості повернути тіло сина з окупованого Маріуполя додому. На щастя, їй написала Саша, яка знайшла маму Андрія через фейсбук.
У Маріуполі залишились її знайомі. Дівчина попросила їх дізнатися про місця, де загинуло багато українських військових. У річці Кальміус виявили затонулий український БТР, який проривався на «Азовсталь». Росіяни у травні підняли бойову машину «азовців» та зняли про це пропагандистське відео. Тіла, які були в БТРі, відправили на обмін.
Юлія Міщенко розіслала фотографії Андрія в усі українські морги. Саша також шукала Галаса. Спілкувалася із родичами загиблих у БТРі військових.
«Дівчина, яка шукала тіло свого чоловіка, у одному з київських моргів випадково побачила Галаса. Вона надіслала мені фотографію руки із татуюванням. Малюнок був дуже розмитим, оскільки тіло довго перебувало у воді, але я впізнала одразу. Подзвонила мамі і ми поїхали разом на впізнання», – розповідає Саша.
Андрія опізнали завдяки татуюванням: вовк із серіалу «Відьмак» за книжкою Анджея Сапковського на одній руці; троянда – на іншій, напис «Hardcore» на пальцях і Барт Сімпсон на нозі. На процедуру також приїхав батько захисника. Утім до тіла так і не підійшов. Він не впевнений, що це його син, після похорону просив навіть провести ексгумацію.
Патронатна служба «Азова» проконтролювала роботу слідчих і судмедекспертів. Завдяки цьому Андрія поховали у день впізнання – 1 серпня. Проте більшість документів Юлія збирала сама.
«Пів року я не працювала. Стояла під воротами частини декілька годин, щоб хтось до мене вийшов, – пригадує Юлія. – Коли вийшли, не сказали ні імені, ні звання. Уся інформація про Андрія засекречена».
Андрій Міщенко отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Юлія створила петицію, щоби син за спроби деблокувати Маріуполь отримав звання Героя України. Петиція назбирала 28 000 голосів та перебуває на розгляді.
Після загибелі молодшого брата старший Нікіта демобілізувався. Це рішення далось йому дуже тяжко, каже мама: «Якось Нікіта дістав фотографію, де він з Андрієм та побратимами. З усіх, хто є на цій фотографії, живий лише Нікіта».
Авторка: Катерина Москалюк
Ілюстраторка: Юлія Осика
Comments