У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Соледар на Донеччині був окупований трохи більше двох місяців, поки українські війська не звільнили його. У 2022 році Росія знову прийшла до невеликого промислового міста. Соледар піддавався інтенсивним обстрілам. А на початку 2023-го став місцем найзапекліших боїв.
Врешті-решт Збройні Сили України відступили від Соледара. Нелегке рішення прийняли заради збереження життя українських воїнів. Розповідаємо історії героїв, які полягли, захищаючи місто.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для war.ukraine. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Олександр Заколодний
Останні два роки 35-річний харків’янин Олександр Заколодний був віцепрезидентом Української федерації альпінізму та скелелазіння. 10 років він працював тренером із туризму. В 2017-му, коли чоловікові було 30 років, він отримав відзнаку «Срібний барс» – нею нагороджують альпіністів, що підкорили п’ять 7-тисячників, і став наймолодшим серед її лауреатів. За участі Олександра у Харкові відкрився скеледром «Вертикаль». Там разом із дружиною Ольгою вони тренували дітей і дорослих.
«Вони займалися цим із любов’ю та самовіддачею. Діти бігли на тренування, як на свято. Це було дуже цікаво, для маленьких особливо, бо заняття проходили в ігровій формі. Олександр з Ольгою створювали такі умови, що люди, які відвідували тренування, відчували себе родиною», – розповідає подруга родини Ірина Полтавець.
Олександр Заколодний підкорив не одну вершину. Підіймався на Казбек, Ельбрус і Монблан. У 2013 році у складі міжнародної експедиції намагався піднятися на гору Нанга-Парбат у Пакистані. Саме тоді терористи «Талібану» проникли в базовий табір і розстріляли 11 альпіністів. Заколодного там не було – він разом із товаришем саме намагалися піднятися на вершину.
«У таборі було п’ятеро харків’ян. Коли туди прийшли терористи, Олександр і Данило були на горі. Вони першими стустилися та побачили що відбулося. Саша розповідав, що то був жах. Людей можна було розпізнати лише за кольором одягу. Ми були разом на похоронах трьох загиблих. Саша виглядав стомленим і виснаженим», – пригадує друг Олександра Денис Колісниченко.
«Це був великий шок для Олександра та всієї альпіністської спільноти. Не вкладалося в голові, що таке може бути в XXІ столітті. Дехто, напевно, припинив займатися альпінізмом. Але Сашко продовжував тренуватися», – додає Ірина Полтавець.
Олександр з дружиною Ольгою виховували чотирьох дітей: двох від першого шлюбу жінки та двох – спільних. У перші дні повномасштабного вторгнення Олександр відвіз дружину й дітей до Львова, а сам повернувся додому. На власному мікроавтобусі він вивозив людей із Харкова та інших міст регіону, які обстрілювали росіяни, до Полтави. Допоміг виїхати з Чугуєва своєму другу Денису Колісниченко та його знайомим. Тоді Олександр вивіз близько десяти осіб.
«Він допомагав усім, хто до нього звертався. Їхав навіть у гарячі точки. Нам допоміг виїхати із Чугуєва. На той час не було палива. Він шукав, де його взяти, щоб за нами приїхати. З міста виїжджали полями через блок-пости. Коли Олександр нас вивіз, то навіть грошей за це не взяв», – згадує друг Денис.
На початку березня Олександр записався до тероборони, яка перейшла до складу Головного управління розвідки. Захищав Харківщину. Після цього його спрямували на Донецький напрямок.
«Сказав, що має йти воювати, щоб потім не було соромно дітям в очі дивитися. Я його не відмовляла. Це все одно, що зі скелею боротися. Чоловік вирішив і зробив. Почуття з цього приводу двоякі: з одного боку – гордість, з іншого – повне розуміння всіх ризиків... Діти залишилися без батька – це найстрашніше. У мене 4 доньки. Старші втратили батька вдруге, їм дуже важко», – говорить дружина захисника.
Олександр воював у підрозділі «Кракен», мав позивний «Скеля».
«Якщо він ставив перед собою мету, його неможливо було зупинити. Це, мабуть, і є основною причиною, чому він пішов добровольцем. Відчував відповідальність за свою родину та країну. Не перекладав це на когось, бо знав: якщо так усі робитимуть, не буде України», – зауважує Ірина Полтавець.
«Можна сказати, що Олександр був людиною-роботом. Він дуже багато працював. Ми неодноразово разом були на змагання. Він робив такі речі, що багатьох дивували. За допомогою мотузок міг сам підняти двох людей, коли в інших командах це робили троє-четверо спортсменів. В Грузію ми дві доби їхали. Саша постійно був за кермом, спав по 3-4 години на добу. Він міг працювати дуже довго та не втомлювався», – запевняє Денис.
Заколодний брав участь у звільненні міст Балаклія та Куп'янськ, селища Старий Салтів і села Великі Проходи на Харківщині.
«Спочатку він питав росіян, за що вони воюють. Спершу були такі, що через гроші. А потім сюди їхали ув’язнені та наркомани. Саша говорив, що вони не люди, а стадо, яке йде на забій. І якщо такі хлопці, як він, не воюватимуть, то в Харкові скрізь буде Буча та Маріуполь», – розповідає Ольга Заколодна.
Герой нагороджений пам’ятними та заохочувальними відзнаками, а також орденом від Володимира Зеленського «За мужність» 3 ступеня.
Олександр Заколодний мріяв піднятися на Еверест без кисневої маски, а його дружина – усиновити хлопчика.
«Саша говорив, що збудуємо будинок, візьмемо собаку й кішку. А про дитину казав, подумаємо після перемоги, бо це дуже серйозно. А тепер я зціпила зуби і терплю. Благаю Бога дати нам усім сили пережити цей жах. Я дуже люблю життя. Дуже хочу жити у вільній країні. Вірю, сподіваюся та чекаю на нашу Перемогу», – наголошує Ольга.
Олександр Заколодний загинув 21 січня 2023 року в Соледарі. Деякий час тіло не могли привезти додому. А потім допомогли побратими. Поховали захисника на Алеї Слави у Харкові.
Сергій Небожак
28-річний Сергій Небожак з села Павлівка на Вінниччині, навчався на менеджера. До війни займався власною справою – на своїй фурі працював далекобійником. Вільний час присвячував спорту.
«Він займався боротьбою. Завжди ходив до спортзалу, бігав. Менші хлопці з нього брали приклад. Він був проти паління та наркотиків, за здоровий спосіб життя та правильне харчування», – розповідає племінниця Анастасія Бурлака.
Сергій мав цивільну дружину Тетяну. Мріяв про подорожі, власний будиночок і двох дітей: сина та доньку.
Брав участь у Революції Гідності. У 2014 році займався волонтерством. З перших днів повномасштабного вторгнення разом із волонтерами Спілки учасників АТО та ветеранів інших бойових дій допомагав військовим. Відвідував курси самооборони, вчився стріляти.
«24 лютого 2022 року йому подзвонили волонтери, сказали що потрібна фура, щоб возити боєприпаси. Він на своєму авто возив їх туди, куди ніхто не хотів їхати. Цим врятував не одну бригаду», – зазначає Анастасія Бурлака.
У червні Сергій Небожак отримав повістку.
«У військкоматі сказали: не будемо тебе чіпати, ти волонтерством займаєшся, а твій брат служить. Він відповів: «Якщо мені прийшла повістка, я маю йти». Йому пропонували в тихих місцях десь пересидіти, але він казав: «Я маю захищати свою землю. Піду туди, куди треба буде. Навіть у Крим. Я йтиму першим». Всі знали, що його неможливо зупинити. Він був активним і сам рвався в бій», – розповідає племінниця.
Сергій Небожак воював у складі 46-ї окремої аеромобільної десантно-штурмової бригади. Був водієм. Мав позивний «Вікінг». Брав участь у звільненні Херсона, боях за Бахмут і Соледар. За час служби двічі підривався на мінах. Автомобілі не підлягали ремонту, але він залишився живим. У Бахмуті отримав поранення ноги – у неї влучили три осколки.
«Два дні він був на лікарняному. Медики витягли осколки і він повернувся на фронт. Ніколи не жалівся. Температура гнала під 40, а він казав, що має бути разом із хлопцями, бо це його місія. Він нічого не боявся. Хлопці, з якими він воював, розповідали, що Сергій завжди мав холодний розум і бажання йти вперед», – зазначає Анастасія Бурлака.
За її словами, на війні у Сергія загинув друг і з’явилося велике бажання помсти. Він казав, що герої вмирають. Смерть у бою вважав почесною.
«Він вірив, що воїни, які загинуть у бою, потрапляють у рай. Казав, що теж хотів би там опинитися», – розповідає племінниця Сергія.
«Він розповідав про побачене на фронті. Казав, що вагнерівці прибігають під наркотою з гранатами прямо до наших хлопців. Були бої, він на 3 поверсі, а на першому вже росіяни. Але розказував про все це так, що хотілося сміятися. А потім приходиш додому, усвідомлюєш, про що він говорив, і це страшно», – додає вона.
Сергій Небожак служив разом із двоюрідним братом, завжди опікувався його безпекою. Він часто йшов до лінії зіткнення замість інших. 16 січня 2023 року Сергій загинув.
«Під час вуличного бою його сильно контузило. Хлопці пересиділи у підвалі кілька годин, а тоді потрібно було виходити. У дружини Сергія через кілька днів мав бути день народження, він пообіцяв їй, що приїде. Знав, що треба виходити, що не можна сидіти чекати смерті. Вони піднялися разом із ще одним хлопцем. Його розстріляли, а Сергія знайшли з пораненням в ногу. Медексперти встановили, що куля чи осколок перебили артерії. Ротації довго не було, його не вдалося врятувати», – розповідає племінниця Сергія.
Рідні довго не могли забрати тіло загиблого. Це вдалося зробити старшому брату Сергія разом із волонтерами. Воїна привезли до рідного села на день народження його дружини Тетяни.
«Сергій говорив, що приїде на день народження до коханої і виконав обіцянку. За життя він казав: «Не плачте за мною. Я загину як воїн». Але ми дуже довго ігнорували ці розмови», – згадує Анастасія.
Поховали героя на кладовищі у селі Павлівка. На його могилу рідні та друзі приносять каву та горішки, які він любив.
«Коли Сергій приїжджав, одразу їхав у кав’ярню, звав усіх друзів, замовляв капучино з однією ложкою цукру. Тому така традиція з’явилася. Зранку приїхали батьки, в обід – його дружина, ввечері ще хтось. Вже тиждень з моменту поховання на могилі постійно стоять кава та горішки. Все завжди свіже», – ділиться Анастасія.
Сергій Небожак був високим, сильним, спортивним і позитивним юнаком. Саме таким його запам’ятали рідні та друзі.
«Якщо люди його бачили раз у житті, вже ніколи не забували. Тому, що від нього наскільки перла енергія та позитив, що його неможливо було забути. Він завжди був усміхнений. Захищав і жалів усіх навколо», – додає племінниця.
Володимир Нерода
Володимир Нерода народився 1 січня 1997 року в селі Башлики на Волині. Після школи навчався на маляра-штукатура, працював на «Укрпошті», їздив на заробітки у Польщу. В 19 років пішов на війну, брав участь в АТО. Через два роки, у 2018-му, отримав важкі поранення. Змушений був звільнитися з лав ЗСУ. Лікувався в Україні та Німеччині. Загалом переніс близько 20 операцій.
«Від низу до поясу його складали по частинках, шили всі органи, ноги складали. Хірурги з Києва казали: «Нам треба, щоб кістки були, а тіло наростимо». В нього не було тіла, було все вирване. Тяжко було дивитися. Він був у реанімації тривалий час. Операції бували і по 4, і по 6 годин. Його поставили на ноги, заново вчили ходити. На це рік пішов. Гроші на операції по копійці збирали волонтери. Вдячна їм і небайдужим людям», – розповідає матір загиблого Людмила.
Після перенесених операцій Володимир Нерода отримав інвалідність 2 групи. Регулярно проходив реабілітацію. В її рамках почав займатися стрільбою з лука. Став членом клубу «Луцькі соколи».
«У нього нерв був зшитий на правій руці. Вона була неробоча, не міг притискати нічого, підіймати. В нього 80% працездатності було втрачено по медичному висновку. Почав займатися стрільбою з лука та розробляти руку», – розповідає матір військового.
Хлопець регулярно тренувався та брав участь у турнірах. У 2020 році посів перше місце в категорії «Початківці» в онлайн-змаганнях «Ігри Нескорених 2.0». Мріяв потрапити до Національної збірної України зі стрільби з лука та волейболу.
«Хотів потрапити на відбір ветеранських ігор. Поранені травмовані військовослужбовці пробують свої сили у різних спортивних дисциплінах, щоб виступати восени 2023 року в німецькому Дюссельдорфі. Це був один з його крайніх планів. Ще Володимир мріяв про власне житло в Луцьку, але через бюрократію не встиг це реалізувати», – розповідає товариш Павло Ковальський.
«Мріяв купити машину. Він збирав кошти, щоб придбати хату для мами та своїх братів і сестер», – додає заступник командира роти батальйону оперативного реагування Євген Ткачук.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Володимир був на реабілітації у Львівській області. Звідти відразу поїхав до Луцька, де записався до добровольчого батальйону оперативного реагування, який входить до складу місцевої тероборони.
«Володимир був наївним як дитина. Працьовитий, добрий, відповідальний. Завжди рвався в бій. Ми знаходимося недалеко від білоруського кордону, виїжджали на чергування. Якось підходить до мене, каже: «Мене в армію не візьмуть, купа поранень, контузія, хочу поїхати в Польщу на заробітки». У нас добровольчий загін, я дозволив йому звільнитися. А потім виявилося, що він поїхав на предову», – розповідає Євген Ткачук.
Через 5 місяців Нерода став бійцем добровольчого батальйону ОУН, який згодом приєднався до складу 71-ї окремої єгерської бригади. Був водієм.
«Він міг не служити, але гаряче бажання бути корисним, захищати Україну перемогло. Завжди перепитував, чи все добре зроблено. У військовому плані він був надійним товаришем», – зазначає Павло Ковальський.
У батальйоні ОУН Володимир Нерода мав позивний «Токар». Воював на Харківському та Донецькому напрямках. Мати Володимира каже, що не намагалася відмовити сина брати до рук зброю, бо то було неможливо.
«Не такий характер у дитини. Він переживав за хлопців, за волонтерів, постійно намагався комусь допомогти. Постійно був у русі. Неможливо було його зупинити. Він казав: «Брати менші мають бути вдома, бо вони ще молоді, а я, старший, маю воювати. Ми росіян сюди не пустимо», – зазначає Людмила.
Востаннє жінка бачила сина у серпні, коли він ще служив у теробороні. Каже, що Володимир ніколи не жалівся, а навпаки – заспокоював її.
«Коли було вкрай важко, просив, щоб молилися за них, щоб пам’ятали, що вони там. Він про війну зі мною не говорив, розпитував про домашніх, про моє здоров’я. Завжди старався мене заспокоїти, казав, що все буде добре. Він ніколи не жалівся, ніколи не казав, що йому там важко. Завжди говорив: «Мам, у нас тут все є, нас тут підтримують», – розповідає мама захисника.
Павло Ковальський згадує Володимира як позитивну й активну людину.
«Надзвичайно світлий, добрий, чуйний, оптимістичний, веселий, з почуттям гумору. Надійний товариш і жартівник. Він ніколи не жалівся. Звичайно, в голосі іноді звучали ноти хвилювання, але він був завжди оптимістичний, з купою своїх життєвих планів рухатися далі, повернутися в цивільне життя», – каже Павло.
Володимир Нерода загинув 13 жовтня 2022 року. Коли рятував пораненого побратима, потрапив під артобстріл. Герою було 25 років.
«Є такі люди, з якими не боїшся йти на передок. Володя був з таких. У нього взагалі не було страху. Був приліт, багато поранених. Одного 300-го навіть боялися піти забрати. А Володя зголосився – завжди був у перших рядах. Він отримав поранення, але той хлопець вижив і одужав», – говорить Євген Ткачук.
Рідні дізналися про загибель Володимира Нероди 18 жовтня. Через два дні його поховали у селі Мощаниця на Волині. У героя залишилися батьки, троє братів і двоє сестер.
Кирило Сергієнко
Кирило Сергієнко народився 12 квітня 1983 року в Києві. Юрист-консул за освітою, чоловік працював у компаніях «Міжнародні авіалінії України» та «Аеросвіт». Зрештою розчарувався у цій сфері та пішов з професії. Перед початком повномасштабної війни працював у магазині туристичного спорядження. А до цього тривалий час проводив екскурсії до Чорнобильської зони відчуження. Нелегально обійшов майже всю заборонену для вільного доступу територію. Згодом офіційно працював гідом до зони відчуження. Друг загиблого Олег Шалашов зазначає, що Кирило самовіддано займався всім, чим захоплювався.
«Якщо Кирило починав ходити в гори, то був дуже прискіпливий до вивчення маршруту, всіх деталей. Він у нашій компанії був головний за підбір спорядження. У багатьох із його друзів залишилося багато речей, які саме Кирило подарував. Те саме було й із зоною відчуження. Коли починали працювати, він дуже довго вивчав тему. Серйозно ставився до деталей, був надійним у роботі. Людина, на яку завжди можна покластися», – зазначає Олег.
Олег розповів, що Кирило, де б не був, завжди думав про сім’ю. Особливо він турбувався про свою доньку Софію.
«Він дуже сімейна людина. Дружина і донька були його тилом і спокоєм. Де б ми не були, Кирило переживав лише за сім’ю, казав, ось вже скучив за донечкою, треба повертатися», – згадує Шалашов.
Зараз Софії 14 років. Батько був дуже близький із донькою, зазначає дружина загиблого Яніна Аскерова-Сергієнко.
«Це був не тільки її батько, а й товариш. Кирило завжди нас за руку водив як двох доньок. Кажу: досить мене за руку тримати, мені вже 40 років. А він: ти ж моя мала», – згадує вдова героя.
На початку повномасштабного вторгнення Кирило Сергієнко допомагав мешканцям звільнених від російських окупантів сіл біля периметра Чорнобильської зони. Невдовзі вирішив іти на фронт добровольцем. У складі полку «Азов» Кирило Сергієнко обороняв Бучу, Гостомель, Ірпінь. Потім перевівся у 46-ту аеромобільну десантно-штурмову бригаду, бо там служили його старі друзі. Брав участь у наступі на Херсон з Бериславського напрямку. На початку січня потрапив до Соледару – його підрозділ виконував роль підсилення. Кирило мав звання лейтенанта, був заступником командира мінометного підрозділу. Мав жартівливий позивний «Малиш».
«Кирило мав 2 метри зросту. Дуже кремезний чоловік, але при цьому добряк. Він завжди був чемним, завжди цікавився, як справи, чим може допомогти. Коли війна почалася, він мені написав: «Що тобі потрібно? Можливо, ти щось хочеш?». Випитував у всіх знайомих, чим допомогти, може продукти якісь чи воду привезти», – згадує друг загиблого Антон.
З 2 січня 2023 року Кирило виконував завдання на заводі «Артемсіль» у Соледарі. Востаннє розмовляв з дружиною напередодні Різдва.
«Сказав, що все добре, я тебе люблю, через тиждень повернуся. Так і сталося, тільки в труні він повернувся. Врятував побратима від мін. У нього були всі ноги пошкоджені, він зараз не ходить. Кирило відправив його до медбригади, а сам засів у засідці. Він був дуже виснажений. Мінус 20, сильний мороз, три доби не спали, чергували. Вікон не було, снаряди летіли, була м’ясорубка. Працювали в 20 метрах від окупантів. 8 січня в приміщення, де він ховався, прилетів снаряд. Миттєва смерть. В руках зі зброєю героїчно загинув», – каже вдова героя.
Олег Шалашов розповідає, що Кирило заздалегідь готував дружину до своєї можливої загибелі.
«Казав, все що він робить, заради майбутнього його дружини, доньки, країни. Говорив: «Ми титани, я титан. Мушу йти вперед, захищати країну, бо це майбутнє наших дітей», – згадує товариш.
За весь час Кирило був у відпустці раз – восени відпросився на день народження доньки. Після перемоги він мріяв повезти дитину до українського Криму. А після ротації планував зайнятися волонтерством.
«Казав: «Війна буде довгою. Не рік і не два. Перемоги не чекай зараз, ти не знаєш, що там коїться. Коли в мене буде ротація, я до хлопців не хочу повертатися. Я буду допомагати, відкрию щось волонтерське», – говорить вдова героя.
Сергій Чайка
Сергій Чайка був родом із села Цибулівка Одеської області. Після дев’ятого класу закінчив Цебриківський аграрний ліцей, де отримав фах тракториста. На початку війни Сергій разом із дружиною та її сином мешкали в селі, займалися домашнім господарством, але мріяли переїхати до міста. Парубок пішов на війну 26 лютого разом з односельчанами. Сестра загиблого Анастасія Чайка розповідає, що рідні намагалися відмовити чоловіків іти на фронт, але марно.
«Нас дуже багато зібралося – і жінок, і чоловіків. Та хлопці нас не слухали, якщо чесно. Ми казали: «Нащо? Почекайте». А вони: «А хто, як не ми? Ми ж не будемо чекати, коли росіяни прийдуть до нас у село». Зібралися і поїхали», – каже Анастасія.
«Перші 4 місяці їх додому не відпускали. А потім Сергій приїжджав разів 5-6. Ненадовго, на 2-4 дні. Ми просили ще трохи побути. А він відповідав: «Якщо я вчасно не повернуся, хлопців потім додому не відпускатимуть. Я не можу так зробити», – додає вона.
Сергій небагато розповідав рідним про війну. Говорив, що все добре. Радив не вірити тому, що розказують інші.
«Він ніколи не жалівся. Ніколи не розповідав що, як. Казав: «Воно вам не треба». Він дзвонив, коли їхав у Соледар. З дружиною дуже довго говорив, з мамою. А потім зв'язку не було», – розповідає сестра Чайки.
У складі 101-го батальйону 61-ї бригади Сергій воював у Миколаєві, Херсоні та на Донецькому напрямку. Загинув 3 січня 2023 року.
«Ми про це дізналися наступного дня. Його тіло з поля боя забрали побратими. Було двоє 200-х і один 300-й», – каже Анастасія Чайка.
«Сергій був дуже хорошою людиною. Навіть на війні допомагав людям. В якомусь селі жили дід з бабою, в них нікого не було. Сергій постійно їздив до них, купляв продукти, воду, ліхтарі, заряджав їхні телефони. А коли на кілька днів приїхав додому, просив хлопців, які там лишилися, провідати тих людей, щось привезти. Він такий був… Пішов у магазин, бачить бабця розраховується, за неї заплатив. Він ставився до старих людей дуже добре. Усім допомагав», – ділиться Анастасія.