Він повернувся з Фінляндії, щоби стати на захист України під час повномасштабної війни. Бандуру мав зі собою на службі, грав побратимам. Мріяв із друзями заспівати на окопі після перемоги, а ще – запустити оселедця, музикувати на вулиці. Життя 47-річного Ігоря Суботяка обірвала російська ракета у Покровську Донецької області.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Новинарні. Всі історії з циклу «Творці кобзарської культури, які полягли за Україну» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
До музичної школи – 10 кілометрів пішки
Ігор народився у селі Жуків Івано-Франківської області. Був четвертою дитиною в сім’ї. Мав двох старших братів і п’ятьох сестер: одну старшу і чотирьох молодших. Усі вони росли у великій любові до музики: батьки співали, старші діти ходили до музичної школи. Ігор грав на духових, зокрема на кларнеті. Молодші сестри були самоучками.
«Вони жили у двох хатах, роботи було багато. Постійне випасання худоби, дні на полі, – розповідає донька Богдана Суботяк. – Попри це, мали веселе дитинство. Ми з братом, коли малими лягали спати, постійно просили тата розповісти щось про нього. Це були наші улюблені історії. Колись думала – треба буде записати їх на диктофон, щоби своїм дітям потім вмикати. Зараз найбільше шкодую, що цього не зробила».
Серед дитячих спогадів, якими ділився з дітьми Ігор, були й історії про музику. Музична школа – у сусідньому селі, за майже десять кілометрів від дому. Доводилося ходити пішки, взимку – через сніги та у морози.
Музичну школу Ігор закінчив на відмінно, на іспиті грав чотири довжелезні твори.
Представники з Львівської консерваторії зацікавилися хлопцем, захотіли глянути на його кларнет, що звучав просто неймовірно. Виявилося, що той був старим, налаштованим лише на пів тона – і в ще більшому захваті викладачі сказали Ігорю, що беруть його до консерваторії. Проте для сім’ї з вісьмома дітьми відправити хлопця навчатися до Львова було фінансово неможливо. Тож Ігор вчився на столяра-червонодеревця у Коломиї.
«Мені здається, що татові не вистачило освіти у житті – профільної, вищої, – каже донька. – Він був дуже творчий: писав вірші, складав пісні. Але я думаю, щоб це все далі розвинути, треба було освіти. Він хотів ставити вистави, мріяв у селі зробити щось на кшталт мюзиклу «Запорожець за Дунаєм»».
Коли проходив строкову службу, то грав на гітарі. Старші військові його навіть відпрошували, щоби тільки він вечорами пограв для них пісень.
Родинне життя
У 1996 році Ігор одружився із Галиною, дівчині родом з його рідного села. Молода сім’я жила у Коломиї, за два роки у них з’явилася донька, за три – син.
«Ми дуже багато часу проводили у селі. Кожних вихідних бували на природі. У тата був білий «Жигуль» з великим багажником, нас ставили туди і казали, що машина не поїде, якщо ми не будемо співати. І так я, мій брат, діти татових друзів співали старих пісень. У нас було три пісні, які я тепер асоціюю з дитинством: «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Вчора була суботонька» і «Коні, мої коні, як я вами гоню»», – пригадує Богдана.
Дітям Ігор не ставив жодних заборон, навіть коли йшлося про важливі етапи у їхньому житті, як от вступ до університету. «У нас щодо багатьох речей було – роби, що хочеш. Нам нічого не забороняли. І, мабуть, ця свобода вибору допомогла нам. Ні у мене, ні в брата не було підліткових протестів чи чогось схожого», – каже Богдана.
Ігор працював будівельником, робив ремонти. Міг з дерева зробити що завгодно, тож для близьких змайстрував багато речей, зокрема альтанку.
Дуже любив гуртувати довкола себе рідних і друзів. На подвір'ї Суботяків часто було гамірно. До сусідів долинали старовинні пісні. Чоловік купався у любові до традицій, цінував вишиванки. Був старостою на весіллях – стежив, щоб дотримувалися всіх звичаїв та обрядів.
Перша бандура
І хоч чимало людей згадує Ігоря як бандуриста, інструмент, на якому він завжди мріяв грати, з'явився у його житті лише у сорок років. Тоді, за словами доньки, у батька загалом був переломний момент – він поїхав працювати у Фінляндію, почав вчити фінську.
«У 2013 році татів друг запропонував поїхати в Ялту. Там на прогулянці батько зустрів відомого бандуриста Остапа Кіндрачука, який грав пісню «Яничари». Це для нього стало поштовхом, а пісня була однією з його улюблених поряд із «Ой у лісі, на полянці стояли повстанці», – каже Богдана.
Після приїзду Ігор пішов до вчительки музичної школи в Коломиї. Вона знайшла контакти тих, хто продавав бандуру. Щоправда поламану – інструмент мав тріснуте заднє деко. Та це не стало на заваді – Ігор з кумом швидко все полагодив. «Пам’ятаю, що нігті для гри на бандурі тато замовляв десь у Харкові у старенького дядька. У тата були дуже великі пальці. Ну, він загалом мав метр вісімдесят шість, кремезний такий. Один палець за три струни міг зачепити. То для нього стандартні нігті не робили», – пригадує донька.
Ігор взяв кілька приватних занять, а потім забрав бандуру з собою до Фінляндії і вже вчився грати там. Трохи нервував, бо духовики не так часто використовують басовий ключ, ноти вже не пам’ятав добре.
«Але він дуже багато вчився, починав з найлегшого аркана. Мав мету – навчитися грати переборами, щоб приїхати додому і могти співати під інструмент», – каже Богдана.
Товариство українців у Фінляндії почало запрошувати Ігоря співати, а пізніше й грати на бандурі. До цих концертів він наполегливо готувався, навчився краще грати. Так у Фінляндії його всі знали як Ігоря-бандуриста.
«Пам'ятаю, як тато якось приїхав на різдвяні свята, взяв зі собою у село бандуру, яку позичив у знайомої. Тоді ми вперше під неї колядували», – каже Богдана.
Ігор дуже любив бандуру і ставився до неї вкрай обережно, наче до дитини. Називав інструмент Олею. Казав – якби у нього була ще одна донька, то дав би їй таке ім'я. Інструмент завжди стояв у чохлі або на підставці. Його не можна було торкатися: коли діти знайомих приходили в гості, то могли пограти на піаніно чи гітарі, але на бандурі – зась.
«Одного разу на Великдень у Фінляндії тато одягнув вишиванку, взяв бандуру і поїхав співати на природу. До нього тоді підходили люди, слухали. Він казав, що колись має сісти на вулиці просто поспівати, а коли стане старим, то запустить собі оселедця, як Кіндрачук», – розповідає донька.
Повномасштабна війна
За кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення Богдана намагалася поговорити з рідними про війну, але ті казали, що вона себе надміру накручує. Вранці 24 лютого, через проблеми зі зв’язком, їй не одразу вдалося додзвонитися до тата.
Рідні не знали, що Ігор вирішив повернутися в Україну. Він продав машину, перевіз усі речі до друга, привів до ладу документи – збирався так, ніби їде назавжди. Повідомив рідним, що повертається додому, вже тоді, коли на поромі перетнув море і переїхав усю Естонію. Від такої новини сім’я не була у захваті. «Та з його компанії служать майже всі. Якби тато не приїхав, то не зміг би нікому з них глянути в очі», – каже Богдана.
«Я йду, щоб не забирали сина, братів. Ми дорослі, діти у нас теж не малі, нам нема чого втрачати», – казав Ігор. Що таке війна і боротьба за свободу він знав змалечку від рідних, які були в лавах УПА.
Як повернувся додому, то одразу взявся до роботи: облаштував сховище, замаскував вікна, охороняв школу, де жили переселенці. Кілька тижнів оббивав пороги військкомату, бо його спершу не хотіли брати – через вік і відсутність бойового досвіду. Втім згодом таки взяли.
«Тато потрапив до Військової служби правопорядку в ЗСУ. Служив переважно у західних областях. В останні місяці казав, що буде їздити додому кожного разу, як випаде можливість. Так і робив», – каже Богдана.
На службі разом із ним була бандура, яку позичив у знайомої. Він любив грати своїм побратимам, а вони – слухати. Записували ці виступи на відео.
Крім українських пісень, Ігор виконував й іноземні. Як от «Хто не любить, того ніколи не полюблять» («Chi non ama, non sara amato mai») Адріано Челентано.
«Тату, послухай ще раз»
Підрозділ Ігоря мав кількамісячні ротації на схід, зокрема у Покровськ. Улітку 2022-го він отримав травму і не поїхав. А наступного року була його перша й остання ротація.
У день, коли батько загинув, Богдана сильно хворіла, лише надвечір їй стало трішки легше. «О 19-ій я йому подзвонила. Хотіла показати пса, якого він дуже любив і називав генералом Аскольдом. Тато саме їхав у машині з хлопцями, подивився на нього, на нас із мамою. Ми говорили дуже мало, він пообіцяв передзвонити, – каже донька. – Далі я лягла і прочитала, що у Покровську приліт. За деякий час – другий. Написала татові, чи все добре, почала переживати, але ще кілька годин нікому нічого не казала».
Далі Богдана спробувала подзвонити, але батько не відповідав. Втішала себе, що він може розбирати завали. Проте, потім з’явилося повідомлення, що у Покровську загинув військовий.
«Про це я теж вирішила нікому не казати, хоч знала, що це хтось із татових. Я не мала жодного номеру тих, хто поїхав з ним на ротацію. До інших дзвонити не хотіла – якби тато про це дізнався, то б сварився, навіщо я підняла паніку, якщо він тільки кілька годин не бере слухавку», – пригадує вона.
Вночі Богдана температурила, тому спала міцно. Коли прокинулася, мама запропонувала подзвонити до когось із татових побратимів.
«Я набрала військового Дениса, який був тут після ротації, попросила номер Вані – це хлопець, який поїхав із татом, – пригадує дівчина. – Він трохи старший від мене, то я лиш із ним на «ти» говорила. Денис був знервований, скинув мені номер. А потім передзвонив».
– А ви вже знаєте що сталося, та?
– Ні-і, – відповіла Богдана.
Тиша.
– Денис? Що сталося?
– Я вам дуже співчуваю.
– А що з татом?
– Немає більше Ігоря.
Богдана зойкнула, сказала «дякую» і швидко вибила.
Повідомила маму, брата, татового старшого брата. Подзвонила до Вані, запитала: «Там один військовий загинув, це мій тато?». Той відповів, що так, і додав, що Ігор у цей час допомагав людям. Потім до сім’ї приїхали військові з Ігорового підрозділу. Менш ніж за місяць у нього мав бути день народження. Він не дочекався своїх 48 років.
«Перше, що я запитала, якою буде труна. Мені відповіли, що відкритою, – каже Богдана. – Тата прибило осколками ззаду. Було видно, що переламана грудна клітка, бо вона була трохи складена. Ще були два порізи на щоці».
На похороні Ігоря було дуже багато людей – його добре знали і любили. Обидва священники: один у Коломиї, інший у селі, де чоловіка поховали, не змовляючись, на прощанні увімкнули пісні, які виконував Ігор. Грала й Богдана. «Якраз напередодні похорону, вночі, татовий друг привіз його бандуру з Фінляндії, – каже дівчина. – Ми поставили її біля труни. На похороні відкрили. Я її взяла, трішки побринькала біля тата. Казала: «Тату, послухай ще раз»».
Увесь шлях – від початку сусіднього села, через польову дорогу, до самого цвинтаря – був засипаний квітами. Грав оркестр, протягом прощання хор співав пісню «У полі могила з вітром говорила». На гріб повісили прапори і поставили дві фотографії Ігоря: одну з військового квитка, а іншу з бандурою.
Туди часто навідуються діти. «Бабуся казала, що сусідська дівчинка просить не вести її до дідів чи бабів, а одразу до Героя», – розповідає Богдана.
«Там, де ми, все має бути найкраще»
Після смерті Ігоря на його бандурі грає донька. Син возить у машині батькові шеврони. У Коломиї і кількох селах, зокрема рідному, стоять пам’ятні банери з Ігорем. Близькі зберігають медалі, звання Героя не виборюють. «Тато і так би нервувався з цього всього, бо завжди казав, що понти йому ні до чого», – додає донька.
Ігор мріяв про внуків, сумував за Фінляндією. Був сповнений життя і завжди впевненим у тому, що все робить правильно. «Там, де ми, все має бути найкраще», – казав він.
Він часто підбадьорював друзів-військових. Один воює у Запорізькій області, інший у Донецькій. Казав, що все буде добре. Мріяли втрьох зійтися на окопі і заспівати після перемоги.
авторка: Анастасія Крупка
Comments