Після повномасштабного вторгнення російської армії до України у Збройних Силах України збільшилася кількість жінок. В українській армії служать близько 38 тисяч українок на бойових посадах, це майже 14% від усього війська. Торік їх було понад 32 тисячі.
Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для Libertatea. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Іванна Заращак, 37 років, зв’язківець ЗСУ
«Спершу хотіла поділитися з іншими, а вже потім думала про себе»
Іванна Заращак народилася 7 липня 1984 року у селі Коти на Львівщині. Батько дівчинки рано помер. Мама, щоб поставити на ноги єдину дитину, часто їздила працювати у сусідні села. Дівчинку виховувала бабуся. Іванка з дитинства була дуже доброю та лагідною, вона завжди ділилася всім з усіма. Місцевий священик згадує історію, як зустрів третьокласницю Іванку дорогою зі школи. Дає їй цукерки, а вона засоромилася і питає: «А то мені чи я маю ще комусь дати?». Спершу дівчинка хотіла поділитися з іншими, а вже потім думала про себе. Такою вона і була надалі по життю.
З юності Іванка займалася рукоділлям. Вона вишивала картини та шила одяг. Після школи дівчина здобула фах швачки. Згодом працювала на швейному підприємстві, бралася за будь-яку роботу. І їй це подобалося.
Іванна по-особливому любила дітей. Вона обожнювала своїх племінників. Часто навідувалася до них у гості і завжди з подарунками. Так само вона ставилася до всіх оточуючих дітей. І мріяла про своїх.
Коли їй пощастило зустріти коханого чоловіка, жінка радісно планувала майбутнє. Однак трагічна загибель коханого обірвала ці мрії. Іванна важко переживала цю втрату.
Як вважають рідні, це і стало однією з причин, чому вона вирішила у 2020 році піти в армію. Іванна стала зв’язківцем у 24-й окремій механізованій бригаді Збройних Сил України. Після навчань поїхала на 9 місяців на Донбас. З собою жінка взяла бісер. Там, на війні, вона вишивала картини, часто це були ікони. Це її відволікало від усього страшного. Але особливо надихало жінку спілкування з дітьми – це давало їй сил продовжувати боротися. Найчастіше вона телефонувала саме племінникам. Іванна часто передавала племінникам подарунки, а рідним і друзям – свої вишиті картини.
На війні Іванна почувалася комфортно. Вона хотіла бути на рівні з чоловіками. Жінку навіть ображали питання, чому вона пішла на війну. Вона була переконана, що захищати батьківщину можуть усі незалежно від статі.
Побратими пригадують, що Іванка була тихою, але завжди позитивною, привітною та веселою. Вона ніколи не скаржилася, а виконувала свої обов’язки на рівні з іншими. Завжди вміла розвеселити навіть у найскладніші часи. Попри життєві труднощі, заряджала позитивом і вірою, що все має бути добре. Вона ніколи не опускала рук і завжди дивувала тим, що, здавалось, її не могло зупинити нічого. А ще понад усе Іванна мріяла повернутися додому з перемогою.
Рідні весь час вмовляли жінку перевестися ближче додому, однак Іванна не хотіла залишати своїх побратимів та посестер. На початку лютого 2022 року, після 9 місяців на війні, вона приїхала у відпустку додому. Одразу ж пішла до улюблених дітей.
Коли почалася повномасштабна війна, старший солдат Заращак повернулася до військової частини. За деякий час її перевели до окремої бригади територіальної оборони, з якою вона вирушила у Донецьку область.
Іванна Заращак у юності (архіви родини)
5 травня 2022 року, біля м. Сіверськ Донецької області Іванна була на службі у штабі разом з управлінням підрозділу. Ракета, випущена російськими військовими, влучила прямо у приміщення. Загинули всі, хто там перебував.
Іванну поховали у рідному селі. Рідні жінки важко переживають її втрату. Мама попросила встановити їй лавку біля могили доньки. Вона ходить туди кожні вихідні і завжди плаче, коли чує гімн України. Він нагадує, яку ціну заплатила її дитина за незалежність України.
На згадку про Іванку залишилися вишиті нею картини, які висять вдома у мами, рідних та друзів. А племінники весь час питають, коли зможуть нарешті їй зателефонувати.
Наталія Луговська, 51 рік, військова психологиня, полк «Азов»
«Там, на “Азовсталі”, з кожною розмовою вона ставала більш жорсткою»
Наталія народилася 21 квітня 1981 року у місті Червонограді Львівської області. Її батько був військовослужбовцем, який після розпаду СРСР прийняв присягу в українській армії. Він втратив роботу і рано помер. Мама Наталії весь час важко і багато працювала, щоб виховати двох дітей. Наталія завжди була тихою і скромною дитиною. Вона намагалася всіляко допомагати мамі. Після школи одразу пішла працювати. Була і продавчинею на ринку, і поштаркою.
Наталія Луговська
Свого чоловіка знала з дитинства – вони жили в одному будинку на різних поверхах. Коли він повернувся з навчання, почали зустрічатися. Потім одружилися. У подружжя народилося двоє дітей: син Юрій і донька Тетяна.
Наталія була релігійною. У 2000-х роках їй запропонували вивчитися на психолога у Католицькому університеті. Тоді вона і знайшла справу, яка захопила її на все життя. Після навчання працювала у червоноградській церкві, навчала дітей і дорослих християнській етиці. Згодом влаштувалася психологом у технікум. Коли діти виросли, Наталія почала більше займатися своїм розвитком.
Коли почалася російсько-українська війна у 2014 році, чоловіка Наталі мобілізували, а син пішов добровольцем на війну. Спочатку вона сильно переживала. Хотіла телефонувати щодня, але з часом звикла. Жінка від перших днів всіляко допомагала не лише чоловіку і сину, а й іншим військовим. Займалася волонтерством, весь час збирала та відправляла посилки на фронт. Пройшла ще курси психолога, щоб допомагати військовослужбовцям. Далі працювала у реабілітаційному центрі для військових та ветеранів АТО на Львівщині. У вільний час Наталія знайшла для себе розраду у рукоділлі. Вона в’язала теплі шкарпетки та жилетки, які потім відправляла військовим. Пізніше захопилася вишивкою бісером та алмазною мозаїкою.
Наталія Луговська у Маріуполі під час служби (відкриті джерела)
Наталія весь час займалася самоосвітою та підвищенням кваліфікації психолога. Пройшла безліч тренінгів, зокрема міжнародних.
У 2018 році на Донбасі загинув її син Юрій Луговський, снайпер-розвідник полку “Азов”. Наталія це важко переживала. І відтоді ще більше заглибилася у допомогу військовим.
У 2019-му вона переїхала до доньки на Донеччину. Допомагала їй з дітьми, оскільки чоловік Тетяни також служив в «Азові». До них часто заходили у гості його побратими і натякали, що у підрозділі не вистачає хорошого психолога.
За рік Наталія уклала контракт на службу у полку «Азов”. Отримала позивний «Ромашка». І відтоді жила роботою. Весь час допомагала і підтримувала інших. Вона могла спілкуватися і дружити з усіма. Була взагалі не конфліктною. У підрозділі їй дуже подобалося. У них сформувалася група дівчат, які між собою дружили та на вихідних гуляли разом. Так у Наталі почалася друга молодість.
Наталя планувала будувати кар’єру військового офіцера-психолога та укласти потім контракт ще на 5 років служби. Вступила до Київського авіаційного університету. Отримала диплом вже на передовій.
Коли почалося повномасштабне вторгнення російської армії до України у лютому 2022 року, Ромашка разом з підрозділом була у Маріуполі на «Азовсталі». Також з нею там був і зять Олексій. Вона допомагала й надалі усім. З часом вже була не лише психологом, а й зв’язківцем, медиком і допомагала у штабі. Жінка весь час виходила на зв'язок із донькою та близькими. Намагалася триматися, хоч їй часто доводилося повідомляти про загибель побратимів їх рідним. Згодом у Наталії почалися сильні головні болі через постійні потужні обстріли міста окупантами.
«Вона була надзвичайно сильною. Мама трималася до останнього. Хоча було декілька розмов, коли вона говорила, що там пекло. Вона взагалі ніжна і все брала близько до серця. Але там, на “Азовсталі”, з кожною розмовою ставала більш жорсткою», – розповіла донька Тетяна Ластович.
Навіть у тому пеклі війни Наталія продовжувала підтримувати інших. Вона спілкувалася з усіма через месенджери, підтримувала всіх навколо, зокрема, родичів своїх побратимів.
Жінка не думала про загибель. В останніх розмовах із донькою вони обговорювали, де орендують для неї будинок, щоб вона приїхала туди для власної реабілітації.
21 квітня 2022 року загинув зять Наталії. Донька Тетяна була на останніх місяцях вагітності, очікуючи третю дитину. А за кілька тижнів не стало і самої Ромашки.
3 квітня 2022 року російські окупанти скинули на «Азовсталь» потужну авіабомбу. Наталя була там в укритті з побратимами. Жінка загинула під завалами. Її тоді не змогли дістати. Місцеперебування тіла військовослужбовиці досі невідоме. Посмертно молодшу сержантку Луговську нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Наталія Луговська присвятила себе людям. Їй подобалося допомагати і спілкуватися. У її рідному Червонограді жінку знає майже кожен другий мешканець. Вони часто підходять зараз на вулиці до її доньки, розповідають, як їм допомогла її мама, дякують. Так само пишуть і телефонують давні знайомі і друзі Наталії з такими ж історіями. Жінка рятувала і підтримувала інших до останнього подиху.
Онуки Наталії ще маленькі, тому не розуміють, що сталося. Тетяна поки сказала, що їх бабуся і татко на хмарці. Мама Наталії – Параскевія Висоцька – дуже сподівається, що зможе поховати свою дитину біля онука Юрія, сина Наталії.
Юлія Зубченко, 27 років, бойовий медик, полк «Азов»
«Вірте у нас і ЗСУ. Вірте, що я повернуся обов’язково»
Юлія Зубченко народилася 12 січня 1995 року у місті Світловодськ Кіровоградської області. Дівчинка росла веселою, товариською і рухливою. Завжди мала багато друзів і ніколи не могла всидіти на місці. Такою вона і була усе своє недовге життя.
Після 9 класів місцевої гімназії дівчина чітко вирішила, що хоче стати медиком. Коли вони з мамою їздили до Кременчука обирати подальше місце навчання, мама запропонувала їй податися у педагогічний. Однак Юля твердо відповіла: «Якщо ми зараз не підемо до медичного, то розвертаємося і їдемо додому». Так і було вирішено – Юля вступила до Кременчуцького медичного коледжу на спеціальність фельдшера. Вона завжди власними силами досягала всіх цілей, які собі ставила.
Юлія Зубченко в дитинстві (архіви рідних)
Після коледжу, у 2014 році, за розподілом отримала направлення до лікарні на Полтавщину. Там працювала фельдшеркою. І того ж року вирішила ще здобути вищу освіту провізора. Вступила на заочну форму до Харківського національного фармацевтичного університету. Хоча ще тоді казала, що працюватиме в аптеці років з 30, бо там треба більшість часу просто стояти, а їй весь час хотілося рухатися. Завжди всім намагалася допомогти та йшла до своєї мети. Не було такого, що вона не могла б вирішити, вважали одногрупники.
Дівчина навчалася, працювала та згодом зустріла коханого. Вони одружилися у 2015 року. У пари народився син Артем. Однак за два роки шлюб розпався. Юлія виховувала сина сама та вкладала у нього всі сили. З малюком допомагали батьки. Попри складнощі дівчина залишалася життєрадісною та веселою. Любила музику і дуже гарно співала. Займалася спортом, мріяла про подорожі.
У 2020 році вона вирішила піти на службу. Обрала полк «Азов» у складі Національної гвардії України, адже бачила там сильним духом людей. Там також служили її друзі. Хоча рідні були проти, Юлія сказала, що це її рішення, та підписала контракт на службу. Була бойовим медиком. Отримала позивний Сирена. Дівчині дуже подобалося у полку. Вона весь час була готова рятувати побратимів і посестер, що і робила успішно. Ніколи не скаржилася на труднощі, була активною та моторною.
Юлія Зубченко у садочку (архіви рідних)
«Юля була дуже добра і людяна. Я на неї дивилась і просто не розуміла, звідки в ній стільки світла. Одного разу вона мені розповіла про не дуже вдалі стосунки в шлюбі й мені так прикро стало за неї. Я так хотіла, щоб у неї все склалось добре», – розповіла подруга і посестра Наталка Багрій.
Серед побратимів Юлія справді знайшла коханого Андрія, зустрічалися таємно. Там, у Маріуполі, він зробив їй пропозицію. За день до його зникнення Юля почала носити обручку.
Коли почалася повномасштабна війна, Юлія була у Маріуполі з підрозділом. Навіть під час найсильніших обстрілів міста вона не падала духом. Рідні дуже просили її виїхати за кордон з сином. А вона ображалася та відповідала, що на своєму місці.
Юлія Зубченко на випускному (архіви рідних)
Мама Юлії Людмила сильно переживала, не могла дивитися телебачення через страшні новини, тремтіли руки від усвідомлення, в яких обставинах її донька. А Юля її заспокоювала: «Мамо, припини. Ти у мене сильна. Навіть у мене немає такого відчуття страху. Вірте у ЗСУ. Вірте, що я повернуся обов’язково». Дівчина жодного разу під час перебування у Маріуполі не виказала страху.
«Я казала їй, як же так, там же страшно, вони ще й їдять раз на добу і весь час під обстрілами. А вона відповідала, що нічого, їм вистачає. І просила вірити у них. Сильна до останнього», – сказала Людмила.
7 травня 2022 року Юля сказала мамі, що 9-го очікується страшний день. Росіяни зазвичай для найпотужніших обстрілів обирають саме свята. Людмила відповіла зі сльозами, що краще б все ж таки вона була зараз за кордоном. Дівчина відповіла: «Мамо, це мій вибір». Додала, що не шкодує про нього. Вона там, де повинна бути і допомагати людям.
А вже наступного дня російські військові здійснили черговий потужний авіаобстріл Маріуполя та заводу «Азовсталь». Юлія Зубченко загинула під завалами на заводі, яке служило укриттям для українських військовослужбовців.
Побратими дівчини потім змогли розкопати ті завали, щоб упевнитися, що там не лишилося живих. Однак тіло Сирени (це позивний дівчини) так і не дістали. Згодом «азовці” потрапили в полон до російських окупантів. Наречений Юлії теж загинув.
Рідні досі не знають, де тіло Юлії, не мають змоги з нею попрощатися, не мають місця на цвинтарі, де могли б провідати її. Вони сподіваються, що колись зможуть її поховати.
Посмертно Юлію Зубченко нагородили орденом «За мужність” ІІІ ступеня.
Юлія Зубченко з сином Артемом (архіви рідних)
Коли Людмилі, мамі дівчини, повідомили про її загибель, вона втратила свідомість. Маленького Артема відвели до сусідів, бо він перелякався і не розумів, що відбувається. Ввечері бабуся змогла пояснити хлопчику, що мами більше немає. Він сильно плакав.
Восени 7-річний Артем пішов у перший клас. Зараз він розповідає, що його мама загинула на війні, де рятувала людей. Однак час від часу дитина підходить до бабусі і просить, щоб та повернула маму. На що Людмила відповідає, що його мама тепер на хмаринці і спостерігає за ним звідти.
Юлія Зубченко у Маріуполі (архіви рідних)
Ольга Сімонова, 34 роки, командирка бойової машини піхоти, ЗСУ
Зреклася російського громадянства та воювала за Україну.
Ольга Сімонова народилася 12 липня 1988 року у російському місті Челябінськ. Дівчина з дитинства була енергійною, присвячувала весь вільний час спорту та активному відпочинку. Професійно займалася спортом ще з підліткового віку: контактне карате, джиу-джитсу, рукопашний бій, спортивний туризм, скелелазіння, велосипед, лижі, сноуборд, біг, баскетбол.
Ольга на Ельбрусі, 2014 рік (особиста сторінка)
Стала майстром спорту та кандидатом у майстри з кількох видів спорту. Виступала на міжнародних змаганнях від Росії. Оскільки весь час їздила на змагання та тренування, то майже не дивилася телебачення і не цікавилася новинами, зокрема, політичними.
Після російської анексії українського Криму Ольга вирішила докопатися до правди. Так наприкінці осені 2014 року 26-річна жінка взяла квиток в один бік до України, в якій раніше ніколи не була.
«Чому приїхала? Якщо ти знаєш правду, якщо ця тема тебе чіпляє, ти не можеш інакше. Адже допомагати звідти – майже нереально і дуже небезпечно. Сенсу від того, що тебе рано чи пізно посадять, жодного. А просто сидіти й робити вигляд, що це все тебе не обходить, – якось неправильно. Як можна піти з собою на компроміс? Я не знаю» – розповіла Сімонова в інтерв’ю 2018 року.
Ольга до армії (особиста сторінка)
Згодом вона перестала спілкуватися з усіма рідними та близькими з Росії після того, як на питання чи повернеться додому, вона відповіла: «Ні».
У 2015-му Ольга потрапила до волонтерської медичної служби, однак зрозуміла, що це не її. Вона хотіла саме воювати. Тому почала виїжджати на війну у складі добровольчих батальйонів. Згодом спробувала знайти себе у цивільному житті в Києві, але також зрозуміла, що не те. Так 2016 року уклала контракт на службу у ЗСУ. Тоді почався її військовий шлях у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Служила у розвідці. На війні жінка мала кілька позивних: Еліс, Сімба, Глорі, Хельга.
Ще з добробатів мала багато друзів, з якими згодом служила у ЗСУ. Не сильно любила розповідати про своє минуле життя у Росії. Охоче згадувала хіба спортивні історії: як ходила на сплави та в гори.
Побратими пригадують, що вона завжди була веселою, справедливою та щирою. Не любила сексизму та фемінітивів в армії. Для неї військовослужбовець не мав статі, у всіх однакові обов’язки і всі мали їх виконувати. Хто з нею вперше зустрічався, намагався ставитися як до дівчини. Вона це зупиняла. Не любила, щоб їй допомагали. Сама завжди чистила зброю, розбирала і збирала. Була на рівні і деколи вища, ніж решта чоловіків-військовослужбовців.
«Я запропонував перевестися до нас. Вона погодилася. Пішов до командира, розповідаю, що така-то хоче до нас. Командир питає: «Це шо, баба?». Я сказав, що ця баба десятьох наших коштує». Так і взяли її в підрозділ», – розповів побратим Ольги з 24-ї бригади.
Вона робила все на відмінно. Намагалася виконати задачу, зібравши максимум інформації. Перестрибувала навіть через командирів. Домовлялася з іншими підрозділами, щоб була продуктивна робота.
Ще під час ротацій на фронті Ольга завжди опікувалася тваринами, які жили з бійцями. Це покинуті власниками собаки і коти та їх дитинчата. Жінка не лише їх годувала, але й намагалася знаходити їм нових господарів та вивозити з війни. Так у неї самої з’явилася собака Дашка, киця Пуша та кіт Кіт – усі тварини були привезені нею з Донбасу.
У 2017-му Ольга Сімонова стала першим чинним іноземцем-військовослужбовцем, яка отримала громадянство України. Вивчала українську мову, історію та пишалася тим, що стала українкою.
Ольга Сімонова і кіт Кіт (особиста сторінка)
Згодом військовослужбовиця пройшла курси у навчально-тренувальному центрі «Десні» на Чернігівщині, де стала кращим стрільцем на курсі, та здобула фах командира БМП (бойова машина піхоти).
2020 року Ольга звільнилася із ЗСУ. Намагалася відновити здоров’я, мала проблеми зі спиною. Відпочила у центрі реабілітації. Але так і не змогла знайти себе у цивільному житті за півроку та знову повернулася в армію у 2021 році. Підписала спочатку контракт на 6 місяців, потім ще один. Говорила побратимам, що «потім зав’язує з армією». А вони жартували, не вірили в це і сміялися, що «кому вони потрібні на тій гражданці». У них склалася компанія тих, хто служив з 2014 року. І ніхто не хотів залишити цю справу (війну) незавершеною.
Ольга Сімонова на війні (фото з її сторінки у Фб)
Під час повномасштабної війни жінка почувалася на своєму місці. Продовжувала робити свою справу.
13 вересня 2022 року 34-річна Ольга Сімонова загинула у Херсонській області. Вона керувала БМП, коли наїхала на ворожу міну.
Попрощалися із захисницею у Києві. Друзі і побратими називають це «великою втратою для України, адже Сімба така була єдина». Троє врятованих нею тварин тепер житимуть у друга Ольги, якому вона їх залишила перед тим, як повернулася на війну.
Ольга Сімонова з побратимами (Новинарня)
Юлія Чайка, 38 років, Національна гвардія Україна
«Ти літала по життю, тепер літаєш у небі»
Юлія Чайка народилася 4 березня 1984 року у місті Марганець Дніпропетровської області. Коли їй був рік, батьки вирішили переїхати до міста Енергодар Запорізької області. Батько працював там на атомній станції. Коли Юля вчилася у школі, то вже тоді проявляла активну позицію. Дівчина завжди відстоювала справедливість та захищала тих, кого ображали. Вона була наполегливою, старанною і відповідальною.
Юля ще з підліткового віку захоплювалася усім естетичним та красивим. Була творчою особистістю. Обираючи майбутню професію, зупинила свій вибір на фаху архітектора. Однак після 11 класу вступила на економічний факультет Запорізької державної інженерної академії. Вчитися їй там не подобалося. Вона одразу сказала батька, що не працюватиме економістом чи бухгалтером. Після 4 курсу Юля отримала диплом бакалавра і не продовжувала далі навчання.
У 2012 році Юлія вийшла заміж та переїхала до чоловіка у місто Маріуполь на Донеччину. Там за рік народила сина Микиту. Ще за рік почалася російсько-українська війна, подружжя переїхало у місто Запоріжжя. Однак шлюб не був довго щасливим. За три роки пара розійшлася.
Юля виховувала сина практично сама. Дівчина закінчила курси візажистів та нарощування вій, чим і заробляла на життя. Працювала також певний час адміністратором у ресторані та підробляла дизайнером, оскільки тягнулася все одно до художньої та творчої професії.
Коли син підріс, жінка почала водити його у різні гуртки: веслування, боротьба, англійська, малювання тощо. Вони разом ходили на міські культурні заходи. Весь час жила сином і роботою. На літо вона відвозила Микиту до своїх батьків, а сама весь час «літала у справах по всьому місту, відповідаючи своєму прізвищу», як казали друзі.
Юлія обожнювала Україну. І в якийсь момент вирішила, що має щось робити для своєї країни. Друзі кажуть, вона вірила, що може змінити світ. Чайка приєдналася до партії «Демократична сокира”. У колі однодумців вона знайшла багато нових друзів, з якими хотіла змінювати країну. Вона також дуже любила дарувати подарунки своїм друзям, це могли бути приємні дрібнички, але завжди влучні та потрібні.
«Юлю не могло зупинити нічого. У принципі нічого. Коли Юля вважала щось правильним, вона просто робила це, не звертаючи увагу на жодні перепони», – так описують Юлю однопартійці з «Демсокири».
Коли почалася повномасштабна війна, Юля з сином була у Запоріжжі. Коли російські військові окупували Енергодар, батьки жінки вирішили виїжджати звідти до Польщі. Мама Людмила Іванівна зателефонувала їй з пропозицією поїхати з ними або забрати з собою Микиту. 9 березня вони бачилися востаннє, хлопчик поїхав з дідусем та бабусею за кордон.
Юлія категорично не хотіла залишати країну. Робила все, щоб бути корисною. Вмовила усіх подруг виїхати за кордон, а мама вмовляла її. Однак не змогла.
У квітні Чайка приєдналася до лав Національної гвардії України. Не маючи бойового досвіду, жінка служила у тилу та відповідала за речовий склад. Хоча мріяла потрапити у бойовий взвод.
Вона щодня телефоном говорила з батьками і сином. Особливо сильно сумувала за Микитою. Але ніколи не розповідала мамі, що відбувається. Постійно говорила одну фразу: «У мене все добре, я в безпеці». І весь час кудись поспішала, бо мала багато справ. Мама перший час продовжувала її вмовляти виїхати до них за кордон. А Юля згодом стала вже злитися: «Ма, я знаю, як і що мені робити».
Микитка також сумував за мамою і один раз спитав у бабусі: «Як і з ким я буду жити, якщо мама помре?”. Людмила Іванівна тоді розхвилювалася, попросила не казати такого, адже мама буде завжди. Микита щодня розмовляла з Юлією та розповідав, як проводить свій час.
«П'ять місяців героїчного спротиву українців і майже 4, як я добровільно служу народу України! Я не знаю, що писати останнім часом... У мене немає ресурсу на смішні тролячі постики, якими я зазвичай вас розважала, ви пробачте...Я бережу сили для нашої кривавої боротьби за свободу та незалежність! Дякую всім, хто підтримує мене. Ми обов'язково переможемо, хоч скільки нам на це знадобиться часу та жертв! Помирати не страшно, страшно втратити майбутнє дітей!» – написала Юлія на своїй сторінці у Фейсбуці 24 липня.
17 серпня вона, як завжди, ввечері розмовляла з батьками і сином. Рідні розповідали їй, як чудово провели день у лісі, як гуляли та чим займалися. Юля, як завжди, сказала, що у неї все добре. Наступного дня мамі Людмилі Іванівні вже ніхто не відповідав, а згодом пролунав телефонний дзвінок із страшною новиною.
Юлія Чайка загинула 18 серпня 2022 року від ракетного удару, якого завдали російські військові по Запоріжжю. Жінка отримала смертельні уламкові поранення.
Микита відразу зрозумів, що сталася біда, коли побачив, що бабуся сильно плаче. 9-річний хлопчик нічого не питав і не питає про маму. Бабуся і дідусь йому все пояснили. Через суд опікуном стала Людмила Іванівна.
Юлю поховали у Запорізькій області. Її проводжали в останню путь найближчі друзі і мама.
«Ти літала по життю, тепер ти літаєш у небі», – написали друзі Юлії у соцмережах.
Авторка: Ксенія Пантелєєва
Comments