Ромашка, мама Наталя, Романівна, маман – так називали її ті, для кого вона була і залишається неймовірно дорогою людиною. 4 травня стало відомо, що на території маріупольского заводу “Азовсталь” загинула 51-річна психологиня полку “Азов” Наталія Луговська. Раніше на війні загинув її син, після чого Наталія присвятила життя допомозі побратимам хлопця.
Текст підготований командою видання “Ехо Червонограда” за підтримки платформи пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Син Наталії Юрій Луговський був снайпером у полку “Азов”, він загинув у 2018 році. Разом з донькою, яка вийшла заміж за “азовця”, Наталія переїхала до Маріуполя. І пішла служити психологом у підрозділ покійного сина.
Спершу, 21 квітня, на “Азовсталі” загинув Олексій Ластович, зять Наталії. Він три тижні не дожив до народження третьої дитини – сина. А пізніше Тетяна, його дружина і донька Наталії, повідомила і про смерть матері. “Я буду скучати….”, – написала на своїй сторінці в Фейсбук жінка, у якої війна відібрала матір, чоловіка та брата.
Дитинство. Була самостійною, але готувати не любила
Ми зустрілись з мамою Геройки. Параскевія Висоцька зараз проживає в рідному місті Наталі – Червонограді Львівської області. Жінка звикла до праці і на робочому місці коменданта гуртожитку, і в городі, та зізнається – після смерті доньки “здала”.
Розповідаючи про життя своєї дитини, поринаючи у щасливі спогади, вона не стримує посмішки. А от про сьогодення без сліз говорити не може.
“Наталю я завжди опікувала, бо вона з дитинства хворіла дуже. Попри це, вона росла самостійною. Закінчивши 9 класів школи, пішла пошту носити. Достатків у нас не було, тож старалась завжди щось додому купити”, – розповідає про доньку мама, Параскевія Висоцька.
Після школи Наталія потрапила на навчання у католицький університет в Польщі. Там отримала фах психолога. Дівчинці завжди це подобалось, – згадує мама. А от побутові справи, готувати – Наталія не дуже любила, більше схилялась до книжок, телевізора.
Жінка розмовляє з нами в кімнаті доньки. Тут все так, наче чекає – ось-ось на поріг ступить Наталя – її робочий комп’ютер на столі, парфуми, світлини, особисті речі, книги, які любила.
Навколо портрети Юрія Луговського – сина Наталі, який віддав своє життя у боротьбі з російським окупантом в 2018-му. І прапор “Азову” з підписами побратимів. Юрій (позивний “Баррет”) був снайпером полку, одного разу в прямому ефірі російського пропагандистського каналу ліквідував ворожого військового. На жаль, одна із снайперських дуелей, в яких Юра був асом, завершилась для нього трагічно. 9 березня 2018 року близько 2:00 в зоні ООС “Баррет” загинув.
З батьком своїх дітей Наталя була знайома з дитинства – вони жили в одному під’їзді. Коли він повернувся з армії – почали зустрічатися. А далі побралися, народили двох дітей. Наталя над усе любила сина та доньку, – згадує Параскевія.
Материнство. Доньку не можна було назвати суворою мамою
“Мамою вона була розуміючою, не вимогливою”, – розповідає Параскевія.
За її словами, Наталія розуміла і не перешкоджала прагненням дітей. Наприклад, без питань підтримала Юру в громадській діяльності. Спочатку юнак вступив до УНСО – були поїздки, вишколи, хлопець виявляв цікавість до патріотичної літератури, історії. Пізніше Юра поїхав на Майдан, а після нападу Росії у 2014 році вступити до батальйону “Донбас”.
“Вона була і бабусею, і мамою доброю дуже. Завжди більше балувала всіх. Було навіть таке, що я сварилась за те солодке, яке вона постійно носила внукам. А мама завжди говорила, “а хто буде балувати, як не бабуся?”. Мої діти її завжди чекали біля порога, знали, що щось смачненьке дадуть”, – пригадує маму донька Наталі Луговської, Тетяна.
Син
“Йому (Юрію Луговському – ред.) відчуття патріотизму не я привила і не Наталя, у той час ми патріотизмом не переймались. Про Степана Бандеру в нього літератури було багато. Колись ото йду з церкви, дивлюсь, а він собі в кімнаті тюлі зняв і повісив прапор червоно-чорний. Він з УНСО їздив всією Україною. Ми навіть не цікавились тим. Не йшов в бандитизм, а вибрав собі таку організацію – то хай займається”, – згадує Параскевія.
“А коли почалось то все в Києві (Революція Гідності, – ред.), він тоді рюкзак на плечі – і поїхав. Пробув там аж до самого вторгнення на Донбас. Потім повернувся додому, зібрався і одразу пішов на війну. Ні Наталині, нічиї прохання його не спинили, а йому ж було тільки 19 років”.
Тоді в Петрівцях організовували навчальний табір батальйону “Донбас” – туди і поїхав Юрій. Пізніше перейшов на службу в “Азов”, подобалася жорстка дисципліна. Бабуся загиблого каже – йому дуже підходила військова справа.
Підтримала вибір сина Наталя і тоді, коли він закохався. З його дівчиною, Мар’яною, спілкувалась навіть після його загибелі, допомагала пережити спільну втрату. Мар’яна і зараз, розповідаючи про Наталю, називає її мамою.
“Моє знайомство пройшло дуже весело – я була перелякана до смерті. Знайомство з батьками, мабуть, не лише у мене викликає страшний переляк. Вона додалась до мене у Фейсбук, впродовж місяця “лайкали” один одному фото, поки не вирішили піти на каву. А вже при спілкуванні вживу переляк мій пропав – вона виявилася дуже крутою”, – каже Мар’яна.
Смерть сина
Юру вбили вніч на 9 березня. Тоді Наталії наснився віщий сон:
“То був жах, – пригадує пані Параскевія. – Наталя прийшла до мене на кухню і каже: “Мама, мені такий поганий сон снився, що Юра дзвонить, я говорю до нього, а він не обзивається”. Кажу: “Наталя, це ж не перший раз”. Я пішла в свою кімнату і раптом чую крик “Юри нема!”. Я вбігаю, а вона б’ється головою. Кажу: “Наталя, не може такого бути”. А вона: “Мені хлопці подзвонили вже. Його вночі вбили”.
Смерть сина дуже вплинула на жінку. Іноді пізно ввечері через ліс ходила на цвинтар.
“Між ними був такий зв’язок, що я такого не бачила. Вона за нього заступалась, і він за неї”, – розповідає бабуся Юрія.
“Мама Наталя” для військових
Після російського вторгнення у 2014 році Наталя Луговська працювала в реабілітаційному центрі в Соснівці. А після смерті сина Юри з подвійною силою присвятила себе допомозі військовим, згадує мати:
“Вона тими хлопцями жила. Я такого не бачила ніколи. Вона їх водила по лікарях, воювала, медичну частину всю піднімала на ноги. Казала тим лікаркам: “Ти корону свою з голови зніми або дитину свою пошли”.
Колега Наталі з реабілітаційного центру, Ольга Сенюта, згадує Ромашку як розуміючу людину, що вміє підтримати:
“Романівна мала підхід до кожної людини, вона зі всіма знаходила спільну мову. Хлопці атовці її називали мама Наталя, вона їх усіх любила, поважала. Ця любов була взаємна, хлопці за нею стояли горою”.
“Я одразу зрозуміла, що це жінка неймовірної сили, – додає подруга Ромашки Юлія Дякунович, – Вона залишиться дуже рідною мені людиною. Надзвичайно сильною і відданою своїй справі. Людиною, яка настільки любила Україну, що віддала найцінніше – свою дитину, а потім своє життя. Жінкою, яка знаходила ті слова, які мене спонукали жити далі, коли загинув мій чоловік (Сергій Дякунович, 1986 року народження, загинув на війні навесні 2022 року)”.
“Вона завжди любила свою справу, знала, наскільки важлива підтримка воїнам після бойових дій, коли весь світ, а інколи і близькі, від них відвертаються”, – розповідає дівчина сина Наталії Мар’яна.
У 2018 році разом із чоловіком донька Наталі Тетяна переїхала в Ялту (селище на березі Азовського моря Донецької області). Уже там, у 2019 році, народилась онучка Наталі – Віка. Тоді ж і Наталя приїхала допомогти донці у догляді за дитиною. А в 2020 році пішла служити на контракт в “Азов”, який базувався поруч і в якому служили побратими її сина. Підписала контракт як військовий психолог. Побратими Юри допомагали їй триматися після втрати сина.
“Азовсталь”. Про евакуацію навіть не йшлось
Під обстрілами на “Азовсталі” вона підтримувала інших, піклувалась, щоб з ними все було добре. Донька Таня каже – про евакуацію навіть не йшлось. Наталія не допускала думку, щоб покинути друзів та побратимів.
“Після 24 лютого вона мені подзвонила: “Я в Маріуполі, не переживайте, все буде добре, ми його обов’язково відіб’ємо”. Героїчно налаштована була. І все, більше я її не чула, тільки через Таню тримала зв’язок”, – пригадує пані Параскева.
“З мамою говорили в основному про плани на майбутнє, як будемо переїжджати в Запоріжжя, як будем далі жити, що будем робити, коли війна закінчиться, – згадує Тетяна.
“Остання розмова була 2 травня, – пригадує Мар’яна. – Впродовж дня ми уявляли, як вона приїде, як підемо пити каву із сирною піцою. Мені було дуже сумно від розмови. Така маленька і водночас проста мрія… А ближче до 12 ночі вона сказала, що їх почали накривати обстрілами, зв’язок зник”.
“Ми в цей період не дуже часто спілкувались – зв’язок був поганий, в основному переписувались, – розповідає Юлія Дякунович. – Але настрій Наталі завжди був бойовий: “Ми стоїмо до останнього. Марік не здамо”. Останню розмову пам’ятаю. Я сиділа на могилі чоловіка, вона питала що роблю, я їй скинула фото могили. А вона просила взяти себе в руки і не днювати на цвинтарі”.
“Ми востаннє переписувалися 29 квітня. Вона лише написала “Тримаємося. Моліться”. Ми з дівчатами дуже хотіли їй чимось допомогти, збирали гроші, медикаменти, харчі, вже навіть знайшли волонтерів, які погодилися це відвести. Але вже було пізно”, – згадує останні дні Наталії Ольга Сенюта.
Обстріл. “Мами більше немає”
“У неділю, 1 травня, мені подзвонила Таня, сказала, що загинув її чоловік Олексій, – згадує Параскевія Висоцька. Для родини його смерть була ударом.
Оговтатись від страшної новини Тетяна та Параскевія не встигли. Адже буквально за тиждень в родину сталась ще одна трагедія. На “Азовсталі” загинула і Наталія. Про смерть доньки матір дазналась від онуки:
“Я була на городі. Вже нікого більше не було, я собі під грушкою присіла. Десь пів восьмої подзвонила Таня. Ніколи так пізно не дзвонила. Питає: “Баба, де ви є?”. На городі, кажу, відпочиваю. “Бабо, я не знаю, як вам сказати… Мами немає”. Був обстріл. Потрапило в бункер, в їдальню. Вона і ті люди, які були поруч – загинули”.
Зараз донька Наталі Таня виховує трьох діток – коли загинули чоловік та мама жінка була на останньому місяці вагітності. З пологового її зустрічали побратими з “Азову”. Таня і бабуся Параскевія живуть в очікуванні, що віддадуть тіла – Олексія та Наталі.
“Якби хоч привезли. Ми місце лишили в ногах в Юрчика. Я не можу через це знайти собі місця. Я би так бігала, як бігала Наталя до Юрчика. Я би серед ночі бігла до неї. Я навіть не знаю, чи те тіло ще є. Як там падали такі бомби, все горіло”.
Пам’ять про Героїв
У рідному місті Наталії та Юрія Луговських школу, де вони обоє колись вчились, перейменували в їх честь. Біля входу вже кілька років розташована пам’ятна табличка з обличчям Баррета. Колись її відкривала мама Героя.
Обом присвоєно звання “Почесного громадянина” Червонограда. До повномасштабного вторгнення в місті регулярно проводились спортивні турніри пам’яті Юри – він дуже любив спорт.
Прощаючись із нами, мама Наталі показує орхідею на робочому столі доньки. Каже, міський голова подарував їй квітку торік, на День матері.
“І вона не цвіла. Я доглядала, а вона не хотіла квітнути. А зараз подивіться, як розквітла. Як так може бути?” – питається.