top of page

«Ми загинемо? Найімовірніше, так». Історії людей, яких російські солдати вбили під час евакуації

41-річна Ірина Ємельянова мріяла навесні 2022 року вперше поїхати відпочивати за кордон; 15-річний Максим Шелупець казав, що найбільше хоче, аби в світі не було воєн; 35-річна Катерина Реуцька прагнула подорожувати Європою та хотіла придбати житло для доньки і сина. Це українці, яких російські військові вбили під час спроби евакуюватись із міст, охоплених війною.


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для War.Ukraine, де історія вийшла у двох частинах. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


***


Чернігів – місто на півночі України, яке Росія почала атакувати з перших днів повномасштабного вторгнення. Місто було оточене, росіяни масово обстрілювали житлові квартали. Тут зникали вода, світло та газ. Евакуація була шансом вижити. Утім російські військові обстрілювали цивільних людей, які намагались виїхати. Зокрема, 9 березня солдати Росії стріляли в танка в машину, в якій їхала 41-річна Ірина Ємельянова зі своєю сім’єю.

Ірина Ємельянова із чоловіком Володимиром на випускному шкільному вечорі доньки Діани. Фото з сімейного архіву


Ірина Ємельянова багато років жила в Чернігові. Останні 12-ть займалась торгівлею – мала на місцевому ринку точку продажу м'яса. Ірину пригадують доброю людиною. Пенсіонерам, біднякам завжди робила знижки. Приходила до Ірини й одна дівчинка з малозабезпеченої сім’ї. Її батьки мали алкогольну залежність. Ірина часто віддавала їй одяг своєї доньки Діани.


21-річна Діана – єдина донька Ірини. З її батьком вона розлучилася, як дівчинка була зовсім маленькою. Діану виховував вітчим – будівельник Володимир. Володимир та Ірина мали власний будиночок у місті, який у теплу пору завжди потопав у квітах. Сюди часто навідувались гості. Ірина славилась кулірнарними вмінням. Знайомі казали: поїсти в Іри – це насолода і для шлунка, і для очей.


Донька Ірини після школи вступила до Національного авіаційного університету в Києві, вивчала психологію. Зі столиці щодня зідзвонювалась із мамою. Бувало, й по 5-6 разів на добу. Обговорювали все на світі. А на вихідних, каже Діана, вона просто таки летіла додому.


«Моя мама – найкраща людина у світі. Вона завжди всім допомагала. Не шкодувала на добрі справи ні часу, ні коштів. Ми з нею були подружками. Були дуже близькими, відчували одна одну. Мама мріяла, щоби ми всі разом (вона з чоловіком, а я – зі своїм хлопцем Сашею) поїхали за кордон відпочити. Ніколи ще не були за кордоном: ні вона, ні я», – розповідає Діана.


Ірина Ємельянова планувала свій перший закордонний відпочинок саме навесні 2022-го – хотіла на море в Єгипет або Туреччину. Її чоловік Володимир, який був на заробітках у Литві, якраз мав на той час вирватися у відпустку.


Весна 2022-го. «Утікайте, утікайте»


24 лютого, коли розпочалося відкрите повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Ірина подзвонила доньці о 6-й ранку. Діана була зі своїм 24-річним хлопцем Олександром, з яким на той час жили в орендованій квартирі в Чернігові. Навчання в університеті дівчини було в онлайн-режимі через пандемію коронавірусу.


– Доню, війна. Мені подзвонили колеги, сказали не виходити на роботу.


– Все нормально буде. Я ще годинку посплю і тебе перенаберу.


Діана спросоння штурхнула Сашка.


– Мама каже, що війна почалася…


Він відмахнувся, мовляв: яка ще війна?


У широке вторгнення Росії до останнього не вірив ніхто: ні Ірина, ні її родичі. А в ракетні обстріли, бомбардування – й тим паче. Утім 24 лютого посипалися новини про вибухи, пожежі…


Діана з Олександром зібрались їхати до 15-річного брата Сашка Максима, який був сам удома. Ірина ж тим часом разом з сусідами набрали води, запаслися харчами.


Ірина Ємельянова. Фото з сімейного архіву


Ірина Ємельянова дзвонила доньці. Казала: «Утікайте, утікайте, де безпечніше». Але вони залишилися в Чернігові, спершу кілька днів жили в батька Саші, а опісля переїхали до Ірини.


«У дуже важкій атмосфері ми протрималися близько тижня, – каже Діана. – Оцінювали ситуацію за силою й близькістю «бабахів». Сирени гуділи із запізненням, тому ми спускалися в погріб вже, коли трусилися вікна. Втім і в погребі було страшно: літаки гуділи над головами, за метрів 50 від нас розривалися російські бомби».


Ірина Ємельянова багато плакала від жахливих новин, як от – поряд зруйнувало багатоповерхівку, загинули люди. «Були сльози та істерики. Я не могла за цим спостерігати. Казала: годі плакати, бо ти просто помреш від цих ридань», – згадує Діана.


Сім’я вирішила евакуюватись: дедалі частіше виїжджали з Чернігова знайомі, дедалі ближчими були обстріли. Одного дня у перший тиждень березня, не змовляючись, кожен сказав: пора їхати. Датою евакуації обрали 9 число. До того треба було ще знайти пальне, аби дістатись з Чернігова до Луцька – обласного центру на Заході України. Дорога мала бути далекою – понад 500 кілометрів.

Ірина Ємельянова. Фото з сімейного архіву


У Луцьку знайома сім’ї Олександра мала впустити їх у свій порожній будинок. Далі Ірина хотіла їхати у Литву до чоловіка. Діана з Сашком думали залишатись в Луцьку. З родиною вирішив евакуюватись також 15-річний брати Саші. Невдовзі по нього мала з-за кордону приїхати мама Марина.


Евакуація 9 березня 2022. «Ми всі тут помремо? Найімовірніше, що так»


8 березня Ірина, Діана, Олександр та Максим збирали речі. Ірині було дуже тривожно, вона постійно повторювала: «Чому я маю їхати зі свого дому? Чому маю втікати?» У валізу поклала старий мобільний телефон з архівом фотографій та обмаль речей – розум хоч і підказував необхідність від'їзду, та серце не могло попрощатися з домом. Діана казала мамі: «Ми повернемося, от побачиш. Їдемо на місяць чи два. Інакше хіба б я залишила Діна?» Вівчарку Діна, який належав Ірині, залишали на сусіда і родича – з ними домовилися, що доглядатимуть собаку, поки господарі не повернуться.


9 березня, прокинувшись о 5 ранку, в авто сіли:


– Олександр Шелупець, водій

– 15-річний Максим Шелупець, на заднє сидіння за братом

– 21-річна Діана Ємельянова, біля водія

– 41-річна Ірина Ємельянова, на заднє сидіння за донькою

– 10-річний мопс Міша, у господині Ірини на руках

– 4-річний кіт Морт, належав родині Шелупців, був у переносці на колінах у Діани.


О 6.00 Volkswagen Golf Олександра вже стояв у кінці довжелезної черги з автівок на виїзді з Чернігова. До 12:00 українські військові не випускали нікого з міста, бо за 50 кілометрів були обстріли. Ірина та її компанія не переживали: вони зібралися рушати перевіреною дорогою, в об’їзд кількох тоді окупованих росіянами сіл. 8-го березня цим шляхом безпечно проїхали дві родини їхніх друзів.


О 12:30 авто Саші вже минає перший український блокпост, потім – другий, третій. Всі бажають пасажирам гарної дороги. Далі Ірина, Діана, Макс та Сашко проїжджають трасою повз село Количівка – це 14 кілометрів від Чернігова. Через особливості ландшафту поворот попереду здалеку не видно. Його побачили лише за кілька десятків метрів, а там під деревами – три російські танки.


«Саша кричить: «Не наші! Пригніться!» Та я вже й сама побачила російські прапори. І що танки повертали на нас свої дула, – каже Діана. – Розвернутися на швидкості у нас шансів майже не було, тому Саша натиснув на газ. Це був єдиний шанс проскочити».


Російські танки почали стріляти по цивільному авто. Стріляли безперестанку, поки метрів за 200 авто не заглохло. Діана, яка зняла взуття в машині через спеку, бачить, що на лівій нозі в неї немає пальця. Він висить на шкірці, а замість інших – каша.


Олександр кричить: «Усі з машини!» Далі все відбувається блискавично: Діана вилазить через місце водія, росіяни далі обстрілюють авто справа. Ірина вискакує зі своїх дверей ззаду і, пригинаючись, оббігає авто. Вона поранена у бік. Саша намагається витягти молодшого брата, але він уже мертвий… «Убили мого Максимка!» – плаче. Розгублена Діана дзвонить рятувальникам: «У нас тут поранені й загиблий», але зв’язок обривається.

Діана, Саша та Ірина ховаються під машиною. Та Олександр зауважує: лежати під авто з повним баком палива, яке обстрілюють з автоматів – росіяни вже вилізли з танка і наближалися до них – погана ідея. Тоді вони троє повзуть у кущі за дорогою. Метрів за 50 зупиняються, щоби оглянути рани. Олександр рве на собі футболку, щоби перев'язати ногу Діані. «Що у вас, тьотя Іра?», – запитує. Жінка розкриває куртку. Все, що вона підтримувала руками, випадає. Олександр кричить.


«Там не було пів живота. Кишки, шкіра, кров – все видно», – каже Діана.


Часу перемотати рану не було. Росіяни стріляють, люди повзуть болотами, по струмках, за ними йде мопс. Він цілий. Кіт залишився у машині, і досі його доля невідома.


Кущі – дуже густі, гілки товщиною з руку. Чоловіку доводиться їх і ламати, і гризти зубами. Вони майже суцільні – справжні чагарі. Троє повзуть мовчки в такій послідовності: Олександр, Діана, Ірина. Звуки обстрілів посилюються, і вони завмирають.


– Ми тут всі помремо? – шепоче Діана.


– Найімовірніше, що так, – каже Саша.


Діана по черзі каже коханому і мамі, що любить їх. Вони відповідають так само. Звуки пострілів тихішають, і вони повзуть далі, але Ірина – дедалі повільніше.


Донька вмовляє її: «Мамочко, ну, будь ласка, ще трошки… мам, мам!..» Ірина не відповіла, вткнулася обличчям у землю і затихла.


Діана не встигла наостанок доторкнутися до мами, попрощатися – позаду почувся тріск гілок, вороги наздоганяли їх на танку.


«Якби не Саша, який потягнув мене за руку, я би там і залишилася. Лежала б і досі. Мопс так і залишився біля мами, хоч як я його не кликала за собою. Він був маминим. Вони разом спали, він навіть у туалет за нею ходив. У його собачій голові вона була для нього теж мамою», – каже Діана.


Юнак з дівчиною здолали 12 боліт: у першому води було по кісточки, в останньому – по плечі. Вийшли на поле, яке палало. Обоє обпекли ноги, але нічого не відчували. Віддалік побачили Чернігівську ТЕЦ. Рухалися до неї. Над головами стріляло, вони знову помітили ворожий танк, але пробігли повз – мовляв, що буде, те й буде. Коли Діана втратила сили, Саші доводилося нести її.


Ірина Ємельянова. Фото з сімейного архіву


О 17.00 вони повернулись на міст, яким виїздили з Чернігова о 12.30. Їх забрали до лікарні українські військові. Дівчину прооперували: відрізали 4 пальці на нозі, залишивши тільки великий. Діана вважає – їй пощастило, що постріли пройшли навскіс, бо стріляли з такого калібру, що могли відбити всю ногу.


Діана одразу ж стала шукати тіло мами – повідомила про ситуацію військових та кілька служб. Але до 1-го квітня території Чернігівщини були в окупації, і потрапити туди, де загинула мама, було неможливо. Тим часом Діану ще раз прооперували в Луцьку, куди їх із Сашею вивезли знайомі.


Знайти Ірину Ємельянову вдалося завдяки волонтерам, які прочитали у фейсбуці історію Діани з прохання допомогти. Чоловіки одягали гумові чоботи, вирубували густі кущі, робили коридори в чагарях. І от 16 липня один з них вигукнув: "Знайшов!" Діана почула цей крик, бо чекала в машині на трасі. Брати участь у пошуку через хвору ногу не могла. Їй показали фото: тіло майже розклалося. Трохи далі від жінки лежав собачка, який помер від голоду та холоду.


До місця знахідки виїхала поліція, тіло Ірини передали до моргу. Після процедур щодо встановлення особистості загиблої рідні змогли поховати її на цвинтарі Яцево в Чернігові.

Пережити втрату ні дівчині, ні її 69-річній бабусі, матері Ірини, не вдається і досі. Вони кажуть, що плачуть за рідною людиною щодня.


Діана носить зі собою статуетку у вигляді сердечка, яку подарувала мама. А також золотий ланцюжок з підвіскою, який зняли з її тіла. Вона навідується в дім мами, де все залишила так, як було при ній. До речі, мамин пес Дін живий і зараз почувається добре.

Машина, в якій їхала Ірина Ємельянова, і яку розстріляли і спалили росіяни. Фото з сімейного архіву


«Мені допомагає те, що я знаю – вона хотіла, щоб я жила далі. Згадую її слова: «Якщо я помру, ти дуже не плач, живи далі». І я живу. Заради неї. Дуже допомагає Саша і його мама. Разом триматися легше. Також я живу думкою, що треба встигнути те, що не встигла мама й інші, загиблі від рук росіян. Встигнути просто нажитися на цій землі», – каже Діана.


Макс казав, що не боїться померти, але боїться, що як загине, то мамі буде дуже боляче


Хлопець Діани під час трагічної евакуації втратив молодшого брата – 15-річного Максима. Мама Марина з батьком хлопців була розлучена. Вийшла заміж за іспанця й з обома синами переїхала в Іспанію. Максим ходив там у початкову школу, опанував іспанську. Втім через 5 років життя в Іспанії обставини змушують сім’ю повернутися в Україну. У місцевій школі хлопчику було складно призвичаїтись, пригадує мама.


«Він лагідний, спокійний. Не любив конфлікти. Звик, що його обіймали та запитували: «Як справи, котику?» А тут такого не було. Він приходив із фізкультури й казав: «Якщо я не спіймав м’яча – це вже, ніби я програв Олімпійські ігри!»

Максим Шелупець із мамою, старшим братом Олександром і його дівчиною Діаною. Фото з сімейного архіву


Характер Макса змінився на більш інтровертний. Хлопець грав у комп'ютерні ігри, багато читав. Любив аніме, захоплювався настільними іграми, а ще – боулінгом і плаванням. Відвідував репетитора з математики.


Мама каже, що Макс дуже любив її, в вона – його. Щовечора Марина поверталася з роботи і казала: «Мася, я вдома». Син зустрічав її з котом Мортом – вона подарувала його Максу на день народження. Коли мама сумувала через вчинки Макса, він повторював, що йому соромно і він жалкує. Марина не пригадує, щоб вони сварилися.


«Макс був дивовижною дитиною, він не просив нічого для себе. Мав два потрощені старі телефони. По одному розмовляв, на іншому читав. А коли я минулого року подарувала йому новий, запитав: «Навіщо?», – пригадує Марина.

Максим Шелупець. Одне із останніх прижиттєвих фото. Фото з сімейного архіву


Жінка каже, що за півроку до повномасштабного вторгнення Росії під час прогулянок вона звертала увагу Максима: «Дивися, яке чудове небо, як співають пташки. Вчися любити все гарне, бо життя таке коротке». А Макс, каже мама, розповідав їй, що має глобальну мрію: аби у світі не було воєн. «Навіщо?» – риторично запитував він.


За кілька днів до 24 лютого Марина пішла до туристичної агенції, аби купити для них обох тур на Кубу. Та з'ясувалося, що термін дії закордонного паспорта Макса закінчився. Вирішили робити новий і помандрувати в березні під час весняних канікул хлопця. Тим часом подруга Марини запропонувала їй удвох відправитися до Єгипту. Виліт – 20 лютого, повернення – 27-го. Марина тоді не вірила у те, що можлива така масштабна війна. Макс, який цікавився новинами, казав: «Війни не буде, бо це точно дурня».


24 лютого Марина прокинулася в Єгипті о 7-й ранку, щоби розбудити Макса до школи, і побачила смс від старшого сина Саші: «Почалася війна». Жінка зателефонувала дітям, казала втікати з міста. Гроші були. Незадовго до подій Марина продала свою велику квартиру. Собі й Максу купила меншу. А на решту коштів Саша і його дівчина Діана мали придбати житло собі.


Батько хлопців Юрій, який мав уже іншу родину і теж жив у Чернігові, покликав їх до свого будинку. Звідти Макс писав спершу мамі, що йому не страшно, а потім, що втомився ховатися у погребі, втомився від холоду.


Виїхати до України Марина не могла: скасували рейси. Лише 9-го березня змогла вилетіти до Польщі. Марина мала чекати синів, Ірину та Діану Ємельянових у будинку знайомої в Луцьку.


Востаннє з Максом Марина говорила по телефону 8 березня. Наголошувала, щоби згадував іспанську, бо з Луцька вони поїдуть до численних друзів в Іспанію. Мама говорила сину про свої хвилювання, а він сказав, що не боїться померти, але боїться, що як загине, то мамі буде дуже боляче.

Максим із котом Мортом, який теж загинув під час евакуації. Фото з сімейного архіву


Уранці 9 березня Діана зняла відео з машини, в якій вони мали виїхати з Чернігова – Максим сидів ззаду й читав із телефона. Після 12.00 Марина, яка тривожилася, бо діти ще не починали рух, вирішила передзвонити й просити повернутися додому. Боялась, що вони ніяк не встигнуть добратися до Луцька того ж дня. Але слухавки вже ніхто не брав. Жінка вирішила, що рідні вже в дорозі, й між селами просто немає зв'язку. Вона сідає в літак. Лише в аеропорту Польщі бачить повідомлення: «Максима та Ірину вбили, Діана без пальців на нозі, у госпіталі, Саша живий, з ним все гаразд». Написав колишній чоловік Марини. Жінці стає зле, лікарі швидкої дають заспокійливий укол, якісь пігулки з собою. Далі Марину забрала до себе подруга у Польщі. Саша заборонив мамі їхати до України. Вони зустрілися аж 24 березня.


Спершу Марина, Саша та Діана жили в Луцьку. Там продовжувалося лікування Діани, яка, крім поранення переживала величезний стрес після загибелі матері – дівчина боялася будь-якого шуму, навіть якщо це стук дверей. А від сирен у неї починалась істерика. Саша теж на нервах. Він і Марина щодня шукали тіло Максима. Їхні знайомі ходили по моргах Чернігова. Врешті хтось із друзів з’їздив на місце трагедії та знайшов їхнє спалене авто.


З’ясувалось, що 9-го березня з Чернігова евакуювалися кілька автівок, і від 5 до 7 машин розстріляли росіяни. Потім вони гналися за живими на танках. Вижили Саша з Діаною і ще одна жінка з донькою. Загалом тоді загинули 13 людей, а їхні авто розграбували та спалили. Саша і Діана везли з собою в машині 10 тисяч доларів, які планували вкласти в майбутнє спільне житло…

Максим разом з мамою, Мариною Шелупець


«Я не можу ходити на кладовище. Ні і ні, бо в голові в моїй не вкладається, що Макс – там»


Наприкінці квітня Марині повідомили, що найімовірніше тіло її сина знайшли. По кістках було зрозуміло, що це підліток, на маківці залишилося трохи короткого світлого волосся, зберігся шмат сірої куртки. На рівні лопаток – дірка завбільшки з долоню. Побачити тіло, яке лежало заморожене у рефрижераторі разом із останками чотирьох інших людей в чорному пакеті, не дозволяли. Запропонували здати аналіз ДНК. Батько Максима для цього передав експертам його зубну щітку і гребінець. Втім чекати результатів треба було два місяці. Для Марини це було надто довго. Жінка шукала можливість побачити шмат куртки загиблого, стьобану тканину з якої, впевнена була, що впізнає. Зрештою їй надіслали фото тканини, сумнівів не залишалось: це куртка Макса. Цього й опису тіла було достатньо, щоб їй дали свідоцтво про смерть і дозволили поховати сина.


На похорон на цвинтар Яцево на початку травня прийшли кілька однокласниць Максима з батьками. А товариш Артем так ридав, що просто не мав сили дійти до кладовища. Марина попросила, аби для могили Макса виділили місце неподалік поховань її батька та бабусі.


«Ми ховали його в закритій труні. Я на останки так і не дивилася. Лише на фото їх бачила. І ці фото страшні. Хочу запам'ятати сина, яким його бачила за життя, – Марина ковтає сльози та слова. – З одного боку наче й легше, що тіло знайшли й поховали, з іншого – я не можу ходити на кладовище. Ні і ні, бо в голові в моїй не вкладається, що він там. Я не вірю, не прийняла ще його смерть. Здається, що син зайде до мене перед сном і поцілує і побажає добраніч, як робив це щовечора».


Марина залишила кімнату Макса в тому вигляді, як було за його життя: стіл, підручники. Якісь речі віддала дітям, які втратили у війні все. Зберігає фото сина. Намагається частіше бачитися з друзями, стала ходити на танці, які колись дуже любила. В серпні Марина їздила в Іспанію. Але не змогла там довго бути: друзі надто опікали її й весь час хотіли побачити усмішку, яку вона не могла їм дати. Вона сиділа мовчазна годинами, друзі стали вважати її холодною.


«Найбільше син не хотів, щоб я страждала. Вірю, що він на небі й дивиться на мене. І що хоч мені тут погано, та йому там точно добре. Це трішки допомагає. Не хочу, щоб він там переживав за мене, що я впала в депресію і страждання», – говорить Марина.


Втеча з блокадного Маріуполя. «Швидше, бо нас повбивають!»


Маріполь – місто на березі Азовського моря. У 2014-му Маріуполь близько місяця був у російській окупації, місто обстрілювали частково зруйнували, та місто вдалося відбити у росіян. З початком повномасштабної війни у 2022-му російська армія почала стирати Маріуполь з лиця земі. Місто стало символом жаху та жорстокості, які принесли в Україну російські війська.


39-річний Денис і 35-річна Катерина Реуцькі все життя провели в Маріуполі. Восени 2022-го мало б виповнитися 18 років їхньому шлюбу. Пара пройшла різні періоди спільного життя. Спершу в них не було коштів навіть винаймати помешкання і вони мусили оселитися в літньому будиночку біля моря, де провели кілька років. Та з часом стали на ноги. Денис влаштувався електриком на металургійному комбінаті "Азовсталь", заробляв пристойні кошти для забезпечення сім’ї. Катерина займалась домашнім господарством, піклувалась про двох дітей – 13-річну Єву і 17-річного Єгора. Сім’я придбала велику квартиру, зробили ремонт, згодом купили авто. Катерина мріяла про забезпечити житлом своїх дітей, і збиралася відкладати на це кошти.

Катерина Реуцька, фото з сімейного архіву


Катерина мала проблеми зі здоров’ям через порушення в роботі ендокринної системи. Останнім часом важила ледь за 40 кілограмів. Іноді через нездужання могла бути різкою, пригадує чоловік, але тільки не з дітьми. Для них пекла що три дні торт, виконувала різні забаганки. Змалку Катерина розгледіла таланти дітей, розвивала їх. Єву, наприклад, водила на заняття з малювання і танці.


Катерина чудово готувала. Рідні кажуть, що її борщ був поза конкуренцією. На вихідних сім'я мала традицію смажити шашлики. Вечорами разом дивилися комедійні серіали, які так любила Катерина.


Щороку влітку Реуцькі мандрували Україною. Але Катерині дуже хотілося побачити Європу. Вона ніколи не була за кордоном, і восени 2022-го Реуцькі планували подорож Польщею: походити музеями, помилуватися архітектурою, «подихати іншим повітрям».


«Ми жили в добрі й злагоді у Маріуполі – чудовому місті, куди стали надходити інвестиції з Євросоюзу. Дороги зробили гладенькими, у кожному районі – парки. З’явилося багато ілюмінації, спортивних майданчиків. Маріуполь перестав бути зачуханим радянським містом, а став сучасним, класним. Нам дуже комфортно було в ньому жити. А якщо в тебе гарна любляча родина, де тебе чекають і розуміють, коли ми забезпечені, що ще треба?» – розповідає Денис.


Реуцькі розуміли невідворотність широкого наступу Росії і те, що рано чи пізно вона захоче повернутися в їхнє місто. Крім того, розвідка США взимку 2021-го заявляла про наміри великого вторгнення Росії.


21 лютого Денис взяв відпустку і сказав колегам, що вони навряд чи побачаться ще. 24 лютого йому вранці подзвонив брат Максим: «Вдарили по військовому аеродрому біля мене". Катерина наполягла на негайній евакуації. Вона хоч і не була шокована новиною про війну, але тремтіла і плакала: «Їдьмо, їдьмо». До вечора сім’я зібрала речі, а 25-го лютого вирушили на Запоріжжя – велике обласне місто. Лише до нього дорога була вільною – інші зайняли російські військові. Вже на виїзді з Маріуполя Денису знову зателефонував брат. Сказав, що новини про наступ танків зі сходу – чутки, що насправді просто перевіряють готовність військ, що нічого страшного маріупольцям не загрожує. Реуцькі годину радилися в машині, що робити, і вирішили таки повернутися додому. Побути ще 2-3 дні, поспостерігати за ситуацією. Пізніше Денис скаже, що вони проґавили свій останній шанс.


26 лютого траси для цивільних автомобілів були перекриті, залізничне сполучення зникло. Дізнатися, що відбувається довкола міста і всередині, було неможливо: новини суперечили одна одній, а невдовзі зв'язок узагалі зник. Як і світло, і тепло, і вода…

Катерина Реуцька разом із чоловіком Денисом і їхніми дітьми Євою та Єгором.

Фото з сімейного архіву


Катерина заохочувала чоловіка та дітей ночувати в підвалі сусіднього будинку. Денис пручався, вважав, що на підлозі в коридорі нормально. Але коли 2 березня метрів за 800 від будинку розірвалася бомба і їх всіх підкинуло, то переселилися в укриття. Якщо на вулиці було 10 градусів морозу, то в підвалі – 10 тепла. Тут ховались до сотні людей. Реуцькі готували на вогні -- варили каші, макарони. Їжу треба було економити, бо придбати її в охопленому війною місті – надскладне завдання. Денис їв менше, залишаючи харчі дружині й дітям. Коли йшов дощ, Реуцькі збирали воду з водопровідних труб, топили сніг.


Обстріли ставали дедалі ближчими, кулі й уламки мін літали над головами. Якогось дня вбило їхнього сусіда, який важив понад 150 кілограмі. Він упав перед під'їздом, загороджуючи прохід. Приїхали рятувальники, але змогли відтягти його лише неподалік на клумбу. Там почали розміщувати й інших загиблих від обстрілів, а також стареньких, які померли, бо не витримало серце. Всі вони лежали просто на клумбі, обмерзлі, адже на вулиці був мороз.


15 березня один із незнайомців, який прийшов до підвалу, розповів, що зумів виїхати з Маріуполя, а потім – повернутися назад. Тоді Ревуцькі надумали вирушити за його маршрутом. Денис пішов перевірити свою пошкоджену через обстріл автівку. В ній сів акумулятор. Наступного дня він мав лагодити авто з сусідом Сергієм. Та зранку 16-го з’явились чутки, що район, де вони перебувають,бомбитимуть. Зчинилася паніка. Люди навколо почали бігати, закидати речі в машини. Катерина нервувала: «Біжімо швидше, нас повбивають!»

Катерина Реуцька. Фото з сімейного архіву


Сусід так і не допоміг Денису з акумулятором, вирішили тікати всі разом на машині Сергія. Він сів за кермо, поруч – його дружина з 6-річною донькою на колінах. Поряд – Катерина. Ззаду в оточенні накиданих валіз і наплічників насилу розмістилися Денис і двоє їхніх з Катериною дітей. Під загальні крики машина рушила.


«Водій не знав дороги, кружляв, помилявся. Я просив його віддати кермо мені, або хоча б слухати, куди саме їхати, а він був нажаханим. Він боявся померти, галасував. Врешті заїхав у тупик, де стояла барикада із двох автобусів. Довелося розвертатися в якомусь дворі. Як раптом – "бабах!" Що це було, я не знаю… Але якби міна, то від нас усіх би нічого не лишилося. Гадаю, нас обстріляли з гранатомета», – згадує Денис.


Всі, хто сидів в авто спереду, вилетіли з машини. Водію відірвало руку, його дружині – обидві ноги. Вони дико кричали. Шестирічну дівчинку відкинуло. Денис із донькою та сином кинулися до Катерини. Вона лежала із закоченими очима в неприродній позі. Чоловік обмацав руки й ноги дружини – цілі. Катерина була без свідомості, пульс то зникав, то з'являвся. В якусь мить вона глибоко видихнула, захрипівши. Батько з сином несли її на куртці до лікарні близько 600 метрів. Через недоїдання і виснаження рухалися повільно…


Наказали взяти лопату й закопати дружину


Лікарню вже захопили російські окупанти. Денис пригадує, що від медика, який вийшов до нього, віяло запахом алкоголю. Лікар оглянув Катерина і сказав одне слово: "Двохсота".


– Так вона ж щойно дихала! – закричав Денис, який був упевнений, що ніс в лікарню живу дружину.


– То була агонія, – сказав лікар.


Роздивившись уважніше тіло Катерини, чоловік помітив рани на спині.


Лікар наказав Денисові взяти лопату й закопати дружину біля медзакладу. Та чоловік обурився і дружину погодились взяти до моргу. Хтось порадив покласти записку з даними в кишеню її куртки.


Опісля Дениса змусили прибирати в лікарні за пораненими: виносити брудні пов'язки, бинти, марлі. Він впав у прострацію, не розуміючи, де він взагалі і що робить. Коли отямився, побачив, що до його 13-річної доньки чіплявся п'яний російський солдат. Дівчинку вдалося забрати. Денис розбив чашку об голову п'яному військовому, зачинив його в коморі й разом з дітьми чимдуж побіг геть.


Діставшись пішки до свого укриття, вони переночували там. Зранку Денис взяв акумулятор від чиєїсь розстріляної автівки й вставив у свою. Сім’я прорвалася на свою дачу на березі моря в селі Мелекіно. Перепочили там кілька днів – на дачі була вода, світло і зв'язок. Далі через прибережні села, купуючи пальне за завищеними цінами (по 200 гривень за літр), виїхали до Запоріжжя.


«Я так хочу погортати наші фотоальбоми: згадати весілля, наші щасливі роки»


Після трагедії Денис хотів отримати довідку про смерть дружини Катерини – без цього документа він не міг вивезти дітей до Польщі. Та оскільки Маріуполь окупований, то слід було звертатись за цим до окупаційної влади. У травні звідти прийшла відповідь, що Катерину поховали у селищі Мангуш під номером 60. Найімовірніше, йдеться про братське поховання. У травні Денис також дізнався, що в Маріуполі помер його брат Максим.


Влітку Денис отримав копію свідоцтва про смерть Катерини, але для оформлення документів на виїзд до Польщі потрібен був оригінал. Зрештою одна з правозахисних українських організацій допомогла чоловіку й восени він з дітьми виїхав до польського міста Рибник. Працює там електромонтажником, діти пішли до місцевої школи.

Катерина Реуцька разом із чоловіком Денисом на відпочинку. Фото з сімейного архіву


«Я збираюся повернутися до Маріуполя, коли його звільнять Збройні сили України. Якщо могила Каті є, я перепоховаю її ближче, поставлю пам'ятник. Насаджу квітів. Важко без неї. У мене є лише кілька її світлин на телефоні, а в Маріуполі у знайомих схований цілий пакет з нашими фотоальбомами – так хочу вже погортати їх: згадати наше весілля, наші щасливі роки», – каже Денис.


Авторка: Наталія Мазіна

bottom of page