top of page

«Глухий «бум» – і будинок звалився на нас». Чотири історії підлітків, яких убила Росія

Внаслідок російської агресії в Україні загинули 465 дітей. Про це 24 березня повідомив Офіс генерального прокурора. Утім число загиблих дітей може бути більшим, адже процес ідентифікації триває, а російська армія й далі обстрілює цивільне населення України. У цьому тексті ми розкажемо про чотирьох українських підлітків, яких Росія вбила у Дніпрі, Маріуполі, Чернігові та на Миколаївщині.


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


«Куди не кинься – все син робив». 17-річний Віталій Фаріон з Миколаївщини


Людмила із Миколою на другому році стосунків дізналися, що стануть батьками. Пара жила у селі Виноградівка Миколаївської області. Людмила мріяла про сина. Так і сталось – 8 жовтня 2004 року народився хлопчик. Пологи були важкими і тривали півтори доби. Мама пригадує, син був таким маленьким, що хотілося обрати йому якесь ніжне ім’я. Врешті разом із батьком вирішити назвали хлопчика Віталіком. Малюк багато плакав. Його по черзі гойдали на руках: то Людмила годинку, то Микола.

Віталій Фаріон. Фото з особистого архіву родини

Коли хлопчику було три роки, мама розлучилась із батьком Віталіка.


«Вони спілкувались рідко, але син ріс дуже схожим на Миколу. Мав таку саму ходу, такий самий характер. Буває, на щось образиться, а потім підійде та попросить вибачення. Син був дуже м’яким», – каже Людмила Фаріон.

Віталій Фаріон. Фото з особистого архіву родини

Людмила із Віталіком переїхали в інше село на Миколаївщині – у Добру Криницю. Хлопчик ходив у садочок. Брав участь у кожному заході – співав, танцював, розповідав вірші. Любив їздити на велосипеді.


«Син був слухняним. Що не попрошу – все робить. Треба качечок чи курочок попасти – сяде й пильнує. І поки не скажу, що можна йти, сидить», – розповідає мама.

Коли Віталік йшов у школу, вже добре знав абетку, цифри, читав по складах. З уроків любив фізкультуру та математику. Вчився добре – брав участь в олімпіадах та інших навчальних конкурсах.


«На всіх святах Віталій був ведучим. Дуже гарно декламував вірші», – говорить завучка школи Таміла Іщенко. Вона рік була класною керівницею хлопця.


Коли Віталіку було 8 років, мама у стосунках з іншим чоловіком народила донечку Настю, пізніше у хлопчика з’явився брат Дмитро.


«Сестричку він сильно няньчив. Їздив гуляти з нею з візочком. Інші хлопці бігають, а він з сестрою гуляє», – згадує мама.


«Коли Настя пішла в перший клас, то приводив її на уроки, забирав зі школи. Добрий він хлопець був», – каже Таміла Іщенко.


Дорослішаючи, Віталій почав задумуватись над майбутньою професією. Спочатку хотів стати поліцейським. Потім, оскільки йому подобались мопеди та мотоцикли й він розумівся на техніці, разом із мамою визначили, що піде вчитись на автослюсаря.


Мама хотіла, щоб Віталій закінчив усі 11 класів. А він наполіг, щоби після 9-го вступити у коледж в Миколаєві. Людмила з острахом відпускала сина у велике місто: думала, що він ще надто юний, аби жити без мами, а водночас удома чи не все трималося на ньому. Та все ж Віталій поїхав. Під час навчання жив у рідних в Миколаєві, а на вихідні поспішав у село.

Віталій Фаріон. Фото з особистого архіву родини

«Сильно його не вистачало. Щодня ми зідзвонювались. Дуже його чекали кожні вихідні. Бувало, що нас обдурить, скаже: «Я не приїду, залишусь у місті у дяді». Сиджу, балакаю з сином телефоном, аж раптом він у вікно стукає», – згадує Людмила Фаріон.


17-річний Віталій зустрічався з дівчатами, мав багато прихильниць. У вільний час підпрацьовував на СТО.


«Віталік допомагав нам із городом. Коли почали будівництво на ділянці, камінь возив, цемент возив. Усе робив. Куди не кинься – все син робив», – каже мама.


Після початку повномасштабного вторгнення Людмила із дітьми чи не щодня чула вибухи. Через тиждень від 24 лютого 2022 року колона ворожої техніки пройшла через Добру Криницю. Рухалася весь день сільськими дорогами. Людмила із дітьми спостерігала за нею через вікно.


«У селі розікрали всі крамниці. Ворог пробув у нас три дні й вирушив далі у бік Баштанки. Через тиждень-півтори зайшла вже друга колона», – згадує Людмила.


За словами жінки, невдовзі після того, як російські військові вдруге пішли зі села, сюди зайшли українські захисники й Віталік показував їм, де були ворожі позиції, розповідав, як дістатись інших сіл.

Віталій Фаріон. Фото з особистого архіву родини

21 березня Віталій із двома друзями на автівці вирушив у село Христофорівку. Коли приблизно між 12.00 та 13.00 Людмила почула вибух, вона не знала, що це разом із товаришами в автомобілі підірвався її Віталік.


«Тоді, щоби зловити зв’язок, потрібно було йти на пагорб. Я дісталась його, щоби зателефонувати сину. Але ніхто не відповів», – згадує Людмила Фаріон.

Віталій Фаріон. Фото з особистого архіву родини

Одного з хлопців, який був у автівці, того ж дня доставили у лікарню. Віталіка та іншого товариша не могли знайти. Ту ніч Людмила провела в очікуванні сина разом із двома сусідами.


«Сиджу в кімнаті, чую – хтось у вікно стукає. Кажу: «Женю, подивись, хтось стукає. Може, Віталік повернувся?». На вулиці – порожньо. І так було три рази…», – говорить Людмила Фаріон.


Тіло Віталія Фаріона знайшли та змогли забрати з поля 22 березня. Сила вибуху була такою, що підліток відлетів через посадку на 30 метрів. Земля навколо була замінованою. Загиблого доставили додому о 15:30. Того ж дня поховали.


«Я дуже часто ходила на кладовище і зараз – хоч два рази в місяць, але йду. Побалакаю із сином, стає трохи легше», – говорить мама загиблого.

Віталій Фаріон з мамою Людмилою. Фото з особистого архіву родини

«Він був для Люди – всім. 17-річний хлопець, але господарство трималось на ньому. Був надійною опорою», – говорить родичка сім’ї Олена Марапулець.


Людмила Фаріон зібрала синові речі – куртки, светри, штани, годинники – але не знаходить у собі сили кудись віддати їх. Залишається стояти на подвір’ї і його улюблений мотоцикл.


«Вона стала центром нашого всесвіту. До неї тягнулись однолітки». 15-річна Аня Фігурна з Дніпра

Аня Фігурна. Фото з особистого архіву родини

Дніпрянка Яна познайомилась із Сашком Фігурним, коли їй було 15. Пара одружилася у 2005-ому, а через два роки очікували народження немовляти. Крихітка з’явилась на світ 8 червня 2007, назвали дівчинку Анею.


«Ми так усі чекали на цю дитину, вона була першою внучкою і моїх батьків, і Сашиних. Аня стала центром нашого всесвіту», – розповідає Ірина Філімоненко, старша сестра Яни Фігурної.


Через 11 місяців в Ірини теж народилась донечка – Ксенія. І Анею вони багато часу проводили разом – і в свята, і в будні.

Аня Фігурна з мамою. Фото з особистого архіву родини

Мама Ані, Яна, працювала вчителькою молодших класів, тато Сашко був майстром на м’ясокомбінаті, а останні роки – майстром дільниці на приватному підприємстві. У вільний час пара проводила багато часу із донькою, рідними та друзями. Були дуже комунікабельними, відкритими людьми.


«Аня росла схожою на батьків. На всіх заходах у неї були головні ролі. Їй давали найдовші вірші, бо мала гарну пам’ять. За свою активність Анюта отримувала безліч грамот та подяк», – каже Ірина Філімоненко.


Дівчинка займалась гімнастикою, ходила на гурток з квілінгу, закінчила художню школу. Брала участь в олімпіадах, позашкільних заходах та конкурсах. Колишня класна керівниця Ірина Бородіна так згадує про Аню: «Доброзичлива, відкрита, щира, завжди усміхнена, душа компанії – всі до неї тягнулись, Аня нікому ні в чому не відмовляла».

Аня Фігурна. Фото з особистого архіву родини

Дівчинку пригадують також неабиякою красунею.


«Племінниця була високою – десь метр та 75 сантиметрів. Довгі рівні ноги, тоненька талія, густе волосся – дуже красива. Я навіть жартувала: «Аню, твоє прізвище повністю відповідає твоїй фігурі», – говорить Ірина Філімоненко.


Аня хотіла стати психологинею. Легко знаходила спільну мову з іншими, однолітки часто питали в неї порад.


«Ми часто їздили з батьками Ані відпочивати. Коли наші діти подорослішали, ми, батьки, собі гуляємо, діти – собі. Дівчатка влаштовували спільні ночівлі. Аня була витівником в цієї компанії», – говорить Юлія Чорна, Яна Фігурна хрестила її доньку Софію, з якою товаришувала Аня.

Аня Фігурна з батьками. Фото з особистого архіву родини

У січні 2023-го подружжя Фігурних очікувало на приїзд сестри Сашка Марини разом із чоловіком Андрієм. Пара мешкала в Одесі, через повномасштабне вторгнення рік не відвідувала рідних у Дніпрі. Спочатку візит планували на 7 січня, а потім перенесли.

14 січня, у суботу, Фігурні з житлового масиву Лівобережний, де вони мешкали, виїхали на Перемогу до батьків Сашка, де й мали зустрітися з його сестрою та її чоловіком.


«14 січня сестра подзвонила мені десь об 11:48 і сказала, що вони зі Сашком та Анею вже на Перемозі. Я побажала їм гарно провести час», – згадує Ірина Філімоненко.


У квартирі будинку №118 на житловому масиві Перемога зібрались сім людей. Сашко, Яна та Аня Фігурні, Марина із чоловіком Андрієм та бабуся Світлана із дідусем Юрієм. Пообідді повітряна тривога поширилась всією Україною. Росія випустила ракети по українських містах. Приблизно о 15:30 одна із них – балістична Х-22 – влучила у будинок №118. Зруйнувало два під'їзди будинку.


«Ми із донькою чули вибух. Минуло 10 хвилин, 15… Сестра, яка завжди після ударів ракет, питала, як там усі, мовчала. Я почала телефонувати їй, Ані, Сашкові. Усі – поза зоною. Далі з’явились фото пошкодженого будинку. Я була певна, що це шоста Перемога, а не п’ята, де були мої рідні. Потім мій тато впізнав будинок. У мене почалась істерика, я кричала, що ні, це не їхній дім…» – каже Ірина Філімоненко.


Живою ще в суботу дістали лише бабусю Ані – Світлану.


«Ми сподівалися, що й інших рідних дістануть живими. Але вже у неділю показали попередні фото тіл. Брудні, у бетоні... Остаточне опізнання було у вівторок. Я впізнала свою сестру, свою племінницю, свого зятя та його сестру Марину. Особу її чоловіка Андрія Осинського встановлювали через аналіз ДНК», – говорить Ірина Філімоненко.

Аня Фігурна. Фото з особистого архіву родини

Поки Ірина разом з іншими рідними днювала та ночувала під моргом, її донька Ксюша, двоюрідна сестра Ані, писала пронизливі дописи у соцмережах.


«Всі, хто мені тоді телефонували, казали, що дитині просто вирвали серце», – згадує Ірина.


Через тиждень на міському кладовищі за Лівобережним-3 поховали Яну, Сашка, Аню, Юрія та Марину Фігурних. Андрія Осинського поховали пізніше. Та атака Росії забрала життя 46 людей, ще 9 вважаються зниклими безвісти.


«Як прийду з роботи – плачу. Прийду до батьків – вони плачуть, і вже їх намагаюсь заспокоювати. Весь час кажу собі й Ксюші, що наші рідні були такими оптимістами. Думаю, що їм десь там тяжко від того, що ми постійно плачемо. Заспокоюємо себе такими правдами та неправдами», – говорить Ірина Філімоненко.


«Щовечора накочує через те, що їх немає. Серце все ще не сприймає. Здається, вони просто далеко виїхали. Дуже далеко... Навіть коли приходимо на цвинтар і бачимо їхні фото, все одно не можемо повірити», – каже Юлія Чорна.

Аня Фігурна. Фото з особистого архіву родини

Однокласники Ані Фігурної після її загибелі стали більш замкнутими, каже класна керівниця дівчинки Ірина Бородіна.


«Біля слів «Фігурна Аня» у нас написано «вибула», – каже вчителька. – Вона постійно у мене перед очима. Активна, усміхнена. Маю безліч фото з Анею. Рука не піднімається щось із цього забрати чи видалити. Чоловік мені каже, що не можна так рвати душу… Тяжко, дуже тяжко без них. Яна Вікторівна, мама Ані, давно працювала у нашій школі. Я до неї ставилась, як до рідної…»


«Що тобі зробити, мамо?». 14-річний Гліб Желдак із Чернігова

Гліб Желдак. Фото з особистого архіву родини

Чернігівці Світлана та Михайло навчались в одному класі. Зустрічатися почали, коли були в 11 класі. У дівчини та юнака було по цуценяті німецької вівчарки, вони разом вигулювали своїх песиків. Піклуючись за хвостатими, і зійшлися.


Коли 21-річна Світлана дізналась, що вагітна, спершу злякалася. Вони планували з Михайлом одружуватись, але не так швидко.


«Однак донька вирішила, що нам вже час ставати чоловіком та дружиною та одразу батьками», – говорить Світлана.


Вона здавна мріяла: якщо народиться донька, назве Поліною, а якщо хлопчик – Кирилом. У 2000 році сім’я Желдаків стала більшою на маленьку Полю, у 2007 – пара вже очікувала на синочка.


«Хлопчика було важче виношувати. За місяць до пологів він у животі чомусь повернувся боком. Я з ним багато розмовляла, щоби ліг правильно. Він таки зробив це, але було дуже боляче. Пологи теж були складними, син важив понад чотири кілограми», – говорить Світлана Желдак.

Гліб Желдак з мамою, татом і сестрою. Фото з особистого архіву родини

Ще під час вагітності мама зрозуміла, що виношує не Кирила. Відчула, що хлопчику слід дати ім’я Гліб. Чоловік погодився – йому теж сподобалось це ім’я. Гліб Желдак народився 11 лютого 2008-го.


Малюк ріс схожим на маму – і за зовнішністю, і за характером. Але з віком проявлялись також риси батька Михайла.


«Коли Гліб був маленьким, збирав машинки. Як підріс, я давала йому гроші, адже знала, що він їх не змарнує. У Гліба була мрія купити мопед, на який він і накопичував кошти», – розповідає про свого племінника тітка Тетяна Васильченко.


Хлопчик з дитинства мав алергічну астму. Спортом займався з певними обмеженнями. Батьки віддали Гліба на рукопашний бій. Потім він захотів вчитись грати на барабанах. Згодом вирішив опанувати гітару.


«Гліб збирав музичні диски. Його батько, мій брат Михайло, теж цим захоплювався, колекціонував твори старих рок-гуртів», – розповідає ще одна тітка хлопчика Оксана Грінченко.

Гліб Желдак. Фото з особистого архіву родини

У школі Гліб Желдак вчився на середньому рівні. Мама згадує, що син мав конфлікти з іншими школярами. Одного разу хлопчика навіть побили після уроків.


«Хтось у колективі хотів бути лідером, а Гліб не давав собою управляти. Після бійки я сказала сину, що він має стояти за себе. Це був 4 чи 5 клас. Гліб загалом дуже не любив несправедливість», – говорить Світлана Желдак.


Незадовго до повномасштабного вторгнення син сказав мамі, що хоче мати власний бізнес і створювати меблі. Йому подобалося працювати руками. Він охоче допомагав з усім батькові. І маму без уваги не залишав.


«Я завжди казала, що він – мій помічник. Коли ходила по крамницях, обов’язково зустрічав мене із пакетами. Вранці Гліб приходив у мою кімнату і питав: «Що тобі зробити, мамо?». Готував каву, бо знав, як я її люблю», – ділиться Світлана Желдак.

Гліб Желдак з мамою. Фото з особистого архіву родини

Гліб добре кулінарив, коронна страва – омлет. Коли мама хвалила, що смачно, син відповідав: «Я додав туди шматочок любові».


У лютому 2022-го Світлана вмовляла свого чоловіка Михайла завести цуценя німецької вівчарки. Це був би подарунок на день народження і їй, і Глібу, обоє народилися в лютому. Михайло Желдак довго не погоджувався, але все ж 14 лютого в родині з’явилось цуценя. Назвали його Даром.


«Пес обрав своїм господарем Гліба. Найкраще слухався саме сина», – говорить Світлана.

Після 24 лютого родина Желдаків переїхала із власного будинку до оселі мами Світлани. Там жила також 86-річна бабуся жінки Галина Кирилів. Старша донька Поліна повернулась із Ніжина разом зі своїм нареченим Євгеном Коваленком.


Спочатку сім’я під час обстрілів спускалась у погріб, але у Гліба загострилася астма. Він задихався через 10 хвилин перебування там. Тож під час наступних сирен родичі залишались у будинку, керуючись так званим правилом двох стін.

Гліб Желдак. Фото з особистого архіву родини

Михайло Желдак, пригадує Світлана, допомагав з облаштуванням позицій тероборони у Чернігові. Гліб теж охоче приєднався – насипав пісок у мішки.


Третього березня родина Желдаків разом із мамою Світлани Валентиною пішли до свекрухи. Вдома залишили лише 86-річну Галину Кирилівну.


«Приблизно о 12.00 ми повертались, вийшли на вулицю і почалась сирена. Ми бігли додому. Там усі лягли на підлозі, окрім Гліба – він сидів на дивані. Так читали новини», – говорить Світлана Желдак.


Що прилетіло на подвір’я Желдаків, ніхто достеменно не знає. Одні очевидці говорили про ракети, інші – про авіабомби.


«Я не чула вибухів. Лише глухий «бум» – і дім звалився на нас», – говорить Світлана. Її, Михайла, Поліну, Гліба, Євгенія Коваленка, бабусю Валентину та прабабусю Галину Кирилівну засипало уламками.

Гліб Желдак. Фото з особистого архіву родини

«Я була при тямі, мене не сильно вдарило. Залишаючись між уламками, я боялась поворухнутися, аби вони не впали на мене. Просила рідних, щоби тримались», – згадує Світлана.


Вона мала поряд телефон і почала обдзвонювати рідних. Просила, щоби покликали на допомогу рятувальників. Вийшло зв’язатись із сестрою.


«Я була в Києві, подзвонила Свєта, сказала, що їх завалило. Я навіть не пам’ятаю, як набирала рятувальників. Чула, що Міша був живий. Потім Світлана ще раз набрала. Сказала, що його вже немає. Ці моменти шматками пам’ятаю», – розповідає Тетяна Васильченко.


Світлана Желдак чула, як її чоловік намагався відсунути від себе уламки. Ворушився, а потім якось затих. Чула, як донька Поліна сильно заплакала та теж затихла.


Рятувальники приїхали на виклик. Дістали Світлану та її маму. Гліб теж ще був живим, але невдовзі серце хлопчика зупинилося, хоч як медики не намагались його запустити.

Гліб Желдак з мамою, татом і сестрою. Фото з особистого архіву родини

Прабабусю, Михайла та Поліну, яка обіймала коханого Євгенія, дістали вже мертвими. Того дня атаки ворога по Чернігову та околицях забрали щонайменше 47 людей.


Світлана Желдак із мамою та вцілілим цуценям Даром одразу після цих подій виїхали у західні області України. Похороном рідних займалась мати Михайла.


«Я просила, щоб вони мене дочекались. Але був страх, що наступний приліт буде по моргу і ми просто втратимо всі тіла», – говорить Світлана.

Могили рідних вона відвідала наприкінці травня.


Зараз Світлана живе зі свекрухою у Чернігові. Пес німецької вівчарки Дар – нагадування про родину, яку вона мала і єдина відрада для Світлани, яка одного дня втратила майже всю свою родину.


«Йому дуже подобалася сцена». 17-річний Рінат Тішанін з Маріуполя

Рінат Тішанін. Фото з особистого архіву родини

«Це трапилось так несподівано… Таке враження, що син мав з'явитися у нас саме на той момент», – каже Ірина Тішаніна. З коханим Олександром вона зустрічалася кілька років. У квітні 2004-го розписались, а вже 1 вересня у них народився малюк. Все минуло легко: і вагітність, і самі пологи.


Молоде подружжя довго не могло визначитись з ім’ям для сина.


«Не могли з чоловіком дійти спільного знаменника. Він пропонує якесь ім’я – дивлюся на сина, а воно взагалі не підходить. Я якось називаю – чоловіку не подобається. Ось так півтора місяця звертались «Наш синочок», «Наш малюк», – говорить мама.


Через півтора місяця малюк нарешті отримав свої ім’я – Рінат. Цей варіант припав до душі і мамі, і татові.


Рінат ріс спокійним. Ірина не може згадати жодної безсонної ночі, їй здавалось, що її син вже народився дорослим.


«Вдома у нього все лежало по своїх коробочках. Всі речі – ідеально складені. На тремпелі теж все висіло рівнесенько», – говорить мама Ріната.

Рінат Тішанін з мамою. Фото з особистого архіву родини

Хлопчик у різні часи ходив на танці, плавання, бокс та спів. З часом стало зрозуміло, що Рінату до душі більше творчість, ніж спорт. У школі він обирав гуманітарні предмети.


«Пам'ятаю, в п'ятому класі треба було написати твір. Син попросив перевірити. Я просто зачитались!», – пригадує Ірина Тішаніна.


Рінат вчився на середньому рівні. Щовечора відтягував написання домашніх завдань і потім сидів над ними допізна.


«Я не знаю, чому почала відстежувати Маріупольський морський ліцей. Натрапила на інформацію, що заклад вперше набиратиме школярів якраз після 7 класу. Думала, що треба якось направити сина по життю. Стане чи ні потім моряком, побачимо, але закінчить заклад – вже якась путівка у життя», – пригадує мама.


Ірина запропонувала Рінату пройти іспити в ліцей. Подивитись на власні можливості та підготуватись до майбутньої ДПА. Хлопчика за результатами екзаменів запросили на навчання. Ліцей був в іншій частині міста, дорога туди займала б годину, тобто прокидатись хлопчику щоранку довелось би чи не о пів на п’яту ранку. Та попри це Рінат не хотів відмовлятися від навчання там і вже у 8-й клас пішов у цей ліцей.

Рінат Тішанін. Фото з особистого архіву родини

«Він був дуже перспективний, небайдужий та працьовитий. Рінат постійно змінювався, навчався, йшов до своєї мети. Йому дуже подобалася сцена», – говорить одна із викладачок Ріната Тішаніна, яка побажала залишитися анонімною.


Наприкінці першого року навчання в ліцеї Рінат сказав мамі, що буде ведучим на останньому дзвонику. «Я йшов до цього весь рік», – говорив син.


Згодом Ріната Тішаніна призначили референтом ліцею – офіційним обличчям навчального закладу. Зазвичай це звання не давали першокурсникам.


«Нам був потрібен референт департаменту самоврядування. Я помітив, яким ініціативним був Рінат, тому просував його кандидатуру. Це була одна з найвищих посад у нашій ієрархії», – говорить тодішній старшина ліцеїстів Дмитро Яшин.


В обов’язки Ріната, як референта, входило проведення всіх заходів ліцею: інавгурація старшини, перший та останній дзвоники, святкування Нового року та, звісно, щорічний кадетський бал, який проводили у тому самому Драмтеатрі Маріуполя. Це завжди було яскравою подією серед молоді – юнаки танцювали разом зі своїми парами. А вів захід Рінат.


«Пам’ятаю, напередодні одного з балів я не знала, на якому місці стою в сценарії. В останній день попросила Ріната надіслати мені розклад заходу. І він о 23.00 зателефонував мені та сказав, що тільки-но їде з ліцею додому. Рінат мав дуже втомлений голос…», – згадує знайома хлопчика Поліна.


Пізніше Рінат став старшиною ліцею. «Роль керівника підходила йому якнайбільше. Був дуже чуйним, уважним, підтримував всіх, багато жартував. До Ріната ставились із повагою», – говорить знайома підлітка Анна Яшина.

Рінат Тішанін на балу. Фото з особистого архіву родини

«У Ріната були великі організаторські здібності. Завжди мав креативні ідеї. У нас у ліцеї постійно були рейтинги. Раз у семестр підбивали підсумки на основі цифр та досягнень. Кожен семестр Рінат отримував щонайменше одну статуетку – як найактивніший, найпопулярніший, найбільш творчий. За 4 роки він мав понад 10 статуеток точно», – говорить викладачка Ріната.


Незадовго до того, як Рінат мав закінчити Морський ліцей, у заклад завітала ведуча Леся Нікітюк. Її запросив у заклад сам хлопчик, він і вів перемовини. Ведуча знімала випуск програми, у якій були залучені кадети.


«Рінат хотів вступати до Києва та стати ведучим. Коли до нас приїжджала Леся Нікітюк, він просто пурхав від доторку з майбутньою професією. На Лесю дивився із захопленням, ловив кожен погляд, жест – для нього це було дуже важливо», – говорить викладачка зарубіжної літератури Олена Добровольська.


У вихідні Рінат багато часу приділяв батькам, разом гуляли на вулиці.

Пост Ріната Тішаніна. Фото з особистого архіву родини

Після початку повномасштабної війни родина Тішанінів із власної оселі перебралась до бабусі Ріната – в центр Маріуполя. Сім’я вірила, що війна триватиме недовго. Батьки нікуди не відпускали від себе сина, майже весь час сиділи вдома. Середмістя залишалось під постійними обстрілами. На вулицю лише виходили вигуляти собаку.


Третього березня надвечір Олександр Тішанін саме зібрався вигуляти пса. Рінат просив піти з ним, хотів підзарядити телефон у машині. Ірина спочатку не піддавалась на вмовляння, але потім все ж відпустила. Домовилась, що він стоятиме у під’їзді, поки смартфон буде заряджатись.


«Чоловік потім сказав, що не було ані звуку, ні навіть шелесту. Просто раптово ракета врізалась у наш будинок», – говорить Ірина Тішаніна.


Олександр із собакою вже встиг вийти на вулицю – він не отримав жодного ушкодження. Рінат, який разом із іншими мешканцями будинку стояв у під’їзді, отримав осколкове поранення голови.

Останній день народження Ріната. Фото з особистого архіву родини

«Я вискочила з квартири. Бачу: син – у крові, тримає собаку. Чоловік побіг рятувати інших. Мені здавалося тоді, що Ріната просто подряпало уламком», – говорить Ірина Тішаніна.


Жінка зрозуміла, що син не зможе піднятися в квартиру на дев’ятий поверх, тому почала стукати по сусідах, щоб залишитись на ніч у них разом із пораненим. У коридорі чужої квартири вони й заночували. Вранці вирушили у лікарню. Ріната одразу забрали на операцію. Ірина читала всі молитви, що знала.


«Після операції лікар сказав, що дитина народилася у сорочці. Ви не уявляєте, там уламок лежав просто на самій артерії. Ще пів міліметра – і син би миттєво помер…», – каже Ірина.


Лікарня працювала під обстрілами, всюди летіло скло, всередині було холодно. Подружжя спитало, чи можна забрати сина додому. Ті погодились, порадили антибіотики та знеболювальні, які потрібно було давати синові.

Рінат Тішанін з мамою. Фото з особистого архіву родини

Родина перебралась у приватний будинок бабусі Ріната. Він був розташований поблизу «Азовсталі», там постійно літали снаряди. Однак принаймні всередині було тепло завдяки грубці.


«На другий день після операції у сина почались сильні болі. Я давала антибіотики та знеболювальні. Рінату заважав кожен звук – навіть наш шепіт», – говорить Ірина.

Із кожним днем хлопчику ставало дедалі гірше. Надвечір третьої доби після операції у Ріната з’явились хрипи.


«Почалось дивне відхаркування. Всю ніч до нього прислухалась. Рінат став рідше дихати. Зітхне глибоко… Потім завмре… Я не могла дочекатися ранку. Всю ніч молилася. Тільки розвиднілось – кажу чоловікові: «Поїхали до лікарні».


Лікарі зробили висновок, що в Ріната почалось запалення мозку. Але де саме – невідомо. Провести обстеження в тих умовах було неможливо. Лікарі могли тільки передбачити частину мозку, де відбулося запалення, за симптомами: проблеми із диханням та ковтанням. Хлопця забрали на операцію.

Рінат Тішанін. Фото з особистого архіву родини

«Я тільки-но підходжу до операційної, а мені назустріч вже йде лікар… Розумію, що він скаже. Сину зробили наркоз, а серце не витримало. За кілька днів втратив багато крові. Реанімація не допомогла», – каже мама.


Ірина не знайшла в собі сил попрощатись із сином у палаті.


«Сто разів потім пошкодувала. У мене тоді тільки крутилося в голові: як я житиму без нього? Навіщо мені жити без нього?», – пригадує Ірина.


Тіло Ріната забрали до моргу. Де воно опинилось потім – невідомо. Все літо подружжя Тішаніних розшукувало хоч якусь згадку про свого сина. Об’їздили всі цвинтарі, обдивились всі таблички, вивчили понад чотири тисячі фото тіл. Але ніде жодної згадки про Ріната…


«Швидше за все вивозили всі тіла з моргу та закопували у братській могилі. У червні я відвідала могилу за маріупольським оптовим ринком. Коли прийшла туди… А хочеться ж кудись приходити… Купила Рінату квіти, шоколадки. У мене було відчуття, що він між цими загиблими. Стало трошки легше», – говорить Ірина Тішаніна.

Рінат Тішанін з подругою Поліною. Фото з особистого архіву родини

Ірина з чоловіком Олександром та собакою зараз у Німеччині. Подружжя не змогло залишатись у рідному Маріуполі після того, як втратило сина. Пара здала ДНК у сподіванні, що буде збіг із одним із тих тіл, перепохованих з братських могил. Вони чекають, що нарешті знатимуть, де спочиває їхній 17-річний син.


Авторка: Наталя Куліді

Comments


bottom of page