Текст підготований командою Сусіди.City у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
Наприкінці травня в Макошиному (Чернігівська область) проводжали в останню путь старшого солдата Сергія Кулика. Він загинув на Донеччині під селищем Богородичне 17 травня. Попрощатися з ним прийшло чи не пів селища. Бо тут він народився і прожив майже все своє життя. Тоді односельці Сергія не могли стримати сліз, співчували рідним загиблого. Невдовзі макошинці навіть підтримали ідею щодо перейменування однієї з вулиць у селищі на честь загиблого земляка. Однак не так сталося, як гадалося.
Опора для мами і брата
Зазвичай під час підготовки до написання статті ми збираємо матеріал, основою для якого слугує живе спілкування з героями, свідками подій. Так планували і цього разу. Любов Кулик, мама Сергія, спочатку і готова була поспілкуватися з нами, щоб розповісти про сина, але раптом змінила свою думку. Ні, не через те, що принципово відмовлялася, а просто не могла говорити: її мучила не тільки ще не загоєна рана через втрату сина, а й образа на односельців.
Поговорити вдалося з Олександром Куликом, молодшим братом Сергія. Він розповів, що незважаючи на те, що різниця у віці між ними була п’ять з половиною років, але вони мали між собою тісний зв’язок. Може тому, що залишились рано без батька (він помер, коли Сергію було майже 18 років, а Сашку – 12) і стали єдиною чоловічою опорою для мами.
Сашко та Сергійко
– Я тоді був у такому віці, коли хотілося самостійності, відчувати себе дорослим, – згадує Олександр Кулик. – Насправді ж – ще дитина. Тому Сергій, наскільки йому це вдавалося, замінив мені батька: десь захищав, десь наставляв на шлях істинний. Іноді словом, а коли й примусом. Це вже зараз я розумію, а тоді трохи протестував, звичайно.
Хлопці зростали в люблячій родині. Як і більшість макошинських дітлахів, влітку днями пропадали на Десні: купалися, рибалили.
– Якщо говорити про захоплення, то Сергій дуже полюбляв зброю, – розповідає Олександр. – Ми постійно з ним щось майстрували: клепали, заточували, свердлили, паяли, тесали. Мабуть, ніхто з наших друзів не міг виготовити такого дерев’яного автомата, який виготовляв брат. Це була майже копія справжнього. Сергій мав чимало книг про зброю.
Від зброї іграшкової до реальної
У 1997 році Сергій Кулик закінчив Макошинську школу. Одразу ж восени вступив на навчання до Щорської автошколи. Вже у травні, як тільки отримав водійське посвідчення, його призвали на строкову службу. Її проходив недалеко від дому, в Чернігові.
Служба в армії дала можливість одразу влаштуватися на роботу до Державної виконавчої служби України. Всі наступні 19 років чоловік служив у Менській виправній колонії, де досяг звання прапорщика кінологічної служби. Сумлінне виконання службових обов’язків та професіоналізм важко було не помітити. Тому керівництво неодноразово відзначало Сергія почесними грамотами.
А потім Сергій вирішив знову повернутися до служби в Збройних силах України. Вже за контрактом
З 1 листопада 2019 року Сергій Кулик приєднався до однієї з військових частин 81-ї аеромобільної бригади 90-го батальйону десантно-штурмових військ. Там він перебував на посаді навідника-оператора, водія.
У складі аеромобільної десантної роти підрозділ вирушив тоді для виконання бойових завдань Операції Об’єднаних сил до міста Костянтинівка. Ще тоді Сергій отримав поранення.
Легких шляхів не шукав
На Донбасі Сергія й застало широкомасштабне російське вторгнення: разом із побратимами йому довелося стояти на захисті Краматорська.
– Весь час, відколи Сергій був на Донбасі, ми дуже переживали за нього, – каже Олександр Кулик. – Особливо загострилися переживання від лютого, коли почалася велика війна. Намагалися тримати постійний зв’язок. Була у нього можливість – то він телефонував матері. Просили його, щоб у разі, якщо не буде змоги зателефонувати, хоча б кілька слів відписував у месенджер. Телефонував і мені. Коли ж поговорити йому не вдавалося, то писав, а я вже, телефонуючи до мами з Черкащини, звітував їй – із Сергієм усе нормально. І так було до 17 травня, відколи ми вперше не отримали від нього ні дзвінка, ні повідомлення. Я спочатку не думав про погане: можливо, просто немає змоги, бо це ж війна.
Окрім матері і брата, у Сергія Кулика залишилися дружина і двоє дітей
Але наступного дня Сашку надійшов дзвінок. Номер був незнайомий. Як виявилося, телефонував командир Сергія. Саме він, перевіривши всі формальності, і повідомив, що брат Олександра загинув. Під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Богородичне Донецької області внаслідок ворожого артилерійського та ракетного обстрілів він отримав важкі поранення. На жаль, вони виявилися несумісними з життям.
Поховали Сергія Кулика в рідному селищі 23 травня. За словами побратимів, Сергій ніколи не шукав легких шляхів та був готовий давати відсіч загарбнику.
Вулиця його імені
У липні цього року Менська міська рада розпочала громадське обговорення перейменування об’єктів топоніміки на території населених пунктів громади. Тоді і з’явилася пропозиція перейменувати деякі вулиці в населених пунктах на честь хлопців, які загинули протягом останніх місяців, відколи почалося широкомасштабне російське вторгнення. Для цього спочатку представники спілкувалися з батьками загиблих героїв, які дали згоду.
У ході обговорення жителі Менщини могли підтримати запропоновані назви, внести корективи або пропозиції. А в Макошиному проводилося власне обговорення. От саме під час нього і виявилося, що серед жителів селища знайшлися такі, які були проти того, щоб одну з вулиць перейменувати на вулицю Сергія Кулика.
– Мені про це повідомила сама Любов Кулик, – каже староста селища Світлана Попок. – Довелося її і заспокоювати, і перепрошувати за своїх односельців. Їхнім аргументом було те, що ще невідомо, скільки триватиме війна і скільки буде загиблих, то невже всі вулиці перейменовувати через це?
Макошинське дитинство
Після громадського обговорення відбулося засідання комісії міської ради, на якій заслухали кожного учасника, розглянули усі звернення і ухвалили компромісні рішення. Остаточно нові назви вулиць та провулків затвердили на сесії Менської міської ради 26 вересня. Врешті в Макошиному так і не з’явилася вулиця імені загиблого героя-земляка. Але вже після всього цього макошинці схаменулися і зрозуміли, що хтось чогось не зрозумів, не дочитав – тобто погарячкували в судженнях і вчинках.
– Ми зібралися знову, – говорить Світлана Попок. – Обговорили ситуацію, відвідали Любов Кулик попросили вибачення в неї, ми всі порозумілися. Я забрала з міської ради того листа із запереченням, а тому питання щодо перейменування вулиці наразі відкрите. Сподіваюся, що невдовзі вулиця Сергія Кулика в Макошиному буде. А поки що жителі вулиці Шкільної ініціювали збір коштів на меморіальну дошку, яку встановимо на шкільній споруді.
А мама Сергія Кулика продовжує оплакувати свого сина. Її біль поки ніяк не вщухає. Навпаки – вся ця історія його загострила.
– Коли ще в квітні я спілкувалася з Сергієм по телефону, то повідомила йому про ті жахи, які виявляють після деокупації Бучі, – каже пані Любов. – Сергіїв підрозділ якраз тоді виходив із оточення біля Ізюма. Він мені сказав, що колись, коли деокупують Ізюм, то там можуть бути виявлені ще більші злочини рашистів. Важко мені від усього цього. Хочу ще хоч трохи потриматися на цій землі заради меншого сина та онуків.
Comments