30 березня 2022 року Тетяна Дудченко дізналася, що кілька днів тому російські окупанти привезли тіло невідомого чоловіка до озера в селі Терехівка на Чернігівщині, за кілька кілометрів від її будинку. «Тільки б не Юра… Сусід же не впізнав його», – всю дорогу підігрівала в серці надію жінка. Її коханий Юрій Мустіпан пішов із дому 11 днів тому і зник. З кожним кроком надія слабшала. Аж поки зовсім не згасла, коли жінка побачила закривавлене обличчя покійного.
Вдова Тетяна Дудченко показує, де за лугом, напроти її будинку, стояла техніка росіян
Фото: Наталія Найдюк
Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для 24 канал. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Справедливий, чуйний і життєрадісний
Юрія Мустіпана рідні та знайомі згадують, як добру та життєрадісну людину. Він народився у Чернігові 5 вересня 1975 року. Звичайна родина: тато, мама, старший брат. До армії працював поштарем. Після строкової служби залишився служити прапорщиком. Одружився, став батьком двох синів. У 2004-му військових скорочували. Тому Юрій змінив професію: пішов працювати водієм таксі, а згодом – маршрутки.
Фото зі служби. З сімейного архіву Миколи Мустіпана
«У Юри з дитинства загострені почуття справедливості та відповідальності. Їх він переніс і в доросле життя. Коли працював водієм і маршрутка мала несправності, відмовлявся виїжджати. Вважав, це небезпечно для пасажирів. Звісно, таке не подобалося власникам, які не хотіли простоїв», – розпочинає розмову про сина Микола Григорович Мустіпан.
Микола Мустіпан. Фото: Наталія Найдюк
У чернігівській квартирі, де виріс Юрій, ідеальний порядок: дбайливо розставлені сервізи, вази, на поличках – фото та ікони. Тато Микола Григорович живе сам. Дружина багато років працює в Італії, приїжджає рідко. У 2011-му чоловік пережив інсульт. Але переїжджати в іншу країну не схотів: тут діти, онуки, друзі, усе життя.
«Знайомих та сусідів Юра завжди возив безкоштовно, не міг брати грошей із них. Він завжди життєрадісний був, усміхнений. Знали б ви, як його за це любили діти", – зворушено каже Микола Григорович і киває на фото. – "Дивіться, яка посмішка. Таким я його запам’ятав, тоді ми бачилися востаннє, це фото зроблено за чотири дні до смерті».
Останнє фото за життя Юрія Мустіпана. 20 березня цей знімок зробив друг Юрія. З сімейного архіву та портрети Юрія в квартирі батьків та дружини. Фото: Наталія Найдюк
Такий самий портрет стоїть у Терехівці, на кухні у будинку, де Юрій жив з дружиною Тетяною. На іншій поличці лежить посмертна нагорода Юрія – медаль "За сприяння Збройним Силам України". Її Тетяна демонструє зі змішаним відчуттям гордості та печалі. Додає, що в прізвищі помилка, треба через "і" писати.
Медаль, якою посмертно нагородили Юрія Мустіпана. Заповнюючи документ, помилилися в написанні прізвища. Фото: Наталія Найдюк
Будинок у Терехівці пара придбала 8 років тому, щоб колись зустріти тут старість. Він гарний, просторий. За червоно-коричневим парканом голосно гавкають собаки Боня, Найда і Жорік. Біля хвіртки гуляють кури.
Тетяна Дудченко. Фото: Наталія Найдюк
«Будинок – це робота на все життя. Юра перебудовував його для нас. Багато чого вже зробили, але й планів ще було… Тут до всього торкалися його руки: паркан, стелі, східці на горище – все він робив. У саду цього року рясно родить його персик. А оці троянди після мене пересаджував, сказав, що я неякісно зробила, треба не так. Досі не вірю, що його більше немає. Здається, що просто поїхав на роботу і ось-ось вернеться», – зі сльозами на очах говорить Тетяна.
Тетяна Дудченко біля персика, який три роки тому у саду біля хати посадив Юрій. Фото: Наталія Найдюк
Троянди, які висадив Юрій вздовж паркану, охороняє пес Жорік. Фото: Наталія Найдюк
Тетяна та Юрій у саду, 2020 рік. Фото з сімейного архіву.
Юрій був майстром на всі руки. Тетяна показує східці на горище, які він зробив незадовго до війни. Фото: Наталія Найдюк
«Поки була кава, заварював її нам усім на грубці»
24 лютого Тетяна з Юрієм мали їхати до Чернігова. Вона – в дитячу лікарню, де працює педіатринею. А Юрій – на маршрут. Але їх розбудили вибухи поблизу Чернігова. У робочому вайбер-чаті написали: на роботу не виходити, чекати окремого розпорядження.
«Я не могла повірити своїм очам, навіть коли танки їхали селом. А Юра зразу сказав: вони тут місяць і тиждень будуть. Так воно й вийшло (росіяни залишили територію області 1 та 2 квітня. – Авт.). Він якось умів усе аналізувати, я не така», – зітхає Тетяна.
Спочатку подружжя підготувало льох. Юра поставив туди лавки, Тетяна постелила старі куртки та пальто, занесли трохи води та їжі.
Льох, у якому пара з друзями ховалися від обстрілів. Теплі речі жінка прибрала, а лавки все ще стоять усередині. Фото: Наталія Найдюк
Ввечері до будинку прийшли друзі родини – Ірина та Костя Сливки з двома однорічними дітьми-близнюками – що живуть на тій же вулиці. Вирішили, що переживати окупацію будуть разом. Пару ночей люди провели в холодному підвалі. А потім пішли до будинку: там дітям тепліше, та й льох не надто надійне укриття.
«І Юра, і Тетяна – безвідмовні добрі люди. На них завжди можна покластися. Вони нас дуже виручили і допомогли з дітьми, коли покликали до себе під час війни», – розказує Ірина Сливко.
Жінка згадує, що окупанти на третій день ходили по хатах, дивилися, хто де живе. У дім Тетяни теж заходили, але ні жінок, ні чоловіків не займали.
«Світла, газу у нас не було з перших днів. Топили грубку, на ній же готували. Юра нам щоранку каву заварював, поки вона була. Нічого смачнішого у житті не куштувала», – згадує Тетяна.
На початках Юрій тримався оптимістично. Але коли за кілька тижнів зник зв’язок, став сердитим, не схожим на себе. Сини Юрія від першого шлюбу були у війську. А він не міг жодним чином допомогти, повідомити, де стоїть ворог. Відчуття безпорадності не давало йому спокою. Лише хлопці-близнюки Сливків були розрадою.
Ірина та Костянтин Сливки, які всю окупацію разом з дітьми-близнюками жили в будинку Юрія та Тетяни. Фото: Наталія Найдюк
«Юра у моїх хлопцях душі не чаяв. Сяде, малі йому на коліна позалазять, а він щось розказує. Називав їх "дружбанчики мої". Він був гарним другом і доброю людиною. Це вам будь-хто у селі підтвердить», – впевнений Костя Сливко.
До Чернігова пішов передати координати і взяти їжу та підгузники дітям
Вдень 19 березня Юрій пішов до сусідів допомогти полагодити генератор і радіоприймач. Перед виходом сказав: "Скоро буду". А вже за кілька годин до Тетяни прийшла сусідка і розповіла, що Юра через поле попрямував до Чернігова.
«От що його робити було, як шукати… Подзвонити йому чи рідним у Чернігів я не могла, зв’язку ж не було. Хвилювалася дуже. Але й вірила, що він дійде до міста. Юра в армії був топографістом, гарно орієнтувався на місцевості. Він дуже розумний був», – пояснює Тетяна.
До Чернігова Юрій дійшов. З батьком зустрівся ввечері того ж дня. Сказав, що подолав такий небезпечний шлях, щоб побачитися з рідними. Чернігів тоді часто обстрілювали з артилерії та авіації. А ще – планував особисто передати координати, де стоїть ворог, адже телефоном уже не вдавалося. Але була й третя причина – діти Сливків. Закінчилися підгузники та дитяче харчування.
З військовими Юрій зустрівся наступного дня. А ось із сином побачитися не вийшло: не знайшов, де стояла його частина. Тому зібрав речі для малих і вирушив додому 20 березня.
«Я його відмовляв, кажу: вечоріє, переночуй і йди вранці. Не послухав. Просив: залиш смартфон тут, візьми ось кнопочний, із нього теж можна координати передавати, як знайдеш зв’язок. Не схотів. Він як щось надумав, то неможливо переконати. Казав: треба йти, там діти без нормальної їжі, без підгузників. Переживав, що дружина хвилюватиметься, бо не знає, де він. Отак надів два рюкзака, підгузки на рукава причепив. Оглянувся на порозі, а в мене серце йокнуло. Щось недобре відчув», – розповідає батько про останню зустріч із сином.
У той вечір Юрій бачився зі своїм другом. Він і зробив оте останнє фото, що сьогодні стоїть у домівках людей, які його любили.
Що сталося далі, точно не відомо. Ось як вдалося відтворити події зі слів родичів та місцевих мешканців.
На одному з блокпостів біля Терехівки Юру зупинили росіяни. Тих, хто заходив у село, спочатку допитували ФСБ-шники, тримали в "камері" і відпускали, якщо не вбачали загрози. Чекати на допит треба було до ранку, тож Юрій провів із окупантами ніч на блокпосту. Вранці 21 березня чоловіку якимось чином додзвонилася мама з Італії.
«Юра сказав їй, що все добре. Скоро за ним має приїхати машина з ФСБ і відвезти в штаб у Терехівку на допит. Але він не договорив, телефон забрали», – переказує розповідь свекрухи Тетяна.
Приблизно у цей час сусід ходив на місцеву ферму годувати тварин. Він дізнався, що Мустіпан був на блокпосту. Вартові розповіли, що Юру потримають для страху 2-3 дні і відпустять. Повернувшись на свою вулицю, чоловік повідомив про це Тетяні. Жінка трохи заспокоїлася. Але пройшло 5 днів, а Юра все не приходив. Тому 29 березня Тетяна разом із сусідкою наважилася піти до росіян. До штабу, де за чутками жив генерал, жінок не пропустили.
У будинку культури Терехівки, ймвірно, був штаб росіян. По всій території вириті окопи, а під клубом окупанти вирили та облаштували бункери. Сюди росіяни селян не пускали. Фото: Наталія Найдюк
Тетяна з сусідкою пішли до сільради, де теж сиділи окупанти. Російський військовий Вова Купцов сказав, що нічого не чув про полоненого. Пообіцяв дізнатися і наказав прийти наступного дня. Але на завтра із Купцовим жінки розминулися. Натомість дізналися, що 24 березня росіяни викинули "тіло українського диверсанта" біля озера. І хоча ніхто з місцевих його не упізнав, Тетяна все ж вирішила сходити подивитися.
«Він лежав у такій позі, як спав завжди. Я підійшла. Під тілом – калюжа крові. Прострілена голова. Боже, як його катували… Обличчя побите по невпізнаваності. Але це був Юра, мій Юра. Я його впізнала. Стояла і не могла повірити своїм очам. Наче остовбеніла. Поряд лежав пакет, на ньому скотч обмотаний чітко по голові… Далі все було, наче не зі мною, як у тумані», – плаче, згадуючи пережите, жінка.
Потім були походи до окупантів за дозволом забрати тіло, пошуки труни, швидкий похорон. Уже наступного дня російські військові залишили Терехівку. Коли в село зайшли українські військові та спецслужби, тіло довелося ексгумувати, щоб провести судово-медичну експертизу. У висновку напишуть: смерть настала 24 березня через наскрізне поранення голови.
Собаки досі чекають на господаря
Микола Григорович упевнений, що сина здав хтось із місцевих.
«Ось кажуть, мовляв, у телефоні його щось знайшли. Не вірю. Юра був розумний чоловік, колишній військовий. Він би не тримав там щось таке, що могло б його скомпрометувати. Про те, що телефони перевіряють, знали усі», – переконаний Микола Григорович.
Місцевий мешканець згодом питав у росіян на блокпосту, чому Юрія так довго не відпускають. На що ті відповіли: у телефоні щось знайшли. Дізнатися правду про смерть коханого хоче й Тетяна. Вірить, це допоможе заспокоїтися. Адже з часом біль не вщухає.
«Мені здається, що в перші дні я не так відчувала біль втрати, як сьогодні. Може, адреналін, стрес. А зараз… Як подумаю про його останні дні… Він такий життєрадісний був завжди, позитивний. І як йому було в тому погребі чи де вони його тримали… У нього на обличчі місця живого не залишилося. Думаю іноді: може, треба було бігти за ним у те поле, не пускати в Чернігів. Чи раніше до росіян шукати йти… Але вже не повернеш нічого. Життя – це не книга, сторінки не перегорнеш», – наче мантру, повторює Тетяна.
Микола Григорович приїжджав у Терехівку на 40 днів по смерті сина. Мовчки сидів і слухав, що люди говорять про Юру.
«Що можу сказати, поважали його. Він був достойною людиною і справжнім чоловіком. Пам’ятаю, в нашу останню зустріч розповідав, як за його наводкою ЗСУ розбило техніку росіян за річкою, майже навпроти хати. Він так хотів, щоб швидше окупанти забралися з України. Він був мій син. І я дуже його люблю», – говорить батько.
Зараз у будинку, де Тетяна планувала доживати життя з коханим, залишилися три собаки. Здається, вони досі чекають на господаря, реагуючи на кожен звук автомобіля, що проїжджає повз хвіртку.
Боня, Найда та Жорік досі чекають на господаря. Фото: Наталія Найдюк
«Найда дуже боялася пострілів, завжди першою ховалася під диван. Коли Юра зник, вона на три дні теж пропала. Я потім порівнювала, це якраз у той час було, як його катували і вбили. Машину Юри я віддала його старшому сину – Ігорю. Ви б бачили, як скулила Боня, коли він приїжджав на поминки. Мабуть, думала, що то Юра. Він завжди їй смачненьке привозив», – говорить жінка.
Через дорогу від будинку Тетяни – хиткий дерев’яний місточок через устелену ряскою мулисту річку Замглай. Ще кілька метрів зарослями – і простирається зелений луг. За ним – ліс, де стояла техніка окупантів. Зараз бур’яни сховали залишки снарядів, пакети сухпайків та інше сміття, що залишили по собі вороги.
Тетяна показує улюблене місце Юрія. Тут пара часто зустрічала світанок. Фото: Наталія Найдюк
«Отут справа сходить сонце. Як же тут красиво на світанку. Зараз так спокійно, отак дивишся й не віриться, що три місяці тому тут було пекло… Юра дуже любив це місце. А цієї весни і не побачив. І для мене її, наче не було», – говорить Тетяна і вдивляється у далечінь, ніби виглядає…