«Мами нема, не хочу Бозі». Історія загибелі бойової медикині Олени Созонюк, яку чекає 3-річна донька

8 вересня 2022 року невеличке село Обенижі Рівненської області поринуло у надривні ридання. Кілька сотень людей прийшли до одного з будинків, аби провести в останню путь бойову медикиню 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого Олену Созонюк, яка загинула, рятуючи життя побратимів та посестер на Харківщині.


Вона стала до лав українського війська ще у 2015 році. Тоді жінка прийшла на службу кухарем, але згодом пройшла курси та стала медикинею. 3 вересня 2022 року 28-річна леса загинула у Харківській області.


Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для «Новинарні» Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Шлях до батьківської оселі загиблої було знайти нескладно – дорогу від хати до місця останнього спочинку захисниці встелив різнобарвний килим із квітів.


Заквітчаним шляхом до будинку Олени йшли заплакані жінки у чорних хустинах. Навіть на стомлених очах у її побратимів виблискували сльози – вони оплакували посестру, яка до останнього рятувала воїнів на полі бою. А от себе вберегти не зуміла.


У дворі дому, де минули найбезтурботніші роки дитинства Олени, цього дня було людно. Посеред двору – труна, накрита синьо-жовтим прапором. І гори квітів.


Мама, припадаючи до труни, голосила: “Дитинко моя, ластівочко, донечко-о-о…”. Втішала згорьовану маму сестра-близнючка Олени – Ольга. Жінка живе за тисячі кілометрів від рідних Обенижів, у Туреччині, але запевняє, що весь час відчувала невидимий зв’язок із сестрою. Відчуває його й після смерті.


Під звуки військового оркестру побратими несли дерев’яний хрест, перев’язаний вишитим рушником.


У руках – портрет жінки із волошковими очима, оперезаний чорною стрічкою. На плечах в чоловіків у камуфляжі – заквітчана труна Героїні, вкрита українським стягом. Так вона востаннє «пройшла» рідними стежками: повз школу, церкву, рідні поля.


От прощання добігає кінця. Важкі грудки землі застукали об труну, майже втрачала свідомість мати. Обенижі навіки попрощалися з Оленою. Сиротою залишилась її трирічна донечка Оксана.


Дитинство. Бойова дівчинка

13 листопада 1993 року у сім’ю Віри та Василя Созонюків прийшло подвійне щастя – народились їхні донечки-близнятка Оленка та Оля. Дівчатка були схожими, наче дві краплі води. А от вдачу мали різну.

«У дитинстві ми гралися разом із хлопчиками, з якими жили по сусідству, на одній вулиці. Ляльками бавилися рідко, а от у хованки, квачика чи рогатку – залюбки», – поринаючи у теплі спогади з дитинства, усміхається сестра загиблої медикині Ольга Созонюк.

Розмовляємо у дворі батьківського будинку Олі та Олени. Чорнява Оля присідає на дерев’яну ляду і продовжує розповідь:


«Мама наша працювала швачкою у швейному цеху, але згодом усе розформували, і вона почала вести домашнє господарство. Тато пройшов Афганістан, має групу інвалідності. Матуся розповідала, що після Афгану він повернувся додому в дуже критичному стані – при своєму зрості 170 см він важив 40 кілограмів. Зараз йому надзвичайно важко – Все ходить та повторює: «Я не вірю. То все неправда».


Неквапливо, тримаючи за ручку внучку Оксану, у чорній хустині виходить мама Олени та Ольги.


«Вона (Олена, – ред.) була дуже слухняною у дитинстві… Як я просила щось допомогти на городі, завжди йшла. Не відмовляла ніколи! Натомість Оля завжди щось вигадувала, щоб не йти полоти», – поринаючи в спогади про свою маленьку доню, Віра Созонюк зривається на плач. Кожне слово про Олену дається їй важко.


«У школі Олені краще давалися точні науки, мені – гуманітарні. Часто вона за мене писала домашнє завдання чи контрольну роботу, а я – за неї», – розповідає про учнівські роки сестра Оля.


Прямуємо до сільської школи. Саме її поріг у білих бантиках, тримаючись за руки, вперше переступили в далекому 1999 році сестри-близнючки Созонюки. У шкільному коридорі – тиша. Сьогодні, в день прощання із Оленою, тут не бігають учні. Та й учителі розмовляють напівпошепки. У коридорі – портрет Олени Созонюк та її односельця Дмитра Левчука, який також загинув, захищаючи Україну від російського агресора. Свічки, квіти… Тіло Олени привезли у рідне село зранку 8 вересня. Поки на місцевому кладовищі її ховали, жалобний кортеж вже віз в останній шлях до батьківського дому тіло Дмитра.

«Пам’ятаю, як дівчатка вперше переступили поріг школи 1 вересня 1999 року. Вони прийшли до 1 класу абсолютно однакові, в однакових сукенках. Я розрізняла їх по розташуванню родимочок на щічках», – ділиться спогадами про шкільні роки сестер їхня перша вчителька Валентина Сидорук.


З її слів, Оленка була більш настирливою, завжди досягала того, чого хотіла. А ось Оля – більш спокійною:


«Лєна була більш рухливою, вибагливою. Потребувала більше уваги. Дуже любила, як її хвалили. У молодших класах вони з сестрою були однакові – не відрізнялися ні зовні, ні вдачею. А потім у Оленки почали переважати чоловічі риси характеру. Вона стала більш сильною. І видно було, що ця дитина матиме великі досягнення, бо вона не могла жити спокійно, як усі інші. Дисципліни не порушувала, але й не була тихенькою. Радше – бойовою дівчинкою. Хороша була дитина. Така, якою й мала бути. Дуже важко і боляче говорити про Лєну в минулому часі», – голос вчительки зрадницьки дрижить і зривається на плач.


Йдемо шкільним коридором… Вчителька повертає ключ, відчиняє двері класу:


«Ось тут, за першою партою, сиділи сестрички. Звичайно, нині класи дуже змінилися. У той час вони були не такі. Я спеціально посадила їх за першу парту, щоб розрізняти, бо здалеку не могла розрізнити. Лєна любила малювати і розгадувати загадки. Хотіла брати участь в усьому, любила і співати, і танцювати».


У рідній школі про тоді ще маленьку ученицю початкових класів Оленку Созонюк залишилась лише добра пам’ять і хороші згадки.


«У неї росте дуже гарна дитинка. Колись вона теж прийде до нас у школу, і вчителі бачитимуть у ній відображення мами, і згадуватимуть її тільки хорошими словами», – плаче перша вчителька.

«Я викладав у сестричок біологію. І разом з ними двома їздив у Турійськ на олімпіаду. Вони завжди виборювали призові місця», – розповідає директор школи Анатолій Антосюк, який керує навчальним закладом більш як 30 років.

Освітянин запевняє, що навіть після випускного йому вдалося зберегти із колишньою ученицею теплі й дружні стосунки. (Фото 20, випускний Олени, з особистого архіву родини Созонюків)


“Вже навіть будучи в армії, Олена завжди приходила до мене, про все розповідала. Мріяла, щоб у нас в селі була українська церква. І в травні цього року парафія Хресто-Воздвиженського храму перейшла із МП до ПЦУі”, – зітхає керівник школи.

Пан Анатолій пригадує, що неодноразово намагався переконати ученицю покинути службу у війську і присвятити себе донечці, але захисниця лише посміхалася. І, звісно, відмовляла.

Студентські роки та Революція Гідності

У дитячому віці Олена мріяла працювати у поліції і носити уніформу. Однак, боялась, що за станом здоров’я її у правоохоронні органи не візьмуть (зі слів сестри, у дитинстві Олена часто хворіла на пневмонію, - ред.).


Після випускного дівчина вступила на навчання до Львівського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Обрала професію провідниці, бо дуже любила подорожувати.


Після навчання влаштувалась провідницею у потяг «Ковель – Сімферополь», утім, попрацювавши кілька місяців, потрапила під скорочення. Олена знайшла роботу кухарки у Львові, паралельно заочно навчалася на кафедрі екології Львівського державного університету безпеки життєдіяльності ДСНС України. Дівчина планувала поєднати життя з ДСНС, бо була впевнена – у пожежних структурах більше справедливості і немає корупції.


У листопаді 2013 року сестри вирішили їхати на Майдан.


«На Майдані ми були від початку і до масових кривавих зіткнень. Коли били студентів, під роздачу беркутівців втрапила й Олена. У неї були побої і невеликий струс мозку. Батькам не розповідали про це до останнього, аби менше хвилювалися» , – зізнається співрозмовниця.


“Я ж їх не пускала на Майдан. Але хіба втримаєш? Поставили перед фактом», – пригадує мама дівчат Віра.


Після Революції Олена поринула в роботу і закінчення університету. Намагалась заробити, їздила на заробітки. Всі гроші вкладала в рідний дім. У 2015 році жінца вирішила вступити до лав ЗСУ. Згодом зізналася рідним, що тричі ходила до військкомату, але її все не хотіли брати на службу.


«Олена часто у дитинстві хворіла на пневмонію, тож у медичній карточці мала багато записів. Але за четвертим разом її таки взяли. Так же вона хотіла в армію! Мама спочатку була проти, вважала, що ця професія – не для дівчини, але вона була настільки одержима ідеєю стати військовою, що нікого не послухала й пішла», – розповідає сестра.


До такого рішення доньки мама не поставилася схвально.


«Вона сказала, що вже підписала контракт. Наче відро холодної води вилила на голову. І що зробиш? Кричи – не кричи! Але хіба я її втримала б? Вона у нас така була вперта! Захоче – зробить, як вирішила», – заламує руки жінка.


Спочатку Олена була польовим кухарем у зоні проведення АТО (Донецька та Луганська області). Потім їй дали звання старшого сержанта, після чого жінка пройшла відповідні курси і стала бойовим медиком.



Вона продовжувала контракт тричі. Служила в гарячих точках у зоні проведення АТО, зокрема у місті Рубіжному та селі Кримському Луганської області, Краматорську. Зі слів сестри Ольги, Олена завжди ухилялась від відповіді на запитання, у якому населеному пункті перебуває на службі, вказуючи лише область

17 лютого 2016 року Олену Созонюк нагородили Відзнакою від Президента України “За участь у антитерористичній операції”. За старанність, високі показники під час служби та неабиякий патріотизм бійчиня отримала не один десяток грамот та подяк.


Материнство. Подбай про мою доньку, якщо я загину

У 2018 році Олена завагітніла. Утім батько дитини покинув молоду жінку. Зі слів пані Віри, тато Віталій лише приїздив до маленької Оксанки. Жінка пригадує, як привіз чималого букета Олені, а доньці – великого ведмедя.


«Я й досі показую їй ведмедика від тата. А так більше не приїжджали. А якось, вже як Олена приїхала від початку повномасштабного вторгнення вперше, то казала, що його наприкінці лютого вбили під Одесою. Коротко сказала, що був прильот і що його вже немає серед живих, – зітхає жінка, додавши, що вже тоді їй було боляче, що внучка стала напівсиротою. – Подумалось, що хоч би мама у неї лишилася».


«Вона підписала другий контракт, не знаючи, що вагітна. Рік просиділа у декреті, потім вийшла назад на службу. Оскільки виховувала дитину самотужки, під час служби малечу доглядали дідусь із бабусею», – розповідає однокласниця Олени Ірина Оніщук, з якою жінка тісно спілкувалася протягом останніх трьох років життя.


Олена служила у війську, аж поки чималий животик не почав заважати рухатись.


«Коли вона була вагітна, до останнього перебувала у зоні проведення АТО. Донецька область, Луганська… Вийшла у декрет лише на сьомому місяці. Контракту не розривала», – продовжує розповідати сестра.


8 травня 2019 року Олена Созонюк дочасно народила дівчинку, назвала Оксаною.


«Народила раніше за термін, тому дитина була «під куполом». Ще в пологовому я її гляділа. Спочатку бігла до маленької Оксанки, годувала сумішшю, тоді біжу вже до Оленки, дам їй щось смачненьке», – пригадує непросте материнство доньки мама Віра.


Коли донечці було сім місяців, Олена вирішила знову повернутися на службу, коли Оксанці буде рік. Мама погодилася доглядати дівчинку, якщо донька буде служити поруч, а не на сході.



Попри те, що Олена була військовою і звикла жити за уставом, до дитини була лагідною. Намагалась забезпечити свою дівчинку усім необхідним і навіть більше.


До повномасштабного вторгнення захисниця несла службу в одній із військових частин у місті Володимирі Волинської області.


“Як Оксанці був рік, приїхали її вітати Оленчині побратими. І один мені обмовився, що незабаром їх повезуть у зону бойових дій. Вона не зізнавалася, виходить, побратими здали”, – бідкається пані Віра.


Повномасштабне вторгнення. Після подій на Київщині стала замкнутою


24 лютого 2022 року, коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Олена з побратимами і посестрами перебувала на полігоні на Рівненщині.

“О 4:00 24 лютого вона подзвонила мамі і сказала, що почалася війна. І що їх вивозять кудись. І все. Питання воювати чи ні для неї не стояло. Альона все повторювала, що мусить бути там, де її хлопці. Такий в неї був характер”, – розповідає сестра.

Ольга пригадує, як у травні 2022 року сестра подзвонила до неї і взяла обіцянку попіклуватися про донечку на випадок, якщо з нею щось трапиться. У той час вона відбувала службу на Київщині.


“Вона вже тоді щось відчула. Все казала, що не боїться померти, але дуже боїться, щоб російська армія не прийшла на рідну Волинь”, – провадить Ольга.


Олена неодноразово телефонувала мамі й плакала. Казала, що не може спати ночами, бо на власні очі бачила розстріляні колони автобусів із цивільними на Київщині. А в тих автобусах і автівках були мертві діти…


“Вона намагалась надавати допомогу і військовим, і цивільним. Казала, що збирала тіла діток віку її доньки і тепер не може з цим ні спати, ні жити. Після тих подій на Київщині стала замкнутою”, – втирає сльозу сестра.


Після повномасштабного вторгнення Олена приїздила додому тричі. Казала, що війна геть інша, ніж була з 2014 року.

22 червня 2022 року в пані Віри різко погіршилося самопочуття – тиск піднявся до критичної позначки. Жінку госпіталізували у стаціонар, під’єднали до крапельниці. Але вона почала вмовляти лікаря відпустити її додому.


У лікарні видали довідку, яку мама медикині, пані Віра, надіслала у військову частину. Олену відпустили додому більше, ніж на місяць. Вона пробула з родиною до 1 серпня 2022 року.


“То вже дитина та бідна не відпускала її ні на крок. Я ще подумала: оце ж Оксанка за мамою скучила. Ми жартома називали Олену пан генерал”, – каже пані Віра.




Наша Аліснька – неймовірна жінка і кваліфікований медик

«Ми служили разом з нашою сестричкою Альоночкою з 10 березня 2022 року. У неї був позивний Аліса. Вона навчила мене багатьох речей, давала різні корисні для медиків «підгончики» – ліки, матеріал для перев’язок тощо. Завдяки її професіоналізму у нас всі бійці залишалися максимально живими. Дуже прикро, що така неймовірна жінка загинула за усіх тих, хто на полі бою і в тилу», – розповідає Сергій Бадялов, бойовий медик 14-ї ОМБ імені князя Романа Великого.


Сергій пригадує момент першої зустрічі та знайомства з Оленою. З його слів, це відбулося на початку повномасштабної війни у Миколаївській області.


«Мене до них підпорядкували. Познайомились. Олена сказала, що вона – медик. А я відповів, що також ним буду. Я не знаю, як вона загинула. Точніше, не бачив. На той момент був в іншому секторі. Кажуть, що під час одного з прильотів її уразили уламки. Це сталося в одному з населених пунктів на харківському напрямку. У бою я більш відважної жінки і не бачив. Чи витягувати з поля бою 300-х, чи 200-х. Ми хапаємо ноші, біжимо – і потягнули, і знову побігли», – пригадує він.


З 2019 року служив з Оленою за контрактом її побратим Юрій Сліпко.


«Олена витягнула з поля бою дуже багато поранених хлопців. Врятувала чимало життів. Якби не вона – ці люди були б уже мертвими. Багатьом хлопцям із частини вона була справжнім другом. І ми теж дружили. Чи багато таких жінок у частині? Та там навіть таких мужиків, як вона, нема! Скажу чесно. Це скарб! Вона була дуже сміливою. Не кожен чоловік-військовослужбовець мав таку сміливість. Якщо по рації передавали інформацію, що є 300-й і його потрібно евакуйовувати, вона, не вагаючись, бігла», – пригадує боєць.


Коли мене поранили у Гуляйпільському районі Запорізької області, вона мене своїми руками рятувала. Дірки позаліплювала і заспокоювала: «Все буде добре!» Вона рятувала інших, а себе врятувати не змогла. З нею було цікаво спілкуватися на будь-які теми як із другом: про мирне життя. Про доньку нічого не говорила. Вона ніколи не відмовляла у допомозі. Ця жінка була хорошою товаришкою. Того дня, коли Оленка загинула, я перебував на лікуванні. Нині проходжу реабілітацію», – розповідає механік-водій 14-ї ОМБ Сергій Войтко, якого врятувала Олена.


Загибель. Я хочу вам щось сказати…

Про загибель Олени на Харківщині першою дізналася її близнючка Ольга. 3 вересня 2022 року їй написала посестра військової медикині.


“Найімовірніше, Олена загинула. Був обстріл. Снаряд влучив у бліндаж”, – йшлося у повідомленні. Також дівчина додала, що їй бракує сили повідомити про це матері.

Того ж дня близько 21:00 сестрі написав побратим захисниці й підтвердив, що Олена загинула. Важка місія розповісти батькам про смерть доньки лягла на плечі Ольги, яка на той момент перебувала вдома у Туреччині.


“Що, Лєна загинула?” – з перших хвилин дзвінка материнське серце одразу відчуло біду. Перепитала – і поклала слухавку. Спочатку не повірила, бо ж розмовляла з донькою чотири години до цього.


«Про смерть Олени я дізналася о 21:00 3 вересня. Подзвонила Оля і сказала, що донька загинула. А я ще обурилась тоді, мовляв, що вона таке меле. Я ж о 17-й годині ще з нею переписувалась», – з болем розповідає мати.

«7 вересня о 8:00 мені подзвонили з військкомату і сказали, аби я підійшов до ритуального магазину в Турійську вибрати труну. Я прийшов, вибрали труну, винесли, відкрили вічко. Я поклав туди Оленині речі, які передала мама – сукню, освячене зіллячко тощо. Аж тут почув шум. Піднімаю голову, на даху сидять два білі голуби. І вони сиділи доти, доки ми не почали вантажити труну в авто. А тоді змахнули крильми й полетіли”, – показує світлину із двома голубами на даху Роман Созонюк, дядько Олени.


Олену ховали у закритій труні – під час обстрілу тіло сильно постраждало. Батьки відвідують могилу доньки щодня. Мати плаче, а батько мовчки посидить і йде додому. І все повторює: «Я не вірю, то не вона…»


Трирічна донечка Оксана – маленька мамина копія і за зовнішністю, і за вдачею. Як і матуся, дівчинка дуже бойова. Утім після смерті Олени постійно сумна.

«Моя мама померла. Її вбили росіяни», – каже дитина. Така маленька і вже все розуміє…


Після загибелі неньки дівчинка навідріз відмовляється дивитися мультфільми російською мовою. Про те, що маму вбили росіяни, Оксані розповіла бабуся.

Про те, що мама вже на небі, онучці повідомила бабуся Віра.


Каже, що коли Олена була на війні, бабуся й онучка щовечора молилися за неї. «Йдемо до Бозі за маму молитися», – все просила Оксанка. А тепер каже: «Мами нема, не хочу Бозі. Тепер ми вдвох, Оля і я».


Разом з бабусею та дідусем дівчинка ходить на могилу до мами, цілує її фото і каже, що вона спить.



«А я вже до Оксанки звикла, вона мені наче як власна донечка. І зараз, поки клопочуся документами, відлучусь, а вона вже біжить, цілує, обіймає. Зовсім схожа на маму, її копія. Аби не та Оксана, у мене вже давно дах поїхав би», – додає бабуся дівчинки.

Насамкінець сестра-близнючка зізналася, що відчуває постійний зв’язок із загиблою Оленою:


«Я відчуваю свою сестру постійно. У мене до її загибелі був сон. Я чітко бачила, що їду в Україну, додому, на її похорон. Уві сні бачила навіть колір труни – бордовий. І прапори України. Так і було. Я не знала, якого кольору буде труна, бо цим опікувалася селищна рада. Але вона була таки бордовою».