Текст підготований командою ЮжкаNews.City у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
Двадцятиоднорічний южноукраїнець (Миколаївська область) Олександр Гузовський загинув 6 червня 2022 року в Ізюмському районі. Воїн боронив Батьківщину в складі 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта. Його життя обірвалося миттєво від осколкового поранення. Це сталося вранці, коли він переписувався з мамою. Спогадами про сина, брата та побратима поділилися рідні й ті, хто добре знав Сашка.
У квартирі мами Олександра Гузовського на видному місці стоїть портрет сина. Його подарували після загибелі.
Мамине серце розбите назавжди
Минуло п’ять місяців, як Олександра не стало, але мама Світлана, каже, що тільки но почала усвідомлювати: більше ніколи не обійме сина. Вона ні на хвилину не забуває про свого Саньку та час від часу перечитує переписку з сином, знову проживаючи ті миті, коли він був живий. Жінка постійно носить на шиї його жетон, знімає лише на ніч. На руці зробила татуювання у пам'ять про найдорожчу людину: «Мій ангел мій герой. Синку… Назавжди в моєму серці».
Сашко був дуже світлою людиною, розповіла Світлана. Він ніколи не відмовляв у допомозі. У дитинстві сором’язливий, худорлявий та високий, а коли виріс, став справжнім красенем з відмінним почуттям гумору.
Олександр Гузовський народився 22 серпня 2000 року в Южноукраїнську. Він став другою дитиною в родині. Старшій сестрі Вікторії на той час було вже шість років. Навчався хлопчик у третій школі. З дитинства любив спорт. У початкових класах з другом записався на секцію карате, а в підлітковому віці захопився волейболом.
Після дев’ятого класу Сашко вступив до ліцею та здобув професію електрика. Але за фахом так і не працював. Коли юнакові виповнилося вісімнадцять років, він поїхав до Польщі на декілька місяців на роботу. Потім ще раз.
У дев’ятнадцять років Олександр став батьком: 9 грудня 2019 року на світ з’явилася донечка Марійка. Коли він загинув їй було лише два з половиною рочки. Малеча згадує татка по світлинах. Вона на генетичному рівні відчуває його любов, адже він душі не чаяв у малій. Про це розповідали не лише родичі, а й побратими. Він постійно говорив про свою Марійку.
Щасливий батько
Автор: Фото надали родичі Олександра Гузовського
У 2020 році Сашко отримав повістку на строкову службу, але через народження донечки йому дали відстрочку, поки дитина не досягне трирічного віку. Проте наступного року чоловік таки вирішив вступити до лав збройних сил. Попри всі вмовляння рідних, п’ятого лютого 2021 року хлопець підписав контракт.
З березня по жовтень солдат Гузовський проходив навчання на полігоні у Херсонській області. Потім була відпустка 45 днів. До рідного Южноукраїнська він приїхав ще раз – у січні 2022 року. Сашко сказав, що йому наперед дали відпустку, щоб потім не просився додому. Це був останній раз, коли родичі та друзі бачили його.
– Він казав, що їде в Дніпро на полігон, але їх повезли в Харків. 23 лютого написав, що вже на місці. А 24 лютого о 5:45 подзвонив і повідомив, що Харків обстрілюють. Від сина я й дізналася, що почалася війна, – згадує Світлана.
Олександр намагався щодня спілкуватися з рідними. Коли не міг розмовляти по телефону – писав. Він розумів, що за нього хвилюються, особливо мама. Під час війни Сашко написав одному зі своїх друзів: «Чесно, я думав у мене багато друзів.. а підтримує мене лише сім’я та одна подруга».
Автор: Фото надане родичами Олександра Гузовського
Ввечері 5 червня Олександр повідомив мамі у телефонній розмові, що наступного дня збирається на базу. Хлопцеві дали тиждень, щоб відновити сили, адже він постійно перебував на вогневих позиціях.
Шостого червня о 8:23 ранку Світлана, як завжди, написала синові повідомлення, щоб дізнатися як пройшла ніч, яка наразі там обстановка. О 8:30 Сашко відповів: ніч минула добре, але вранці були обстріли. Мама запитала чи без жертв. Повідомлення відправилося о 8:40. Відповіді не було.
Світлана подумала, що змучений син вже поїхав відпочивати на базу і йому не до переписки. Якось Санька цілу добу не виходив на зв'язок, тому цього разу мама не відчувала тривогу.
У ті хвилини серце Сашка вже зупинилося. Побратими розповіли, що він сидів під деревом, спілкувався з мамою, прилетів крупнокаліберний ворожий снаряд, осколок поцілив воїну в спину та вийшов через голову. Загибель була миттєвою.
Сьомого червня з військкомату принесли похоронку.
– Тепер я так шкодую, що мало казала, що люблю його! Думала, хлопчик… Саша був мужнім воїном, ніколи не скаржився, що йому важко. Вони проводили багато часу на вогневих позиціях у полі без нормального відпочинку. Проте він ніколи не шкодував, що служить. Якось син розповів, що був приліт і він допомагав рятувати поранених. Я подумала, як же йому, мабуть, важко це все бачити. Як витримує ці випробовування його молода психіка? Лише один раз він сказав, що страшенно виснажився психологічно, це мабуть було у квітні: «Коли наша гармата працює, я вже не розумію, що відбувається і де я перебуваю». Він же був артилеристом. До того ж, ворог постійно обстрілював їх з авіації, фосфорними снарядами. Він також казав, що розуміє, що з війни може не повернутися, – зі слізьми розповіла Світлана.
Сашко з мамою та сестрою
Автор: Фото надали родичі Олександра Гузовського
Занадто висока ціна
З Вікторією, рідною сестрою Олександра Гузовського, ми спілкувалися дистанційно бо вона наразі за кордоном. Дівчина поїхала до Німеччини на навчання влітку 2021 року. Перед розлукою був відпочинок на природі з рідними. Вони слухали музику, грали у волейбол, багато жартували. Тоді Віка навіть подумати не могла, що бачиться з братом востаннє.
Згадуючи про ті щасливі моменти, вона не може втримати гірких сліз. Рана в її серці ще довго кровоточитиме.
– Люди мають розуміти якою ціною вони сплять у своїх теплих ліжках, снідають, обідають, вечеряють, ходять на роботу й просто радіють життю. Моєму братові було лише двадцять один рік, коли він загинув. Він також міг би бути вдома, жити своїм чудовим життям. Але він був військовим, – з несамовитим болем у голосі зауважила співрозмовниця.
Віка розповіла про дитинство, коли вони з Сашею проводили багато часу. Дівчина піклувалася про молодшого братика. Вона залюбки забирала його з дитячого садочка. Правда одного разу заснула й пропустила потрібний час. Тоді їй довелося шукати малого в чергових вихователів.
Коли Сашко пішов до школи, Віка допомагала йому з домашнім завданням. Вже навчаючись у Кропивницькому, дівчина не полишала брата й по телефону робила з ним уроки. Тоді їй виповнилося 16 років, а йому – 10. Хлопець приїжджав у гості до сестрички. Вони були дуже близькі, їй він міг розповісти навіть більше, ніж мамі. Коли брат став дорослим, дівчина радилася з ним. Він вже не був таким сором’язливим. З худенького хлопчика виріс красень ростом близько 190 сантиметрів. Вона називала його Красавчік.
Автор: Фото надали родичі Олександра Гузовського
– У дитинстві, як більшість дітей, ми билися. Зокрема, лупцювала я брата, бо була старшою. Проте у нас не виникало таких конфліктів, через які ми б не спілкувалися чи тримали б образу один на одного. У Саші була лагідна вдача. Мені взагалі важко усвідомлювати, як йому було на війні, адже в нього характер зовсім не войовничий, – поділилася думками Вікторія.
У січні 2022 року серед військових ходили розмови про напад росії. Олександр розповідав про це сестрі, але вона не вірила й не сприймала інформацію серйозно. Коли вторгнення таки почалося, Саша з перших днів виявив бажання піти на бойову позицію. Його дух був незламний попри всі труднощі, про які хлопець розповів сестрі.
– Він більше місяця просидів в окопах. Забезпечення в них було не дуже добре. Не вистачало необхідних речей, дещо купували собі самі. Я його питала, що він їв. Він відповідав, що якусь кашу, хліб. Іноді в них не вистачало питної води. Але він не скаржився. Мені здається, він просяк військовим духом, патріотизмом. Попри важкі умови хлопці між собою жартували та підтримували один одного. У них там було своє життя, яке зближає та надає сили. Вони були, як велика родина, – каже Вікторія.
Олександр запевняв сестру, що не збирається помирати. Він хоче жити, має багато планів на майбутнє. Казав, чекати на нього з перемогою. Мріяв обійняти свою донечку Марійку. Але так не сталося…
Вікторія поверталася в Україну, щоб провести брата в останню путь й думала, що це єдиний випадок в її житті, коли вона не хотіла їхати додому. Не хотіла усвідомлювати, що його вже немає. Коли приїжджаєш додому, знаєш, тебе обнімуть рідні люди. Але вже ніколи не буде так, як раніше.
Брат за брата
Так сталося, що Сашко загинув у день народження свого двоюрідного брата Дмитра. Наступного дня, сьомого червня, чоловік пішов до військкомату та подав документи. Він сказав, що хоче помститися за брата. Вже 19 червня доброволець поповнив ряди ЗСУ. Наразі Дмитро на передовій, але нам вдалося трохи поспілкуватися.
– Ми переважно спілкувалися в месенджерах. З того, що Саша мені писав, було зрозуміло, що в нього є бойовий дух. Брат був дуже доброю людиною, він не заслуговував на смерть. Люди не мають забувати тих, хто загинув захищаючи їх. Не потрібно встановлювати пам’ятники, просто прийти на меморіал пам’яті, покласти квітку. Піти на могилку. Частіше згадувати, щоб вони були живі у серці.
Сашко та Дмитро на весіллі у сестри Вікторії. Його всі запам'ятали саме таким - веселим та життєрадісним.
Автор: Фото надали родичі Олександра Гузовського
Спочатку ступор, а потім – біль
На зв'язок з нами вийшов побратим Олександра – Антон. Хлопці майже одночасно прийшли на службу й потоваришували. Вони не тільки разом знищували ворога, а й проводили дозвілля. Придбали спортивне знаряддя й займалися, як у тренажерному залі. Тренував їх побратим з позивним Дід. Два друга влаштовували між собою змагання: хто сильніший, у кого більше біцепс виріс за місяць. Таким чином вони мотивували один одного.
Сашко загинув на очах у побратима. Антон перший підбіг до нього, але йому вже не можна було допомогти. Що відчував військовий, побачивши свого друга мертвим?
– Я навіть не знаю як ці почуття передати! Вони просто пропали. Хвилини дві був ступор. А потім я зрозумів: потрібно зібратися, бо обстріл тривав, були ще поранені. Потім коли поранених евакуювали, а всі інші від’їхали у так званий «відстійник» (ми так називаємо безпечне місце), були сльози, біль, – написав військовий.
Антон надіслав декілька світлин, які зробив разом з побратимом і дозволив їх опублікувати.
