КАБи, ракети, безпілотники – від початку повномасштабної війни і дотепер Харківщина під ворожим вогнем. Росія обстрілює цивільну інфраструктуру, відбираючи життя людей. Гинуть діти. У цьому тексті ми зібрали історії чотирьох неповнолітніх із Харківщини. Настя Гріценко загинула від обстрілу міста Чугуїв, а троє братів Путятіних – Льоша, Михайло та Павло разом із батьками Ольгою та Григорієм – опинились у вогняній пастці через ворожий дрон, що влучив у нафтобазу у Харкові.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
11-річна Настя Гріценко загинула від удару по її дому у місті Чугуїв
Харків’яни Ірина й Андрій познайомились у 2010 році й почали зустрічатися. Тоді жінка виховувала сина Дмитра від першого шлюбу. Невдовзі пара дізналась, що скоро стануть батьками спільної дитини.
Андрій мріяв про дівчинку.
9 травня 2011 року у пари народилась донечка. Татко запропонував ім’я Анастасія – так і назвали. Зі старшим сином Ірини у дівчинки різниця у віці була 12 років.
Андрій згадує: Настя була спокійною і самостійною. Могла годинами гратися наодинці. Допитлива, не ляклива – такою її виховували батьки.
«Для Насті було задоволенням зловити ящірку, подивитися, відпустити. Ми колись йшли вулицею і знайшли кажанчика. Дружина боялася, а Настя тримала його у руках і гладила пальчиком. Маленька безстрашна принцеса», – розповідає Андрій.
Після народження Насті пара купила будинок у Чугуєві, щоб діти мали, де бавитись на свіжому повітрі. Там оселилась бабуся, а мама тато, син і донечка приїздили на вихідні та канікули.
Настя ходила у Харківський ліцей № 60. Найбільше любила уроки, повʼязані з творчістю: працю, музику, а особливо – малювання. Дівчинка створювали малюнки на різні шкільні заходи. Також любила уроки етики.
«З математикою я доньці допомагав, з іншими предметами – дружина.
Англійською Настя займалась з репетитором. Ми не дуже її знаємо, а шкільної програми не вистачало», – ділиться татко.
«Спочатку я думала, що Настя буде дуже тихою, майже не помітною. На першій зустрічі в школі вона соромилась, мало говорила. Але потім почала відкриватись і я побачила справжню Настю. Дуже добра, щира. Завжди йшла на допомогу тим, хто потребує. Багато усміхалась. Любила домашніх тварин, щодня розповідала про своїх улюбленців, показувала фотографії з ними», – говорить класна керівниця Насті у середній школі, Яна Костанда.
У родини вдома жили рибки, кішка та черепаха, яку знайшли на вулиці.
Головним обов’язком Насті, каже тато, було навчання. Домашніх справ доньці багато не доручали, проте вона завжди була готова допомогти чи з прибиранням, чи з миттям посуду.
Дозвілля родина намагалася проводити разом: ходили на річку, їздили по гриби.
«Настя була життєрадісною людинкою. Коли ми збирались разом, завжди крутилась поряд і допомагала», – пригадує Михайло Кантіміров, голова вуличного комітету в Чугуєві, який товаришував з батьками Насті.
Перед повномасштабним російським вторгненням Настя забажала освоїти гітару. Батьки знайшли для неї репетитора. Дівчинка наполегливо освоювала інструмент і з радістю грала рідним.
Після 24 лютого 2022-го родина спершу залишалась у Харкові.
«Жили у п’ятиповерховому будинку, поряд – спуск у підвал. Були сильні обстріли. І ми з місяць бігали до підвалу, потім облишили це. Бо гупнуло, доки добіжиш – вже обстріл закінчився», – ділиться татко.
Пізніше сім’я перебралась до Чугуєва, там було спокійніше. Старший брат Дмитро подарував Насті цуценя лабрадора, яке назвали Альфом. Дівчинка сильно зраділа поповненню улюбленців і розповідала про успіхи в дресируванні собаки у відео в соцмережах.
17 вересня 2022 року Настя вдома була сама. Батьки волонтерили – розвозили продукти, брали замовлення для стареньких та привозили їм те, що вони не могли собі купити.
«У день, коли був приліт, дружина займалася цими розвезеннями. А мене попросила, щоб я допоміг із закупівлею. Ми в обід виїхали на ринок, швидко все придбали. Я повертався додому, коли почався обстріл. Дружина була у людей. Я зателефонував додому: "Настінька, там поряд стріляють – сховайся"».
На подвір’ї було приміщення без вікон і дверей, де можна пересидіти обстріл. Настя відповіла таткові: «Добре, я вже біжу». На цьому зв’язок перервався.
«Я подзвонив товаришеві. «Збережи доньку, сховай. Хоч що роби». Він швидко перетелефонував уже з місця прильоту: «Викликай швидку, пожежну. Вашого будинку більше немає», – згадує Андрій.
«Я був на сусідній вулиці, коли стався вибух. Бабахнуло дуже гучно. Дім просто підняло у повітря на кілька метрів і він розлетівся на шматки. Не залишилось нічого, крім краю фундаменту. Утворилась величезна яма метрів шість у діаметрі, та два-три – завглибшки», – говорить Михайло Кантіміров, вуличний голова в Чугуєві.
Після обстрілу Настя ще була жива. Татко згадує – дуже довго чекали на «швидку». 11-річну дівчинку з важкими травмами забрали до лікарні.
«Ми приїхали за ними, доньку занесли в кабінет МРТ, ще чули її голос. А потім прийшов хірург і сказав, що Настя померла від внутрішньої крововтрати…», – пригадує тато.
Анастасію Гріценко поховали у Харкові.
«Про це не можна мовчати», – говорить Андрій.
Батьки і брат продовжують опікуватись тваринами, які так любила дівчинка. Тільки черепашка втекла.
Олексій, Михайло і Павло Путятіни загинули разом із батьками
Ольга і Григорій познайомились у Харкові у 2014 році. У дівчини зламалась машина, а хлопець-сусід попросив по допомогу саме Григорія. Після того знайомства Ольга і Григорій почали зустрічатися.
У 2015-му – одружилися, а невдовзі дізнались, що очікують на маля. Григорій мріяв про донечку. УЗД ж показало – буде хлопчик.
Молода родина жила разом з мамою Григорія, Тетяною Путятіною, у приватному будинку в Немишлянському районі Харкова. Ольга працювала у прокураторі, Григорій мав власну справу – встановлював ролети, вікна, двері.
22 червня 2016-го у Путятіних народилось немовля. Імʼя придумав татко. Він шукав простий варіант, який гарно звучатиме із по батькові.«Олексій Григорович. Мамо, як тобі?», – спитав чоловік Тетяну. Їй такий варіант сподобався, як і молодій мамі Ользі.
«Я Льошку няньчила сильно. Діти мені молока залишать – я сиджу з ним. І годувала, і купала – все робила», – згадує Тетяна Путятіна.
Змалечку Льоша захоплювався динозаврами. Збирав колекцію тваринок, знав назви усіх видів. Любив малювати і створювати поробки.
«Бабуся, це тобі», – онук дарував мені свої поробки на свята. Дуже гарні створював листівки», – згадує Тетяна Путятіна.
Льоша дружив з сином сусідки Олени Гребенкіної. Вона розповідає:
«Олексій був такий врівноважений. Міг щось складати, перекладати, крутити. Ріс як механік».
Батьки водили Льошу на різні гуртки, на футбол.
«По статурі він був довгий і худий – як Гріша. Вони пішли в мого батька, той теж був височенний», – ділиться Тетяна Путятіна.
Наприкінці 2019-го Ольга і Григорій Путятіни очікували на народження другого малюка.
Григорій все ще сильно сподівався, що буде донечка і нервував у передчутті першого УЗД, пригадує Тетяна:
«Оля мені казала тоді: «Уявіть, який погляд був у Гриші, коли сказали, що це хлопчик?».
Другий малюк народився 15 квітня 2020 року.
«Невістка жартувала, коли виписувалася з пологового: «Ходитимемо сюди, поки не буде дівчинки»», – розповідає Тетяна Путятіна.
Імʼя немовляті придумала бабуся.
«Мені Мишко подобається. «Як тобі Михайло Григорович?», – спитала я сина. Всі погодились. А Льоша сказав так: народиться малюк – я подивлюсь та скажу, як його зватимуть. Дуже він у нас тямущий був», – ділиться бабуся.
Мишко був спокійним, плакав менше за старшого брата. Але як підріс, став проявляти інший характер.
«Прокинеться – потрібно обовʼязково поплакати. Не підходьте до нього – треба поревіти. Навіть старший Льоша казав: «Бабусю, ти ж знаєш, доки він не наплачеться, не заспокоїться». Закінчить Мишко цю справу – і йде спокійно гратись. Він у нас був такий капризний віртуоз. Щось не сподобається – міг надутись», – говорить бабуся Тетяна.
Мишко був спритніший за старшого Льошу. Хлопчики могли почубитись, але все одно з радістю проводили час разом.
«Диван стояв біля вікна, а підвіконня виходило на подвірʼя. Вони вдвох стрибали з вікна на диван, перекидались. Гардину обірвали. Я дуже за них непокоїлась, але сперечатись з онуками було марно», – каже Тетяна Путятіна.
24 лютого 2022-го Ольга з Григорієм та двома хлопчиками були у Харкові. Тетяна гостювала у старшої доньки на Сумщині.
«Зранку подзвонив брат. «Ти спиш? На нас Росія напала». А я родом із Бєлгородської області. Так плакала... «Як напали? На кого?». Я залишилась на Сумщині. А син з родиною місяць просидів у підвалі. Потім поїхали до мами Олі у село в Черкаській області. Там жили довго, поки не винайняли житло у самих Черкасах», – говорить Тетяна Путятіна.
У Черкасах Льоша пішов у перший клас. Бабуся сумувала через те, що не могла бути присутньою на першому дзвонику онука.
Невдовзі Ольга і Григорій дізнались, що очікують третю дитину. Довго не говорили про це Тетяні, щоб вона не непокоїлась. Про майбутнього онука їй сказала старша донька, якій розповів Григорій.
«Я їздила до них в гості, коли Оля була на сьомому місяці. Потім син сказав, щоби приїхала, коли будуть народжувати. Повернулась я до них наприкінці березня», – говорить Тетяна Путятіна.
Третього квітня 2023-го на світ зʼявився найменший Путятін – Павло. Він, згадує бабуся, був зовсім тихеньким. «Чи почую я взагалі його голос?», – питала вона у сина з невісткою.
Льоша і Мишко зраділи народженню молодшого братика. Водили пальчиками по щічках немовляти і питали батьків: «А ми теж такими маленькими були?».
Після народження третього сина Путятіни вирішили повертатись до Харкова. Тетяна готувала до цього будинок, аби багатодітній родині було комфортно. Влітку маленький Павло вперше опинився вдома.
«Ця родина була щасливою. Родина, яка жила в злагоді, яка досягала певних результатів. Родина, яка непокоїлась за своїх дітей. Не боялась народжувати, виховувати та ставити їх на ноги», – говорить сусідка Олена Гребенкіна.
Вона згадує, що все літо 2023-го Мишко катався вулицями на велосипеді. «Він у мене катається як Бог», – говорила про сина мама Ольга.
«Мишко був активний, любив бігати, стріляти, стрибати», – розповідає Олена Гребенкіна.
У рідному Харкові у вересні старший Льоша пішов до другого класу. Батьки обрали заклад, де навчався ще Григорій.
«Мені недовго довелося вчити Льошу. Можу сказати, що він дуже любив конструювати, ліпити з пластиліну чи створювати поробки. Тут рівних йому не було. Робив фантастичних персонажів. Писати та читати йому було складнувато. Хоча почерк мав дуже красивий», – говорить класна керівниця Льоші у гімназії №21 Оксана Леонідівна.
Вдома хлопчика доводилось змушувати робити уроки, додає бабуся Тетяна. Читав лише з нею – брав книжку і рядок за рядком освоював букви.
Коли у Харкові не було тривог, дітей приводили до школи, щоб вони хоч трохи побули разом.
«Мама Ольга була з почуттям гумору. Кажу їй: «Ми зустрічаємось біля школи, можете привезти Льошу?». А вона мені: «А можна я вам всіх трьох синів привезу, щоб відпочити?», – говорить учителька.
Батьки з трьома синами їздили в гості. Любили риболовлю, вдома смажили шашлики.
«Син смажить, а хлопці обовʼязково біля нього крутяться. Взимку грались у сніжки на подвірʼї. Онуки пищали від радості», – згадує бабуся.
Любили хлопці і побешкетувати. Тільки-но бабуся щось посадить у саду, а вони своїм мʼячем уже й поцілять.
А ще обожнювали млинці, які часто для них готувала Тетяна.
У лютому 2024-го Тетяна знову поїхала у гості до старшої доньки на Сумщину – на день народження онучки. Востаннє жінка спілкувалась телефоном з рідними вдень 9 лютого 2024-го, а переписувалась – надвечір. Уночі розпочалась повітряна тривога – ворог запустив «шахеди». У Харкові у Немишлянському районі пролунали вибухи.
«Вибух був не сильний. Мене збентежило те, що в оселі був яскравий спалах. У нашій кімнаті наче як яскравий світанок», – говорить Олена Гребенкіна. На той час її чоловік та молодший син вже спали.
Ворог влучив у нафтобазу, стався витік палива. Олена дзвонила рятувальникам. Як ті прийняли виклик, почала будити рідних.
«У нас поряд – тепломережа. Я подумала, що через вибух почав литись окріп. Казала поліції, що він наче сніг з’їдає. Потім зрозуміли з чоловіком, що це не вода, а паливо. Вибігли у нічному одязі, вогонь вже був на подвір’ї. Були вимушені з дітьми повернутись у будинок…», – розповідає сусідка Путятіних.
«У сусідів був бордюр понад парканом, а в нас – ні. Ось ця лава, що горіла, пішла на наше подвірʼя. Сусідка довгий час розмовляла телефоном. І коли бабахнуло, вийшла на подвірʼя. На той момент вогонь був біля кута нашого дому – за 15-20 метрів. В оселі ще горіло світло. Ця сусідка кликала мого сина. І тут вибухнула машина, що стояла на подвірʼї… Все», – каже Тетяна Путятіна.
Востаннє Григорій був у мережі о 23:03. Він навіть встиг набрати кума і сказати, що щось вибухнуло та палає поряд.
Що син із дружиною і трьома дітьми опинився у вогняній пастці, Тетяна зрозуміла з фото пожежі, які зʼявились вночі у мережі – впізнала рідний будинок.
Путятіни загинули у домі, тіло немовляти не могли знайти, бо через високу температуру горіння воно перетворилось у попіл.
Як тільки закінчилась комендантська година, класна керівниця Олексія Оксана Леонідівна приїхала на місце пожежі. Дізналась, що він загинув разом зі всією родиною. Повідомила про це директорку та батьків в чаті.
«Ніч не спала, думала, як сказати дітям, хоча б не розплакатися. «Дітки, ви у мене ще маленькі, але настільки дорослі, що все розумієте. Війна забирає військових, людей, які нас захищають, мирне населення, забирають людей, забирають життя дітей. Так сталось і з нашим Льошею. Він завжди буде з нами, будемо згадувати…», – розповідає Оксана Леонідівна.
Родину Путятіних поховали 12 лютого 2024-го у Харкові. Від речей рідних майже нічого не залишилось. Бабуся зберігає єдину поробку, зроблену старшим онуком. Авторка: Наталя Куліді
Comments