Мою бабусю Наталю Харакоз поховали у дворі, а потім у братній могилі в Маріуполі. Ми довго її шукали

Відому в Маріуполі журналістку та письменницю Наталю Харакоз знали багато людей. Вона виховала не одне покоління справжніх професіоналів. Коли росія напала на її рідне місто, Наталя не вірила, що Маріуполь знищать. Згодом родичі будуть шукати її тіло, щоб попрощатися. Про те, якою була Наталя Харакоз та що довелося пройти її близьким, щоб поховати письменницю, в монолозі для Свої розповіла її онука Ганна Котихова.


Текст підготовлено командою Свої.City за підтримки платформи пам'яті Меморіал. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Такою була Наталя Харакоз


Наталя Харакоз – моя бабуся, дуже близька для мене людина. Ще з дитинства вона привила мені любов до журналістики та письменництва. Я надихалася її роботою та творчістю.


В Маріуполі вона була керівницею літературного клубу «Азовье», працювала журналісткою в місцевій газеті «Приазовский рабочий», протягом багатьох років вела там кілька рубрик, зокрема про здоров'я, і літературну сторінку, а згодом вела сайт свого літклубу. На жаль, я і досі не можу відновити пароль від її сторінки. Зараз мені дуже хочеться запустити його в роботу і дати йому нове життя.

Наталя Харакоз з онукою Ганною. Фото: З архіву родини


Бабуся була першою жінкою, яка стала членкинею Національного союзу письменників України (1998 рік). На її рахунк десяток книжок, дуже багато повістей, оповідань, ліричних новел, мініатюр. Оскільки за походженням вона грекиня, багато її текстів та віршів були саме з цієї тематики. Окремі її твори написані грецькою мовою.


Коли будинок зруйнували, понад десять днів пані Наталя прожила в підвалі. Там же пішла у вічність


Напередодні повномасштабного вторгнення ми спілкувалися з бабусею, але ніхто з нас не міг повірити, що все зайде так далеко.


Зранку 24 лютого, коли на всю країну напали російські війська, мене охопила справжня істерика. Я почала телефонувати всім родичам і навіть записувати з ними розмови. Не знаю, навіщо це робила. Але тепер остання розмова з бабусею залишиться у мене назавжди.


Телефоном вона сказала мені: «колись я пережила одну війну, тому переживу і цю». Вона наполягала, що ми сильні і обов’язково вистоїмо. Дуже переживала, що ми виїдемо.


Казала, що в країні зараз небезпечно і не факт, що Маріуполю сильно дістанеться. А так, хоч будемо разом і в своїх домівках. Востаннє я говорила з бабусею 2 березня. І тоді вона сказала, що виїжджати не буде, залишиться в своїй квартирі. Вже згодом я розмовляла з психологом і він сказав, що для багатьох людей дім – місце сили, морально їм там легше.

5 березня ми з чоловіком поїхали з Маріуполя. 15 березня виїхали родичі. За день до цього вони були у бабусі. Привезли ліки, продукти та воду. На той момент вона жила в сусідки, в її квартирі вибило вікна, опалення давно не працювало, було дуже холодно.


Дізнатися щось про неї вже не було в кого. Хоч я і розуміла, що зв’язку в Маріуполі давно не було, я все одно кілька разів поповнювала їй рахунок. Сподівалася, що ось-ось вона нам зателефонує.


Єдиним джерелом хоч якоїсь інформації стали для нас домові чати. Спочатку там ми спілкувалися з родичами сусідів, згодом, коли люди почали вибиратися з блокади, дізнавалися про ситуацію від них.


Кілька разів люди писали, що бачили мою бабусю. Вона була у відносному порядку.


Якось в одній з груп я побачила фото бабусиного будинку. Туди було пряме влучання, одного під’їзду фактично не було, а сама будівля частково вигоріла. То був для нас шок. Я не розуміла, що з нею, чи жива вона. Через декілька днів в домовому чаті відписалися, що вона жива, наразі з іншими людьми ховається у підвалі. Це нас трохи заспокоїло. Але я досі не могла зрозуміти, як у її віці можна виживати в таких умовах.

Будинок пані Наталі. Фото: З архіву родини


Через декілька днів я знову написала в чаті, аби дізнатися, що з бабусею. У відповідь прийшло одне слово: «Померла». Я почала перепитувати, хотілося дізнатися хоч щось. Але більше мені нічого не відповіли. Понад тиждень я намагалася хоч щось дізнатися і просто не хотіла вірити у це.


Наші родичі, які ще залишалися в Маріуполі, вийшли на зв'язок. Вони написали, що вціліли і планують дістатися пані Наталі. І, попри те, що я нікому не казала про бабусю, їм чомусь миттєво випалила: «Вона померла». Важко було у це вірити всім.


Того ж дня на зв'язок вийшла голова ОСББ, де жила бабуся. Вона підтвердила інформацію, що бабусі більше немає. Сказала, що коли будинок зруйнували, понад десять днів пані Наталя прожила в підвалі. Там же 29 березня пішла у вічність.

Звичайно, точної причини смерті ми не знаємо. Але ми точно знаємо, що це сталося не від поранення та не від голоду - молодші сусіди готували їсти для всіх. Але ліків було не дістати…


Перед похованням у дворі сусідка поклала їй у кишеню записку з іменем


Пізніше родичі все ж таки поїхали шукати її тіло. Була інформація, що багатьох людей поховали у братській могилі буквально на подвір’ї. Ми хотіли хоча б знайти це місце. Розуміли, що вшанувати традиційними ритуалами не могли б. Єдине, що я зробила, замовила панахиду онлайн. Тоді я вперше дізналася, що так можна робити.


Коли родичі дісталися ймовірного місця поховання, сусіди розповіли, що росіяни розкопали могилу і вивезли тіла. То був для нас справжній шок. Ми не знали, що робити далі і де її шукати. Родичі поїхали з Маріуполя, і разом ми почали кооперуватися, аби дізнатися, що робити. В інтернеті ходить багато чуток про процес поховання. І ми не знали, чому саме вірити.


Родичі знову вирішили їхати в Маріуполь і продовжити пошуки вже на місці. Вони приїхали у імпровізований «морг» неподалік гіпермаркету «Метро».


Там було дуже моторошно. Доводилося вдягати по кілька медичних масок, але запах все одно не давав можливості довго там витримати. Це вже було літо, спека. Тіла лежали прямо на асфальті.


Прийшли до співробітників цього моргу. Виявилося, що у них є база даних, і по прізвищу нам вдалося знайти її тіло. І це сталося ще тому, якщо можна в цій ситуації так говорити, нам двічі пощастило. По-перше, перед похованням у дворі сусідка поклала їй у кишеню записку з іменем. По-друге, я знала, що тіла кількох людей, які померли раніше, сусіди спалили. Бабусю ця участь оминула.


За номером, який їй присвоїли росіяни, знайшли місце на Старокримському кладовищі, де її перепоховали. Виглядає це, як загальна траншея, але з невеличкою відстанню між могилами. Великою проблемою є те, що написи на табличках, які вставлені у цих траншеях, практично стерлися, вицвіли чи розтріпалися. Чоловік, який слідкує за кладовищем, вів журнал. І в ньому був запис про місце поховання бабусі. Він і привів родичів до неї на могилу.


Вже на місці родичі встановили хрест на могилі Наталі Харакоз, поставили табличку з її іменем та датами народження і смерті. Ми думали про перепоховання. Але зараз на це просто не вистачає моральних сил. До того ж, в тому, як вона пішла, є якийсь символізм. Вона стала жертвою війни і похована поруч із тими, чиє життя забрало російське військо.

Могила пані Наталі на Сторикримському кладовищі. Фото: З архіву родини


Наталя Харакоз лишила кілька невиданих рукописів. Зараз я готую до друку її книгу «Новели Азовського узбережжя». Це так незвично, бо зазвичай вона видавала мої книжки, тепер я видаю її. 13 липня їй виповнилось би 87.


Я розумію, що зараз багато сімей шукають своїх загиблих близьких у Маріуполі. Пройшовши цей складний шлях у декілька місяців, можу сказати одне. Поки Маріуполь знаходиться в окупації, доведеться звертатися саме до тієї так званої «влади». Це дуже важко робити дистанційно. І, скоріш за все, треба бути готовими, що треба буде приїхати в Маріуполь. Або ж треба шукати знайомих, які зможуть на місці допомогти із пошуком.