top of page

«Коли я побачила ті завали, надії не залишилось». Історії українських дітей, яких убила Росія

499 дітей вбила Росія на території України після 24 лютого 2022 року. Такі дані відомі на ранок 2 серпня 2023. У цьому тексті ми розповідаємо історії чотирьох загиблих неповнолітніх українців – із Дніпропетровщини, Київщини, Запоріжжя та Донеччини.


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


«Серед своїх друзів був, як серцевина». 17-річний Андрій Рихель із Дніпропетровщини

Андрій Рихель з мамою Тетяною. Фото з особистого архіву родини

Тетяна та Степан зі села Вільне Криворізького району на Дніпропетровщині зустрічалися з 2000 року. У 2003 в них народився син В’ячеслав. Через ще три роки – 31 травня 2006 – на світ з’явився Андрій.


«Вагітність минала легко. Загалом думали, що народиться дівчинка, але все ж ми мали стати батьками для хлопчика», – каже Тетяна Рихель.


Мама згадує, що маленький Андрійко ріс сентиментальним, непокоївся, як щось траплялось із тваринами. «А коли я співала пісню «Малесенькі долоньки», плакав», – пригадує Тетяна.

Андрій Рихель. Фото з особистого архіву родини

Андрій захоплювався футболом, займався греко-римською боротьбою та любив риболовлю. Дідусь Олександр Жугін пригадує, що онук був серйозним, не схожим на інших дітей його віку, які люблять бешкетувати, стрибати, бігати.


«Андрій натомість лежав у себе, читав чи щось на комп’ютері дивився», – пригадує Олександр.


Попри те, у хлопця було багато друзів – і серед однолітків, і серед старших дітей.


«Ми дружили з самого садочку – велика компанія хлопців та дівчат. Андрій був такий добрий і привітний. Завжди робив так, щоби люди навколо почувалися затишно», – згадує подруга хлопця, Аріна.


Андрій Рихель учився в класі, де було 11 учнів. Перша вчителька Ольга Кравець згадує його стриманим і поміркованим.


«Пам’ятаю, він був маленьким, а очі – великі та блакитні. Цю дитину я знала змалку, ще його маму навіть вчила трохи. Андрій був сумлінним і відповідальним. Та разом з тим – ініціативним і винахідливим. Мав добре та співчутливе серце», – розповідає Ольга.


Андрій Рихель охоче брав на себе обов’язки ведучого свят. Легко запам’ятовував великі обсяги текстів та міг їх гарно представити.


«Якось у третьому класі був урок, присвячений Лесі Українці. Потрібно було вставити пропущені частинки вірша «Вишеньки-черешеньки», з яким ми знайомились ще у першому класі. Андрій першим підняв руку та почав розповідати всі рядки, я йому лиш ледь-ледь підказувала», – згадує Ольга Кравець.

Андрій Рихель з мамою Тетяною. Фото з особистого архіву родини

У середній школі Андрію подобались біологія та хімія. Навчався він добре. А вдома допомагав по господарству.


«Міг їсти приготувати. Любив робити такі невеличкі сюрпризи на кухні. Якось презентував торт, іншого разу – сирні кульки, які я ніколи не готувала і не знаю навіть, як вони робляться. Рецепти брав з інтернету», – каже Тетяна Рихель.


У 10 клас Андрій вже пішов у криворізький ліцей, їздив на навчання у місто.


Невдовзі у родині Рихелів з’явився третій син – Іллюша. Андрій зрадів молодшому братові, охоче грався з ним. У вільний час брав підробітки, а на зароблене купував ті речі, які хотілось, або допомагав батькам.


«Хотів заробляти гроші, щоб бути незалежним. Син міг додати кошти на оплату житла чи купівлю продуктів», – розповідає мама хлопчика.

Андрій Рихель. Фото з особистого архіву родини

Подруга Андрія Аріна каже, що хлопець любив робити їй подарунки до свят – разом із друзями дарував квіти, парфуми, кульки.


«А якось ми посварились. Виходжу з маршрутки, Андрій сидить – із коробкою цукерок та квітами. Підходить до мене: «Арішо, ну пробач, я не хотів тебе образити». Я нічого не сказала, пішла додому. Він стояв на вулиці, чекав, поки вийду. Я вийшла і ми помирились», – розповідає Аріна.


У 2023 році Андрій закінчував ліцей у Кривому Розі. Думав, куди вступати далі.

На початку літа влаштувався на склад бутильованої води. Працював разом зі старшими друзями – Антоном Бабічем і Владиславом Кузнєцовим.


«Коли пішов туди перший день, сказав, що потрібно допомогти другові. Правди не говорив, бо знав, що я буду проти. Щоби його взяли працювати, казав, що вже має 18 років. Син виглядав дорослішим за свій вік. Чоловік говорив: «Тань, давай не будемо дозволяти йому працювати». Я відповіла, що син злитиметься на нас через те, що ми забираємо в нього цю можливість. Зараз думаю – хай би він позлився…», – говорить мама Тетяна.

Андрій Рихель з молодшим братом Іллею. Фото з особистого архіву родини

Хлопці працювали в нічну зміну. Їхали ввечері до Кривого Рогу, там вантажили воду. Повертались додому зранку – після закінчення комендантської години. Андрій тихенько заходив у дім, щоб не розбудити маму та маленького Іллю.


Про роботу хлопець казав так: «Там всі мої друзі. Ми всю ніч не працюємо, завантажили воду й граємо далі в карти».


Воду, яку вантажили хлопці, розвозили в усі куточки України, зокрема й у Херсонську область для постраждалих внаслідок підриву Каховської ГЕС.


Попрацювати Андрій Рихель встиг близько двох тижнів. Разом із друзями очікував на першу зарплату. Однак проти ночі 13 червня 2023 року російська армія обстріляла Україну. Кілька ракет прилетіло у Кривий Ріг. Удар припав на підприємство, де працював Андрій.

Андрій Рихель. Фото з особистого архіву родини

«Я і так не спала до обстрілу. Дитина мала… Перед цим Іллюша дуже нервував. Кричав, вигинався. Я не могла зрозуміти, що з ним. Потім – вибухи. А десь о 3:20 подзвонила кума. Її син працював теж на підприємстві. Вона сказала, що прилетіла ракета і наших дітей не можуть знайти», – говорить Тетяна Рихель.


Чоловік Степан та старший син В’ячеслав поїхали на місце прильоту. Вони побачили, що від підприємства залишилась лише рівнина з купою сміття.


«Я сиділа вдома, чекала, поки буде якась інформація. Дивилась на двері, уявляла, що Андрій зайде – лише подряпаний. Десь ручка, ніжка покалічені, але цілий. Мріяла, аби він сказав: «Так, ми заховались», – говорить Тетяна Рихель.


Мама Андрія не змогла сидіти вдома. Маленького Іллюшу залишила на хрещену і поїхала на місце прильоту.

Наслідки обстрілів Кривого Рогу. Фото: ОВА

«Коли я побачила ті завали, надії не залишилось… Пізніше у натовпі почула, як говорили, що дістали хлопчика: сірі штани, кофта, на руці червона стрічечка-ниточка, обличчя не розпізнати. Я зрозуміла, що це мій Андрій», – каже мама.


Впізнавав 17-річного сина батько Степан. Маму до тіла хлопця не пустили.


Також із-під завалів дістали двох друзів Андрія – жителів села Вільне. Загалом від тієї нічної атаки на Кривий Ріг загинули 13 людей, 17-річний Андрій – наймолодший.

Поховали юнака у Вільному 15 червня.


«Онук серед своїх друзів був, як серцевина. Веселий, рожевощокий, ясноокий. На похорон всі друзі прийшли, попадали на коліна біля домовини. Дві години вони там ридали. Відійдуть – знову підійдуть і плачуть», – згадує дідусь Андрія Рихеля.

Андрій Рихель з молодшим братиком – остання світлина. Фото з особистого архіву родини

На 9 днів за Андрієм ворог знову обстріляв Криворіжжя. Проти ночі 22 червня ракета впала в рідному селі хлопця. За 200 метрів від будинку Рихелів.


«Ця ракета впала на дорогу. Зруйнувались будинки – понад десять. Ми сиділи у підвалі. Тоді я подумала: «Мабуть, це наші хлопчики нас захистили», – згадує Тетяна Рихель.

Після трагедії однокласники хлопця присвятили йому свій випускний вальс.


Його цікавило все, що пов’язане з кулінарією. 17-річний Роман Таран із Київщини

Роман Таран. Фото з особистого архіву родини

Роман був середнім сином у сім’ї Анни. Жінка разом із трьома хлопчиками проживала у селі Шандра на Київщині.


«Роман ріс дуже спокійним, надзвичайно поступливим», – говорить подруга мами Яна Хоменко.


Найпалкішим захопленням хлопця після дорослішання стала кулінарія.


Сусіди кликали Романа, коли потрібно було приготувати страви для різноманітних заходів, адже він залюбки міг допомогти з м’ясом, котлетами, картоплею і солодощами.

Після дев’ятого класу юнак вступив до професійного ліцею у Ржищеві, де познайомився зі Святославом. Із ним товаришував та навчався в одній групі.

Роман Таран. Фото з особистого архіву родини

«Через те, що в групі були самі дівчата та лише двоє хлопців (Ромчик і Святослав), друзі поселились в одній кімнаті», – розповідає мама Романа, Анна.


«Готували разом, всі продукти ділили на двох. Не було такого, що хтось їсть своє, а інший своє», – розповів Святослав.


Коли інші студенти купували для себе напівфабрикати, Святослав і Роман готували м’ясо, пасти, соуси самотужки. В один одного навчались кулінарним фішкам.


«Роман показав мені, як правильно маринувати м’ясо, як його смажити, щоби не було жорстке. Обмінювались рецептами», – згадує друг.


Романа цікавило все, що пов’язане з кулінарією. У майбутньому він хотів поїхати за кордон та працювати у ресторані.

Роман Таран (справа) з другом Святославом під час навчання. Фото з особистого архіву друга

«Недалеко від гуртожитку було джерело, на яке ми ходили набирати воду. Під час цього спілкувались про все на світі. Роман – єдина людина, з якою я довго міг говорити та мені це не набридало. Ми говорили про кар’єру. Він дуже любив машини, мріяв мати власну», – розповідає Святослав.


Після початку повномасштабної війни студентів ліцею відпустили по домівках, почався період дистанційного навчання.


«Ми списувались, як у кого справи. Все було добре», – пригадує Святослав.

Роман Таран (зліва) з другом Святославом. Фото з особистого архіву друга

Коли ліцей розпочав очне навчання, хлопці повернулись до Ржищева. Влітку 2023 року планували поїхати за кордон.


У ніч на 22 березня хлопці були в гуртожитку. Вже готувались спати, як почалася тривога. Російська армія запустила кілька ударних безпілотників. Святослав та Роман стали будити дівчат, щоби ті спустилися в укриття. Там просиділи півтори години, випили чаю та вирішили лягти спати в укритті, готували матраци.


Пролунав перший вибух. Далі – другий. «Після цього комендантки гуртожитку вирішили виводити дітей, вони пішли поглянути, чи можна там пройти, а Роман із другом – за ними. Коли стався обвал, Романа і тих двох жінок засипало. Святослава відкинуло назад…», – говорить Яна Хоменко.


Потім він у сховищі знайшов молодшого брата Романа, Дениса, який теж навчався у ліцеї.


«Сказав, щоби не відходив від мене, поки не знайдемо брата. Почалась метушня. Укриття було задимлене, в пилу», – розповідає Святослав.

Наслідки прильотів шахедів по закладу освіти. Фото: Офіс Генпрокурора

Хлопець зрозумів, що потрібно вибиратись. Вийшовши, побачив розбиту та у вогні частину гуртожитку, де мав бути Роман. Святослав каже – тоді зрозумів, що немає жодної надії на порятунок друга.


Одразу після обвалу частини ліцею, в яку врізався «шахед», на місце злочину російської армії почали прибувати відповідні служби. Тіло Романа Тарана знайшли приблизно о 20:30 – 21:00.

Роман Таран. Фото з особистого архіву родини

«Я була на зв'язку з його мамою протягом всього дня з надією, що Ромчик живий. До останніх хвилин, поки не знайшли його тіло, яке було ще теплим. Останнє смс мамі Ромчик надіслав із-під завалів», – розповіла Яна Хоменко.


Від російської атаки на ліцей у Ржищеві загинули 9 людей. Ударами безпілотників ворог зруйнував гуртожитки та навчальний корпус.


Кімната Святослава і Романа нині недоступна. Через руйнування всередину не пройти. Там залишаються особисті речі хлопців.

Світлина Романа Тарана у школі. Фото: Шандрівська гімназія

«Найважчий день був, коли я приїхав на похорон у рідне село Романа. Побачив його тіло, бачив, як побиваються батьки», – говорить Святослав.


У селі Шандра Романа Тарана поховали на Алеї пам’яті. Поряд із ним – двоє військовослужбовців з села, які загинули у бою.


«Дякуючи спонсорам, ми змогли зробити це пам’ятне місце. Поховали наших хлопців, які загинули на війні. Офіційно Алею не відкривали, бо дай Боже, щоб не було нових могил», – говорить староста села Шандра Сергій Шевченко.


У Романа Тарана залишились мама Анна, старший брат Олександр та молодший – Денис.

Алея пам’яті у рідному селі Романа Тарана. Фото: Сергій Шевченко

Мріяв бути правоохоронцем. 17-річний Артур Медведєв із Запорізької області

Артур Медведєв. Фото з особистого архіву родини

Олена зустріла Едуарда у 2003 році. Родина Медведєвих жила у селі Пологах – під містом Пологи у Запорізькій області. Чоловік працював на заводі, Олена – медикинею. У 2004 пара очікувала на маля.


Тест на вагітність жінка зробила на роботі, спершу хотіла ввечері сказати Едуарду звістку, але все ж не витримала і зателефонувала вже через пів години.


Вагітність минала легко, Олена не мала токсикозу. Каже, що заздалегідь відчувала – народить сина. Тому результати УЗД її не здивували.


11 березня 2004 року в Олени та Едуарда народився хлопчик.

Артур Медведєв. Фото з особистого архіву родини

«Я пам’ятаю, як лежала в пологовому, а мама каже: «Доцю, ти зараз народиш. Запам’ятай, як син виглядатиме. Бо буває, що дітей міняють». Я народила. Малюка – одразу на стіл та витирати. А я кажу – ви мені покажете? «Звісно, покажемо», – згадує пологи Олена.


Коли через кілька годин принесли на годування малюка, мама вдивлялась в його обличчя. «Та ні, точно мій син. Біленький, носик курносенький», – згадує Олена.


Ще до пологів батьки придумали ім’я синові – Кирило. Та після народження воно було їм не до душі. Назвали хлопчика через місяць.


– Олено, ім’я Артур тобі подобається? – спитав якось після роботи Едуард.

Наступного дня малюка зареєстрували як Артура Медведєва.


Хлопчик ріс швидко, майже не хворів. У два роки пішов у садочок. Дитячий заклад був далеко – туди доводилося долати пішки три кілометри, якщо ніхто дорогою не підвезе. Маленький Артур ніколи не скаржився, навіть взимку.


Артур Медведєв з мамою Оленою. Фото з особистого архіву родини

Хлопчик любив гратись машинками, відвідував танцювальний гурток. Коли сів за парту, ще два класи займався танцями. Згодом записався на бокс та ходив у тренажерну залу.


«До 5 класу навчався дуже добре. Потім почався підлітковий вік – став із друзями на вулиці багато бігати. Артур мав дуже гарну пам’ять, міг швидко вивчити вірш. Два-три рази прочитає, прийде до мене і каже: «Перевіряй», – пригадує мама.

Артур Медведєв з сестрою Машею. Фото з особистого архіву родини

«Як сонечко – світленький, біленький, завжди з усмішкою. Артур був мовчазним, ніколи з ніким не конфліктував, товаришував з усіма в класі. Навчався добре, любив історію та фізкультуру», – згадує класна керівниця хлопця Ірина Зуй.


Вдома Артур багато часу приділяв молодшій сестрі Маші, з якою у них була різниця 7 років.


«Що Маша до нього, що він до неї – тягнулись», – говорить мама.


«Дитина була від Бога. Якось я приїхала в гості, а він вийшов і говорить: «Тітко Аліно, яку вам каву зробити?». Я йому кажу: зроби те, що швидше. Він мені: «Я заради тебе будь-яку зроблю». Зварив смачний напій у турці», – згадує кума Олени, Аліна Лазунько.


З майбутньою професією Артур визначився в 9 класі. Сказав, що хоче стати поліцейським.


«Я говорила, що ця професія відповідальна та небезпечна. А він: «Мамо, ти на швидкій працюєш – це не небезпечно?», – згадує слова сина Олена Медведєва.


Для навчання Артур обрав Харків. Наприкінці серпня 2021 року батьки відвезли його туди. Юнак оселився в гуртожитку. Разом з ним жили ще два хлопці родом із Донеччини. Утрьох ходили в тренажерну залу, на заняття.

Артур Медведєв з мамою. Фото з особистого архіву родини

«Він як поїхав, Маша тижні два плакала. То сорочку його вдягне, то халат. Каже: «Артуром пахне». Син, коли приїздив, обов’язково щось їй привезе: маленьку іграшку, ще щось», – згадує мама.


Першу навчальну практику Артур Медвєдев мав у відділку поліції в Пологах.

«Два тижні вона тривала, дуже йому подобалось. Виїздили на розслідування, зі слідчими», – каже Олена.


Артур говорив рідним, що провчиться кілька років на денному відділенні, а потім перейде на заочне, щоби могти працювати.

Артур Медведєв під час навчання. Фото з особистого архіву родини

24 лютого 2022 року Едуард з Оленою та дітьми були вдома.


«У мене – вихідні, діти спали. Мама подзвонила: «Ви включали телевізор? Бачили?» Я кажу: «Мамо, що таке?». Говорить: «Увімкни телевізор, по всіх каналах кажуть про війну», – пригадує Олена.


Вона працювала на «швидкій» і після початку повномасштабної війни виходила на роботу.


«З колегами прийдемо та зміну та дивимось одне на одного: які наші подальші дії?», – пригадує Олена.


2 березня у Пологах зникло світло. Невдовзі російська армія почала сильно обстрілювати населений пункт.


«П’ятого числа я прийшла додому. Світла немає, але був ще газ. Відкрила духовку, запалила її, щоби хоч тепліше було. Туди картоплю кинула пектись. Наступного дня мала виходити на добу. Тоді в Пологах вже не працювали крамниці. Від обстрілів ми ховалися в підвалі, який облаштували», – згадує Олена.


Зранку 6 березня вона пішла на роботу, чоловік залишився з дітьми.


«День почався з обстрілів. Зв’язку не було і люди самі приїздили на «швидку» й казали – там поранений чоловік лежить, там – жінка. Ми сідали в машину та їхали. Повернулися з чергового виклику, пішли по воду. Бачу, заїжджає знайоме авто, всередині – мої сусіди… В кого рука, в кого голова в крові. Я кинула відра, підбігаю до водія: «Що сталось?». Він каже: «В наш під’їзд стрельнуло». «А де мої?». «Едіка та Артура повезли у лікарню».

Олена побігла у прийомний покій. Едуард лежав у хірургії. Він отримав осколкові ураження тіла, був у шоковому стані. Жінка стала шукати сина. Підійшла санітарка і сказала, що Артур в реанімації.


Артур Медведєв з мамою. Фото з особистого архіву родини

«Лікар-анестезіолог до мене: «Син був у червоній курточці?... Нічого зробити не можу. Поранення несумісне з життям, відкрита черепно-мозкова травма, осколкові поранення...», – пригадує мама.


Олена запропонувала довезти сина на «швидкій» до Запоріжжя. Лікар сказав, що Артур вже в агонії, просто не встигнуть. Вона хотіла зайти до сина, однак їй говорили краще не робити цього.


Олена побігла додому. Треба було з кимось залишити молодшу доньку.


«Маша була в підвалі. Попросила сусідку побути з нею. Вже четверта година була, темно. Сусіди кажуть – як ти будеш сама повертатись у лікарню? Чули навкруги автоматні черги та вирішили мене провести. Взяли хто палку, хто шматок від паркану, білі ганчірки начепили. «Будемо з тобою йти, щоб вони нас не чіпали», – пригадує Олена.

Коли вона зайшла в лікарню, їй сповістили – близько 16:30 Артур помер.

Поховали його через два дні. Ворог у цей час гатив по населеному пункту.

Наприкінці березня Олена з Машею виїхала з Пологів, через п’ять днів – це зробив і Едуард.


Сім’я Медведєвих. Фото з особистого архіву родини

«Я не знала, як підтримати її. Не знала, як реагувати, як спілкуватися. Це ж найстрашніше, що може бути в житті», – говорить кума Олени, Аліна Лазунько.

Кілька місяців родина Медведєвих жила у Чернівецькій області. Потім переїхала у Павлоград на Дніпропетровщині. Жінка знайшла роботу в місцевій лікарні. З чоловіком розлучилась.


«Якось я дістала телефон Артура. Маша каже: «Спробуймо його зарядити». Потім запропонувала розблокувати, донька приблизно пам’ятала пароль. Введені цифри підійшли. Я зайшла в галерею, а там стільки патріотичних заставок. Був ролик із друзями, десь 27-28 лютого записаний. На ньому син каже: «На наш запорізький край напали, потрібно не падати духом, триматись», – говорить мама.

Артур Медведєв. Фото з особистого архіву родини

Стала б відомою художницею. 15-річна Надія Лазебнік з Донеччини

Надія Лазебнік. Фото з особистого архіву родини

Тетяна та Юрій Лазебніки жили в Костянтинівці на Донеччині. Чоловік працював у пожежній частині, жінка – в службі безпеки на приватному підприємстві. Ростили трьох доньок – Ольгу, Дар’ю та Надію. Між сестрами була різниця 6 і 11 років відповідно. Родина була дружньою, згадує Дар’я Лазебнік.


«Наймолодша, Надя, народилась 27 листопада 2007 року. Вагітність у батьків була незапланована. Але ми всі дуже сильно зраділи поповненню в родині», – розповідає дівчина.


Дар’я згадує, як батько тішився, що має трьох доньок. Юрій пишався своїми дівчатами. Найбільше часу проводив уже з Надією, бо вийшов на пенсію.


«Надя була спокійною. От я постійно щось ламала, бешкетувала, але молодша сестра була не такою», – говорить Дар’я Лазебнік.


Коли Надія підросла, батьки дівчаток розійшлись. Однак спілкувались, проводили разом час та підтримували одне одного.

Надія Лазебнік. Фото з особистого архіву родини

Надії від рідних передався хист до малювання – цим захоплювався дідусь і дядько. Дівчина проводила багато часу над створенням власних картин.


«Надія ходила в художню школу. Ми говорили, що далі вона вступить на дизайн чи у художню академію», – говорить Дар’я.


У школі Надія полюбляла творчі предмети. Також відвідувала репетиторів із хімії та математики. Якщо щось не виходило в навчанні, просила про допомогу батька.


«Надя буда звичайною дівчинкою, тихою, спокійною, навіть трохи замкненою. У навчанні зірок з неба не хапала, але була старанною. Захоплювалася фотографією», – згадує свою школярку класна керівниця Надія Луцьковська.

Надія Лазебнік. Фото з особистого архіву родини

«Вона була дівчинка-дівчинка. Дуже ніжна і добра. Жодного разу не чула, щоби сказала щось погане…Вона мала великі щирі очі, могла просто підійти й обійняти», – додає Дар’я.


Надія стежила за тим, щоби вдома було чисто, любила порядок та створювала його.

Коли почалася повномасштабна війна, дівчина жила в Костянтинівці разом із батьком та літньою бабусею. Старша сестра Ольга була на окупованій росіянами території з маленькою донькою, їй вирушила допомогти мама. Дар’я вже останні кілька років проживала у Києві.

Надія Лазебнік. Фото з особистого архіву родини

«Після початку повномасштабного вторгнення на Донеччині все було більш-менш спокійно. Тато спочатку не хотів нікуди їхати», – розповідає Дар’я.

Невдовзі у родині розглядали варіант, щоб тато з Надією та бабусею перебралися до столиці.


«Коли почали шукати квартири в Києві, багато відмовляли через прописку в Донецькій області. Також власникам квартир не подобалось, що бабусі 83 роки. Це був минулий рік, літо», – говорить Дар’я.


Весь цей час Надія продовжувала залишатись разом із рідними у Костянтинівці. В листопаді відсвяткувала свій 15 день народження. Спочатку – вдома з бабусею і татом, а потім вирушила з подружками у кав’ярню.


«Костянтинівка – місто маленьке, професійних крамниць для художників немає. Я до свята відправила сестрі олійні фарби та фломастери», – говорить Дар’я Лазебнік.


На той момент Надія вже точно визначилась зі своїм майбутнім – хотіла моделювати одяг.

Дівчина брала участь у конкурсах з малювання. У 2023 році її робота «Руками шахтарів запалюють зорі» посіла третє місце на регіональному етапі Всеукраїнського конкурсу дитячого малюнка «Охорона праці очима дітей».

Конкурсна робота Надії Лазебнік. Фото з особистого архіву родини

«Ми розмовляли про те, що вона закінчить 9 клас і буде вступати в коледж вже у Києві. Залишалось кілька місяців до цього», – говорить Дар’я Лазебнік.


Надія з рідними жила на першому поверсі. Під вікнами була клумба, за якою вона доглядала. У травні просила батька допомогти з квітами. Той погодився, але кілька днів не виходило це зробити через невдалу погоду.

Надія Лазебнік. Фото з особистого архіву родини

13 травня Надія з батьком нарешті вийшли на клумбу. Саме тоді, коли ворог завдав ударів по місту з реактивної системи залпового вогню «Смерч».


«Мені зателефонувала бабуся. Я нічого не зрозуміла, тому що вона просто кричала у слухавку. Потім я одразу перетелефонувала, вже зрозуміла, що поранення отримали тато і сестра», – згадує Дар’я Лазебнік.


Дівчина відкрила соцмережі й побачила, що внаслідок обстрілів зруйновано їхній будинок. Дар’я взяла квитки на поїзд до рідного міста. Дорогою їй зателефонував батько і сказав, що Надія загинула. 15-річну дівчину посікло уламками.


Коли за кілька днів Надію ховали, ворог знову обстрілював Костянтинівку. Усе відбувалось дуже швидко, згадує Дар’я.


Після тих подій вона забрала батька та бабусю до столиці. Вони живуть окремо.

Надія Лазебнік. Фото з особистого архіву родини

Авторка: Наталя Куліді

Comments


bottom of page