У натовпі на Ратушній площі Коломиї Ольга Черкез кидається в очі через яскраву зовнішність і червоно-чорного іграшкового бичка, якого притискає до себе. Представляє його, як члена родини: «Це – наш Женя». Бичок – улюблена іграшка її сина. Подарунок батька, який загинув, коли хлопчику було 4 роки. Женя ходив з бичком до дитячого садку. Коли трохи підріс – тримав його біля себе у кімнаті на поличці. Останні ж роки спав на бичку, наче на маленькій подушці. Коли Ольга наприкінці березня виїжджала з рідного Маріуполя, не змогла лишити іграшку: «Це таке особисте для сина, що його не можна було там залишати. Бичок – це Женя. Він пахне сином. В ньому лишається його частинка».
Син Ольги – Євген Черкез – був сержантом, стрільцем-гранатометником полку «Азов» НГУ. Він загинув 24 березня 2022-го в боях із російськими окупантами за Маріуполь. Захиснику було 27 років.
Фільм створено платформою пам'яті Меморіал. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
З бичком на руках Ольга просиділа в машині всю дорогу з Маріуполя до Франківщини. Каже, він був її оберегом. Жартує, що на численних російських блокпостах окупантам вона задавалась навіженою, тому їхні речі трусили не так сильно, як могли б. Бичок дійсно її беріг. Вже розбираючи речі у Коломиї, Ольга знайшла серед них синову футболку з символікою полку «Азов». Яку на жодному з блокпостів окупанти, на щастя, не помітили.
Усміхнений дорослий хлопчик
Ольга із сином все життя прожили в Маріуполі. Майже все, пов’язане із дитинством Жені, лишилось там.
«У нас майже всі його іграшки залишились. Він був дуже бережливою дитиною. Всі його машинки досі живі – цілий автопарк. Навіть є маленька жовтенька машинка, яку дідусь йому купив вперше», – розповідає Ольга.
Він любив все, пов’язане із колесами. Захопився велосипедами ВМХ. Свій вид спорту вибирав довго. Через вроджений сколіоз не всі заняття йому підходили. Займатись футболом не подобалося, боксом – теж, бо вважав категорично неправильним бити людей просто так. А велосипедні трюки полюбив. Пізніше, вже під час служби, захопився також марафонами, із задоволенням брав у них участь.
Женя ріс розумним і внутрішньо дуже дорослим хлопчиком.
«Він, коли народився, був таким маленьким мужичком. Завжди добрий та усміхнений. Ніколи не скиглив, що йому щось не подобається. Мені було з ним дуже легко», – каже Ольга.
У шкільні роки Ольга спочатку намагалася тримати сина під наглядом – контролювала успішність, входила до складу батьківського комітету, намагалась підтримувати інтерес до навчання. Але коли зрозуміла, що хлопчик має хороших друзів, переживати перестала. Єдине на чому наполягла – здобуття вищої освіти.
Вчитись «для галочки» Жені не подобалось. Тому навчання у Приазовському державному технологічному університеті за спеціальністю «металургія» давалось важко. А от здобути морську професію – моториста в Азовському морському інституті – вийшло без проблем. Було цікаво, він любив море. Навіть готувався до роботи на суднах, хотів ходити у дальні рейси. Але мрія стати військовим все ж перемогла – у 2018 році Женя долучився до лав «Азову».
Бажання захищати свою країну виникло у хлопця ще на початку нападу Росії на Україну в 2014 році. Він проти волі матері поїхав у Київ, аби долучитись до друзів у бойовому підрозділі. Але перш ніж встиг оформити документи, його посадили перебирати картоплю. Це хлопцю не сподобалось. Наступного дня Женя повернувся додому.
«У 2018 році він сказав, що піде в «Азов». Я була проти. Бо там – страшно. Бо це – війна. Він відповів, що вже все вирішив і попросив його підтримати. Я тоді відчула, що син виріс. Підтримала. І він пішов», – розповідає Ольга.
Після тривалого навчання, у 2019 році, він вперше опинився на полі бою. Де саме воював, Ольга не знає. Розуміє лише, що там було гаряче. Бо коли через пів року боїв Женя вперше приїхав додому, сказав: «Війна – це страшно».
«Потім, вже після АТО, він на вихідні приїжджав з частини додому, якщо не був на посту. Вдома ми не знали його як воїна. Для нас він був Женічка. Він називав мене «мам». Вдома був дитиною. Лише нещодавно ми дізнались, який він воїн. Казали хлопці, в бою він був, як тигр», – говорить вона.
«Вони горять»: загинув у бою за Маріуполь
На згадку про сина Ольга має не так багато речей. Дивом ще з дитячого садочка збереглися створені ним новорічна листівка та маленький паперовий їжачок. Вони лежали у папці із його документами.
За кілька днів до повномасштабного вторгнення Женя подзвонив і попросив забрати з частини його речі з Урзуфа – бійці почали згортати базу. Серед цих речей була папка, де він беріг маленькі нагадування про власне дитинство.
24 лютого Женя встиг подзвонити мамі. Сказав, що з ним все добре. Просив нікуди не виходити, попередив, що місто намагатимуться штурмувати, і буде страшно.
«Син був правий – було дуже страшно. Один з найбільш яскравих спогадів – про суцільну чорноту. Після потужного авіаудару росіян небо затягло чорним димом. І в чорне небо піднялась величезна зграя ворон. Птахи повністю закрили небо. Я ніколи не бачила їх у такій кількості», – каже Ольга.
Що відбувалось із Женею, родина не знала – зв'язок зник практично одразу. По вуличних боях розуміли, що захисники Маріуполя чинять спротив окупантам. Лише одного разу – 8 березня – він на кілька хвилин забіг додому.
«Це була така несподіванка! Світла нема, газу нема. Ми у дворі вигадували, як зварити поїсти. Я обертаюсь – він стоїть. Зайшов буквально на 5 хвилин. Ми обійнялись, надавали пакет їжі. І все. Він пішов. Це був останній раз, коли я його бачила. Встиг тільки сказати: «Все добре, вони горять», – розповідає вона.
25 березня жінка несподівано прокинулась зі словами: «Все, можемо їхати». Пояснити це рішення не могла. Просто відчула: вже можна. За чотири дні вони з чоловіком зібрались і виїхали з міста. 31 березня, вже на підконтрольній Україні території, з Ольгою зв’язалась патронатна служба «Янголи Азову» і повідомила, що 24 березня Женя загинув.
«Він загинув у бою. Вони відходили з позицій, він йшов останнім, прикривав хлопців. Отримав поранення в живіт. Його намагались реанімувати. Але не змогли. Це все, що я знаю», – говорить Ольга.
Поховають разом із побратимами
Коли почався обмін тілами загиблих захисників Маріуполя, Ольга відчула, що Женю повернули. Пояснити знов не могла, але знала, що його тіло привезли. За кілька днів з нею зв’язались правоохоронці – було співпадіння по ДНК.
Спочатку Ользі показали фотографії, аби вона впізнала тіло сина. Та це було неможливо. Пізніше, вже під час розтину, знайшли Женін жетон, який в’ївся в тіло. Так вона переконалась, що це точно він. Тепер жетон із номером 048262 вона не знімає.
Ольга наполягла, що хоче побачити сина. Хотіла попрощатись, востаннє провести пальцями по волоссю. Робила так завжди з Женіного дитинства. Він мав густе волосся, наче щітка на дотик. Такого ні в кого не було. Тому вона завжди безпомилково впізнавала сина на конкурсах у дитячих садочках, коли мами із зав’язаними очима мали на дотик визначити свою дитину.
«Патронатна служба відмовляла від цього, розуміючи стан тіла. Але для мене було дуже важливо востаннє доторкнутись. Наполягла, що маю попрощатись із сином, бо я ж більше ніколи його не побачу. Нам показали тіло… Там вже не було волосся... Я погладила його востаннє. Все», – згадує вона.
Далі була церемонія прощання. 28 липня – у день, коли Жені мало виповнитись 28 років – його кремували. Урну із прахом поховають на Алеї героїв, яку мають створити на Співочому полі в Києві.
Каже, що у момент, коли повідомили про загибель сина, її серце перестало битись. Вона продовжує жити наче на автопілоті. Нещодавно відчула, що може почати говорити із кимось про сина та його загибель. Хоча прийняти це все ще не виходить.
«Коли його не стало, не стало і мене. Мене немає. Є лише оболонка. Коли дізналась про те, що його повернули, відчула, що над моєю дитиною більше ніхто не буде знущатися в Маріуполі», – каже Ольга.
Авторка: Євгенія Мазур