top of page

Він воїн у душі і цим усе сказано. Життя загиблого українського розвідника Олександра “Сакури”

22 травня 2022 року неподалік Ізюма на Харківщині на розтяжці підірвалася група розвідників. Боєць на псевдо “Сакура” Олександр Фештрига, невисокий, м’язистий, із котячою м’якою ходою із виголеними сивими скронями і косичкою на потилиці, як у японського самурая, загинув. Щодня, за оцінками президента Зеленського гине близько сотні українських військових. Кожен із них особливий і цінний. Особливим був і “Сакура”. Він пішов на передову добровольцем у 2014, був у Донецькому летовищі, відтак – у Пісках, біля Авдіївки. Олександр Фештрига отримав 5 поранень, втратив око і 17 зубів. І попри це, залишався у війську, займався спортом, вишколював інших військових. 8 років на передовій, десятки успішних виходів на завдання, зокрема і в тил противника. Олександр поліг у бою, як герой.


Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для “24 каналу”. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Сакура. Фото Анастасія Федченко


Санька не любив штучність


Буковинське село Репужинці притулилося до Дністра. Село горбисте і зелене. Якщо піднятися на пагорб, можна побачити сусідню Тернопільську область. Це узвищення дуже любив невисокий і зграбний хлопець. Спершу приходив сюди сам, дорослий, приводив собаку. Мріяв про дім неподалік.

Над Дністром. Фото Інна Кубай

Сестра матері Олександра - Галина. Фото Інна Кубай


“Санька не любив штучність, змалку обожнював домашніх тварин, гори, ліс. Не переносив плач, був веселий, позитивний, дружелюбний та енергійний”, – каже матір “Сакури” Марія Фештрига.

Марія Фештрига. Фото Інна Кубай

Марія Фештрига та її сестра Галина. Фото Інна Кубай


Вона невисока, білява. Одягнена у чорне. Перестрілися з нею біля могили Олександра у селі Репужинцях. Якраз на сороковий день з дня загибелі воїна. Кладовище невелике, але охайне та доглянуте. Час від часу через спогади жінка плаче, витирає очі, замовкає, відтак знову говорить. Цей горбик землі став останнім прихистком для Маріїного сина Олександра Фештриги – розвідника 93 окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

На могилі Олександра Фештриги. Фото Інна Кубай

На могилі Олександра Фештриги. Фото Інна Кубай


Олександр недолюблював усе штучне, а попри те на могилі – вінок і пластикові квіти. Марія розповідає: у Репужинцях живе найближча синова рідня: сама вона, її сестра Галина з родиною, дідусь Григорій. Олександр схожий на “дєду”, як називав старого. Коли Сашкові було три, батьки розлучилися, і саме Григорій став авторитетом для онука.

Родина Фештриг: батько Михайло, мати Марія, сестра Оксана та Олександр, Архів Марії Фештриги

Родина Фештриг: батько Михайло, мати Марія, сестра Оксана та Олександр, Архів Марії Фештриги

Сашко Фештрига. Архів Марії Фештриги


Моряк у відставці, Григорій служив на флоті. Довгими зимовими вечорами, коли Репужинці замітало снігом, він садив навколо себе онуків і розповідав про службу в армії, історію села, про те, як потрапляв у різні непрості ситуації і як із них виходив. У цих історіях завжди було про кмітливість і про те, що не можна опускати рук. Та улюбленою частиною вечора для малого Сашка було, коли Григорій витягав кітель і фуражку. Онуки просили діда вдягти форму. Старий наче знехотя погоджувався. Сашко тоді думав, що й сам хоче, як виросте, носити кітель і мати “дєдову” виправку та поставу.

Дід Григорій. Фото Інна Кубай

Олександр з дідом Григорієм. Архів Марії Фештриги


До школи Олександр пішов у Чернівцях. Марія пригадує з посмішкою: вчився не надто охоче, зате поринув із головою у спорт. Сам записався на секцію боксу. І під час перших же змагань йому розбили голову. Мама страшенно нервувала. Тож Сашко заборонив їй ходити на змагання.

Сашко боксує. Архів Марії Фештриги

Сашко боксує. Архів Марії Фештриги

Сашко боксує. Архів Марії Фештриги


“Він був вольовим і впертим із самого малку”, – каже Марія. Якщо вже щось вирішив, переконати його у протилежному було важко. Так було з небажанням вчитися, і так сталося з прагненням займатися боксом. Попри біль, травми і думку людей на загал, Олександр так і залишиться у спорті. І саме це визначить його подальше життя.


Санька – воїн, як вікінги, козаки-характерники, самураї


Коли Олександрові було 11, а його сестрі Оксані – 16, батько помер, мама поїхала у США. Дітям воднораз довелося подорослішати: дбати про побут, вирішувати проблеми з комірним, заробляти гроші. Сашкові у цьому допоміг спорт.

Олександр та сестра матері Галина. Архів Марії Фештриги

Олександр з друзями. Архів Наталії Олексюк


Підлітком він із боксу перейшов на заняття карате у клубі “Сакура”. Згодом назва цього клубу стане його позивним у війську.


Тренером Фештриги був Віталій Незвиський. Під його керівництвом Сашко не раз перемагав у Всеукраїнських та міжнародних змаганнях, став майстром спорту. Тоді в житті Сашка з’явився друг Максим Понич. Їм було по 15, разом тренувалися, відпочивали, знайомилися з дівчатами.


“Санька – воїн, як вікінги, козаки-характерники, самураї. Під час змагань бився до кінця, ніколи не здавався, попри фізичний біль та можливості схалтурити”, – каже про друга Максим.


Тренер познайомив Олександра і з родиною Олексюк: Наталею і Дмитром. Наталю Сашко згодом почне називати “другою матір’ю”.

Родина Олексюків: Наталія та Дмитро. Фото Інна Кубай

Родина Олексюків: Наталія та Дмитро. Фото Інна Кубай


“Сашко виріс на моїх очах, я його вінчальна мама, або фіна як кажуть на Буковині. Коли Віталій нас знайомив, уже тоді сказав, що цей хлопець – майбутній чемпіон і захисник”, – пригадує Наталя Олексюк. З жінкою говоримо на літній веранді за столом.


Позаду неї картина з китайськими ієрогліфами, на столі лежать речі Олександра, які віддав їм командир разом із тілом. Наталія – невисока мініатюрна блондинка, яка не боїться брати ситуацію у свої руки. Багато років керувала одним з готелів у Чернівцях, працювала заступницею директора місцевого аеропорту.


Каже, Олександр став для них, наче рідний син. Разом із чоловіком Дмитром вони переживали разом і перехідний вік Сашка, і його радощі та прикрощі, його становлення як людини, чоловіка, батька.

Олександр та його перша дружина Юлія. Архів Наталії Олексюк

Весілля Олександра та Юлії. Архів Наталії Олексюк


У клубі карате Олександр познайомився також з Юлією. Вона була дружиною тренера Віталія Незвиського. Коли Віталій загинув, Юлія була при надії. Сашко допомагав їй, а коли народився син, одружився з нею.

Родина Фештриг. Архів Марії Фештриги

Родина Фештриг. Архів Марії Фештриги

Олександр над Дністром, Архів Марії Фештриги


“Він любив малого, як рідного, – пригадує Наталя. – Загалом то був “золотий” період Сашиного життя. Я була за нього спокійна. Він вступив у сільськогосподарський технікум та отримав спеціальність бухгалтера, займався тренерською роботою, ростив сина і дуже хотів своїх дітей. А ще завів собаку породи пітбуль і назвав його “Кнопою”. Любив їздити з псом у рідне село, гуляти на пагорбі коло Дністра, спілкуватися з рідними”.

Дмитро Олексюк. Фото Інна Кубай

Дмитро Олексюк. Фото Інна Кубай


Поруч з Наталею, сидить її чоловік – Дмитро Олексюк, який працював у тодішній міліції. Для Олександра він став справжнім авторитетом. Сакура прислухався до його думки, часто просив поради. Дмитро високий чоловік, підтягнутий, усміхнений, блакитноокий. Як правоохоронець вийшов раніше на пенсію, однак незважаючи на це добровільно уклав контракт із ЗСУ.


“Сашко до мене тягнувся, деколи отримував на горіхи, але я ставився до нього, як до рідного. Він приходив до мене на роботу, був присутній на нарадах. Часом я його брав із собою на військові збори, на полігон, – каже полковник міліції у відставці. – Я бачив у нього потяг до правоохоронної діяльності і захисту”.


“Ще коли не було гадки про війну, Сашко казав, що хоче стати героєм, захищати Україну і… померти захисником”, – пригадує Наталя.


Він у душі – воїн


Наприкінці 2011 Фештрига розлучився з першою дружиною й одружився вдруге, у цьому шлюбі з’явилася донька Кіра (на прохання дружини зберігаємо її анонімність – ред.).


У 2013 почалася Революція Гідності. Олександр також їздив на Майдан. Там і познайомився з активістами “Правого Сектору”, з якими за кілька місяців поїхав на фронт.


“Я його спитав, чи усвідомлює наслідки своїх дій, що може втратити життя, що це велика відповідальність, – пригадує Дмитро Олексюк. – Він був непохитний у своєму рішенні”.


Друг Олександра Максим Понич каже, що коли після Революції Гідності розпочалася військове вторгнення на Донбас для них це стало несподіванкою і шоком, але не для Сакури.Про те, що він їде на фронт, Максим дізнався за годину до відправки поїзда:


“Він мені подзвонив, і я спочатку не повірив, думав, він жартує. Але все, що було вдома з їжі, вервицю, привезену з Майдану, поклав у сумку і віддав йому”.


З Максимом спілкувалися телефоном, чоловік вже понад три роки живе і працює у Великобританії, коли говорить про друга, жодної тіні смутку у його голосі. Каже, що Саня не любив сумувати і саме таким веселим, енергійним його запам'ятав.

Олександр у війську. Фото Анастасія Федченко


“Думаю, він пішов, бо воїн у душі. І цим усе сказано. Він був нестримною, вільною, сміливою людиною. Чим би він не займався: рукопашним боєм, карате чи війною, йому було байдуже, хто супротивники, скільки їх. Він йшов в атаку без сумнівів і напролом. Ми, коли він був на передовій, зідзвонювалися рідко, але він казав, що на своєму місці, бо війна – його стихія”.


Розділ книги і шматок серця


Старенька “буханка” – так військові називають УАЗ-452 їде спершу дорогою, відтак – ґрунтовкою поміж полів, що вже й забули, як родити хліб, бо родять міни. За кермом – військовий. Хмари ходять так низько, що підстрибни, і вхопиш її м’якуш.


“Якщо піде дощ, земля миттю перетвориться на болото, і ми просто не виїдемо”, – думаємо і водій, і пресофіцерка, і я. Але воліємо про це не говорити вголос.

Поміж полів гадюками звиваються глибокі траншеї. Це позиції неподалік Волновахи. Вони нині окуповані ворогом, як і сама Волноваха.


Кінець липня 2021-го. Невисокий зграбний чоловік виходить із бліндажа десь на Приазов’ї. Злегка накульгує на ліву ногу. Його скроні виголені, а на потилиці – коса, як у японського самурая. Має густу і чорну бороду. Ліва брова перерізана шрамом, лівого ока немає.

– Хочеш подивитися на очне дно? – сміється. – Я розплющу око.

Відмовляюся. Він натомість показує яскраво-жовту пляшечку з-під дитячих мильних бульбашок.

– Ось тут я ношу протез, – розповідає. – Його зручно промивати. Просто додаєш содовий розчин і бовтаєш”.


Так починається розділ моєї книги “Вони перемогли. 11 історій людей з ранами – видимими і невидимими”, про військових, які попри поранення, не зневірилися, не опустили руки, а продовжили жити далі: займатися спортом, народжувати дітей, ходити в гори і перемагати нові обставини і нових себе щодня. Вона мала вийти у квітні у видавництві “Якабу”. На презентації у квітні чи травні я повинна була сидіти в красивій сукні, з червоною помадою і страшенно хвилюватися, представляючи героїв книги, які би прийшли розповісти про себе. Хтозна, чи прийшов би “Сакура”, чи мав би роботу у пункті постійної дислокації бригади.


Олександр – один із героїв моєї книги. І це до нього я тоді їхала під Волноваху. Він уже ніколи не прийде на презентацію. Коли мені сказали про його смерть, наче хто відрізав шматок серця.


Із Сакурою ми познайомилися у березні 2021, тоді я брала інтерв’ю до Дня добровольця. Тоді ж і дізналася, що Олександр “посивів, як уперше одружився”. Він сказав це і реготав. Загалом жартував багато, говорив протяжно, наче співав, спілкувався російською. Казав, поки матюкається, на українську не перейде, бо ця мова надто гарна, аби псувати її російською лайкою.


Улітку 2014 Олександр устиг побувати в Донецькому аеропорту. Там уперше дістав поранення – на третій день уламками посікло плече. Сакура тоді ще не розумів, де ховатися, як берегтися. Казав, плече і через сім років болить на погоду. В аеропорту Олександр познайомився з бійцями 93-ї бригади, і вже в лютому 2015-го перейшов туди на контракт. Біля Пісків – селища поблизу Донецька – йому знову посікло уламками плечі та шию. Після шпиталю була вже ротація біля Авдіївки.


На шахті “Бутівка”, розташованій фактично на півночі Донецька, у травні 2015-го Олександр дістав два поранення – обидва рази зачепив розтяжку. Уперше навіть до медиків не звертався.


“Мені пощастило, бо якщо розтяжка стоїть правильно, ушкодження значно серйозніші. Або я просто везучий, або мій янгол-охоронець – чемпіон серед охоронців”, – сміявся чоловік.


Він зберігав танковий уламок, який вирвав частину м’яза з лівого стегна. М’яз зібрали і склеїли, у “ямки” залили силікон. Нога в Сакури завжди боліла, трохи легше ставало, коли бігав.


11 червня 2015-го українські бійці потрапили під обстріл. Олександр отримав поранення в голову. Побратими дотягли його, перебинтували.


“У мене в лобній ділянці і досі є частина кулі, – розповідав військовий. – Тоді ж мені вибило сімнадцять зубів, два я ковтнув. Я ще питав, чи в мене око на місці, бо відчув, що щось через нього вилетіло. А один пацан глянув: “Сакуро, ти що, женеш? У тебе дірка в голові!” Ну, зрозуміло. Я ще хотів голову помацати, але мене за руки схопили, зброю забрали”.


Того ж дня маленький уламок потрапив під бронежилет Саші, зламав ребро. Посікло й руки – про це нагадували шрами на кистях, ледь помітні, світліші, ніж засмагла шкіра, наче золотом вишиті.


Реанімація, кілька операцій, кома.


“Але я дуже хотів жити”, – говорив-співав Сакура.


Він лікувався у Дніпрі чотири місяці, відтак – протезування ока в Харкові. Очний протез схожий на шкірку банана – такий же вигнутий, ось тільки геть тонкий, на ньому промальовано райдужку, зіницю і найдрібніші судинки.


“Реабілітацію” він проходив у Водяному – боявся, що, якщо поїде у лікарню, його комісують. Тож Фештрига навіть не оформлював документи про поранення. Офіційно групи інвалідності не мав, виплат від держави не отримував.


Тоді, коли хмари над фронтом ішли низько-низько, було не так спекотно, як парко, наче в лазні. Сакура, який ніколи не нарікав на самопочуття, зізнався, що ненавидить спеку, а ще – коли торкаються голови. Вона боліла майже весь час після отриманих травм.

Сакура і його очний протез. Фото Анастасія Федченко


“Я і досі закладаюся з людьми, що можу запхнути в око голку. Допитливі люди мені програють гроші, – сміявся після нарікання на головний біль Олександр. – Тож це дуже вигідно. Я не пропаду. Раптом що, в цирк завжди візьмуть”.


Він казав: жити без одного ока важко: важко битися (хоч лікарі і заборонили боксувати), важко спускатися сходами, бо незрозуміло, де закінчується одна сходинка і починається інша. Однак, коли ходив у розвідку, обирав найскладніший шлях.


“Інші ним не підуть. Та і тварини ним не підуть”, – казав він без тіні бажання сподобатися чи отримати схвальні слова.


Сакура вважав: найважливіше для розвідника – харизма, фарт і гарна фізична підготовка. Новітній підрозділ розвідки він створював і в бригаді. Бійці мали бути мало не залізними: боксували, бігали у бронежилетах і з автоматами. Олександр змушував їх учити картографію.


“Дехто каже: “Та навіщо мені це? У мене є телефон”. А телефон може зламатися, загубитися. А те, що в тебе в голові, не загубиться. Хіба разом із головою”, – усміхався чоловік білосніжними імплантами.

Фештрига і до себе був вимогливий: читав по кілька книжок одночасно, тренувався, вставав удосвіта і бігав по кілька кілометрів, попри постійний біль голови та ноги. Любив ходити.


“Іноді думаю, що міг би обійти всю Земну кулю, – посміхався. А ще жартував із реготом: – У мене одна з цілей – прожити 112 років. Вирішив, що в останній рік життя нарешті стану алкоголіком”.


Пане полковнику, у мене з Олегом було все, ми тільки не переспали


Високий стрункий офіцер заходить у свою нову частину. Його тут призначили начальником із фізичної підготовки і спорту. Чоловікові кажуть:


– Тут є інструктор із фізпідготовки, він – непроста людина, ну, знаєш, свої таргани в голові. Хтозна, як ти з ним спрацюєшся. Але якщо назве тебе командиром, значить, поважає.

Того ж дня офіцер на ім’я Олег знайомиться з Сакурою.

Друзі, побратими Олександр і Олег. Архів Олега


“Він мене одразу провів у спортзал. Показав, що і як. Я зрозумів, скільки роботи попереду, – згадує Олег. – І ми якось дуже швидко порозумілися: обидва були в спортивній темі, тільки він – у рукопашному бою, а я – у бігу”.


Фештрига кілька років після поранення був інструктором із фізичної підготовки, а з квітня 2019, коли призначили нового начальника, – його правою рукою. Вони разом готували команди до змагань. Першим став чемпіонат оперативного командування “Схід” “Сталева міць”. Там були армійські дисципліни: переносити поранених, марш-кидки: 6 і 25 кілометрів, нести колоду, перепливати ріку.

Підготовка до занять з рукопашного бою. Архів побратима Олега


“І якось після тих змагань ми і стали один одному близькі, – каже Олег. – Він був знайомий із моїми батьками, приїжджав до нас додому, я з Харківщини, жартував: “Може, ти мене всиновиш”. Він на 12 років старший, але ця різниця ніколи не відчувалась. Думаю, йому хотілось поруч людину, якій можна розповісти секрети. Він моїх батьків дуже поважав”.


Олег зі сміхом пригадує одну історію: вони приїхали з ротації, сиділи: він, Сакура, командир бригади, й Олександр сказав: “Пане полковнику, у мене з Олегом було все, ми тільки не переспали”.

Сакура та Олег. Фото Анастасія Федченко


Фештригу офіцер називає ідеальним помічником:

“Як важка артилерія: “Саню, ану розберися! – Слухаюся, командире”. У нас усе чітко виходило. У нас бригада стала найкращою в ОК “Схід” у спортивному плані. Пам’ятаю, як ми їздили на змагання з боксу, і він хлопців “підтримував”: “Вийди на ринг або загинь!” або “Я тобі зараз руки відрубаю, вони тобі все одно не потрібні!” Такий він був, із жорстким почуттям гумору. Ще, було, жартував: “Навіщо годувати солдата? Ти маєш піти, добути, з’їсти противника”. Або на “Сталевій міці” мені кричав: “Командире, я віддав тобі свою силу. Ти маєш вигрібати!”


Через поранення Фештрига ніколи не комплексував. Якось вони з Олегом гуляли в Дніпрі і познайомилися з дівчатами. Олександр весь час був в окулярах. Одна з дівчат сказала:


– Сашо, а що ти постійно в окулярах? Зніми, хоч очі твої побачу.

– Та що їх знімати? Очей нема, – засміявся чоловік. Але потім окуляри таки зняв.


Він ніколи не скаржився на самопочуття. Тільки іноді, коли нога особливо боліла, приходив у кабінет до Олега:


“Давай уже побіжимо кудись у піски, аби вона чи відвалилася, чи припинила боліти. Сила волі у нього, звісно, була неймовірна, – каже чоловік. – І харизма теж неймовірна. Я з такою харизмою людей не стрічав ніколи. А ще він був дуже добрий і дуже вірний”.


Коли Олександр був інструктором, йому знову запропонували піти в розвідку, він погодився.


Олег каже: “У мене вже тоді була “чуйка”: якщо він піде в розвідку, загине. По-перше, у нього не було ока, вже не та обережність. І, як не крути, п’ять поранень: Бог усе одно дає попередження”.


Вони кілька разів говорили про те, що Сакурі варто повертатися назад, знову бути спортивним інструктором. Але Олександр не міг так швидко піти: він уже був авторитетом серед особового складу.


Розвіднику пропонували місце і в іншому підрозділі.


“За кілька тижнів до загибелі він радився зі мною: “Як думаєш, варто туди йти?” Кажу: “Звісно, варто. Бо дострибаєшся”. І тоді він чесно сказав: “Я дуже втомився, фізично не вигрібаю”. Його ось уже мали забирати на нове місце, і за день до того, 22 травня, о 6:12 ранку мені написали: “Вибач за погані новини. О 4:30 Сакура загинув”. Саме в цей день він мав іти з розвідки. Це був фатальний збіг”.


Олександр Фештрига підірвався на розтяжці:


“Мені хочеться вірити, що шансів у нього не було, що він загинув на місці. Але мені сказали, він іще дихав. Його не могли витягти. Потім медик, який робив розтин, сказав, у нього був сильний удар у ногу і в пах, артерія була перебита. Навіть якби його евакуювали, він би за 2 хвилини стік кров’ю. Він дихав, але швидко помер”.


Повідомлення про загибель друга прийшло дощового ранку. Олег каже, що він наче ще більше потьмянів.


“Цілий день так важко було. Я на позиції не поїхав. І стало страшно. Але це нормально – так реагувати на загибель близької людини. Трохи відходиш – і вперед, до роботи, мстити”.


Коли забрали тіло Олександра, Олег бачив його. На похорони поїхати не зміг.


“Коли мені скинули відео з похорон, ніби повірив, що його немає. Але його жарти згадую постійно. Усе те смішне, через що ми пройшли. Як ми заходили на змагання. І він: “Ану вперед! Хто не з нами, той під нами. 93 – вперед! Вам усім хана”. А це зала! Там купа рингів, людей натовп. Мені трохи було смішно через його кричалки. Я йому: “Сакуро, припини!” А він сміється: “Я їх дотис, психологічно вони вже програли”.


Олександр мріяв про будинок у горах, аби тиша і спокій навколо:


“Казав: “Я відчуваю, що на цій війні не загину. А якщо і загину, про мене книги писатимуть”. А ще казав: “Відчуваю, таки ми начудимо, що хай йому грець. Про нас книги писатимуть. Може, нас уже не буде. А взагалі байдуже. Після смерті ще є життя”.


Це велика втрата


Дмитро Брижинський командував 93 бригадою до січня 2022 року. Дуже цінував Олександра Фештригу:


“Він був моїм однодумцем щодо того, яким повинен бути боєць. Завдяки його ініціативі і роботі ми змогли відновити спортзалу, оновити інвентар, там розпочалися тренування. Коли мені було важко, я ходив до зали, ми спілкувалися з хлопцями. Мені подобалось, що Сакура такий вольовий, воїн, і водночас він міг по-людськи вислухати, сказати, права людина чи ні. Із повагою ставився до командування, а ось особовий склад, який лінувався і нив, терпіти не міг”.



Сакура у розвідці, Архів Марії Фештриги


Саме через хорошу фізичну форму і жорсткість та вимогливість до себе й до інших Олександра призначили головним сержантом створеної з нуля розвідувальної роти.


“Бачу, щось розвідники якісь ніякі. Питаю, що з ними. А Сакура: “Вони вже четверту добу не сплять”. Запитав, навіщо. Він каже: “Хочу подивитися, скільки вони взагалі зможуть не спати. Вони ж воїни, мають терпіти всі труднощі, аби виконати завдання”. Він сам повзав у тил супротивника і слухав, чим вони там займаються, аби могли піти інші розвідники і виконати бойове завдання”, – розповідає про стрижень і відвагу Фештриги Брижинський.


Полковник навіть не одразу зрозумів, що в Сакури бракує ока, що він посічений уламками.


Пригадує, йому потрібно було забрати штангу. Зайшов до спортзали, там і познайомився з Фештригою, ще подумав, що боєць із незвичною зачіскою, з косичкою на потилиці. Згодом той заніс штангу.


“Так у мене і є та штанга. А ще стійка. Він віддав. Лежать удома в Чернігові, – гірко говорить Брижинський. – Це велика втрата, звісно. Ця людина була в твоєму житті, посідала там якесь місце, й ось цієї частки не стало, і ти її ніколи не побачиш. Бувають люди, які приходять і йдуть, ти їх і не згадаєш ніколи. Я вже 25 років в армії, і за ці роки дуже багато людей бачив. У пам’яті залишаються одиниці: або дуже хороші, або дуже погані. Сакура – дуже хороша людина. Коли військові п’ють третю, вона завжди за тих, кого немає поруч, ти подумки називаєш імена. Я називатиму там і його ім’я”.


Мені не потрібна освіта, я помру героєм, про якого всі будуть говорити


Коли Олександр був на фронті, розлучився з другою дружиною, але залишився з жінкою у гарних стосунках, дуже любив доньку Кіру і за можливості телефонував їй.


“Як був на передовій, ніколи не пропускав свят своїх дівчат, передавав їм через друзів подарунки, квіти, – говорить Наталія Олексюк. – Взагалі його подвиги і все, що він робив, були заради того, щоб довести матері, першій дружині, доньці, нам, що він чогось вартий. Незважаючи на те, що закінчив лише технікум, не мав вищої освіти, казав, що помре героєм, про якого всі говоритимуть”.


Подружжя Олексюків сподівалось, що після втрати ока Сашко заспокоїться, пройде реабілітацію, залишиться вдома.


“Коли він відновлювався після поранення, ми місяць були в горах на Путильщині. Сашко вже через тиждень почав займатися спортом. Робив сам собі перев'язки, відмовився від реабілітації за кордоном. Ніколи не скаржився, хоч би як йому не було погано”, – пригадує Дмитро Олексюк.


У той час чоловіки багато говорили, готували разом їсти. Після побаченого на фронті Олександр дуже змінився, мав сталу думку, хто справжній ворог. Казав, що Україна обов’язково переможе, і що він воюватиме стільки, скільки триватимуть бойові дії. “Георгійович, тепер я б уже вас взяв із собою у розвідку”, – жартував Олександр.

У своїй особовій справі Фештрига вказав за контактних осіб саме подружжя Олексюків. Їм і зателефонували, коли він загинув. Саме вони мали виконати останню волю воїна.

Родина Фештриг та Олексюків в улюбленому місці Сакури. Фото Інна Кубай


“Поховайте мене над Дністром у Репужинцях, там буду літати і дивитися, хто чим займається”, – казав Олександр.


Його тіло довго не могли забрати з моргу у Лозовій через постійні обстріли. Вдалося це зробити лише на 8 день після смерті Сакури. Похорон допомагали організовувати друзі: волонтери з Дніпра, близькі з Чернівців. Його поховали, як він і хотів.


Марія Фештрига розповідає на цвинтарі, витираючи рукою очі, що коли тіло сина везли у Репужинці, на подвір’я прилетіла пташка, заспівала і зникла. Вона повернулася знову на сороковий день після загибелі Олександра.

Речі Олександра Фештриги. Фото Інна Кубай


Рідні воїна хочуть перейменувати одну з вулиць у Репужинцях на його честь, а подружжя Олексюків збирається звертатися до міського голови Чернівців із пропозицією відкрити музей полеглих буковинських воїнів, куди передадуть речі Олександра.

Наплічник Сакури, який передадуть у музей. Фото Інна Кубай

“Все його матеріальне життя вмістилося в один наплічник, але його дух, вчинки та подвиги назавжди залишаться у наших серцях”, – каже Наталія Олексюк.



Comments


bottom of page