top of page

Мова пам’яті – у точці нуль: Антон Лягуша про меморіалізацію російсько-української війни


Вийшла друга розмова YouTube-програми «Нація, яка пам’ятає», що покликана розповідати про збереження пам'яті загалом, досвід України й інших країн у цій сфері та виклики, які стоять перед нами. Програму створила платформа пам’яті Меморіал. Її ведуча – Лєра Лауда, співзасновниця агенції медійного росту «Або» та платформи пам’яті Меморіал, яка є проєктом агенції. 

 

Першим гостем «Нації, яка пам’ятає» був Антон Дробович, керівник Українського інституту національної пам'яті України. 


Друга розмова з Антоном Лягушею, кандидатом історичних наук, дослідником, академічним директором магістерської програми «Дослідження пам'яті і публічна історія» в Kyiv School of Economics.




Що таке публічна історія?

Передусім Антон пояснив більше про напрямок історичної науки, яким займається. Публічна історія, каже він, це розповсюдження правдивого знання про минуле, але за допомогою простої популярної мови, що  набуває різних форм: відео, виставки, події. Усе, що надає голос минулому, і робить історію наближеною до нас. 


Магістерська програма, якою керує Антон, – перша в Україні. За кордоном такі практики існували й раніше.


Випускники програми володітимуть інструментами з гуманітаристики та технологій медіавиробництва. Можуть знімати документальні фільми, робити концепції монументів, працювати зі спільнотами, проводити усні історичні дослідження, аналізувати медіа, працювати з соцмережами тощо.


Як формувати пам’ять


«Ми маємо йти поетапно, – каже про процес побудови пам’яті Антон Лягуша. – Я проти меморіалізації у вигляді дошок пам'яті, наприклад, у школах. Це перетворює публічні місця  на псевдомонументи. Це моя персональна позиція. Але я за те, щоб громади пам'ятали людей, які загинули», – каже Антон Лягуша.


Вагому роль у пам’ятанні відіграють саме громади, вважає дослідник. Щоби історія жила і мала продовження, вона має бути зафіксована на локальному рівні.


Загалом же є кілька елементів у схемі пам’яті, пояснює він:


– родинна пам’ять 

– локальна пам’ять

– пам’ять на регіональному рівні

– пам’ять на національному рівні


Шана для загиблих військових і для загиблих цивільних


Фахівець публічної історії наголошує – маємо однаково зберігати пам’ять і про загиблих військових, і про цивільних жертв війни. На думку Антона, громади і держава не звертають достатньої уваги на загиблих цивільних.


«Та кожна історія унікальна. Це траєкторії боротьби, стратегії виживання в окупації і боротьби з окупаційним режимом, історії страшних нещасть», – пояснює він.


Формами вшанування пам’яті цивільних жертв можуть бути особливості поховання, з наголошенням на тому, що це саме жертва війни.


«Це може бути монумент, мінімонумент, камінь із написами та списком. Ми маємо знати, що це не просто люди, які загинули. Всі – і військові, і цивільні – жертви російської брутальної війни проти України. Ці люди не загинули б, якби Росія не атакувала Україну, – каже Антон Лягуша. – Ми маємо фіксувати всіх, хто загинув, з прізвищами, іменами (та й кожне прізвище – це не просто прізвище, це людина зі своєю долею, любовами, трагедіями, переживаннями, надіями, сподіваннями). З іншого боку – важливо не забувати, що ці люди загинули через Російську Федерацію». 


Потрібно за можливості збирати інформацію про загиблих в окупованих містах, каже Лягуша: «Ми маємо бути чесними: якщо деокуповуємо ці території, які були і є українськими територіями, то це означає, що жителі Маріуполя, Старобільська, Луганська, Донецька для нас є українці. І трагедія загибелі цивільних людей там рівнозначна трагедії загибелі людей в Херсоні чи в Ірпені. Якщо ми так не думаємо, то значить не сприймаємо людей, які живуть на окупованій з 2014 року території, як своїх громадян. І постає питання: а чи варто нам деокуповувати і що ми деокуповуємо? Кому треба мертва територія? Ми ж боремося за людей».


Треба збирати й історії про колаборантів, додає дослідник:


«Кожна історія – хороша, погана, красива, наративна, сюжетна, безсюжетна – з точки зору історії як науки є вкрай важлива. Кожен документ про людину є свідченням історичних подій і історичної реальності».


До того ж зібрані свідчення можуть мати користь для майбутніх судових справ щодо колаборантів загалом.


Людям хочеться кричати про свій біль


У різних містах і селах України люди організовують свої власні місця пам’яті. Вони діють тут і зараз, бо мають в цьому потребу. Запит суспільства на пам’ять великий, а реагування держави – повільне.


«Люди очікують, а держава дуже повільна. Тому люди й утворюють стихійні пам’ятки, монументи, комеморативні практики, створюють нові жанри пам’яті. Вони почуваються так, ніби ніхто не чує про їхнє горе і не пам’ятає конкретну загиблу людину. Створюють щось, щоби кричати про цю пам’ять», – каже Антон Лягуша.


За його словами, ми всі живемо в горі й наразі ще не маємо мови, якою це передати. Перебуваємо у точці нуль мови пам’яті. Стихійні, ситуативні меморіали свідчать про пошук цієї мови. 


Досвід за кордоном


Антон вивчає досвід пам’яті в інших країнах. Він пригадує, як приклад, військове кладовище у Норвегії – розташоване посеред лісу так, що сам ліс збережено.


«Це концепт, як об’єднувати пам’ять і природу. Сюди людина приходить і не тільки відчуває це місце як трагедію. Це місце тиші, рефлексій, тут можна ходити, думати, дихати», – пояснює Антон Лягуша.


Ще один приклад – французький досвід меморіалізації. Ця історія – про невелике село Орадур-Сюр-Глан. Як помсту французьким партизанам село спалили. Німецькі окупанти вивели на вулиці мешканців: чоловікам перестріляли ноги та закрили в коморах. Жінок і дітей – у церкві. Спалили і комори, і церкву. Більше 600 людей загинуло. Тільки одна жінка і кілька чоловіків вижили. 


«Після війни Франція відбудувала село поряд. А це зруйноване – стало музеєм під відкритим небом. Цей музей, на мій погляд, один із найстрашніших символів Другої світової війни. Мені видається, саме такі пам’ятки – найбільш промовисті», – каже Лягуша.


Зберігаючи пам’ять у вигляді руїн міста, ми зіштовхуємося з проблемою несприйняття тих, хто там живе і хотів би забути про трагедію. Кожна така ідея потребує обговорення з громадою, каже дослідник. Та водночас, ми – сучасне покоління – маємо думати про форми пам’яті для наступного – того, яке не бачило цієї війни.


«Ми знаємо кожну вібрацію цієї війни. Проте пам'ять відходить з відходом поколінь. І потрібно думати, як будуть пам'ятати це потім, наші нащадки», – сказав Антон Лягуша.


bottom of page