Зранку 10 жовтня 2022 року під час ракетного обстрілу Києва російськими окупантами загинула лікарка «Охматдиту» Оксана Леонтьєва, яка багато років рятувала дітей із раком крові. В той момент вона саме їхала на роботу – поспішала до своїх пацієнтів.
Фільм створено платформою пам'яті Меморіал. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Оксана працювала лікаркою-гематологом у відділенні трансплантації кісткового мозку дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит». Була справжнім професіоналом, опорою для пацієнтів і колег. Самовіддана і відповідальна. Багато людей жартома називали її «королевою амбулансу», адже в неї була велика кількість пацієнтів, лікуванням яких вона займалася переважно сама.
«Оксана була ще відповідальна за лікування важких хронічних форм реакції трансплантації проти господаря. Це робота вкрай важка, вкрай кропітка і на дуже тривалу дистанцію. Лікування пацієнта – мінімум рік, два роки. І цією кагортою пацієнтів вона займалася, бо мала найбільший досвід з усіх лікарів», – каже завідувач відділення трансплантації кісткового мозку «Охматдиту» Олександр Лисиця.
«Якби не Оксана Григорівна, то мені важче було б працювати з дітьми. А завдяки їй я зрозуміла, як це можна зробити. І я не боюся працювати з дітьми. З дітьми, які хворіють на онкологічні захворювання», – ділиться колега Олена Нестеренко.
На багатьох фото із лікарні можна впізнати Оксану. Зокрема, вона була у команді фахівців, які торік робили пересадку кісткового мозку від маленького хлопчика його батьку.
«У мене почалася реакція відторгнення трансплантата – клітини пересадженого кісткового мозку дитини атакували мій організм. І що мене здивувало? Щоранку Оксана Григорівна мені дзвонила. Щоранку я мав розповісти про своє самопочуття. Я розумію, я не один пацієнт, доктор один, а у нього багато пацієнтів, і для кожного потрібно приділити час, за кожним потрібно стежити. Тому що ми після трансплантації, як діти. Для нас це – незвіданий світ: зважування їжі, вилазить те, починає боліти те. Оксана Григорівна – великий молодець, звичайно», – розповідає пацієнт Олексій. У 2022-му чоловікові пересадили стовбурові клітини від його 5-річного сина Макара в лікарні «Охматдит» – після початку повномасштабного вторгнення двері найбільшого українського дитячого шпиталю відкрили для всіх пацієнтів, незалежно від віку.
Кожна виписка з відділення трансплантації супроводжувалася цікавим дійством: якщо дитина мала якусь мрію, то лікарі намагалися її реалізувати.
«Збирати список подарунків – то вже була справа Оксани Григорівни. В батьків запитати, що саме хочуть діти, познаходити ці подарунки», – ділиться колега Ганна Брудна.
10 жовтня 2022 року Оксана відвела сина Григорія в дитячий садок, а сама поїхала на роботу. Коли стояла на світлофорі на перехресті вулиці Володимирської і бульвару Тараса Шевченка в центрі Києва, туди влучила російська ракета. Машина Оксани згоріла вщент, а молода лікарка загинула…
«Я знав, що Оксана завжди тією дорогою їде на роботу. Це – єдиний маршрут, яким можна було їхати. Я їй почав дзвонити, відповіді не було. Я поїхав на місце вибуху. Розумів, що Оксани нема. Єдине у мене було питання –де дитина. Сказали, що заднє сидіння згоріло, визначити, що там було, неможливо. Десь за годину я дізнався, що дитина в садку. Напевно, то була одна з найважчих годин у моєму житті», – згадує Григорій Олександрович, батько Оксани.
Понад рік тому Оксана поховала чоловіка. Її 5-річний син Гриша став сиротою. Тепер його виховують дідусь з бабусею.
«Гриші ми сказали на другий день після похорону. Сказали, що маму вбила ракета. І потім питання таке було: «А вона встигла дітей полікувати?» – ділиться Григорій Олександрович.
Через якийсь час маленький Гриша питав у бабусі: коли закінчиться війна?
«Йому чомусь здавалося, що коли закінчиться війна, то всі повернуться з фронту. І він гадав, що мама теж повернеться. Потім ми сказали, що той, хто помер, – не повертається. Зараз він вважає, що мама і тато дивляться на нього з неба», – розповідає Неля Маратівна, матір Оксани.
Зараз хлопчик разом із дідусем і бабусею живе у квартирі, де мешкав разом із мамою. Рідні кажуть, що все з міркувань комфорту самої дитини, адже Гриша дуже любить це помешкання, знає, де лежить кожна річ. До того ж зовсім близько – дитячий садок.
«Не вийшло зі спокійною старістю. Ну нічого, з ним теж молодієш. Все одно ми – не батьки, це ми вважаємо, що виконуємо їхню роль. Насправді він нас не бачить батьками. У нього є тато та мама, які пішли, які тепер на небі, його ангели. А ми – дідусь із бабусею, які з ним живемо», – ділиться Григорій Олександрович.
Авторка: Олена Жилун