Підприємця Антона Кушніра вбив російський снайпер, коли він евакуйовував жителів Херсонщини. Волонтерка Червоного Хреста Вікторія Яришко загинула, роздаючи в Херсоні гуманітарну допомогу – у цей час російська армія обстріляла місто. Бухгалтера Сергія Федоренка, який допомагав жителям Нової Каховки, окупанти викрали та закатували. Це історії людей, які були волонтерами в умовах тиску й терору та попри все – допомагали іншим.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для NV. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Хотіла сказати: «Папи вже немає». Але психологиня порадила сказати конкретну фразу: «Папу застрелили»
Антон Кушнір, фото з соцмереж
47-річний Антон Кушнір народився в Росії, понад 20 років жив в Україні, мав посвідку на проживання, але не отримав громадянства. Він був відомим бізнесменом у Херсоні, заснував низку підприємств, працював директором автосалону. Один із його проєктів об’єднав мандрівників Півдня України для закордонних подорожей на автомобілях.
У вільний час Антон захоплювався кайтсерфінгом – катанням по воді на дошці з повітряним змієм у руках. Разом із колегами навіть влаштовував фестивалі з кайтсерфінгу й мріяв організувати міжнародні змагання. Адже курорти Херсонщини – Скадовськ і Арабатська Стрілка – ніби створені для цього.
Через травму коліна, яку отримав під час занять кайтсерфінгом, 24 лютого 2022 року Антон зустрів у київській лікарні. Коли колега зателефонував і повідомив про ситуацію в області, чоловік відповів, що попри все – повертатиметься в Херсон. Адже вдома – дружина Людмила, доньки Уляна, Ольга та Віра і син Федір. Не дочекавшись операції на коліні, підприємець вирушив назад до Херсона – дістався міста на автівці разом із ще одним жителем області.
Родина Кушнір
Бізнес-партнер Антона, депутат міськради Іван Бебко, пригадує – вони заздалегідь обговорювали, хто чим займатиметься, якщо почнеться повномасштабна війна. Антон ще тоді казав, що буде волонтерити.
Діставшись Херсона надвечір 24 лютого, він обійшов усіх сусідів на центральній вулиці. Сказав, що треба об’єднуватися, аби допомагати одне одному. Дружина Людмила пригадує – Антон розумів, як діяти в таких ситуаціях, адже мав військову освіту. Сусіди тоді ж створили щось на кшталт муніципальної варти і почали чергування. Хто мав зброю – брав із собою.
Тим часом містом почалася ширитися паніка – виник дефіцит ліків та харчів. На початку березня без електропостачання залишилася птахофабрика в Чорнобаївці, одна з найбільших у Європі. Там були запаси м’яса та яєць, які могли хоча б частково допомогти вирішити кризу з харчами в місті, втім через страх потрапити під обстріли майже всі водії відмовлялися їхати туди. Антон Кушнір наважився і привіз землякам яйця й курятину – харчі роздавав людям.
У місті припинив працювати маслозавод. Причина – відсутність сировини. Раніше молоко підвозили з лівого берега Дніпра через Антонівський міст. Але через пошкодження дорожнього полотна окупанти закрили проїзд. Антон зустрівся з керівництвом заводу й попросив в оренду молоковоз.
«Водії боялися їхати до фермерів, але чоловік сказав, що знайшов добровольця, – пригадує Людмила Кушнір. – Як виявилося, увів нас в оману, і сам сів за кермо, хоча не мав ані потрібної водійської категорії, ані досвіду керування такою машиною».
Антон зі сім'єю на відпочинку.
Під Херсоном Антон відшукав фермерське господарство, яке погодилося постачати молоко маслозаводу. На собі протестував безпечний маршрут доставки сировини, а потім передав його іншим водіям.
Партнери Антона по бізнесу майже одразу після вторгнення російської армії на Херсонщину організували низку складів із харчами та медикаментами в Миколаєві й Запоріжжі. Антон вивозив охочих евакуюватися туди, а в Херсон повертався з харчами і медикаментами – з тим же інсуліном, якого в місті вже не було. Препарат він передавав до херсонських лікарень – імені Лучанського та Карабелеша.
Дорога до Миколаєва пролягала через Снігурівку. Щоразу треба було долати російські блокпости, які розташовувалися через кожні декілька кілометрів. Тому зазвичай поїздки тривали по 3-4 доби.
Антона неодноразово перевіряли, прискіпливо оглядали машину, та не затримували. Ймовірно, завдяки тому, що мав російський паспорт.
«За 20 з лишком років Антон так і не зміг отримати паспорт громадянина України. У нього була лише посвідка на проживання, – каже Іван Бебко. – У різних службах постійно до чогось чіплялися».
У квітні 2022 року Антоном почали цікавитися представники ФСБ Росії, каже дружина. Дітей пара вирішила вивезти до Одеси, а самі – залишалися в Херсоні.
«Антонові казали: ти ж можеш виїхати куди завгодно, ще й багатодітний батько, – розповідає Людмила Кушнір. – Але він відповідав, що залишатиметься, бо не може вчинити інакше».
У будинку Кушнірів був невеликий штаб, куди охочі приходили за гуманітарною допомогою. На території одного з підприємств родина надала тимчасовий прихисток 26 переселенцям з Великої Олександрівки, що розташована на півночі Херсонщини і була розбомблена однією з перших.
Антон Кушнір любив автомобілі й подорожі
Антону вдалося вивезти з окупації десятки людей. 16 травня він їхав звичним маршрутом на власній машині – віз в напрямку Миколаєва двох жінок з дітьми. Автомобіль чоловіка і мікроавтобус, що рухався слідом, окупанти розстріляли. Снайпер влучив у голову Антона, він загинув миттєво. Про трагедію Людмилу повідомили свідки, які їхали в тій колоні.
«Був вечір, я одразу побігла до комендатури, – пригадує Людмила Кушнір. – Там мені пояснили: те, що сталося, – провина мого чоловіка. Бо йому не треба було під час війни так активно роз’їжджати».
За декілька днів Людмила зустрілася з окупаційним керівництвом області, де її вже намагалися переконати, що загибель Антона – справа рук українських військовослужбовців. Тіло чоловіка не віддали. Так і не поховавши його, Людмила була змушена виїхати з окупованого міста.
Під час зустрічі з дітьми вона не знала, як повідомити їм про те, що сталося.
«Хотіла сказати: «Папи вже немає». Але психологиня порадила сказати конкретну фразу: «Папу застрелили», – розповідає Людмила. – Діти досі відмовляються вірити, не розуміють і плачуть. Кажуть, поки самі не побачать тіло батька, він залишатиметься для них живим».
Через три місяці після загибелі Антона Кушніра на електронну пошту дружини надійшов від нього відкладений лист. Чоловік писав, що відчуває наближення смерті й попрощався з родиною.
З вересня 2022 року Людмила з молодшою донькою Вірою і сином Федором проживають на Закарпатті, старша донька Уляна виїхала до Словаччини, а інша донька, Ольга, нині навчається в Харківському національному університеті Повітряних Сил.
Донька загиблої волонтерки продовжує справу мами
39-річна Вікторія Яришко до повномасштабної війни працювала у відомому на Херсонщині туристичному комплексі – була майстринею художніх виробів. Час до часу виїжджала на чергування під час масових заходів як волонтерка загону швидкого реагування обласної організації Товариства Червоного Хреста.
Вікторія Яришко
Під час повномасштабної війни Вікторія стала штатною співробітницею Червоного Хреста. Її 76-річна матір, Людмила Іваніва каже – робота наче сама знайшла її і ніби була створена для неї.
«З малих років я привчала Віку до праці, доброти й допомоги тим, хто поруч, – каже пані Людмила. – У дитячому садочку її хвалили виховательки, бо допомагала прибирати та мити посуд. У школі й технікумі казали, що Віка дуже чуйна і завжди готова поділитися тим, що має. Донька була маленька, худенька, але надзвичайно енергійна!»
Вікторія Яришко працювала в офісі Червоного Хреста в Херсоні, там містяни могли отримати харчі й гігієнічні набори.
«Вікусю ми називали феєю памперсів, бо саме вона опікувалася родинами з маленькими діточками, які приходили за харчуванням і підгузками, – жартівливо згадує волонтерка Наталя Шатілова-Погасій. – Також вона їздила до дитячих установ, проводила там творчі заходи».
Вікторія опікувалась родинами з маленькими дітьми
Після роботи Вікторія ще додатково обходила літніх сусідів, навідувалася до сімей з дітьми, з’ясовувала потреби й надавала допомогу.
«Людям треба дати можливість вижити і дотягнути до звільнення Херсона», – цитують Вікторію колеги. Вони разом мріяли про життя після звільнення міста. Також Віка за кожної нагоди старалась нагодувати безпритульних тварин.
Вікторія Яришко і Наталія Шатілова-Погасій
Коли ЗСУ звільнили Херсон, російські війська почали масові обстріли міста. Вікторія разом із 17-річною донькою Оленою і 12-річним сином Сашком були змушені переселитися до підвалу офісу Товариства Червоного Хреста.
Будні Вікторії в обласному ТЧХ
15 грудня 2022 року російська армія обстріляла офіс. Вікторія на вулиці саме роздавала гуманітарну допомогу.
«Я телефоную їй на мобільний – не відповідає, – пригадує Людмила Іванівна. – Знаю, що Віка може бути зайнята у підвалі, думаю, може передзвонить, коли звільниться. Але вона так і не передзвонила».
Близько полудня до оселі Людмили Іванівни прийшли чоловік Вікторії, Олексій, та командир загону швидкого реагування Микола Тараненко. Вони повідомили, що Вікторія загинула.
«Кожній матері важко втрачати свою дитину, але таку доброзичливу й усміхнену, як Вікуся – нестерпно», – каже Людмила Іванівна.
Прощання з Вікторією
На похорон Вікторії Яришко прийшло багато людей. Волонтерку поховали у Херсоні. Її мама разом з онуками переселилася до офісу Червоного Хреста. Удома жінці все нагадувало про доньку, а там була можливість відволіктися, допомагаючи з гуманітаркою, на кухні.
«Вікуся завжди розповідала про чудових людей, які працюють у Червоному Хресті. Коли я туди потрапила, то змогла переконатися в цьому», – каже жінка.
Невдовзі організація запропонувала родині путівку до Трускавця на Львівщині. Поки бабуся з онуками перебували там, російська армія продовжувала обстрілювати житлові квартали Херсона. 15 січня, після другого влучання в офіс Червоного хреста, – його приміщення повністю знищене.
Людмила Іванівна хотіла залишитися в Трускавці. Втім донька Вікторії, Олена, категорично відмовилася. Сказала, що воліє повернутися в Херсон, аби продовжити справу матері. Тож уся родина нині в Херсоні. Олена відвідує офіс Червоного Хреста, який організували в новому приміщенні й продовжує справу загиблої матері. А Людмила Іванівна каже, що тепер її місія – прожити якомога довше, аби встигнути вкласти в онуків якнайбільше, і виховати їх так, як колись їхню матір.
«Я з першого дня вмовляв Сергія виїхати, але він казав, що Нова Каховка – це його життя»
34-річний Сергій Федоренко з Нової Каховки був бухгалтером одного з місцевих підприємств. До повномасштабного вторгнення Росії допомагав громадській ініціативі «Пошук зниклих дітей» – разом із поліцією шукав неповнолітніх та повертав додому.
Сергій Федоренко
Також Сергій був адміністратором чату жителів Нової Каховки. Учасники спільноти періодично зустрічалися, обговорювали проблеми міста, домовлялися про спільні заходи. Після повномасштабного вторгнення окупантів у чаті ділилися важливою інформацією про ситуацію в місті.
«Під час обстрілів Сергій міг точно визначити, куди саме був приліт, адже досконало знав усі місцеві вулиці, – розповідає його подруга Ірина (ім’я змінене з міркувань безпеки). – Крім цього, багато жителів виїхали і просили подивитися, чи вціліло житло, або – провідати рідних».
Чат став способом згуртувати громаду. Сергій зголошувався допомогти землякам: підвозив стареньким питну воду, налаштовував сім-карти для зв’язку й електронний банкінг для можливості отримувати перекази.
У квітні 2022 до Польщі виїхала матір волонтера Наталія Петрівна. У Новій Каховці залишився його важкохворий батько Володимир Вікторович. Сам Сергій навідріз відмовлявся покидати місто.
«Я з першого дня вмовляв його виїхати, але він казав, що Україна – понад усе, а Нова Каховка – це його життя», – згадує двоюрідний брат волонтера Володимир Пономаренко, який за кілька років до повномасштабної війни переїхав до Польщі.
Сергій Федоренко
19 червня Сергія Федоренка викрали російські військовослужбовці. Напередодні від нього втекла домашня кішка Буся. Чоловік публікував оголошення з її фотографією у соцмережах. І ось йому написали, що киця знайшлася. Утім це були окупанти, які під час зустрічі затримали Сергія. Він був у неволі 19 днів. Ірина з подругами носили товаришеві передачі.
Сергій та його кішка
На початку липня російські пропагандисти опублікували інтерв’ю з Сергієм. Він, у синцях, зізнавався на камеру, що співпрацює з української армією як навідник. Після цього волонтера відпустили.
Ірина розповіла, що Сергій довго не розповідав, що з ним відбувалося за ці 19 днів неволі, а якось розказав, що його били, дали текст на папірці та змусили проговорити на камеру.
«Пояснив, що це була єдина умова, аби відпустили», – сказала подруга.
Володимир Пономаренко розповів, що брата не просто били, а катували, під час обстрілів – виводили на вулицю.
Сергій Федоренко
Після звільнення Сергій продовжував жити в Новій Каховці. Разом з Іриною 15 листопада відзначив 34-й день народження. Опісля подруга виїхала на підконтрольну Україні територію.
Під час одного з рейдів російські військові зупинили авто, в якому їхав Сергій та ще один місцевий житель. «Ти з першого разу не вгамувався?», – передає запитання солдатів брат волонтера. Каже, обох виволокли з авто й повезли в невідомому напрямку.
За декілька днів водія авто відпустили, а Сергія – ні. Його звинуватили у наведенні вогню.
Хворий батько почав розшукувати сина в застінках окупаційної поліції, а знайшов – у лікарні сусіднього міста. Сергій був у важкому стані.
«Розмовляти не міг, хрипів, увесь у гематомах, а голова – розміром з футбольний м’яч», – каже Володимир Пономаренко.
Внаслідок катувань Сергій помер. За словами брата загиблого, у камері чоловіка труїли чи то газом, чи то наркотичними речовинами, доданими в питну воду. Знайомий, з яким затримали Сергія, пізніше розповів Володимирові, що за декілька днів ув’язнення ледь не втратив розум.
У лікарському висновку про смерть Сергія було зазначено, що в пацієнта відмовили легені. Батькові загиблого окупанти сказали, що знайшли його на дорозі в нетверезому стані…
Організацією поховання Сергія Федоренка зайнявся один із його товаришів. Гроші для цього збирали в чаті, де волонтер свого часу був адміністратором. Через те, що Нова Каховка – в окупації, із родини тільки батько зміг бути присутнім на похороні. Мати загиблого не тямить себе від відчаю.
Автор: Андрій Соков