Брати Темурі та Ернест Мачарашвілі – українці з грузинським корінням. На момент повномасштабного вторгнення вони перебували за кордоном. Не вагаючись, повернулися в Україну та вступили до лав Сил спеціальних операцій ЗСУ. У квітні 2022 року, під час звільнення Запорізької області, загинув Темурі. А у жовтні на Херсонському напрямку поліг Ернест. Історію життя та загибелі братів Мачарашвілі розповідаємо у матеріалі.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Діти стали сенсом життя
Темурі та Ернест народилися в українсько-грузинській родині Зінаїди та Бондо Мачарашвілі. Пара познайомилася ще студентами під час будівництва «Атоммашу» в Росії.
«Мама родом з Ровеньків, що на Луганщині. Коли вона повернулася додому, тато приїхав до неї і вони одружилися. А далі одне за одним народилися ми. Мама виховувала нас, захоплювалась фотографією, а тато працював на шахті. Діти стали для них найбільшою радістю та сенсом життя. Ернест захоплювався їхньою історією кохання, навіть хотів з'їздити на місце, де вони познайомились», – розповідає донька подружжя Ілона Магай-Мачарашвілі.
Подружжя Мачарашвілі виховувало 12 дітей: по шестеро хлопців і дівчат. У родині любили та поважали одне одного. Незважаючи на важку працю шахтаря, Бондо допомагав дружині з дітьми: бавився з ними, вставав вночі і колисав їх, аби вона могла відпочити, прав пелюшки. Зінаїда була в декреті, багато читала.
«У всіх нас незвичайні імена: Ернест, Темурі, Спартак, Ілона… Мама з дитинства розвивала в нас критичне мислення. Батьки багато вклали у наше виховання. Все, чим і ким ми є, – велика їхня заслуга і праця. Вони чудові люди, які завжди поважали свободу самовираження і вибір своїх дітей», – говорить Ілона.
Ми постійно були під тавром багатодітної родини
Темурі народився 24 травня 1979-го, а Ернест – 19 листопада 1984 року. Ілона згадує, що рости на Луганщині було нелегко:
«Ми постійно знаходилися в стереотипному і зашореному суспільстві: якщо багатодітний, то малозабезпечений, якщо малозабезпечений – неблагополучний. Був випадок, коли мама прийшла по продукти в магазин, була невеличка черга і продавчиня вигукнула : «О, прийшла зі своїм виводком…». Мама пішла засмучена, розповіла татові і він влаштував там розгром, щоб більше ніхто не дозволяв собі таке відпускати в бік його родини. Батькам часто доводилось відстоювати себе та дітей. Я б це назвала одним словом – виживання. Особливо, коли ми навчалися у школі».
Темурі та Ернест Мачарашвілі були дуже схожими: жваві, енергійні, із загостреним почуттям справедливості. Але водночас – повними протилежностями. За словами Ілони, старший брат навчався ще в радянській школі, сильно відрізнявся від інших дітей – зовнішністю, характером, родиною, тому мав постійно відстоювати себе.
«Ми жили у радянський час, коли вчителі користувалися незаперечним авторитетом, бувало, що і принижували нас з Бондо. Нам часто говорили, що за Темурі «плаче в'язниця», ставилися до мого сина і до нашої сім'ї з упередженням. Пізніше я проситиму вибачення перед Темурі, бо вважаю, що допомогла вчителям зруйнувати долю свого сина. Не вірила йому, а він був дуже ранимою дитиною. Темурі заплатив за всіх, щоб ми навчилися правильно виховувати дітей», – каже Зінаїда Мачарашвілі.
Це все вплинуло на нього і він пішов, пішов своїм шляхом, тяжким, який не кожен витримає. Ернест був інший: віддавав багато любові рідним і був дуже чуйним та емпатичним. Ним пишалися. Однак Темурі не любив, коли порушували його особисті кордони. Був справжній, не видавав себе за того, ким не був.
Темурі
«Мій старший брат Темурі мав два терміни ув'язнення. Перший раз за ґрати потрапив у 18 років, вийшов завчасно. А потім одразу був другий термін. Увесь цей час сім'я та батьки підтримувала його і не залишили одного, постійно боролись за нього та його свободу законним способом. В тюрмі було погане ставлення до нього з боку правоохоронних органів. Так було в 1990-ті роки в Ровеньках: сильних духом – ломали, вільних духом і розумом – саджали за ґрати і ломали. Щоб не заважав їм укорінювати кращі традиції радянщини. До речі, в тюрмі брат почав заїкатися через жорстоке ставлення правоохоронців», – каже Ілона.
Під час другого терміну ув'язнення Темурі Мачарашвілі почав вивчати Біблію. Коли вийшов – обидва рази чоловіка звільняли достроково – вирішив, що вже більше ніколи не потрапить до в’язниці. Темурі почав навчатися, вступив в університет – він отримав фах соціального працівника. Захоплювався історією України. Часто їздив на заробітки за кордон, працював там різноробочим на будівництві. Впродовж 2014-2015 років брав участь у АТО. Відкрив у Києві точку з продажу пиріжків і хліба.
«Ми у родині ніколи його не засуджували. Суспільству не вистачає прийняття таких людей, а вони нерідко кращі і надійніші за тих, хто не мав ув'язнення. Темурі хвилювала судова, правоохоронна системи України, він знав її зсередини і про це часто говорив з Ернестом. Життя намагалося зламати його мільйон разів. І це не просто слова. Але він не прогнувся, не зламався, а вистояв», – вважає сестра.
Останні роки Темурі жив так, як давно мріяв. Працював в Естонії, там вперше одружився. Відкрив фірму, яка займалася працевлаштуванням людей за кордоном.
Ернест
Навчаючись в школі, Ернест був прикладом для однолітків, отримував грамоти, займався боксом, допомагав родині з сімейним бізнесом – вирощуванням грибів. У 2004 році, відразу після школи, пішов в армію, служив в Очакові на Миколаївщині. Пізніше вступив у Миколаївський педагогічний університет, отримав спеціальність «вчитель фізкультури, фізичне виховання».
Ернест дуже хотів і любив працювати з дітьми. Організовував військово-патріотичні табори в Миколаєві для важких підлітків. Прищеплював їм любов до своєї держави та мови.
«Важкі діти були стихією Ернеста. Я теж була непростим підлітком і він мною займався. Коли Ернест навчався в університеті, брав участь в програмі «Старший брат, старша сестра. Там він взяв відповідальність за двох хлопчиків: один – з аутизмом, інший – з гіперактивністю. Один з них до дитячого будинку жив в будці з собакою декілька років. Результат його роботи, як педагога, був приголомшливий. Обох дітей потім всиновили. З однією з родин він спілкувався до останнього. Ернест і Темурі дуже мріяли мати власних дітей», – каже Ілона Магай-Мачарашвілі.
Ернест також жив і працював у Дніпрі та Києві. Потім поїхав у Польщу. Там останні два роки займався установкою басейнів. Продовжував навчання на магістерській програмі в Україні. Хотів вступити в іноземний виш.
«Ми воюємо за Батьківщину і за родину»
Для родини Мачарашвілі війна почалась 9 років тому. Ровеньки з літа 2014-го перебувають в окупації. Тоді з рідного міста довелось виїхати всій сім'ї.
За словами Зінаїди Мачарашвілі, незважаючи на те, що Україна на той момент була незалежною понад 20 років, на Луганщині це не відчувалося.
«Люди не помітили, що радянський союз розвалився. Коли я виїхала з Ровеньків, лише тоді зрозуміла, що Україна – моя країна, де хочеться жити», – каже Зінаїда.
Велика родина Мачарашвілі роз'їхалась по різних куточкам держави. Бондо Мачарашвілі останні 6 років був капеланом на Сході, багато часу проводив з військовими. За рік до повномасштабного вторгнення він взяв відпустку.
24 лютого 2022 року Темурі та Ернест Мачарашвілі перебували за кордоном. Коли дізналися про повномасштабний наступ, вирішили повернутися в Україну.
«Батькам було важко на серці, але вони завжди поважали наш вибір. Тому тато сказав: робіть, як відчуваєте. Звісно, він ними пишався. Намагався запропонувати ім допомагати Україні з-за кордону, Темурі відповів: «Тату, ти чого? У Києві танки, як не їдь? У нас є бойовий досвід, у нас немає дітей», – пригадує Ілона.
Ернест і Темурі Мачарашвілі вступили до лав 73-го морського центру спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого – Ернест запропонував доєднатися до тих, з ким він раніше служив. Крім виконання своїх обов'язків, брати також забезпечували свою групу всім необхідним, щоб ефективно виконувати бойові завдання. У ЗСУ Темурі був старшим матросом, а Ернест – головним старшиною.
«На фронті Темурі часто замислювався про вічне. Побратими називали його «Доцентом». Він казав: «Треба усіх прощати, хлопці, навіть росіян. Не можна ні на кого тримати образу». Він був дуже сміливим, хоробрим воїном. Для нього не було завдань, які не виконуються», – пригадує сестра.
Темурі і Ернест знали, за що вони борються. Побратими воїнів пригадують їх вірними друзями, які ніколи б не зрадили.
Ернест казав Ілоні: «Ми воюємо за Батьківщину і за родину. Тому мені дуже важливо, щоб ти була щаслива в своїй сім’ї».
Ернесту було надзвичайно важливо, щоб діти росли з батьками. Для нього була велика трагедія, коли гинули побратими, а їхні діти лишалися напівсиротами.
«Я не боюся вмерти. Найважче, коли поруч помирають мої друзі», – казав матері Ернест.
Темурі розповідав, що «воює за справедливість, за іншу країну, в якій хочеться жити». Після війни брати вже не хотіли їхати за кордон, а мріяли будувати нову Україну. Мали багато планів, що робити для того, щоб держава стала іншою.
«Ма, я не боюсь смерті, бо я ж безсмертний»
Ввечері 25 квітня 2022 року Темурі і Ернест разом зі своїми побратимами пішли на бойове завдання поблизу села Темирівка у Запорізькій області, де їхня бригада зупиняла російський наступ. Напередодні вони подзвонили батькам і сказали, що виконуватимуть важку роботу. Темурі попросив маму помолитися за них.
«Він завжди казав: «Ма, я не боюсь смерті, бо я ж безсмертний». А своїй дружині обіцяв: «Навіть якщо мене не стане, я завжди буду з тобою», – пригадує Ілона.
Близько третьої ночі Ернест написав у сімейний родинний чат: «Прийняв бій. Поранений. Не можемо забрати. Моліться».
«Я знала, що мої сини на складному завданні, тому просто сиділа і дивилася в телефон. Не знаходила собі місця. Коли Ернест написав: «Забрали. Він загинув», я закричала. Дива не сталося…», – каже матір загиблих.
Пізніше Ернест розповів близьким: коли вони йшли на завдання, окупанти накрили їх вогнем, Темурі та командир були поранені, доповіли про це по рації, а потім зник зв'язок. Їхні тіла шукали пів дня. Ілона каже: «Ернест картав себе за втрату брата. Всім нам говорив: «Пробачте, будь ласка, що не вберіг».
Ернест дуже хотів дійти до Херсона
У день, коли не стало Темурі, Ернест теж отримав поранення. Але він недовго був на лікарняному, поїхав до Києва організувати похорон. Повернувся в частину і деякий час працював в штабі, пізніше поїхав на фронт. Брав участь у контрнаступі на Херсонському напрямку.
«Ернест дуже хотів дійти до Херсона. Він захоплювався побратимами, які ходили в тил ворога. Коли когось із хлопців брали в полон, просив молитися, «бо він стільки справ наробив проти окупантів, що не дай, Боже, залишатися в полоні», – каже сестра Ілона.
13 жовтня 2022 року бригаду Ернеста Мачарашвілі відправили на завдання поблизу селища Хрещенівка на Херсонщині. Під час відходу окупанти почали гатити по них з усього підряд. Ернест з побратимами чинили опір, поклавши багато ворогів. Однак російська куля не оминула воїна.
«Ернест отримав поранення в живіт. Там було без шансів. Навіть пораненим, він відстрілювався до останнього. Це була неймовірна сміливість. Військовий фельдшер побіг його витягувати й отримав поранення, несумісні з життям. Єдине, про що попросив Ернест хлопців перед смертю: тільки не лишайте мене тут», – розповідає сестра загиблого.
Темурі та Ернеста Мачарашвілі поховали на Берковецькому кладовищі в Києві.
«Побратими із різних бригад, де служили хлопці, були на похоронах. Вони так добре розповідали про моїх синів, що я не могла повірити, що ми змогли виховати таких дітей, що у нас вийшло», – каже Зінаїда Мачарашвілі.
Матір вірить, що її сини у кращому світі. Адже вони одного разу наснилися своїй сестрі Інзі. На прекрасній галявині сидів Ернест, а Темурі, щасливий, щось весело розповідав брату…
«Все життя моїх братів намагалися зламати»
Родина Мачарашвілі досі важко переживає втрату рідних.
«Ми пережили втрату в пришвидшеному варіанті, але ж війна ще триває. Мабуть, лише тоді, коли вона закінчиться, ми зможемо поглянути на втрату по-новому, пережити горювання. Бо кожне наше свято зараз супроводжується тим, що їх вже немає», – каже Ілона Магай-Мачарашвілі.
Жінка вважає, що має зберегти пам'ять про братів. Зокрема, перейменувати одну з вулиць на їхню честь у звільнених Ровеньках.
«Коли Ровеньки звільнять, ми заїдемо туди на українських танках і будемо кричати «Слава Україні!». Кожна криса буде спіймана. Кожен сепаратист буде відправлений до раші, в кращому випадку. Тим самим танком ми знесемо пам’ятник леніна на місцевій площі і символічно проволочимо його всією довгою вулицею, названою тим самим ганебним ім’ям. На його місці зробимо урочисту пам’ятку з усіма полеглими героями в цій війні, уродженцями цього міста. А вулицю леніна або квартал гагаріна перейменуємо на вулицю Братів Мачарашвілі», – написала вона у фейсбуці (орфографія поста збережена - ред.)
Батьки братів Бондо та Зінаїда часто приходять до синів на цвинтар. Родина віруюча, тому пережити біль утрати їм допомагає Бог. Зінаїда Мачарашвілі каже, що для її родини важливо, щоб поніс справедливе покарання екскомандир 73-го морського центру спецпризначення Едуард Шевченко, якому СБУ нещодавно висунуло підозру у держзраді, та було очищене ім'я її сина.
«Саме ця людина несправедливо звинувачала та оббріхувала Темурі, коли він служив в АТО. Син був змушений відстоювати себе у суді. Більшість колишніх катів і суддів Темурі, як і в 2014 років, так і зараз, перейшли на бік Росії. То хто ж справжні герої України? Про це потрібно говорити, а головне – відновити добре ім'я мого сина», – говорить Зінаїда Мачарашвілі.
Згорьована матір каже, їх гріє думка, що це «лише для нас все закінчилося, а для них тільки почалося».
«Ернест казав, що смерть за свою віру – це честь. Так і вийшло. Честь і гідність була і залишається з ними обома. Вони завжди були за справедливість, відстоювали тих, хто слабший. Це дійсно гідні люди. Дехто казав, що вони зайві в цьому світі, нікому не потрібні, але вони не звертали на це увагу, робили те, що мали», – каже Ілона Магай-Мачарашвілі.
Авторка: Інна Кубай