14 травня у світі відзначають День матері. Це свято, коли діти дякують найріднішій людині за подароване життя, любов та ласку. Та через війну в Україні тисячі жінок не почують теплих слів від синів і доньок. Адже їхні діти загинули, захищаючи всіх нас від російських окупантів.
Для Зінаїди Гевак, Тетяни Демчук і Галини Ваховської їхні сини-воїни були, в першу чергу, коханими дітьми та найкращими хлопчиками у світі. І лише після цього – героїчними захисниками. Для кожної з них новина про загибель сина – момент, коли серце обпалило пекельним вогнем болю. Вони намагаються жити із цим далі, але це вже зовсім інше життя.
Фільм створено платформою пам'яті Меморіал. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Троє полеглих воїнів. Кожен з яких віддав життя за Україну.
Антон Гевак – наймолодший воїн
Зінаїда Гевак живе у селі Пилипи-Хребтіївські на Хмельниччині. Разом із чоловіком доглядає за садом, плодами з якого так любив ласувати їхній Антон. На його прохання батько висадив понад 30 сортів винограду. Тепер ростить їх на згадку про сина.
«Антон був непосида. Ще як я вагітна була, він таке виробляв. Я знала, що це народиться дзиґа! Дуже спритний. Дуже швидкий. Десь у 9 місяців пішов, у 9 місяців почав говорити. Папа записував касети, як він маленький співав пісні. Особливо любив пісню «На поле танки грохотали». Співав її замість колискової для молодшої сестри», – згадує Зінаїда.
Антон Гевак вже у 5 років знав, що буде військовим. У 18 років він – єдиний з села – пішов до армії. Після строкової служби пішов служити в омріяний 8-й полк спецназу. Став там наймолодшим бійцем, у 2014 році вирушив захищати Україну від російського окупанта. Після ООС вступив до Військової академії в Одесі. Став командиром взводу 140-го окремого розвідувального батальйону.
«Якось ми з ним сиділи і говорили. Я йому зізналась, що він вкрав мою мрію, тому що я в юності дуже мріяла стати військовою», – каже Зінаїда.
Антон не розповідав матері про те, що пішов воювати. Говорив, що тренується на полігоні. Що син бере участь у бойових діях, Зінаїда дізналася від односельчанки.
Підрозділ Антона бився на Волноваському напрямку, намагаючись не допустити оточення Маріуполя. 5 березня російські війська почали проривати їхні позиції.
«Росіяни наступали. У них було багато танків. Як мені розказали інші офіцери, коли Антон почув доповідь про цей наступ, він схопив NLAW і побіг вперед спиняти цей штурм. Він підбив танк, зав’язався ближній бій, їх взяли в кільце і застрелили з кулемета. Він був ще живий, при свідомості, навіть шуткував. Сказав, ви тут, дивіться, тримайтесь, а я вже пішов. Помер від втрати крові», – розповідає Зінаїда.
За 10 днів тіло сина привезли додому. Коли жінка побачила, що її Антона, завжди такого швидкого і спритного, несуть інші, з її грудей вирвався майже звіриний крик.
«Вулицею їдуть ті машини, везуть мого Антона. Всі люди тут стояли наші на колінах, а його просто везуть. Мене ніби розірвало на п’ять частин, як я побачила, що він сам не йде. А він же завжди такий спритний, все бігав і бігав», – каже вона.
Для Зінаїди син досі є. Вона продовжує відчувати його присутність та говорить із ним. Коли приходить доглянути синову могилу – завжди включає його голосові повідомлення. Ті, де він каже, що в нього все добре, він живий і здоровий. Обіймає могилу Антона так міцно, ніби намагається розчинитись у ній. І плаче. Тим криком болю, який розриває на шматки зсередини.
«Мені всі кажуть, що треба жити. Треба жити і заради нього, за сина, щоб він бачив, що я радію, що я не плачу. Він дуже не любив, коли оплакують полеглих. Казав, краще зіграти на гітарі і заспівати пісню. Але це дуже важко», – говорить вона.
Богдан Демчук – незалежний з дитинства
«Я горжусь своїм сином. Що він у важку хвилин для своєї країни став на її захист. Він міг сісти в машину, посадити дружину, сина і втекти. Але не зробив цього. Сказав: «Ні. Ви сідаєте в автобус, їдете, а я… Це мій край, я його буду захищати. Я вас буду захищати», – розповідає Тетяна Демчук з Хмельницького про свого сина Богдана.
Богдан Демчук з дитинства був незалежним. Щойно став на свої ніжки, рушив пізнавати світ.
«Він не мав часу сидіти біля мами. Йому було цікаво спочатку десь повзти, потім – іти, спостерігати та досліджувати», – розповідає Тетяна.
Богдан вивчався на автослюсаря-водія. Він жив машинами, вони для нього завжди були чимось більшим, ніж просто набором деталей. У 2014 році хлопець зрозумів, що має долучитись до лав захисників України. Обрав службу у лавах «Азову».
«Було дуже важко. Слухаєш новини. Чуєш про втрати. У тебе серце і мізки ніби в пеклі постійно. Хвилюєшся, бо це твоя дитина. Але він завжди мене заспокоював: «Мам, все добре!». Все так розказував, буцімто він на курорті», – каже мама бійця.
24 лютого 2022 року Богдан відправив дружину із сином до мами у Хмельницький. Всю дорогу був з ними на телефоні. А коли вони приїхали, пішов у бої.
28 квітня Богдан відправив мамі своє останнє повідомлення «Мам, як ви там?». Вона була за містом без зв’язку і не змогла відразу відписати. Досі не може собі пробачити цього вчасно не надісланого повідомлення...
«30 квітня подзвонив молодший син Олег і сказав, що Богдана більше нема. Я не одразу розчула, перепитала. А він заплакав. Він рідко плаче. Серце стислося тим кільцем, в якому вони були. Пекельний вогонь. Невіра. Але це сказав син. Біля мене невістка збирала Мішу на прогулянку. Я їй повторила», – згадує Тетяна.
Богдан загинув під час бойового виїзду. Сидів у кабіні «ГАЗельки», яка потрапила під обстріл. Один з осколків попав йому у шию і смерть, як розказали мамі, була миттєвою. Машина вигоріла вщент, але тіло бійця встигли витягнути та забрати у бункер.
«Могил у нас немає. Є лише прапорці на центральних площах міст. Сюди душу приносиш і виплескуєш свою тугу. Бачиш позивний сина. Який тут з побратимами разом. Ми, рідні, теж разом тримаємся. Боремся за тих, хто в полоні. Ждемо тіла загиблих. Чекаємо, що поховаємо їх з честю», – каже Тетяна.
«Богдан мене називав «мамулька». І цього слова мені не вистачатиме», – додає вона.
Молодший син Тетяни – Олег – пішов служити в «Азов» слідом за братом. Він досі лишається в полоні росіян. На зв'язок з родиною вийшов лише раз.
Іван Ваховський – з дитинства мріяв про небо
У квартирі Галини Ваховської в Бродах на Львівщині багато дрібничок, важливих для кожного з її чотирьох дітей. Знімки та речі Іванка найпомітніші. Його, молодшого, всі любили найбільше. На численних фотографіях – ясноокий хлопець із щирою посмішкою.
«Такі діти народжуються один на мільйон. Якщо є ангели на цій землі, то Іванко був ангелом», – каже Галина.
Іван Ваховський з дитинства мріяв бути пілотом.
«Він був десь у третьому-четвертому класі. Пішов на гурток, де робили літаки. Той літачок, що він робив, у нас довго був. Вони вирізали його з фанери, клеїли, чіпляли моторчик і він літав. А з самого дитинства – книжечки про вертольоти, про дерижаблі, отаке. Іванку то подобалось», – розповідає Галина.
Здоров'я на момент вступу трохи підвело Івана, тож пішов вчитись на бортмеханіка. Після завершення навчання став бортмеханіком вертольоту Мі-8 16-ої окремої бригади армійської авіації «Броди». Планував весілля із коханою. Та цьому завадило повномасштабне російське вторгнення. Іван Ваховський був у складі екіпажу, який доставляв підкріплення, продукти та ліки до заблокованих захисників Маріуполя. Під час одного з вильотів, коли їхній вертоліт забирав тяжкопоранених українських воїнів, борт збили. Ваховський, як і всі інші члени екіпажу, загинув.
«Коли побратими повідомили про загибель сина, відчула, що жодний інший біль не перевершить цей. Перші дні не могла нічого. Боялась бачити людей. Не могла дивитись на небо. Просто сиділа. Серце не витримувало. Мене забрали у лікарню. Я була у кардіоцентрі у Львові. Вижила. А моєї дитини немає. Якби можна було з ним помінятись – помінялась би. Але як помінятись – я не знаю», – каже Галина.
Досі не може прийняти, що Іванко загинув. Його немає ні живого, ні мертвого.
«Знаю, мене люблять старші діти. Знаю, їм потрібна мама. Розумію, що Іванко загинув, але душа того не приймає. Живу, бо є один процент, що Іванко якимось чудом вижив. Якби його не було, мене нічого б вже на цьому світі не тримало», – каже Галина.
Авторка: Євгенія Мазур