top of page

«Коли бачимо війну в Україні, відчуваємо потужні флешбеки». Хорватський досвід національної пам’яті

Коли хтось із закордонних знайомих Маріо Шімко, страхового агента із Загреба, починає нарікати на свою важку долю, він враз смутніє і каже – чоловіче, зачекай, ти нічого ще в цьому житті не бачив. Заперечити Маріо важко: у дитинстві він пройшов через пекло – облогу сербами хорватського міста Вуковар.


Що довелось пережити хорватам понад 30 років тому в своїй війні за незалежність та як вони бережуть пам’ять про ті події?


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для LB.ua. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Місто Вуковар після сербського артилерійського обстрілу, 1991 рік. naszebalkany.pl


У 1990-х Соціалістична федеративна республіка Югославія почала розвалюватися. Народи, які населяли штучно створену державу, один за одним проголошувати про свою незалежність. У червні 1991 року від Югославії вирішили відокремитися хорвати та словенці. Але серби, які вважали себе панівною нацією і не хотіли втрачати ні вплив, ні території, вирішили зберегти Югославію збройним шляхом.

Наталія Іщенко, експертка з медійних маніпуляцій. Фото з архіву Наталії Іщенко


«Хорватська боротьба за незалежність та збереження національної ідентичності вступили в конфлікт з югославської імперською ідеєю, яка потім трансформувалася в сербську імперську ідею, – каже Наталія Іщенко, міжнародна оглядачка та експертка із медійних маніпуляцій. – Офіційною національною політикою Югославії було заперечення існування хорватів, словенців та інших народів, які населяли республіку. Вважалося, що існує лише один народ – югославський, і все».


Протидіяти незалежності Хорватії серби вирішили шляхом розпалювання сепаратистських настроїв. На хорватських територіях, де компактно проживало сербське населення, проголосили сепаратистське утворення – Сербську Країну. В той час у Бєлграді влада Югославії заявила, що прагнення хорватів до незалежності – це ніщо інше, як відродження фашизму.


«Війна Хорватії за незалежність та війна Росії проти України надзвичайно подібні. Серби в 1990-тих, схоже як росіяни зараз, наполягали, що хорвати – це фашисти. Сербська православна церква почала кампанію на захист «істинно православної віри», заперечуючи право хорватів молитися в католицьких церквах. Серби в Бєлграді оголосили, що будуть захищати права своїх сербських братів у Хорватії. За своєю суттю Сербська Країна була тим самим, що й самопроголошені «ДНР» й «ЛНР», – каже Наталія Іщенко.

Вулиці Вуковара після сербських артилерійських обстрілів. https://naszebalkany.pl.


«Ми сиділи й молились, а над головою йшов дощ зі снарядів»


25 серпня 1991 року для семирічного Маріо Шімко почалося з артилерійської канонади, яка не стихала упродовж наступних трьох місяців. Серби взяли в облогу його рідний Вуковар – щодня на місто падало від 9 до 12 тисяч снарядів. Вуковар перетворився на суцільну руїну. Сили сторін були вкрай нерівні – дві тисячі хорватських нацгвардійців та добровольців, озброєних переважно стрілецькою зброєю, протистояли 40 тисячам сербів, які мали артилерію, танки та літаки. Увесь цей час, коли за місто точилися запеклі бої, маленький Маріо разом з мамою безвилазно жили в бетонному бункері.


«Дядько Йосип кожні два дні приходив з передової і приносив нам трішки хліба і паштету. В нас було дуже мало води, сусідка тримала курочок, але одного разу вона пішла їх погодувати, і її пострілом в голову вбив сербський снайпер. Сусід Маріо, який воював з дядьком Йосипом, теж загинув, його мати з горя зійшла з розуму. Ми весь час сиділи і молилися, перебираючи вервицю, а над головою йшов дощ зі снарядів», – каже Маріо Шімко.

Перо Мальдіні разом з дружиною та дочкою, 1990 рік. Фото з архіву Перо Мальдіні.


Перо Мальдіні, професору політичних наук університету Дубровніка, на час початку війни було 28 років. Його рідне місто разом з Вуковаром найбільше постраждало від ударів сербської авіації та артилерії.


«Я одружився, в мене народилася дочка, я купив квартиру, готувався до захисту дисертації. Я був молодий, в мене були розправлені крила і весь світ лежав переді мною. Але за один день я втратив все, що мав, і був вимушений стати біженцем в рідному місті, втікаючи з родиною до батьків. Все, що у нас залишилося – одяг, який був на нас на момент втечі», – каже Перо Мальдіні, який у 1991 році мешкав у Дубровніку.

Дубровнік після сербських обстрілів. Автор - Перо Мальдіні.


Серби на повну використовували усе доступне озброєння, яке залишилося на величезних складах югославської армії. В той час хорвати відчайдушно намагалися захистити себе і обійти збройне ембарго, яке під час конфлікту наклала на воюючі країни ООН. Вони скуповували зброю по всьому світу, контрабандою переправляючи її до Хорватії. Героїчний опір захисників Вуковара дозволив хорватам виграти час, необхідний для переозброєння. Але 18 листопада місто впало.

Солдати ЮНА разом з сербськими четніками під час захоплення Вуковара. фото Wikipedia.org


«Перестали вити сирени повітряної тривоги, які звучали останні три місяці. До нас в бункер увійшли сербські четніки – з довгими бородами, з білими пов’язками на рукавах, підрозділ Білі Орли. Від них несло смертю. Один із них взяв мене на руки і сказав – я його забираю. Мати страшно закричала, а я знепритомнів», – Маріо Шімко.

Ферма Овчар. Місце масового вбивства сербами хорватських військовополонених та мирного населення. Фото Wikipedia.org


Маріо разом із матір’ю та трьома її братами відвезли у місцевий спортзал. Чоловіків, жінок та дітей розділили. Спортзалом ходили озброєні серби зі списками, вишукуючи оборонців міста та тих, кого вони називали націоналістами. Цих людей одразу витягували з натовпу і везли на свиноферму Овчар за місто, де безжально вбивали.


Троє дядьків Маріо потрапили до концтабору. Старшого – Йосипа – який приносив йому їсти – закатували до смерті. Двоє інших – Стіпо та Тихомир – після сербських катувань отримали інвалідність. Самому Маріо разом з матір’ю дивом вдалося втекти з концтабору і після численних поневірянь виїхати до Німеччини.

Дубровнік під час війни за Незалежність. Автор – Перо Мальдіні.


Якщо б країни світу втрутилися раніше в югославський конфлікт – величезних жертв та сотень тисяч біженців можна було б уникнути, але цього не сталося.


«Тоді – на початку 1990-х – ще була ілюзія, начебто великі держави на кшталт Югославії, варто зберегти, бо вони занадто великі, щоби розпадатися. Югославію вважали не зовсім антизахідною, а такою, що співпрацює із західними країнами. До того ж – існування Югославії вважалося гарантом стабільності і передбачуваності на Балканах. Тому США і країни Європи не поспішали втручатися, вважаючи, що населення республіки має самостійно вирішити свої проблеми», – каже Наталія Іщенко.


«Коли дивимося на війну в Україні, відчуваємо потужні флешбеки»


У січні 1992 року серби та хорвати, за міжнародного посередництва, підписали угоду про припинення вогню. На лінію розмежування почав прибувати миротворчий контингент ООН.


«Я пам’ятаю, як у травні 1992-го сербські колони залишали Дубровнік. І один з моїх сусідів вийшов на балкон з трубою – у спину відступаючим сербам почав грати гімн Хорватії. Було дуже символічно та зворушливо. Кожного року з того часу в травні ми дотримуємося цієї традиції», – Перо Мальдіні, професор політичних наук університету Дубровніка.

Хорватські війська під час операції «Буря». Фото dailycroatia.com


Втім приблизно третина країни залишалася під сербською окупацією. Упродовж кількох років хорвати наполегливо відбудовували свою армію, і в серпні 1995-го в результаті спецоперації «Буря» відвоювали більшу частину захоплених сербами територій.

Вуковар після бомбардувань. Фото naszebalkany.pl


Остаточно свою територіальну цілісність Хорватія відновила у 1998 році – тоді було ліквідовано республіку Сербська Країна. Тоді Вуковар нарешті повернувся до складу держави. Загалом під час війни загинули близько 20-ти тисяч хорватів, багато з яких стали жертвами етнічних чисток на окупованих територіях, понад 250 тисяч людей стали біженцями.


«Всі покоління, які жили під час війни, втратили частину свого життя. У нас вся нація – із ПТСР. І це не кажучи про тих, хто воювали. Фактично, ми втратили як мінімум 10 років у своєму розвитку. І зараз, коли дивимося на війну в Україні, ми відчуваємо потужні флешбеки. Ми хотіли загнати страшні спогади на дно, але зараз вони спливають на поверхню. Ніхто в Європі не розуміє українців так, як хорвати, які самі пройшли через усі ці жахи», – каже Перо Мальдіні.

Вшанування загиблих у Дубровніку. Фото Перо Мальдіні


Є багато дат, коли хорвати вшановують загиблих


Зараз Хорватія є повноправним членом ЄС та НАТО, і вважається однією з найбільш розвинених країн у регіоні. Хорвати надзвичайно пишаються тим, що їм вдалося відстояти власну незалежність, навіть ціною таких величезних втрат. У країні надзвичайно відповідально ставляться до вшанування пам’яті загиблих.


Жертв війни вшановують на загальнодержавному та локальному рівнях. Кожне місто в Хорватії має свої пам’ятні дати, пов’язані із тим періодом.


«Є багато дат, коли ми вшановуємо загиблих у війні. Наприклад, 1 жовтня, коли почалася облога Дубровніка, в моєму місті згадують жертв нападу, відвідують меморіальні комплекси та музеї, запалюють свічки. 7 жовтня – день пам’яті в моєму районі. Тоді в 1991 році від сербських снарядів біля нашого бомбосховища загинуло 9 людей, які вийшли надвір подихати свіжим повітрям. 6 грудня – день пам’яті, коли на місто впала найбільша кількість снарядів. Тоді теж запалюють свічки, розгортають національні прапори», – каже Перо Мальдіні, професор політичних наук університету Дубровніка.

«Стіна болю» у Загребі, 1993 рік. Фото www.croatianhistory.net.


Пам'ять про жертв Вуковара почали вшановувати ще у 1993 році, коли місто було під сербською окупацією. Тоді біженці, які осіли в Загребі, збудували біля представництва ООН так звану Стіну болю – монумент із 13 600 цеглинок, на кожній із яких зазначено ім’я того, хто зник безвісти або загинув. Зараз урочистості відбуваються 18 листопада – в той день, коли Вуковар впав після тримісячної облоги. В цей день до міста приїжджають десятки тисяч людей з усієї Хорватії, які стають у довжелезний ланцюг, тримаючи в руках свічки кольорів хорватського прапора, і вшановують пам'ять загиблих.

Водонапірна вежа у Вуковарі. Wikipedia.org

Меморіал в шпиталі Вуковара. Автор фото Adriana Kupresak


В самому Вуковарі є безліч пам’ятних місць, включно із масовим захороненням жертв війни, де спочивають 938 закатованих під час етнічних чисток. Та, мабуть, головними пам’ятками є пошкоджена під час боїв водонапірна башта – символ міста, монумент у вигляді білого хреста на березі Дунаю; а також меморіал-музей у міській лікарні Вуковара – він розташований у коридорі, що сполучає новий та старий корпуси. Під час війни шпиталь постійно бомбардувала сербська артилерія. Місця, куди потрапили снаряди, лікарняні ліжка та обладнання, яким рятували поранених, є частиною експозиції. І кожного дня люди, які приїжджають до лікарні і йдуть цим коридором, на власні очі бачать, що відбувалося в ті часи.


Біля самого Вуковара – сумнозвісна ферма Овчара, де сербські солдати знищували хорватських військовополонених та пацієнтів міського шпиталю. На місці, де виявили найбільше тіл загиблих, висаджено дві сотні дерев – на честь кожного ідентифікованого закатованого.

Меморіал біля ферми Овчар та стіна пам’яті у Вуковарі. Автор – Adriana Kupresak


«Понад усе потрібно уникати політичної складової процесу вшанування пам’яті»


Хорватія пройшла доволі складний процес становлення способів вшанування пам’яті загиблих. Адже в повоєнні роки різні політичні сили захотіли кожен привласнити пам'ять, щоби отримати преференції перед виборцями. Професор Мальдіні пригадує, що найскладнішими були перші два-три роки, коли в хорватському суспільстві на цьому грунті ледь не стався серйозний розкол.


«Понад усе потрібно уникати політичної складової процесу вшанування пам’яті. Політика повинна бути обов’язково відділена від тих, хто загинули, захищаючи незалежність власної країни. Адже люди віддали власне життя не для того, щоб потім їхнє ім’я використовували для отримання голосів на виборах. Та й використовуватимуть це люди, які, швидше за все, самі ніколи не воювали, і до війни не мали жодного стосунку», – каже Перо Мальдіні.


«Як тут можна пробачити?»


Для Маріо Шімко повертатися із Загреба в рідний Вуковар завжди хвилююче і разом з тим болісно. Але кожного року 18 листопада, незважаючи ні на що, чоловік разом з родиною їде туди. Вони запалюють свічки на могилах, моляться за загиблих, згадують разом з родичами усіх тих, хто не повернулися з війни.


У старшого дядька Маріо – Йосипа, який загинув в концтаборі, залишилося двоє дітей. Вони, як і Маріо, змогли пережити облогу Вуковара, і зараз восьмеро онуків та онучок Йосипа, які ніколи в житті не бачили свого дідуся, бережуть про нього пам’ять.


«Кожного разу, коли ми приїжджаємо до Вуковара, йдемо в гості до моїх родичів. І там, за столом, завжди згадуємо про дядька Йосипа: яким він був, як він ходив, як сміявся, як грався з нами, коли ми були малі. І він ніби разом з нами сидить за столом і сміється. Він живе, хоча всього лиш дивиться на нас із фотографії. І ми знаємо – ніколи його не забудемо», – каже Маріо Шімко, мешканець Вуковара.


Маріо додає: він не лише не може забути – але і не може пробачити. «Коли мене питають – Маріо, чи ти ненавидиш людей? Я відповідаю – я християнин, я вірю в Бога, але я не можу забути і пробачити сербам того, що вони зробили з усіма нами. Єдине, коли я зможу це зробити – коли серби вибачаться перед нами за всі ті злочини, які вони зробили. Визнають, що були неправі, і покажуть місця, де вони вбили і поховали тих хорватів, які досі вважаються зниклими безвісти», – каже Маріо Шімко.


З ним погоджується і професор Мальдіні. «Ми ніколи не забудемо, хотіли б пробачити, але серби постійно не дають цього зробити. Від Белграда йде агресивна риторика, якісь незрозумілі закиди. І головне – вони не визнали, що були неправі, і не вибачилися. І не планують цього робити. Риторика така сама, як і 30 років тому. Як тут можна пробачити?» – каже Перо Мальдіні.


Автор: Володимир Мисан-Мілясевич


Comments


bottom of page