top of page

«Мамо, скільки треба заплатити, щоби їх повернути?». Чотири історії дітей, яких вбила Росія

Від початку повномасштабної війни до 23 травня 2023 року російські військові вбили 482 дитини в Україні. Така інформація Офісу Генерального прокурора. Вона не остаточна, адже долі не всіх дітей відомі, процес ідентифікації та встановлення фактів загибелі триває, а ворог продовжує бити по будинках мирних українців. У цьому тексті ми пригадуємо чотирьох дітей із Чернігівщини, Київщини та Миколаївщини, яких убила Росія.


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Були, як одне ціле. 17-річні брати-близнюки з Мохнатина, що на Чернігівщині


Оксана зі села Мохнатин уже мала доньку від першого шлюбу, коли зійшлась із Миколою Самодієм. Невдовзі подружжя очікувало на поповнення – під серцем жінка виношувала двох хлопчиків.


«Батьки знали, що будуть близнюки. Бо по обох родинних лініях так траплялося. Мені ж сильно хотілось братика, а тут одразу на двох очікували», – розповідає старша сестра братів Тетяна Загатна. Їй було 9, коли у червні 2004 року народились Богдан і Євген.


«Це була неймовірна радість для всіх», – каже Наталія Нагорна, тітка близнюків. Вона допомагала сестрі Оксані доглядати малечу.


Також піклуватися про братів допомагала їхня старша сестра Тетяна. Вона згадує, що крихітні малюки нагадували ляльок. Їй було цікаво змінювати їм підгузки, сповивати, гратись.


Тетяна з молодшими братами Богданом та Євгеном. Фото з особистого архіву родини

«Богдан народився з родимкою на обличчі – такою самою, як у мене», – згадує Тетяна.

У всьому іншому хлопчики були дуже схожими. Робили малюки все по черзі, пригадують у родині: спочатку один плаче, потім – інший. Так само було і з недугами – хворіли також по черзі.


Перші кроки брати зробили, коли їм було 10 місяців.


«Як побачила, що намагаються ставати на ніжки, я їм по черзі допомагала», – згадує Тетяна.


Коли підросли, малюків відвели у дитсадок. Працівники закладу відрізняли Богдана та Євгена за різними пустушками.


Богдан та Євген Самодій. Фото з особистого архіву родини

«Мама з татом працювали, і я їх часто відводила. Коли не могла, це робила бабуся. І ото вона їх веде: поки одного на велосипед посадить, другий тікає», – розповідає про непосидючість братів Тетяна.


Маленькими Богдан та Євген обожнювали все, що пов’язано з машинками. Збирали залізні модельки, могли по кілька разів передивлятись мультики про автомобілі. Також хлопці багато часу проводили на вулиці, гуляли з друзями.


«Найчастіше ми проводили час на майданчиках з іграшками. Дуже любили грати в хованки. Богдан та Євген були такі близнюки-близнюки. Ухвалювали однакові рішення. Могли сидіти й одночасно про щось подумати. Хоча їхні характери дещо і відрізнялися», – розповіла подружка братів з дитинства Діана Савчук.


Євген був більш балакучим та відкритим, а Богдан – більш замкнутий та мовчазний.


Богдан та Євген Самодій з подругою Діаною. Фото з особистого архіву родини

«За характером Богданчик був схожий на нашу маму. Такий спокійний, врівноважений. А Женька – копія нашого батька. Емоційний, швидкий, все йому було потрібно», – ділиться їхня тітка.


Подруга Діана пригадує братів також чуйними й товариськими.


«Ми спілкувались на всі теми. Що один хлопець, що інший витрачали години, щоби поговорити зі мною чи заспокоїти, коли я непокоїлася. Дуже чутливі хлопці. Це було для мене дуже важливо», – каже дівчина.


У школі Богдан та Євген вчились на середньому рівні. Любили фізкультуру та уроки праці. На інші предмети дітям не вистачало посидючості.


«Вони з радістю брали участь у різних заходах. Ніколи не підводили колектив, охоче брали на себе відповідальність. Зараз розповідаю це… і вони наче переді мною стоять. Щоп’ятниці у нас були санітарні дні. Мили парти, витирали пил. Свої парти брати помиють, ще дівчатам допоможуть. «Ви вже?». «Ми вже!». І побігли допомагати», – каже класна керівниця хлопців у 8 та 9 класах Олена Чечуга. Вона згадує, що брати завжди були стильно одягнені, ввічливі та готові допомогти.


Богдан та Євген Самодій. Фото з особистого архіву родини

Вдома Богдан і Євген були нерозлучні зі старшою сестрою Тетяною. Домашні справи робили втрьох.


«Хтось підмітає, хтось речі складає. Ми навіть посуд утрьох мили. Я мию, Женя полоще, Богдан розкладає. Або навпаки. Брати мені часто казали: «Таню, ти наша друга мама», – згадує старша сестра.


У майбутньому хлопці мріяли стати ювелірами. Обіцяли своїй подружці Діані: «Зробимо тобі гарну-гарну обручку». Євген також мріяв збудувати будинок із басейном. Казав тітці: «От побачиш, у мене буде такий будинок!».


Після дев’ятого класу хлопці вступили до Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту. Вчилися на електриків і гіпсокартонників. На ювелірів було потрібно вступати до Києва, але мама побоялась відпустити їх у столицю. Старша сестра братів на той час уже ростила сина Тимура. Богдан та Євген багато уваги приділяли племіннику. У вільний час заробляли гроші та купували хлопчику іграшки чи солодощі.


На початку 2022-го близнюки були вже на третьому курсі. На тлі новин про можливість повномасштабної війни у родині робили запаси їжі, обдумували шляхи евакуації та порятунку.


Богдан та Євген Самодій з сестрою Тетяною. Фото з особистого архіву родини

Коли 24 лютого Тетяна відчинила вікна будинку та почула вистріли з танків, сказала братам збирати найнеобхідніше. З наплічниками пішли до будинку бабусі, який неподалік. Він мав укріплений погріб.


«Нас було 13 у тому будинку. Бабуся, дідусь, мама, вітчим, я зі сином, брати, також приїхали з міста дідуся рідна сестра, її син, дочка, внук і зять. Ми бачили і чули, як летять ракети на Чернігів. Запускають їх, рахуєш хвилину-дві, а потім – вибухи», – говорить Тетяна.


У власний будинок хлопці ходили лише, щоби трохи поратись по господарству. Потім – до бабусі. Вулицями зайвий раз намагались не ходити – по Мохнатину часто рухалась ворожа техніка.


Богдан та Євген залишались на зв’язку зі своєю найкращою подружкою Діаною, яка тоді вже жила на Київщині. Вона згадує: «Хлопці дуже непокоїлись за мене, телефонували щодня. Чи спокійно у нас, чи заховалась я», – говорить Діана Савчук.


Богдан та Євген Самодій з подругою Діаною. Фото з особистого архіву родини

14 березня після обіду хлопці порались по господарству. В гості до братів зайшов 18-річний друг Валентин Якимчук. Тетяна була в будинку бабусі неподалік погребу.


«Я робила плавлений сирок. Богдан з Євгеном зайшли і сказали: «Зараз, Таню, 10 хвилин і ми повернемося». Стояла, мішала, слухаю, що там на вулиці. Здалось, наче хтось у двері стукає. Я їх відчинила і зрозуміла, що чую автоматні черги. Ми всі побігли у погріб. Там бабуся спитала: «А де наші хлопці?» Богдана і Євгена з нами не було…».


Дівчина вибігла на подвір’я. Вулицею села якраз їхала колона ворожої техніки.


«Я побачила дим, подумала – може, хати там розстріляли? А потім підбіг односельчанин і сказав, що уразили наших хлопців і Валентина», – говорить Тетяна.


Російські військові, проїжджаючи на танках селом Мохнатин, розстріляли трьох підлітків, які підняли руки, побачивши їх. По близнюках вдарили автоматами, по Валентину – з гармати.


Богдан та Євген Самодій з племінником Тимуром. Фото з особистого архіву родини

Женя Самодій та Валентин Якимчук загинули одразу, а Богдан ще був при тямі.


«Може, здалося, може, живий – так я думала, коли бігла до братів. Але дідусь підняв футболку Жені, а там – діра в грудях... Богдана слід було везти у лікарню. Я зняла пальто, поклала до мами в машину. «Богдане, заради мене, заради Тимура, будь ласка, тримайся…». Він прошепотів: «Добре». Було 5 чи 6 блокпостів, на кожному довелось зупинятись та показувати пораненого брата. Хоча час ішов на секунди».


Підлітка довезти до лікарні у Чернігів не встигли. Богдан помер.


«Зайшли у хату до родини – лежить на лавці Женя. Вже прибраний, красивий, наче янгол. Була надія, що Богдан хоч житиме. Але невдовзі сказали, що вже і його привезли готувати для поховання», – говорить староста села Любов.


Домовини для хлопців селяни робили власноруч.


«Зібрали людей, щоби допомогли поховати дітей по-християнськи. Без батюшки, але у нас молодички були, які могли прочитати молитви за упокій», – згадує староста села.


Богдан та Євген Самодій. Фото з особистого архіву родини

Хлопців поховали 15 березня.


«Після того я нічого не їла, не пила. Російські військові йдуть – я виходжу на дорогу, стою, плачу. Дивлюсь на ворогів, що їдуть на техніці, вони направляють на мене пушку. Дивляться, але не стріляють. Це доля чи що? У мене руки в кишенях, не підняті, братів розстріляли, а мене ні…», – говорить сестра Тетяна.


Через понад рік після втрати у родині зберігають всі речі близнюків. Ліжка, які вони самі застелили 24 лютого 2022-го перед тим, як відправитись до бабусі, учнівські зошити на столі – рідні залишили все так, як було.


Тетяна каже: «У мого сина нещодавно був день народження. Шестирічний Тимур сказав: «Мамо, мені ж гроші подарували. Скільки потрібно заплатити, щоби хлопчиків повернути?». Кажу: «Синочок, стільки грошей немає. Не можна повернути людину з того світу за гроші». «А, може, я виросту і зробимо машину часу? А якщо не зроблю сам, то зароблю гроші та найму людей…».


Батьки хлопців та сестра кажуть, що нині відчувають себе так, наче їм вирвали руки. Після втрати їм важко і вони не будують жодних планів на життя.



Знав назви галактик, метеоритів та столиці держав. 7-річний Олексій Бондар із Миколаєва


6 лютого 2015 року в родині миколаївців Ірини та Євгена народився син. Хлопчика назвали Олексієм.


«Льошик був бажаною дитиною. Нам було все одно, хто народиться: хлопчик чи дівчинка. Моя сестра Валентина, бабуся Льоші, говорила: «Що є – все наше». Це був її єдиний онук», – розповідає сестра бабусі хлопчика, Наталія Сидорова.


Олексій Бондар. Фото з особистого архіву родини

Льоша ріс сором’язливим і допитливим. Батьки і рідні купували дитині все для розвитку: велику залізницю, різні конструктори та книги. Олексій ще не ходив у школу, а вже знав назви галактик, метеоритів і столиці держав.


«Діти називали йому країни, а він говорив столиці. Перевіряли у комп’ютері, чи правильно – все правильно. Льошик не по своїх роках був розвинений», – згадує Наталія Сидорова.


Хлопчик захоплювався шахами та шашками. Рідні водили Льошу в парк, де він охоче випробовував свої сили, граючи там з літніми людьми.


Сестра бабусі згадує малюка дуже розсудливим: «Ніколи нічого не просив із іграшок. Міг спитати: «Бабусю, а ти можеш купити? Гроші дозволять?».


Олексій захоплювався футболом, ходив у секцію. У 2021-му пішов у перший клас. Вчитись йому подобалось.


«Спокійний, добрий, мав гарну поведінку. Виконував завдання від «А» до «Я». Мав витончений та м’який характер», – пригадує Олексія класний керівник Олег Кікіна.


Учитель каже, що Льоша гарно оформлював свої роботи. Мав здібності до математики. За успішністю був серед найкращих учнів класу.


Олексій Бондар з мамою Іриною. Фото з особистого архіву родини

«Олексій – незвичайний хлопчик. Дуже сентиментальний, був завжди біля мами. Нервував, коли його вчасно не забирали, якщо Ірина трохи затримувалась», – говорить Людмила Луцюк, голова батьківського комітету класу.


Її син Тимофій товаришував з Олексієм.


«Як голова батьківського комітету я приходила раніше, щоби допомогти всім дітям роздягнутись та підготуватись до уроків. Льоша дуже нервував, якщо мій Тимофій приходив раніше. Тому ми із сином ховались в коридорі, щоб Олексій зайшов до кабінету перший. Не хотіли його засмучувати», – пригадує Людмила.


На той час Ірина не жила з батьком Льоші Євгеном, але він приділяв йому багато часу, коли його відпускали з військової служби. Із мамою Олексій мандрував Україною, їздив на море та в гори.


«Ірина була дуже хорошою мамою. Завжди думала, як зробити краще для сина», – розповідає Людмила Луцюк.


Олексій Бондар з мамою Іриною. Фото з особистого архіву родини

Незадовго до повномасштабної війни, 6 лютого 2022-го, Олексію Бондару виповнилось сім років. На день народження хлопчик отримав омріяного хом’яка. Рідні згадують, що він опікувався тваринкою як маленькою дитиною.


Після 24 лютого Ірина, Льоша та його бабуся Валентина переїхали з Миколаєва до селища Костянтинівка. У родині думали, що у дачному будинку буде спокійніше, адже поряд немає військових чи інфраструктурних об’єктів. Олексій забрав із собою у приватний будинок і омріяного хом’ячка.


19 березня надвечір у дім, де переховувались родичі, влучила ракета з літака.


«Рідні були у знайомих, повечеряли та вирушили додому. Якби на пів годинки затримались, залишились би живі», – каже Наталія Сидорова.


Олексій Бондар з мамою Іриною. Фото з особистого архіву родини

Ірина, Льоша та Валентина загинули на місці. Від будинку залишились лише яма й гора цегли.


«Першою знайшли мою сестру Валентину. Я одразу сказала, що Льоша буде десь біля неї. Він любив засинати біля бабусі. Перед сном її постійно гладив, казки розповідав. Вони одне в одному душі не чули, так і загинули разом», – розповідає Наталія Сидорова.


Ірину з Льошею поховали в одній домовині у селі Нове біля Очакового. Валентину – у Лепетисі.


«Я Тимофію лише цьогоріч сказала, що його друг загинув. Він заплакав, а потім чомусь промовив: «Ми ж все одно ще побачимось». У нас вдома багато іграшок Льоші. Їх віддали батьки Ірини. Це машинки, конструктори, книжки. Мої діти пограються – і акуратно їх складають. Ці речі, як реліквія – пам'ять про хлопчика Олексія», – говорить Людмила Луцюк.


Олексій Бондар з мамою Іриною. Фото з особистого архіву родини


Любила садити квіти, мріяла стати художницею та перукаркою. 10-річна Настя Столюк з Шибеного, що на Київщині


Любов із Київщини росла в інтернаті. Після того, як дівчині виповнилась 18 років, повернулась до рідного села Шибене. Там побудувала родину разом із чоловіком Миколою.


Настуся Столюк. Фото з особистого архіву родини

Пара не сподівалась на народження дітей, бо Любові поставили діагноз, який, за словами лікарів, свідчив про 99 % безплідності. Жінка тоді казала: «Нащо мені жити, якщо не матиму дітей?».


Та у 24 роки Любов завагітніла. Народила дівчинку Машу. З часом, коли дочка почала дорослішати, стало відомо, що вона має розлади розвитку, прояви аутизму.


У 2011 році Любов завагітніла вдруге. «Коли дізналась, що при надії, я злякалась. Дуже боялась, аби дитина не мала таких проблем зі здоров’ям, як Машуня. Добра знайома мені сказала: «Любо, ти подумай, ти ж не вічна, а Машуні потрібна буде підтримка». Ми залишили дитину», – говорить мама Любов Столюк.


Жінці хотілось хлопчика, але на УЗД сказали, що у пари буде дівчинка.


Настя Столюк народилась 2 грудня 2011 року. Мама змалечку називала її Настусею.


Настуся Столюк. Фото з особистого архіву родини

«Медсестра розповіла, що вже в перший день життя Настуся вела очима за її рухами. Зазвичай дітки у такому віці не дивляться усвідомлено... Дитина рано лягла на животик, рано почала тримати голівку, у чотири місяці ми вже мали чотири зуби. Настуся йшла наперед свого розвитку», – розповідає Любов.


Перший місяць життя маленька сильно плакала, а потім стала спокійнішою, давала мамі вночі виспатись. Коли підросла, дівчинка хвостиком ходила за Любов’ю, допомагала. У три роки вже поралась із мамою на грядках.


«Знайомі бабусі казали: «Така маленька Настя стоїть, а сапка в три рази більша за неї». Але донька вже добре із нею вправлялась», – згадує той час Любов Столюк.


Дівчинка сильно любила тварин, приносила додому кошенят, яких доглядала. Одного разу навіть відмовилась їсти страву з півня, якого зарізали.


Настуся Столюк. Фото з особистого архіву родини

Настуся ходила в садочок. Любила малювати, створювати листівочки.


«Коли їй було 5-6 років, почала вишивати хрестиком. Потім – шити іграшки, вдома є велика колекція іграшок, зроблених з підручних предметів – лялечки, ведмедики, собачки, кішечки в одежі. Завжди любила садити квіти. Казала: «Купіть мені насіння, хочу такі квіти посадити», – розповідає про Настю її двоюрідна сестра Анна.


Дівчинка з нетерпінням чекала на початок навчання у школі. Із радістю пішла у перший клас. Плакала, коли через пандемію почались дистанційні уроки. Серед предметів їй до душі були малювання та математика.


«У класі вчителька казала, що серед школярів була війна через те, хто буде товаришувати із донькою. Я їй пояснювала: «Доню, я вчилась в інтернаті, тому треба дружити з усіма. Що більше друзів, то краще», – говорить Любов Столюк.


Настя із садочкового віку мала найкращу подружку Поліну, яка жила неподалік. Дівчата бачились майже щодня: гуляли і на вулиці, і вдома.


«Настя ставила собі цілі та досягала їх. Пішла моя Полінка на англійську – Настя теж захотіла. Разом подружки ходили на гурток шиття. У школі на всіх святах Настя виступала, танцювала, співала. Вона була перша у цьому», – розповідає мама Поліни Оксана Бондаренко.


Настуся Столюк. Фото з особистого архіву родини

У майбутньому Настя мріяла стати перукаркою та художницею.


Перед повномасштабним вторгненням дівчинка вже вчилась у п’ятому класі. Сама стежила за своїм навчанням, мама лише перевіряла щоденник раз на тиждень та допомагала з окремими темами, якщо донька просила.


«Мамо, а в школу? У мене ж контрольна сьогодні буде», – це слова Насті вранці 24 лютого 2022 року. Мама розбудила доньку та розповіла про початок війни.


«Вона бігала по хаті, метушилась. Я говорила, що ми не будемо панікувати, візьмемо себе в руки. Того дня донька вирізала маленькі паперові квадратики, намалювала сердечка, написала «Все буде добре» і порозклеювала всюди. Я побачила ці папірці після того, як Настуся загинула…», – говорить мама.


Любов із дітьми перебралась до будинку брата. Її дім у Шибеному стояв просто повз трасу, по якій рухалась ворожа техніка. Братова оселя була в середині вулиці.


Настуся Столюк. Фото з особистого архіву родини

«Настя дуже боялась. Ані на секунду від мене не відходила», – згадує мама дівчинки.

Окрім Любові з Машею та Настею, у будинку був брат жінки, його племінник та знайомий. Як тільки всі чули вибухи, спускались у погріб.


1 березня 2022-го близько 18.00 Любов погодувала дітей. Настуся сказала, що наїлася. От і добре, відповіла мама. Далі родичі почули звуки з вулиці – наче петарди, пригадує Любов: «Подумали: хто може запускати петарди у такий час? Кинулись до вікна, а там летять якісь червоні вогні. Ми завжди ховались у погребі, а тут чомусь всі побігли в кімнату».


Дорослі лягли на підлогу, Машу дядько прикрив собою. Настуся ж не лягла, а сіла біля стінки.


«Я почула свист у хаті, аж вуха закрила. Глянула, а уламок пройшов десь за 5 сантиметрів біля газового балона. Подумала, що всім нам кінець», – згадує Любов.


Її брата вразило в голову, він намацау десь поряд рушник, замотав голову і закричав: «У погріб». Вже там Любов помітила, що 10-річна Настуся не побігла слідом за ними.


Настуся Столюк. Фото з особистого архіву родини

«Я тоді поповзом полізла до Насті. Вона так і сиділа біля стіни. Я її за ручку – донька похилилась на мене. Відчула, як щось гаряче по руці потекло. Останній вдих – і все. Я почала кричати, що Настю вбили. Брат вискочив із погребу, затягнув мене за собою», – каже Любов.


Коли обстріл закінчився, дорослі піднялись у будинок. Вбиту дитину переклали з підлоги на диван, накрили тканиною. Брат сказав Любові, що потрібно йти звідси, бо поряд горіли будинки. Жінка боялась, що тіло її доньки щезне у вогні, але брат наполіг. Родичі пішли до знайомих. Старша сестра Маша всю ніч промовляла: «Настя прийде – підемо додому».


«Брат зранку до мене: «Тільки не кричи. Ми привезли Настю». Я підірвалась: «Відкрийте її». Брат говорив, що не слід цього робити, але все одно… Пів голови у дитини не було», – каже мама.


2 березня Настю поховали в піску на землі колишнього колгоспу. 18 березня – на кладовищі, але попереду очікувала ексгумація, адже на той час Шибене було окуповане і провести поховання належним чином не було змоги.


Настуся Столюк. Фото з особистого архіву родини

Потім Любов із Машею повернулись додому.


«Дуже довго себе налаштовувала, що мені потрібно перебиратись додому. Коти наші перші зайшли в хату, зразу вискочили на диван Настуні. Так нявчали. «Де я вам її візьму? Нема вже її», – говорила я їм», – згадує Любов.


На початку травня, вже після ексгумації, дівчинку перепоховали втретє. Нещодавно на могилі Насті Столюк поставили пам’ятник – у формі серця.


«Довго Машуні не могли пояснити, що Насті більше немає. Коли росіяни пішли, ми щодня ходили на цвинтар. Старша донька говорила: «Настя живе на кладовищі». Іноді Машуня підійде до фото загиблої доньки, подивиться та сумно скаже: «Ну Настусенька…».

Подруга Насті, Поліна, важко перенесла втрату.


«Донька постійно їздить на цвинтар. «Мам, я на десять хвилин, скоро буду». Приїжджає велосипедом. «Де ти була?». «У Насті»», – розповідає Оксана Бондаренко.


Могила Настусі Столюк. Фото з особистого архіву родини

Авторка: Наталя Куліді

Comments


bottom of page