Копачі. «Путіну би мою лопату!»

Юрію Сорокотягіну – трохи більше за 60. Він худорлявий, мовчазний і дуже багато курить. Навіть зараз, коли збирає останки чоловіка, якого знайшли у лісі біля села Мала Рогань, під Харковом. Юрій, як і його брат Володимир, став ексгуматором не по своїй волі – до цього змусила війна. Брати їздять чи не всією Харківщиною і допомагають правоохоронцям з вилученням тіл – із землі, колодязів, погребів… Я провела один робочий день із братами Сорокотягіними.


Текст підготовлено платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для «Дзеркала тижня». Аби повідомити дані про втрати України заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Руки з мозолями, в очах — втома


Юрій і Володимир дуже схожі. Обидва худі. Мають натруджені руки із мозолями від тримача лопати. Та, мабуть, найбільше їх ріднить погляд: про такий кажуть – мудрий і потомлений, хоча мені хочеться його назвати «битим». Навіть коли чоловіки сміються, жартують – цей погляд незмінний.

Юрій та Володимир Сорокотягіни


Ми з братами знайомимось у їхньому рідному селі – Мала Рогань, що розташоване на схід від Харкова. Мала Рогань близько місяця перебувала в окупації. А коли ЗСУ відігнали росіян із низки районів Харківщини, там, як і в інших деокупованих селах, почали виявляти тіла…


П’ять загиблих на своєму городі знайшов одного дня і Юрій.


«Пам’ятаю, прийшов туди, дивлюсь – якесь колесо згоріле, дошки валяються. Думаю: звідки в мене на городі таке? Почав копати. Труп. Покликали з братом експертів – п’ять тіл виявили. З того часу ми і допомагаємо з ексгумацією», – каже Юрій.


Тіла, які Юрій виявив на своєму городі, – це були російські солдати, їх свої ж скинули тут і підпалили, коли ЗСУ проганяли окупантів з Малої Рогані.


Юрій бере одну лопату, Володимир – другу, кидають в авто. Їдемо до лісосмуги на околиці Малої Рогані. Там уже працюють слідчі поліції і прокуратури. Напередодні лісоруби знайшли серед дерев людські останки. Експерти вважають, що це місцевий мешканець, якого вбили військові Росії під час окупації села.


Зазвичай, кажуть брати, вони копають голіруч, це триває близько двох годин. Рукавички одягають, коли безпосередньо контактують із останками. Маски чоловіки не використовують. Кажуть, що від трупного запаху це не рятує, а решти вони не бояться.


«Якось в одній могилі було 10 тіл…»


Приїжджаємо до лісу. Цього разу лопати чоловікам не знадобляться. Убитого кинули просто на землі. Зберігся і добре проглядається одяг, схожий на форму охоронця. Від тіла залишився сам кістяк, частини черепа немає, як – і деяких кісток рук. Їх Юрій та Володимир знаходять у процесі роботи – виявилось, руки вбитого були зв’язані стяжками та скотчем за спиною.


Останки загиблого братам слід буде завантажити в авто й доставити у морг. Та поки що у Юрія і Володимира перерва – наразі на місці, де знайшли тіло, працюють правоохоронці.


Чоловіки мовчать. Я наважуюсь порушити тишу запитаннями про їхню роботу.


– Спочатку було дуже важко. Зараз – звичка, – відповів Юрій.


– Робота – це п***дець, – тихо сказав Володимир.

Ексгумація останків невідомого чоловіка на околиці села Мала Рогань


Виявилося, що брати й раніше стикалися з людським горем – у похоронній сфері обоє працюють 20 років. Коли були молодші, копали могили й опускали в землю труни. Далі робити це стало фізично важко, брати здебільшого готували тіла до поховання: мили, одягали. Але те, що роблять, зараз, кажуть, мабуть, найважча праця за все життя.


«Деколи доводиться руками витягати рештки, які вже у процесі розкладання. Це не так, як просто поховання: труна, яма. Не кожен так зможе... Важко, дуже. Ми з братом розуміємо, що маємо допомагати в цій війні – хай навіть так. Воювати я в свої 60 не зможу. Але мабуть, і не кожен солдат зміг би виконати мою роботу», – каже Юрій.


Одна із найважчих ексгумацій для братів була у рідній Малій Рогані. Викопували фрагменти тіла убитого з городу – просто біля його батьківського дому. Це був волонтер. Він віз ліки і продукти з Харкова до окупованого села. Автівку росіяни розстріляли з танка. Батьки шукали частини тіла сина в спаленій машині… Могилу розкопували під голосний плач матері.

Ексгумація та слідчі дії щодо вбитого росіянами волонтера з Малої Рогані


«У Момотовому (селище в Харківському районі, яке ЗСУ звільнили від окупації наприкінці квітня. – ред.) там взагалі 10 людей в одній ямі, обтягнутій проволокою, знайшли. Нам тоді правоохоронці допомагали – ми вдвох не змогли би дістати…» – каже Юрій.


Брати пригадують також ексгумацію в селі Коропи Харківського району. Викопували з городу чоловіка. Він загинув, коли росіяни з артилерії обстріляли людей, які були в черзі за гуманітарною допомогою. Сусіди знайшли для чоловіка труну, щоби не ховати просто загорнутим у тканину. Хрест посеред городу стояв кілька місяців. Поки тіло викопували, у дворі були і мати, і бабуся загиблого. Та вони не мали сил опізнати тіло.


Правоохоронці довго для цього шукали знайомих у селі. Юрій тоді, як і зараз, зовні здавався спокійним, лише раз крізь зуби проричав: «Путіну би мою лопату!»

Ексгумація вбитого чоловіка у селі Коропи

Мати і бабуся під час ексгумації вбитого у селі Коропи


– Скількох загиблих ви з братом викопали? – питаю.


– Після 50 ми перестали рахувати, – відповідає Юрій.


«Найважче – бачити згорьованих родичів»


Нещодавно до братів приєднався помічник. Валерій – із сусідньої до Малої Рогані Вільхівки. Прізвище не називає, жартує, місцеві і так його знають, а більше слави не потрібно. Чоловік із родиною вирвався з окупації після 40 днів, прожитих у погребі. Повернувся на малу батьківщину після звільнення села. Каже: сім років він працює у сфері ритуальних послуг, але, що доведеться відкопувати з могил сусідів, такого просто не міг уявити.

Валерій. Ексгумація решток невідомого чоловіка на околиці селі Мала Рогань


«На кладовищі у нас хлопця вбили… Просто на кладовищі. Недавно його ексгумували. Цей хлопець, він – дочки однокласник. Жінку теж там вбило. Я добре її знав», – розповідає Валерій.


Цю історію досі обговорюють на Харківщині. Навесні через російський обстріл у Вільхівці загинула жінка. І хоча було небезпечно виходити на кладовище, сусіди все ж вирішили поховати її там, а не на городі. Коли копали яму – росіяни обстріляли цвинтар касетними снарядами. Одного з чоловіків вбило на місці. Іншого важко поранило. Багатьох посікло оксолками... Ті, хто не мав важких травм, закидали землею могилу. Щойно вбитого поклали в одній із вирв…

Незасипані могили у Вільхівці


Валерія не раз запитують, як витримує трупний запах, неприємний вигляд людських решток. Він каже, що це не найгірше в роботі. Найважче – бачити згорьованих родичів.


«Чому я роблю це? А що ж робити? Один одному треба допомагати, йде війна», – каже він.


Про зарплату ексгуматори розповідають неохоче, кажуть, що заробляють «стандартно, без доплат». Виїжджають чоловіки на роботу, коли покличуть, буває – раз на тиждень, буває частіше.


«Мене якось спитали, чи сниться мені оце все, тіла…»


Юрій і Володимир загорнули останки знайденого в лісі загиблого. Валерій поспішає відкрити машину, куди їх слід обережно повантажити. Наступна зупинка чоловіків – морг у Харкові, там тіло передадуть криміналістам. А далі ексгуматори поїдуть додому. Юрій і Володимир кажуть, що обговорювати робочий день не будуть – ні між собою, ні з родичами.

Чоловіки вантажать останки загиблого


«Буває так повернешся додому, сто грам бахнеш і все. Дружина питає: вас годували? А я і їсти не хочу. Воно не хочеться якось нічого… Знаєш, мене якось питали, чи мені не сниться оце все, тіла… Ні, я сплю зовсім без сновидінь», – каже Юрій перед нашим прощанням.


Ганна Черненко