71-річний Анатолій Древаль був каскадером, чемпіоном з автомобільного багатоборства, автомеханіком. А справою життя для нього став власний багі-центр «Мрія», який 15 років функціонував у селі Мила на Київщині. Там відвідувачі могли кататися на багі й квадроциклах, відпочивати у спеціально облаштованій локації для барбекю. Анатолій мріяв передати свою справу доньці. Але не встиг. У березні 2022 року на порозі його будинку на Житомирській трасі з'явилися російські солдати. Вони вдерлися на подвір’я, стріляли. Анатолій вийшов до окупантів із викруткою. Його вбили пострілом у скроню.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для Ліга.Бізнес. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Анатолій Древаль, архів доньки
«Шлях був важким»
Анатолій Древаль народився у Молдові в українській сім'ї, мав українське громадянство. У молодості переїхав до Києва, де підробляв учителем фізкультури, відкривав гуртки з автосправи при школах, таксував. А коли освоївся в місті, то замислився про власний бізнес. Приблизно у 38 років Анатолій відкрив автомайстерню, яка працювала як СТО, і лагодив машини. Він був серед першокласних автомеханіків й нерідко жартував, що кермувати навчився швидше, ніж ходити.
Любов до авто Анатолій прищеплював і дочці Наталії, оплачував їй автошколу і часто наполягав, щоби вчилася їздити на найгірших машинах, бо якщо зможе на «копійці» – зможе на будь-чому.
У молодості Анатолій займався також кінокаскадерством. Та після народження у 1983-му дочки Наталії перестав. «На пологи мами він приїхав з останньої зйомки, бо мама казала, що доньці потрібен батько, живий батько», – пригадує донька.
Наталія розповіла, що Анатолій заробляв і на доставці та продажу автомобілів з-за кордону.
Автомобілі – це була його пристрасть. Він брав участь у ралі, багато їздив Європою, був чемпіоном з автомобільного багатоборства. Не дивно, що Анатолій шукав себе у якійсь справі, пов’язаній з автомобілями. Врешті придумав започаткувати розважальний бізнес – заїзди на багі для охочих. Шлях Анатолія в цій справі був важким, розповідає Наталія.
Першою локацією, де чоловік провів розважальні заїзди, була Дніпровська набережна у Києві. Однак ту ділянку почали забудовувати…
«Я пригадую, як до нас у Києві приходили якісь чоловіки й просили хабарі. Вони ламали щось на татових “точках”, і сам тато приходив побитий. Він не дуже нам розповідав про це… Але я чула, як з кимось радився телефоном, і можу зробити висновки, що палки в колеса йому вставляли. Не знаю, з яких міркувань… Доходило навіть до того, що труїли тварин, яких він підгодував. Кілька разів я бачила, які червоні очі в батька, хоч він майже ніколи не плакав», – каже Наталія.
15 років тому бізнес Анатолія переїхав на Житомирську трасу в село Мила. Там чоловік орендував землю. Анатолій теж переїхав із Києва в Милу – близько трьох років жив у будинку на території багі-центру.
Архів доньки
Архів доньки
«Хочеш зробити добре – зроби це сам»
Анатолій Древаль усю свою справу тягнув самотужки, каже донька. Вона пригадує, як тато сидів за вечерею, і писав якісь планування, обговорював оренду, пошуки багі чи запчастин. Побудова справи тривала роками.
«Це справа життя, і ця ідея – виношена, як дитина. Я пам'ятаю, як це народжувалося. Як він брав аркуш і малював багі, форму траси, яку потім сам рив і будував по кресленнях», – каже Наталія.
Час від часу в Анатолія з'являлися працівники чи помічники, яких знаходив через друзів та знайомих. Втім надовго вони не затримувалися. Наталія каже, що так було через сильний і водночас складний характер батька.
«Коли тато просив когось допомогти, чи наймав, то потім часто був незадоволений і казав, що даремно витратив час. Його девіз: хочеш зробити добре – зроби це сам. У тата були високі вимоги: або все або нічого, або добре або ніяк», – каже Наталія.
Клієнтів Анатолій залучав через рекламу і їх завжди вистачало. Зокрема, звертався до фірми, яка рекламує розважальні заходи й заклади в соцмережах, на сайтах та пропонує сертифікати на такі послуги.
Баггі-центр «Мрія»/Фейсбук
Друг Юрій Чуб каже, що Анатолій ніколи не стояв на місці у бізнесі. Намагався модернізувати техніку, прилаштовувався до запитів клієнтів.
«Він завжди придумував щось нове: нові траси, послуги, розваги. Для того, щоб люди максимально комфортно могли відпочити й максимально отримати насолоду від багі-центру. З останнього, що він дуже довго робив, і майже закінчив, – дитячий майданчик у багі-центрі. Він туди всю свою душу вкладав. Хотів, щоби коли клієнти приїздили з дітьми, то малечі теж було чим займатися, і де займатися. Там – і будиночок на дереві, і гойдалки, і тарзанки, багато іграшок… І ще дуже багато всього було зібрано та зроблено своїми руками», – ділиться Юрій.
Тир на території «Мрії». Фото: Баггі-центр «Мрія»/Фейсбук
Дитячий майданчик. Фото: Баггі-центр «Мрія»/Фейсбук
Зона відпочинку. Фото: Баггі-центр «Мрія»/Фейсбук
Ще один товариш – Володимир Савченко – також пригадує непосидючість Анатолія.
«Він може бізнесмен був не найкращим, але він був потужним, як інженер, і як автогонщик. Постійно розвивався. Як таких курсів підвищення кваліфікації в Україні немає, але він шукав шляхи. Ніколи не сидів без діла: робив реконструкції, будував транспортні засоби, давав багі у прокат, придумав змагання для дітей і дорослих», – каже Володимир.
На території «Мрії» були не тільки розваги, а й автомайстерня. І вона ніколи не пустувала. Анатолій ремонтував та самотужки конструював машини – робив каркас, збирав різні деталі…
«Туди завжди щось ставили, й тато лагодив, майстрував. Власноруч виготовляв із радянських «Запорожців» маленькі сафарі-джипи: тато спилював їм дах, а кузов ставив на потужніші шасі й колеса, ще десь знаходив двигун тощо. Це було просто неймовірно!» – каже Наталія.
До Анатолія приходили також на курси кермування, зокрема, й контраварійного, на курси автомеханіків. Також його запрошували, як тренера, на курси автомобілістів.
Юрій Безпалов, який познайомився з Анатолієм кілька років тому, пригадує його, як відкриту і дуже дисципліновану людину. Юрій хотів навчитися їздити на квадроциклі, Анатолій його тренував, і йому це добре вдавалося. Чоловіки вирішили організувати курси водіння на квадроциклах.
«Ми планували запуск курсів якраз на цей рік. Розробили програму навчання водінню квадроцикла на механічній та автоматичній коробці. Це мав бути об'ємний курс, на 36 годин практичних занять», – каже Юрій.
На роботі Анатолій проводив багато часу: прокидався вдосвіта й до вечора працював. Суботу та неділю присвячував рідним, друзям та власному дозвіллю.
Володимир Савченко зізнається, що йому дуже бракуватиме зібрань, які ініціював Анатолій: «Він дзвонив і запрошував до себе. Казав – давайте зберемося, покатаємося. Я й дні народження свякував в багі-центрі. За всім цим дуже буду сумувати...»
«Хтось повинен залишитися»
Після повномасштабного вторгнення Анатолій ніяк не готував до релокейту свій бізнес. Сам також відмовлявся виїжджати – допомагав евакуюватися місцевим, підвозив «коктейлі молотова» на блокпости.
Анатолій з донькою. Архів Наталі.
Анатолій ще з 2014 року допомагав ремонтувати військову техніку – реконструювати, поручні робити тощо; цим займався й у велику війну.
«Він твердо вирішив залишитися в селі і робити те, що він може, там, де є. Розповідав, що біля нього три дні жив прапорщик ЗСУ, бо його БТР поламався. Батько його зігрів, нагодував, полагодив БТР. Тато казав: «Куди я з цього місця поїду? Я тут потрібен. Я сказав на блокпості, що я тут і якщо потрібно щось – пальне, запчастини, поїсти, помитися, переночувати, то приїжджайте. А хто це буде робити, якщо я звідси поїду? Хтось повинен залишитися», – розповідає Наталія.
Друг Юрій Безпалов також просив Анатолія виїхати з села. Ця розмова була 28 лютого. Анатолій не погоджувався. «Вже тоді він розумів, що територія Київщини буде під окупацією. Але він був абсолютно спокійним, казав, що все буде добре. Він був сміливим. Те, як він зустрів росіян, – про сміливість», – каже Юрій.
Востаннє Наталія розмовляла з батьком 3 березня, коли з донькою евакуйовувалася до Львова. Він дзвонив 11 разів поспіль, що було вкрай дивно для нього, і Наталія почала хвилюватися.
«Коли я передзвонила, він був стурбований. Дуже швидко розмовляв, був задиханим. Запитав, як я. Розповіла, що їдемо до Львова. Він дуже зрадів і мені здалося, що розплакався від щастя. Одразу став спокійним і сказав, що любить мене. Я запевнила, що їду ненадовго і ми скоро зустрінемося. Він замовк, а потім сказав: «Звісно, зустрінемося, доню, я тебе дуже люблю». І ми попрощалися», – пригадала Наталія.
Того дня Анатолій також дзвонив внукам й іншим дітям. Усім казав одне й теж – що любить і, щоб трималися. Потім зв'язок з Анатолієм зник, повідомлення в месенджерах доходили, але ніхто не відповідав.
Як потім виявилося, 3 або 4 березня, Анатолія розстріляли. З цього приводу ведеться розслідування. Зі слів очевидців відомо, що Анатолій загинув на біля власного будинку на території багі-центру. Він вийшов на звуки пострілів російських військових із викруткою в руках. Солдати стріляли в собак, убили двох тварин.
«Очевидець сказав, що, можливо, тата б не застрелили, якби він не почав крити росіян матом… Та це дуже на нього схоже. Я не можу уявити собі іншої поведінки тата в цій ситуації», – каже Наталія.
Анатолій загинув від пострілу в скроню.
Собака Анатолія по кличці Сірий, якого також вбили. Фото: архів Юрія Чуба.
Згодом у будинок Древаля потрапив снаряд, майже все згоріло. Обгоріло й тіло Анатолія, яке знайшли 7 квітня, – на його день народження.
Поховали Анатолія Древаля на Байковому кладовищі у Києві.
Багі-центр став місцем воєнного злочину
Свій бізнес Анатолій мріяв передати доньці, але не встиг ввести її в курс справ. Зараз від багі-центру «Мрія» майже нічого не залишилося. Територія всіяна воронками від снарядів. Те, що вціліло, – простріляне кулями.
За цим місцем наглядають друзі Анатолія. Кажуть, звідти багато що вкрадено. Втім деякі цінні речі та автомобілі збереглися. Наприклад, частину вцілілих дитячих квадроциклів багі-центру Володимир Савченко передав у дитячу спортивну школу.
«Багі-центр зараз виглядає, як поле бою. Ми з татовими товаришами зробили там пам'ятну табличку. Надрукували на пластику його фото і коротку інформацію про те хто він, що робив, і як загинув. Це місце воєнного злочину. І ця табличка про це говорить», – каже Наталія.
Архів Володимира Савченка
Наталія Древаль пригадує – тато мріяв придбати для неї авто на коробці-автомат. Шукав, підбирав, але так і не встиг. Після його загибелі вона купила таку машину. Це було складним квестом, адже Наталія тоді була в чужій країні в евакуації. Але їй допоміг знайомий – Володимир Богуш. Він ніколи не бачив Анатолія, але перебуваючи в Бучі, у підвалі, координував покупку авто. Наталія каже, що сприймає цю покупку, як подарунок від тата. «Я пригнала цю машину, перед тим давно не кермуючи. І я відчувала татову допомогу… Ніби тато дійсно поруч», – говорить донька Анатолія Древаля.
Архів Наталії
Авторка: Яна Ільків