top of page

«Мало в кого був такий внутрішній стрижень». Історія Юрія Осадчука, який загинув на фронті

Project Manager Юрій Осадчук першого ж дня повномасштабного вторгнення пішов записуватися добровольцем у військкомат. Не захотів бути зв’язківцем і отримав призначення навідником мінометного розрахунку. За дев’ять місяців блискуче проявив себе на службі та мав стати заступником командира. 15 жовтня під час виконання бойового завдання Юрій загинув разом ще з трьома побратимами.

Ми поспілкувалися з родиною, друзями, колегами та побратимами Юрія, щоб розповісти його історію.


Текст створений платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових, у партнерстві з dou.ua. Щоб повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.


Юрій Осадчук

Дитинство та вибір професії

Юрій Осадчук народився у місті Кам’янка-Бузька на Львівщині. Його мама працювала вчителькою математики, а тато – інженером. У Юри завжди було достатньо друзів. Він з дитинства мав добрий характер, не був конфліктним.


«Напевно, це єдина людина, з якою я ні разу в житті не сварилася, – розповідає старша сестра Ольга. – Я могла десь психувати, а брат завжди все залагоджував. Любив ділитися. Якось Юра, як усі діти, ходив колядувати. Повертається, наколядував грошей і такий: «Оль, ти сьогодні йдеш на дискотеку. На, я тобі ставлю!».


Навчання у школі давалося Юрі легко: і точні, і гуманітарні науки. Щоб вивчити вірш, йому було достатньо прочитати його перед уроком.


«Я навіть не бачила, коли Юра вчиться. У нього завжди все виходило легко: швидко зробив – і побіг далі!» – додає Ольга Осадчук.


У 2002 році, коли Юрі було 13, він вступив до фізико-математичного ліцею у Львові, тож батьки вирішили переїхати до обласного центру, до того ж старша донька вже навчалася там в університеті. Спочатку жили учотирьох в невеликій однокімнатній квартирі.


«Якраз тоді ми стали дуже близькими, – ділиться сестра. – Юра завжди приносив музику, підсаджував мене спочатку на Linkin Park, потім на System of а Down. Ми любили дивитися записи з концертів, мріяли: «О то було б круто на такий концерт потрапити!». У нас з Юрою були схожі погляди».


У ліцеї Юрі дуже подобалася історія, він навіть думав продовжувати її вивчати далі. Але після дев’ятого класу 2004 року все-таки вступив до коледжу на спеціальність «Комп’ютерні системи і мережі».


Історія Юри та Іри

Саме у коледжі Юрій познайомився з майбутньою дружиною, вони вчилися у паралельних групах.


«У моїй групі я була єдиною дівчиною, а у його групі було три дівчини, – розповідає Ірина Осадчук. – Я бачила його, але ми не були знайомі. На другому курсі мені треба було виконати контрольну з вищої математики. Я підійшла до дівчат з іншої групи й кажу: «Хто вам допомагав з контрольними?». Вони кажуть: «Там Юра є, звернися до нього». Я його зустріла на сходах, зупиняю: «Слухай, ти можеш допомогти мені з контрольною?». І він взяв у мене цей листок і просто на підвіконні буквально за п’ять хвилин розв’язав задачі з інтегралів».


Наступні кілька років Юра та Іра просто віталися. На четвертому курсі дівчина стала працювати у деканаті на чверть ставки, а хлопець прийшов туди на практику.

«Ніби для того, щоб бути ближче до мене, – додає Ірина. – Юра мені пізніше казав, що він ще на першому курсі мене побачив, і я йому дуже сподобалася. Я йому потім завжди казала, особливо коли у мене був поганий настрій: «Ну, розкажи історію, як ти у мене закохався».


Наприкінці четвертого курсу вони почали зустрічатися – їм було по 17–18 років.


«Тобто все більш-менш свідоме життя ми провели разом: разом росли, дорослішали», – додає Ірина. Юрій вступив до Львівської політехніки на спеціальність «Комп’ютерна інженерія», одночасно вже працював в IT-компанії. Ірина ж після коледжу зрозуміла, що хоче займатися чимось іншим, і вступила до Академії друкарства. За три роки Юра освідчився – пропозицію організував у формі квесту.


«Пам’ятаю, я тоді казала: «Юрко, ти ще такий молодий, 22 роки. Куди одружуватись?» – розказує сестра Ольга. – А він відповів: «Я зробив вибір, він не зміниться, навіщо я буду тягнути?».


Ще у студентські роки Ірина пробувала видавати літературний журнал.


«Я завжди багато сумніваюся в рішеннях. А Юра завжди підбадьорював, казав: «Спробуй, подайся на грант...». Коли ми отримали грант і треба було їздити з презентаціями по Україні, він мене дуже підтримував, хоча грант не все покривав: «Не переживай, якось вирішимо це». Ірина прагнула відкрити своє видавництво. «Це було мрією життя, але вона здавалася такою далекою. І Юра мене підштовхував, але не тиснув: «От спробуй! Нічого страшного не станеться, якщо щось не вийде. Але якщо не спробуєш, то нічого не буде».


У 2016 році Ірина стала співзасновницею і головною редакторкою видавництва Pabulum.

«Я не дуже вірю у долю чи у те, що хтось створений одне для одного, – ділиться сестра Юрія Ольга. – Але Юра та Іра – це такий perfect match. Юра біля Іри був суперщасливий, опікав її, старався максимально забезпечувати, щоб вона собі ні в чому не відмовляла».


З дружиною Ірою. Перше сходження на Говерлу. 2018 рік.

Робота в IT

Юрій рано почав працювати. У 17 років підробляв на футбольному полі – допомагав вкладати дерен між матчами. Потім поїхав на літо у Київ до однокласника, який навчався у КПІ. Вони прокладали у столиці мережі. Також попросив маму познайомити його з системним адміністратором школи, в якій вона працювала. У того були інші роботи, на яких хлопець став йому допомагати.


«Працював за копійки, але казав: «Мені все одно, тому що я досвід лопатою гребу”, – розповідає сестра. – Вони піднімали «серваки», адміністрували на маленьких об’єктах. Потім Юра працював у медінституті, сапортив ІТ-частину під час захисту дисертацій. Ще підробляв кілька днів на тиждень адміном у музеї».


Коли Юрій 2010 року вступив до вишу, його старша сестра вже працювала в ЕРАМ. Щойно там з’явилася вакансія тестувальника, хлопець вирішив податися. «Я казала, що це мій брат, але це ж ІТ, треба було нормально пройти співбесіду. Це тобі не «кум, брат, сват». Пам’ятаю, всім джуніорам тоді спочатку платили по 300 доларів, а Юрі дали 500, тому що у нього вже був бекграунд з адміністрування. І він так тішився, для нього було важливе це визнання».


За шість років у ЕРАМ Юрій працював на двох проєктах. На перший прийшов як Middle Manual QA. На другому почав автомейтити. У 2016-му Юрій перейшов до N-iX на посаду Automation QA, а потім став РМ. Останні роки працював на одному з великих проєктів компанії для віртуального оператора Lebara.


Ярослав Мота, Solutions Architect, Head of Engineering Excellence practices у N-iX, прийшов до компанії в один день з Юрієм Осадчуком.


«Ми сиділи за сусідніми столами. У роботі Юра був дуже чоткий. Ще коли він працював тестувальником, усі знали: якщо він сказав, що щось потестовано, там точно все круто: він сидів стільки, скільки треба, і робив так, як це має бути. Завжди ставив високі стандарти як щодо себе, так і щодо оточення, тож і від людей очікував, що їхня робота буде якісною, не просто «для галочки».


Для Юрія важив розвиток, він ходив на навчальні програми, які пропонували в ЕРАМ, N-iX, був слухачем Львівської бізнес-школи. Коли почав працювати проджект-менеджером, став опікуватися розвитком своєї команди.


«Він до колег ставився як до людей, а не як до «ресурсу», – розповідає Ярослав Мота. – До кожного знаходив підхід, вкладав частину себе. За кілька тижнів перед війною він мене попросив провести його команді неформальну співбесіду, більш розширену, ніж ми робимо в компанії для внутрішнього зростання, щоб я кожного подивився і накидав персональні плани розвитку. Я дуже детально це зробив з купою посилань, книжок тощо. Пам’ятаю, він здивувався: «Блін, я не очікував, що ти так багато часу у це вкладеш!». А я кажу: «Юр, як ти міг думати, що я зроблю неякісно, якщо це для тебе робота?».


Андрій Семчишин, NET Engineer у N-iX, потрапив на стажування до проєкту, на якому працював Юрій, після четвертого курсу вишу.


«У разі невдачі Юра завжди брав удар на себе, навіть коли вона була суто моя. Я в нього багато чого навчився: від правильного ведення робочої комунікації, подачі технічної інформації до стримання своїх нервів».

Під час навчання в LvBS, 2019 рік

Про вміння та характер

Одне з умінь Юрія, про яке говорять і колеги, і рідні, – правильно виставляти особисті кордони. Дружина Ірина згадує ситуацію, яка трапилася на один з Великоднів. Жінка була сама вдома, і до неї постукався безхатько:


«Він пробував мені щось сказати: чи про гроші, чи про їжу. Я злякалася, бо темно в під’їзді, зачинила двері. Тут повертається Юра та питає, хто це був. Коли я розказала, він почав на мене сваритися: «Як ти відчиняєш двері? Це ж невідомо хто!». Але після цього взяв паску, якусь їжу, спустився за цим чоловіком, віддав йому та каже: «Ви, мабуть, голодний? Але не приходьте більше так, не стукайте просто у двері». Тобто він вмів тримати баланс: допомагав іншим, але не робив це собі у мінус».


«На роботі брат ніколи не був конфліктний. Водночас усі відчували межу, що «так Юрі казати вже не можна», тому що він це не проігнорує», – згадує сестра Ольга.


«Юра був дуже прямий: міг навіть послати, якщо щось не подобалося, міг сказати «так не має бути», причому як підлеглому, так і своєму керівнику. І це не сприймали як «акт агресії», а просто як встановлення справедливості», – додає колега Ярослав.


За цю прямоту Юрія любили й замовники. За словами Ярослава Моти, його друг та колега не був сліпим виконавцем, завжди піддавав сумніву те, що робиться, і якщо бачив, що ідея не найкраща, озвучував це, тому від нього було багато інсайтів.


При цьому Юрій вирізнявся скромністю, йому завжди здавалося, що потрібно зробити ще краще, ще довчитися. Дружина Ірина згадує, що про свій проєкт для Lebara чоловік казав, що «там нічого складного». Після загибелі Юрія десятки колег з різних країн написали їй, наскільки він був класним менеджером, а з Лондона надійшла листівка, підписана вручну СЕО Lebara.


З братами Ігорем і Владиславом Петровичами Юрій познайомився ще у студентські роки, вони були близькими друзями.


«Він був найбільш суворим до себе, мав синдром самозванця, як і багато талановитих і розумних людей, – згадує Ігор. – Він ставив під сумнів свої здібності та досягнення, хоча всі навколо говорили тільки позитивне. Водночас завжди хотів розвиватись і самовдосконалюватись, не стояти на місці».


Хобі та відпочинок

Юрій любив читати, завжди питав у дружини поради:


«Він небагато читав у школі, тому йому потім хотілося заповнити ті прогалини. Чоловіку подобалася мотиваційна література, хоча казав, що «вона вся схожа». А ще нон-фікшн і художні твори».


У дитинстві Юра закінчив музичну школу за класом акордеона, у підлітковому віці навчився грати на гітарі та фортепіано. Ірина Осадчук розповідає, що чотири роки тому чоловік побачив на YouTube двох віолончелістів 2 Cello’s – і вирішив опановувати цей інструмент. Знайшов викладача, але потім гримнув карантин. Це не зупинило Юрія, і він став шукати відеоуроки, займався онлайн.


«Він постійно тренувався, грав, – розповідає Ірина. – Психував, коли йому щось не вдавалося – одного разу навіть зламав смичок, бо в нього мусило виходити все з першого разу. Одного разу я почула, як нова викладачка під час онлайн-заняття йому зауважила: «Ви сказали, що тільки починаєте вчитися, але у вас вже так добре виходить». А він: «Ні, не добре, треба ще краще».


У 2019 році Юрій напередодні поїздки до Барселони взявся за вивчення іспанської.


«Він відвідав багато країн і щоразу намагався максимально ознайомитися з місцевої культурою, навіть вчити їхню мову, – коментує друг Ігор. – Любив у будні чи вихідні придумувати щось активне: поїхати в зоопарк, піднятися на Говерлу, покататися на санчатах – усі спогади про цікаві місця та події пов’язані з Юрою».


Подружжя Осадчуків частіше обирало саме активний відпочинок. Наприклад, поїхати на кілька тижнів в Португалію посерфити. Частим компаньйоном у поїздках була домашня улюблениця – собака Пенні, яку вони спонтанно купили з картонного ящика на ринку незабаром після одруження. Це було здійсненням дитячої мрії Іри, яка завжди хотіла собаку.


«Ми багато їздили з Пенні. Коли ми з Юрою вперше вирішили піднятися на Говерлу, взяли її з собою. Трохи переживали, але вона піднялася, напевно, рази три за той час, поки ми самі дісталися вершини», – з усмішкою розповідає Ірина.


З другом Ігорем Петровичем

Був футбольним фанатом і захоплювався бойовими мистецтвами

Для Юрія було важливо розвиватися не тільки розумово, а й фізично. У восьмому класі школи він почав ходити до клубу тайського боксу, і це стало першим серйозним захопленням. Коли Юра потрапив до кола футбольних фанатів, через заняття тайським боксом йому дали прізвисько «Тай». Такий позивний закріпився за ним потім і в ЗСУ.


«Ми познайомилися у 2007 році як фанати ФК «Карпати», – розповідає Антон Максимов, за фахом адвокат у сфері міграційного права. – У нас була «фірма» – так заведено називати фанатське угрупування, одним з лідерів якого був я. Юра був спортивний, підтягнутий, з міцним характером. Потім я поїхав до Києва, але ми підтримували зв’язок, катались разом на виїзди футбольного клубу, проводили спільні тренування».


Юрій Осадчук займався бразильським джиу-джитсу

Коли у 2013 році Антон повернувся до Львова, він заснував Академію бразильського джиу-джитсу та став там головним тренером, і Юрій був одним з перших, хто приєднався до академії.


«У 2014 році ми вперше поїхали на збори до Угорщини. А ще Юра був одним з перших, хто брав участь у змаганнях. Звісно, на любительському рівні. Тобто він був настільки заряджений, що буквально після кількох місяців тренувань уже пішов на чемпіонат України та здобув медаль. Перша його золота медаль була потім на чемпіонаті області в Тернополі».


«Юрі легко давався спорт, – додає дружина. – В один момент він вирішив, що буде бігати. І куди б ми не їхали: в Карпати, Стамбул – він зранку вставав і бігав. Бігав-бігав, а потім каже: «Треба відновити плавання, буду готуватися до запливу через Босфор». Йому хотілося досягати чогось найвищого в обраній сфері. І чоловікові це вдалося. Не знаю, це було завдяки сфокусованості чи природним даним».


Юрію дбав про те, щоб мати добрий вигляд. Коли він працював в ЕРАМ, то започаткував традицію formal Friday – кожної п’ятниці приходив у костюмі.


«Якщо він йшов на роботу пішки, то мав з собою запасну футболку чи білу сорочку, і в офісі переодягався, щоб мати пристойний вигляд», – додає колега Ярослав Мота.


Одне з останніх захоплень Юрія – нішеві парфуми.


«Він приносив в офіс той мільйон своїх парфумів і нас ще з одним колегою реально вчив: «Оце ранкові, це вечірні, це ще якісь», – розповідає Ярослав.


Початок служби

Незадовго до початку повномасштабної війни Юрій пішов на нове навчання. «Юрі було цікаво вивчити Salesforce, і ми якраз проводили курси з цієї технології», – розповідає Владислав Петрович, СТО компанії Noltic.


«Я давно хотів співпрацювати з Юрою, але він дуже переживав, щоб виправдати наші з братом очікування, – додає його брат Ігор, співзасновник компанії. – Юра добре вичитував завдання, навіть знайшов кілька нестикувань. Він не дозволяв мені допомагати, не хотів особливого ставлення. Це мені подобалося в ньому, бо це те, що ми б мали виховувати в усіх українцях. Ми домовлялися, що будемо давати йому практичні завдання після того, як він закінчить курс, щоб не втрачати навички. Юра навіть розглядав кар’єру в цьому напрямку. Але сталась війна, і він зайнявся важливішою справою».


Коли у 2014 році почалася війна, Юрій думав піти на фронт, але вагався:


«Однак зрештою сказав: «Якщо мені прийде повістка, то я піду. Просто щоб ти розуміла», – розказує Ірина. – У 2014 році повістка не прийшла, а вже коли почалися розмови про повномасштабне вторгнення в кінці 2021-го, він мені сказав: «Я цього разу повістку чекати не буду, піду зразу».


У січні минулого року замовники запропонували Юрію виїхати у Краків, але він відмовився.


«Мій чоловік Саша та Іра люблять довше поспати, а ми з Юрком вставали рано, – розповідає сестра Ольга. – І у нас були свої ранкові ритуали. У вихідні їздили в МЕТRO за продуктами, у будні ходили вигулювати псів. Залежно від того, скільки є часу, у нас було «маленьке коло» і «велике коло» – беремо каву і гуляємо з собаками. Пам’ятаю, 23 лютого ми так само гуляли біля Органного залу, і Юра мені казав: «Якщо що, я піду перший». – «Юр, ну ти що!» – «Ні, цього разу мене ніхто не стримає!». Але тоді ми навіть не думали, що щось таки буде».


Уранці 24 лютого Юрій вирушив до військкомату.


«О 12-й він зателефонував зі словами: «Сказали збирати речі і йти». Він встиг до того моменту, коли почалися черги, – коментує дружина. – Юра хотів у «вісімдесятку» – це десантно-штурмова бригада, але оскільки у нього не було військового досвіду, йому відмовили. Потім сказали, що візьмуть у 24-ту піхотну бригаду Короля Данила. Але там теж було забагато людей, тож його залишили у теробороні Львова».


З Павлом, командиром мінометної батареї 62-го батальйону 103-ї бригади ТрО з позивним «Шанхай», Юра познайомився 26 лютого.


«25-го його призначили до підрозділу ІТВ (інформаційно-телекомунікаційний вузол – ред.), бути радистом, зв’язківцем. Але він сказав, що хоче воювати, завдавати ворогу проблем на полі бою, а не займатися проводами, раціями», – розповідає Павло.


Їх поселили до гуртожитку одного з університетів. Перші тижні командування опікувалося суто укомплектуванням.


«Особовий склад нудився – і на цьому ґрунті виникали конфлікти. Деякі, у тому числі Юра, казали: «Чому ми тут сидимо? Там бої, а ми тут дурницями займаємося!».

Коли почалися навчання, Юрій повеселішав.


«Щодо навчання (стрілецька справа, медицина, тактика) він був дуже впертим і наполегливим, – ділиться Павло. – Ніхто не приділяв стільки уваги цьому, як він. Інші йшли відпочивати, а Юра ставив купу запитань, просив подивитися, чи все правильно робить. Ще він допитувався про мій військовий досвід 2014–2015 рр. З того часу ми почали тісніше спілкуватися, Юра погоджувався, що треба спочатку набратися знань, щоб завдавати ворогу якнайбільшої шкоди».


Хоча вони були мінометною батареєю, спершу навчатися не було на чому, тому опановували інші навички: розбиралися з автоматами, артилерійською бусоллю, артилерійським квадрантом. Потім Павлу вдалося через свої зв’язки у військовій академії домовитися про навчання на мінометах.


«У нас були люди, які воювали у 2014–2015 роках, але на той момент минуло вісім років з їхньої служби – вони багато чого забули. І мене здивувало, що Юра, який ніколи не служив в армії, виконував усе швидше і якісніше, ніж вони. Навіть краще, ніж Михайло, його командир і мій друг, з яким я воював, який був професійним мінометником».

Павло поставив Юрія на посаду навідника, бо той швидко та точно рахував, у нього були низькі похибки, а Михайла призначив його командиром.


Через деякий час надійшла інформація, що у 20-х числах квітня вони будуть висуватися на фронт. Постало питання закінчити ремонт, якого дуже потребували машини від волонтерів.


«Юра тоді під’єднав багато своїх друзів, які зібрали нам кошти, – коментує Павло. – Мало хто у нас мав таке коло спілкування, як він, щоб зібрати великі суми за короткий час. Ми все встигли відремонтувати, відсвяткували Великдень і наступного дня вирушили».


У зоні бойових дій

Спочатку вони приїхали у село Парасковіївка, що північніше Бахмута. Батальйон заселився у школу, але навчені гірким досвідом інших підрозділів, що школи руйнують передусім, спали в полі. Там їм нарешті видали міномети.


«Треба було бачити вираз обличчя Юри, – згадує Павло. – Така дитяча радість. Порівнюю її з тим, коли мені велосипеда купили – я з ним спати планував, так не хотів розлучатися. Юра з Михайлом вправлялися з цим мінометом цілодобово, після нічних нарядів скручували його, розкручували, наводили… Хороший мінометний розрахунок, я вважаю, повинен практикуватися принаймні рік до виконання завдань, бо це специфічна зброя. Але Юра з Михайлом перевершили всі сподівання, вони були мінометниками від Бога».


Пізніше вони вдвох їздили на полігон інструкторами, навчали 8-й полк спецназу, всі батальйони своєї бригади, працювали з іноземним легіоном. Буквально за місяць-два Юрія зробили старшим навідником і старшим солдатом.


Третім у розрахунку до Юрія та Михайла поставили Андрія Висоцького. 23 лютого 2022-го він поїхав у справах до Польщі, але коли почалася повномасштабна війна, повернувся, відправив родину за кордон, а сам записався добровольцем, хоча не мав військового досвіду.


«У нашому розрахунку я був і водій, і заряджаючий. Нас мало бути п’ятеро, але коли ми вже приїхали на схід, то зрозуміли, що справляємося втрьох, тож не хотіли наражати зайвих людей на небезпеку. Хоча у нас було два мінометних розрахунки, коли вистачало одного, то ми завжди їздили перші», – розповідає Андрій.


Незабаром після приїзду було перше бойове завдання – поїхати між населеними пунктами Білогорівка та Серебрянка і знищити ворожу понтонну переправу.


«Коли ми туди прибули, розвантажилися, сховали автомобілі, почалися жорсткі обстріли – цілодобові, майже без упину, – згадує командир Павло. – І Юрко підходить до мене і питає: «Чуєш, а то вже війна? Бо якщо це війна, то я закурю цигарку». – «Нащо тобі курити?» – «Якщо то війна, я закурю, а як закінчиться, то кину». Я кажу: «Юрку, то вже війна, можеш курити».


На тому місці вони пробули три доби, одного з бійців ранили, вибиралися звідти під обстрілами.


Невдовзі Юрій освоїв роботу з планшетом, якою займався його командир.


«У нас є такі застосунки для військових, які полегшують вибір позицій, цілей, розрахунків тощо, – розказує Павло. – Планшет знімає головний біль, але потрібно мати досвід і аналітичний склад розуму, щоб з ним працювати. І як ви думаєте, хто у нас вивчив цей планшет? Правильно – Юрко! Я брав Юрку з собою на розвідку, щоб вибрати вогневі позиції. Зазвичай я, коли приїжджав на місце, відбивав точки, орієнтири, зони тощо. А Юра навчився готувати зони, поки ми ще їхали в машині, тож на місці ми лише прив’язували точки і все».


«Я казав «Таю»: «Як доведеться міняти позивні, то твій буде «Академік», – ділиться Андрій. – Чого «Академік»? Тому що Юра був настільки розумною людиною. Я жартував, що він рахує в голові швидше, ніж ми на калькуляторі. Бувало, ліньки зайти у вікіпедію чи гугл щось прочитати – легше було запитати в Юри».


У гостях в “Іноземному Легіоні”. Ліворуч командир Павло, праворуч товариш Метью. Згодом Юра навчав хлопців з легіону стрільбі з міномета

Навіть на фронті опановував мови

Під час служби Юрій не скасовував деякі свої довоєнні заняття. Оплатив у Duo Lingvo преміумдоступ, щоб не пропускати іспанську, коли немає інтернету. Останній показник, який він показував сестрі – 500 днів без пропусків. Командир Павло жив довгий час у Китаї, тож став навчати охочих китайської. Юра зацікавився і додатково став опановувати нову мову через Duo Lingvo. Натомість Павло брав у Юрія уроки програмування:


«Ми знайшли хату, зв’язалися з її власниками й запитали дозволу, чи можна там пожити. Знайшли старий комп’ютер і на ньому кодили у вільний час: я писав код, а Юра мені допомагав. Це було майже кожного вечора, коли не було роботи. Бувало, що мені набридало або я був втомленим, а Юра наполягав, щоб я сідав за комп’ютер. І так ми могли займатися дві, три, чотири години».


Навіть у фронтових умовах Юрій намагався продовжувати стежити за собою, наприклад, користувався одними зі своїх улюблених парфумів. Якось вони поїхали до Краматорська підстригтися у барбершопі.


«Першого стригли Михайла, а ми з Юркою сиділи в кімнаті й чекали. Кажу до нього: «Ану покажи мені, як ти вирубуєш чуваків!». Я за Юру більший, важчий, але він скрутив мене як хлопчика», – сміється Павло.


Юрій щодня намагався спілкуватися з дружиною, сестрою, батьками.

«Він завжди казав: «У мене все люкс, Олька!». Це його стандартна фраза. Я старалася більше випитувати про те, що йому потрібно, чим можна полегшити службу», – згадує сестра.


«Юра багато розповідав про своїх друзів, сім’ю, але ніколи не називав імен. Я знав: «колега», «жінка» і «сестра», – розказує Павло. – Про жінку він завжди говорив з максимальною повагою, змінювався при цьому в обличчі. Розповідав про неї стримано, лаконічно, але з почуттям гордості. Казав, що вона дуже розумна, сильна і в усьому його підтримує. У будь-якій незрозумілій ситуації, коли нам щось потрібно було, Юра дзвонив до сестри. Вона нам все «пробивала».


Як згадують побратими, Юрій допомагав закривати багато матеріальних потреб, «одягнув» половину хлопців.


Відпустка

Восени Юрію мали дати відпустку. Його побратим Андрій теж мав йти, але наступний за чергою.


«У мене дитина якраз йшла у перший клас, і я дуже хотів її повести, тож Юра навіть казав: «Ні, Андрію, я не поїду! Їдь ти, тобі важливіше». Але зрештою відпустили їх обох. Дорогою друзі хотіли заїхати до Києва, щоб пройти співбесіду на переведення до «Азову»: втомилися від паузи без бойової роботи.


«Бо ми прийшли в армію не за зарплатою чи якимись орденами, а щоб виграти війну. А сидіти й нічого не робити – ми так не хотіли», – розповідає Андрій.


Але план відклали. Юрій приїхав до Львова на 10 днів, з дружиною в них була річниця. За ці дні він зустрівся з рідними та найближчими друзями.


«Це була дуже тяжка зустріч, – згадує Ярослав Мота. – Він почав багато курити, дуже схуд. Коли я про це сказав, він відповів: «Там жарко, багато фізичної активності, їсти не дуже є коли...». Ще говорив: «Я не дуже багатьох людей хотів бачити в цій поїздці, бо мені то емоційно тяжко. А з вами... Не знаю, що далі буде на тій війні – раптом щось, хотів би з вами попрощатися». І у мене, і ще одного колеги, який з нами був, аж сльози виступили після цієї фрази».


За час відпустки Юрій навіть встиг з’їздити на короткий відпочинок у Карпати, зокрема зі своїм дворічним похресником, теж Юрою – сином Ігоря Петровича.


«У малого була температура під 39, він впав з ліжка і розбив губу – вся поїздка була в нервах, – згадує Ігор. – Але в Юри був обмежений час, тож ми дуже хотіли провести його разом. Під час поїздки ми говорили, що на війні всяке буває, і він розумів, що є ризик загинути. Ми пообіцяли з братом, що будемо допомагати й підтримувати Іру – це найбільше, за що він переживав».


Коли відпустка уже закінчилася, маленький Юрчик згадав, що не сфотографувався з військовим хрещеним і дуже засмутився.


«Юра дізнався про це і перед самим від’їздом приїхав, щоб просто зробити фото, – розказує Ігор. – Ми тоді й не підозрювали, наскільки пам’ятними для нас будуть ці п’ять хвилин – побачити його. Щоб ощасливити важливу для нього людину, він був готовий скорегувати свої плани. У тому весь Юра».


З похресником Юрою

Загибель

Після повернення з відпустки Юрій дізнався, що його командир Павло йде з армії через хворобу новонародженої дитини. Після його звільнення стати заступником командира мав Юра.


«Вдруге я побачив ту дитячу радість у Юрка, коли нам привезли 120-міліметрові міномети. А третього разу - коли я сказав: «Усе, будеш командувати», – розповідає Павло. – Та радість затьмарила дві попередні. Він дуже тішився, не міг сидіти на місці, ходив, руки тер. Усмішка кілька днів не сходила з обличчя». Питання з переводом до «Азову» відразу відпало.


За час служби Юрій з побратимами неодноразово потрапляли у ризикові ситуації. Біля них падала 120-мм міна, кілька разів горіли всі їхні речі. У десятих числах жовтня вони були на завданні у районі Сватова.


«Наші машини посікло, по нас стріляли, з чого тільки хотіли, – розказує Андрій Висоцький. – Але ми сприймали це з усмішкою. Завжди треба на війні жартувати про що-небудь: якщо будеш серйозний, з глузду з’їдеш. Ми сховалися в одному з підвалів і мали прикривати піхоту. Пробули там два чи три дні. Юра тоді вже виконував обов’язки заступника командира».


Після повернення із завдання Юрій поїхав з командиром шукати нові позиції. Вони знайшли місце, усе відмітили на мапі, познайомилися з аеророзвідниками, які працювали поруч. Вирішили, що Юра візьме хлопців, вони підготують позицію та будуть працювати по команді.


Командир Павло згадує, як проводжав своїх бійців:


«Юра сів у машину, одягнув новий костюм, який йому купила сестра. Я спочатку сказав їм там переночувати, але потім змінив рішення. Юра втішився, переодягнувся в гірший костюм, бо там треба було рити, взув берці й не зашнурував шнурівки, а я кажу: «Юрко, зашнуруй, а то впадеш». А він «Та то хєрня!». Він сів на переднє місце, замкнув двері й шнурівки стирчали з-під дверцят. Я ще кілька раз прокричав: «Та зашнуруй шнурівки!». Він відчинив двері, забрав шнурівки в салон, засміявся зі словами: «Все нормально, не парся». То була остання фраза, яку він мені сказав. Хлопці жартували, сміялися, поїхали з широкими усмішками. Знаєте, в таких ситуаціях, може, шукаєш символізм... Але тоді, коли вони виїхали, я подивився їм в дорогу, хоча ніколи такого не робив. Дивився, доки машина не зникла з поля зору. Коли я Юрку знайшов, у нього так шнурівки й були розв’язані».


На завдання вони поїхали вп’ятьох, серед них був і Андрій Висоцький:


«Дорогою ми сміялися і говорили, що будемо далі робити. Коли приїхали, мали стати на інше місце, але там була аеророзвідка.. Юра сказав проїхати трохи далі й зупинитися. І в той момент ми підірвалися. Я сидів за кермом, Юра праворуч від мене. Я не знаю, коли отямився. Попробував вилізти – не зміг, почав кричати. Біль був страшний. Коли мене витягнули дронщики, стали питати за процедурою, хто я є. Я їм відповів і запитав, як мої хлопці, бо машина була розірвана навпіл і нікого біля себе я не бачив. Вони відповіли, що «чорнявий» – «200», а інші тяжкі». Відверто, я в той момент нічого не відчував – просто боровся за життя. За «чорнявого» я зрозумів, що говорили про Мішу, який сидів позаду. Я був впевнений, що інші хлопці важко поранені, але живі. Коли мене евакуювали, то спочатку прооперували у Куп’янську, потім перевезли у Харків. І коли в реанімації я отямився, то знову запитав, як хлопці. Мені повідомили, що якби вони вижили, то їх би привезли сюди».


Командир Павло згадує, що йому зателефонували аеророзвідники й сказали, що його бійці підірвалися на міні.


«Коли я приїхав, то побачив, що вони припаркували автомобіль чітко там, де ми це робили перед тим. Люди, які допомагали їх забирати, казали, що це місце було накатане, вони там розверталися. І збоку постійно були розвідники, які там паркувалися тиждень. Я не знаю, що це було… Можливо, снаряд на кількість циклів… Першого я побачив водія Андрія – він був живий. Зліва на боку лежав Юрко, у нього були розплющені очі. Я встав на коліна перед ним, кажу: «Вставай!», почав йому давати ляпасів. Бачу, що він не реагує. Мене забрав медик: «Зачекай, зараз надамо йому допомогу». До Юри підійшло кілька осіб і почали вставляти йому трубку – я думав, що все ще буде нормально».


Травми Юрія Осадчука виявилися несумісними з життям. Він загинув 15 жовтня 2022 року. З п’ятьох людей у машині вижив лише Андрій.


Похорон

17 жовтня про загибель чоловіка сповістили Ірину:


«У Львові міська рада дуже злагоджено працює в цьому плані, ми практично не займалися питаннями поховання. Інакше це було б дуже непросто: я не пам’ятаю більшість з тих тижнів, не уявляю, що можна вирішувати в цей момент. Єдине, що – я запитала у морзі, чи можна щось дати, мені дозволили. І я передала під військову форму вишиванку, яку вишила Юрі перед одруженням».


На поховання Юрія Осадчука приїхали багато людей з усієї країни та з-за кордону. Були колеги, друзі, побратими, товариші з-поміж футбольних фанатів, навіть працівники з кав’ярні, де він зазвичай купував каву… Тренер приніс фіолетовий пояс з джиу-джитсу, яким нагородив Юрія посмертно. Центр міста завмер, коли колона їхала від церкви до кладовища.


Для Юрія був дуже важливий рух уперед. Уже після його смерті Ірина знайшла нотатки, де він писав про страх досягти своєї межі, зрозуміти, що це вона, та зупинитися. А ще писав, що погано помирати, знаючи, що не спробував її досягнути. Такого про самого Юрія не може сказати ніхто.


Зараз мрії та цілі Юрія продовжують своє життя у діях його близьких. Так, кілька років тому Юрій дізнався, що в УКУ є можливість оплатити стипендію для одного зі студентів. Він загорівся ідеєю, бо це не було схоже на благодійність, коли просто даєш «гроші, щоб «відкупитися». Йому було важливо допомогти іншій людині в її розвитку. Цю гарну ідею зараз збираються втілити у життя дружина та друзі Юрія – вони хочуть зробити іменну стипендію пам’яті героя.


Спогади

Ігор Петрович, друг:

«Юру дуже любив і любить його похресник. Попри то, що Юра воював, він мав час купувати подарунки малому. Юра загинув буквально за тиждень до дня народження мого сина, і вже подарунок, який він купив, вручила Іра – і він дорожить останнім дарунком хрещеного. Юра лишив такий слід у похреснику, що він регулярно малює йому малюночки, просить, щоб ми їздили до Юри на Марсове поле.

Таких людей, як Юра, мало, я б сказав одиниці. Він ніколи не засуджував, підтримував. Любив життя та старався робити його яскравим, любив досліджувати світ. Він був доброю, відвертою і справедливою людиною».


Андрій Висоцький, побратим:

«Юра був дуже сміливим, справжній друг і справжній воїн. Він був дуже працьовитий, бо війна не є такою, як нам її показують на YouTube – ти 90% часу копаєш, а 10% – воюєш. Юра красивий, спортивний і розумний. Коли він щось пообіцяв, то зробить, навіть якщо йому це не вигідно, все одно дотримає слово. Я завжди ставив його в приклад: людина, яка твердо стояла на ногах, мала роботу, прекрасну сім’ю, можливості виїхати, не виїхала і пішла воювати».


Павло «Шанхай», командир:

«Я його знав лише вісім місяців, але ми з ним жили в одній хаті, їли з однієї тарілки, спали в одному окопі. Я його полюбив як людину, як друга, мені сильно його бракує. Я багато чого в нього навчився, зокрема незламності духу. Його запал, впертість у житті – хотілося б бути на нього схожим… Мало хто має такий стрижень у собі».


Авторка: Елеонора Бурдіна

Comments


bottom of page