top of page

Вино, стінопис і бузкова алея: історії про нестандартне вшанування загиблих військових

Щодня на фронті гинуть яскраві представники українського суспільства. Спортсмени, активісти, науковці – до повномасштабної війни всі вони зробили вагомий внесок для розвитку тієї чи іншої сфери життя. Після їхньої смерті колеги та рідні по-різному намагаються увічнити історії героїв. Розповідаємо про нестандартні варіанти вшанування пам'яті полеглих військових, які нещодавно були реалізовані.


Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для 24 Каналу. Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


«Олександр на малюнку як живий»


Хокеїст і тренер Олександр Хміль народився 6 грудня 1980-го на Київщині. Професійну спортивну кар’єру розпочав у 17 років. Виступав за відомі клуби, у складі яких ставав чемпіоном і срібним призером Національного чемпіонату, двічі здобував бронзу. Брав участь у юнацькій, молодіжній Першості світу і Всесвітній універсіаді. Загалом присвятив хокею 18 років життя.


З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до лав територіальної оборони столиці. Згодом продовжив службу в ЗСУ. Загинув у травні 2023 року під час виконання бойового завдання під Бахмутом на Донеччині. В Олександра залишилися матір і дружина.


Олександр Хміль під час хокейного матчу. Джерело: архів Євгенії Фуллен

У серпні 2023-го на стіні багатоповерхівки на столичному Подолі з’явився мурал із зображенням Олександра Хміля. Його авторство належить команді митців Fulenko murales на чолі з фотохудожницею Євгенією Фуллен. Аби створити стінопис, митці працювали під пекучим сонцем по 16 годин два дні поспіль.


Стінопис із портретом Олександра Хміля. Джерело: архів Євгенії Фуллен

Ідея вшанувати пам’ять про героя саме таким чином з’явилася у Євгенії Фуллен спільно з дружиною загиблого військовослужбовця Олесею під час його поховання. Жінки були знайомі, але Олександра мисткиня не знала – чула лише розповіді про нього. Аби мурал з’явився на світ, Олеся надала світлину свого чоловіка, зроблену під Бахмутом.


«На жаль, я не встигла познайомитися з Олександром особисто. Але багато чого знаю про нього з розповідей, – зізнається мисткиня. – Тому вирішила створити мурал – найкраще, що я можу зробити як художниця».


Автори проєкту пояснюють, що невипадково обрали подільську багатоповерхівку для своєї творчості. Адже повз неї щодня проходять сотні людей, а тому – всі вони можуть бачити обличчя того, хто, серед інших, не дав ворогові дійти до Києва.


«З плином часу війна забуватиметься, а з нею – і герої. А для деяких людей в Україні, на жаль, війни й досі не існує, – з сумом констатує Євгенія. – Вважаю, що перед очима в останніх завжди мають бути ті, хто за них загинув. Щоб реальні смерті не ставали сухими цифрами в медіа».


Під час роботи групі авторів довелося неодноразово зіштовхуватися із супротивом деяких місцевих мешканців. І це навіть попри те, що всі роботи були узгоджені з місцевою адміністрацією та ОСББ.


«Один «скажений дід» нам постійно заважав малювати, довелося його проганяти. Були ще деякі особи, які питали: «Навіщо ви це робите? Ви псуєте стіни, у нас немає війни!» Думаю, ними має займатися СБУ. Ми були у розпачі, коли зрозуміли, що не всіх згуртувала війна. Але вирішили продовжувати малювати попри все», – розповідає Євгенія Фуллен.


Олександр Хміль у складі ЗСУ. Джерело: архів Євгенії Фуллен

Мисткиня зізнається: головною мотивацією під час створення стінопису для неї з колегами було бажання хоч трохи підтримати дружину і матір Олександра. Автори розуміли, що не можуть повернути загиблого, але намагалися хоч трохи полегшити страждання рідних.


Реакція матері військовослужбовця, за словами креативної групи, стала найкращою подякою за їхню роботу.


«Коли вона побачила мурал, сказала, що малюнок перевершив її очікування, бо Олександр на ньому як живий. А очі – ніби дивляться на рідних. Тому ми з колегами вирішили, що все зробили правильно, вшанувавши пам’ять героя саме так», – пояснює Євгенія Фуллен.


Зараз багатоповерхівка на Подолі стала сакральним місцем не тільки для рідних і знайомих Олександра. Біля муралу відтепер затримуються й абсолютно незнайомі люди, які бажають віддати данину пошани захиснику України.



«Вино – найменше, що ми могли зробити»


Костянтин Мрочко був родом із Волині. Строкову службу проходив у танкових військах у складі 14-ї окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого. У 2014 році з перших днів російсько-української війни долучився до захисту держави. Спочатку воював під Іловайськом, пізніше – під Дебальцевим.


24 лютого 2022 року добровільно вступив до лав Збройних Сил України. 8 березня загинув у бою поблизу Макарова під час оборони Києва. Посмертно нагороджений орденом «Золота зірка» з присвоєнням звання Героя України.


Костянтин Мрочко у складі ЗСУ. Джерело: архів Алли Мрочко

Після повернення із зони АТО Костянтин Мрочко поїхав на заробітки до Ізраїлю. Там улаштувався на будівництво, але брався й за підробітки, за що його цінували в колективі. Після здачі об’єкта українцю запропонували роботу на екофермі – садити виноград.


Костянтин Мрочко під час роботи в Ізраїлі. Джерело: архів Алли Мрочко

«Треба було різні роботи виконувати, а він був на всі руки майстер. За це хазяїн ферми цінував мого сина і гарно платив, – розповідає матір Алла Мрочко. – З часом Костю почали сприймати як члена родини».


Ізраїльський колега і товариш українця Езі Фішер зізнається, що Костянтин користувався повагою в колективі. Також він був моральним авторитетом для місцевих тінейджерів, які вирішили перервати навчання у школі на користь підробітку на фермі.


«Підлітки дуже любили Костю, – каже чоловік, – і він чітко розумів свою місію, навертаючи їх на правильний шлях, закликаючи продовжувати навчання».


За словами Езі Фішера, Костянтин не знав івриту, але залюбки вивчав його разом з колегами-тінейджерами. Українець, своєю чергою, був для них взірцем працьовитості. Таким чином, щасливі у колективі були всі.


Восени 2021-го, після 4,5 років перебування в Ізраїлі, Костянтин Мрочко приїхав в Україну провідати матір. Згодом мав повертатися на збір урожаю винограду, але почалася повномасштабна війна. Стало зрозуміло, що колишній військовослужбовець не зможе залишитися осторонь.


Костянтин долучився до оборони Київщини у складі 14-ї окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого. На початку березня під час одного з тяжких боїв під Макаровим у його танк поцілив ворожий снаряд. З екіпажу загинув лише Костянтин, троє його побратимів залишилися живими.


На честь полеглих захисників відкрили експозицію в Макарівському історико-краєзнавчому музеї, а у Нововолинську – Алею Героїв, де розмістили великі портрети військових. Алла Мрочко приходить сюди вшанувати пам’ять свого сина.

Не забули про Костянтина і його ізраїльські друзі.


«Одного дня на телефон мені надіслали етикетку від вина, – розповідає матір. – Там був напис: «Це рожеве вино «Костя» присвячене пам’яті нашого дорогого друга Кості Мрочка. Він був опорою нашої органічної ферми, сильною людиною з великим серцем і неперевершеною майстерністю… Костя ніколи не мав привілею насолодитися ним. Пам’ять про його міцні руки і ніжне серце живе в цьому вині, в його неповторному освіжаючому смаку».


Етикетка вина «Костя». Джерело: архів Алли Мрочко

Алла Мрочко каже, що розплакалася, коли отримала повідомлення із зображенням етикетки. Друзі Костянтина назвали марку вина на його честь. Це був перший збір урожаю з виноградника, який українець заклав із колегами.


Езі Фішер згадує, що дізнався про смерть товариша телефоном. Зізнається: не міг повірити в цю новину, адже завжди вважав Костянтина сильним і непереможним.


«Ми з друзями молилися в надії, що він урятувався», – каже чоловік.


Згодом колишні колеги зрозуміли, що більше ніколи не побачать Костянтина. Вони вирішили зібратися разом, аби вшанувати його пам’ять. Саме тоді й прийшла ідея назвати марку вина на честь загиблого.


«Костя багато значить для нас. Він поєднав у собі найкращі риси українців та ізраїльтян. Тому вино – це найменше, що ми могли зробити в пам’ять про нього, – зізнається Езі Фішер. – Напій існує недовго, але вже подобається багатьом».


Чоловік наголошує, що пам’ять про Костянтина завжди житиме у серцях його ізраїльських друзів. Для них українець є справжнім героєм.


«Ці люди високодуховні. Коли вони роблять такі речі, то показують, що цінують любов, добро. Я щиро вдячна їм», – реагує на вчинок колег сина Алла Мрочко.



«Щоб бузок пахнув так, як любив Тарас»


Боєць Тарас Коваль мав позивний Вальтер. Він народився 17 серпня 1988 року в Києві, більшу частину життя прожив у Деснянському районі столиці. Навчався в Академії керівних кадрів культури та мистецтв. З 2014-го брав участь у звільненні Слов'янська, Краматорська, Добропілля, операції в Донецькому аеропорті у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади. Після повномасштабного вторгнення росії повернувся до лав ЗСУ. Загинув 29 березня 2022 року в бою на Харківщині, де на той момент точилися найгарячіші бої. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Наприкінці березня 2023-го у сквері «Алея Добровольчих Батальйонів» у Деснянському районі Києва висадили 34 кущі бузку – стільки років виповнилося б Тарасу Ковалю в 2023-му. Ініціаторкою стала наречена військовослужбовця Юлія Значко. Поряд із алеєю встановили пам’ятну табличку на честь полеглого героя.


Тарас Коваль і Юлія Значко. Джерело: архів Юлії Значко

Юлія і Тарас були разом 8 років. За словами дівчини, з нареченим вони дуже полюбляли подорожувати. Парадоксально, але раніше у їхній машині часто лунала популярна російськомовна пісня про гілку бузку. Зазвичай, тоді вони підспівували.


«Таріку також дуже подобався запах бузку. І тому на його честь я вирішила створити цілу алею з цих рослин, – розповідає Юлія. – Щоб кожної весни бузок зацвітав і пахнув так, як любив Тарас».


У Деснянській адміністрації швидко пішли назустріч ініціаторці – запропонували місце під висадку і залучили комунальників до реалізації ідеї. Наречена військовослужбовця сама замовила бузок різних видів і кольорів.


«На жаль, цьогоріч сповна задум ще не буде помітний, бо зацвіло буквально декілька кущів з 34, – каже Юлія. – Я періодично контролюю їх ріст. Деякі треба буде пересаджувати, бо бачу, що вони можуть не перезимувати».


Алея на честь Тараса Коваля. Джерело: архів Юлії Значко

Дівчина зізнається: висаджувати алею було неважко. Юлія керувалася єдиним бажанням – аби про Тараса пам’ятали, скільки б часу не минуло.


Сама по собі ідея закладення алей на честь загиблих героїв, на думку Юлії, у подальшому може стати гарною традицією. Вона припускає, що й інші родини також захочуть вшанувати пам’ять своїх рідних таким чином.


«Зараз ми маємо ситуацію, коли величезну територію України сплюндрували російські загарбники. Є дуже багато втрат не тільки людей, а й природних ресурсів. Ці всі місця, ці всі посадки – там має бути життя, мають повернутися тварини і птахи, які там жили. Таким чином ми вкотре підтвердимо, що наші втрати, героїчна загибель наших рідних не були марними», – впевнена Юлія.


Дівчину тішать акції на кшталт «Калини пам’яті», реалізованої командою платформи пам'яті «Меморіал». На її думку, люди, на честь яких проводять висадку, продовжують таким чином своє життя.


Тарас Коваль у складі ЗСУ. Джерело: архів Юлії Значко

«Я хочу, щоб і Тарас Коваль так продовжував своє життя, нехай не фізіологічне, але емоційне як мінімум. Це людина неймовірної глибини, – переконана Юлія. – Я не знаю, чи існують у світі ще такі люди. Він – глиба».



«Людина живе у своїх справах»


Роман Ратушний відомий своєю боротьбою за збереження Протасового Яру в Києві від незаконної забудови. Він народився у Києві 5 липня 1997 року. Закінчив столичний Фінансово-правовий коледж. Студентом брав участь у Євромайдані. Під час повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав ЗСУ. Був аеророзвідником. Загинув 9 червня 2022 року поблизу села Сулигівка в Ізюмському районі Харківської області. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.


Роман Ратушний у складі ЗСУ. Джерело: архів батьків

Протягом усього літа 2023-го на території Протасового Яру відбувався фестиваль пам’яті Романа Ратушного. Загалом організатори влаштували 8 фестивальних подій-днів або, як кажуть деякі з учасників, «серій серіалу». Проводили кінопокази, панельні дискусії, історичні лекції з екскурсіями – усі ті дійства, якими в житті захоплювався сам полеглий герой.


Фестиваль пам’яті Романа Ратушного. Джерело: архів батьків

Розглядати фестивальний процес як спосіб вшанування пам'яті свого сина не схильний батько Романа – Тарас Ратушний. Він наголошує, що це історія про продовження діяльності активіста, втілення його ідей. За словами чоловіка, йдеться про те, що його син устиг зробити до моменту, коли не повернувся з чергового бойового виходу.


«Він фактично щодня докладав зусиль, щоб справи продовжували його життя після смерті. І цей фестиваль – не просто якась ідея вшанування пам’яті, а самодостатня інституція: дискусійні майданчики, воркшопи і потужна система збору коштів, – зауважує Тарас. – Фестиваль стосується і війни з росією, яка триває на умовному «зовнішньому фронті», і тієї «війни», яку самодостатні і свідомі кияни ведуть тут, у столиці, з незаконною забудовою і корумпованою владою».


Батьки загиблого військовослужбовця називають фестиваль живим організмом, який продовжує діяти і плекати смисли – так, як цього хотів би сам Роман. Матір активіста Світлана Поваляєва розглядає захід як один із способів вшанування пам'яті сина. Водночас, різноманітні стипендії й премії імені Романа Ратушного, які почали масово виникати після його смерті, на переконання жінки, – історія не зовсім про її сина.


«Він був дуже дієвим, багато різних процесів започаткував: культурних, історичних, правозахисних. І у заповіті написав, що людина живе у своїх справах. Тому фестиваль, власне, є продовженням Роми, тому що він точно хотів би таких масштабних акцій на Протасі. Просто свого часу не було достатньо ресурсів», – упевнена Світлана.


Світлана Поваляєва і Роман Ратушний. Джерело: архів батьків

Від самого початку допомагати з організацією фестивального процесу виявили бажання багато людей. Вагомий внесок у збереження пам’яті Романа Ратушного внесли Музей Івана Гончара, Міжнародний фонд «Відродження», а також Тетяна Терен і Мирослава Барчук з організації PEN Ukraine.


За відчуттями батьків загиблого військовослужбовця, організовувати фестивальні події легко і радісно, коли знаєш, що це продовження справи своєї дитини. Вони зізнаються, що таким чином залишаються разом із сином.


«Учасники, я відчуваю, до цієї справи теж ставляться дуже піднесено. Вони бачать результати, які приносять їхні дії з кожним новим витком. Продовжують виграватися і судові процеси», – каже Тарас Ратушний.


Натхненні результатами батьки Романа продовжуватимуть відстоювати територію Протасового Яру в якості зеленої зони і заказника у центрі міста. Також вони планують убезпечити цю ділянку від подальших спроб забудови чи зміни цільового призначення. Подружжя прагне, щоб їхня боротьба масштабувалася на рівні держави задля втілення мрії про життя у вільній, незалежній, європейській Україні.


«Насправді продовження справи людини, на мою думку, єдиний можливий спосіб вшанування її пам’яті… Думати про те, що вона хотіла би бачити навкруги себе, в якій країні хотіла би жити, що мало би змінитися, робити це за тих, кого вже немає, консолідувати суспільство – цивілізоване, європейське. Ми за це воюємо зараз. За це гинуть наші найкращі люди», – переконаний Тарас Ратушний.



«Просив втілити те, що він планував»


Олександр Коцуконь навчався у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за спеціальністю «Журналістика». Як строковик був призваний до лав Нацгвардії. За кілька місяців уклав контракт з військовою частиною, долучившись до її пресслужби. Наприкінці 2020-го перевівся на аналогічну посаду до полку «Азов» у місті Маріуполі. За пів року до повномасштабного вторгнення росії приєднався до автороти розвідників. Останній бій прийняв 22 березня 2022-го під час оборони Маріуполя. Захиснику було 23 роки. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.


Олександр Коцуконь у складі Нацгвардії. Джерело: архів Оксани Коцуконь

Влітку 2023-го в Черкасах в пам’ять про загиблого військовослужбовця його рідні та близькі відкрили суші-бар. Саме про це колись мріяв Олександр Коцуконь. Казав, що започаткує власний бізнес одразу після закінчення контракту.


«Суші було однією з його улюблених страв, – пояснює матір героя Оксана Коцуконь. – Він полюбляв ними смакувати, ми часто разом готували суші, коли Саша приїжджав у відпустку».


Олександр Коцуконь у кафе. Джерело: архів Оксани Коцуконь

Жінка зізнається: Олександр був для неї більше, ніж сином. Скоріше, йдеться про однодумця, товариша та людину, з якою матір ділилася найсокровеннішим. На її думку, їхні стосунки можна назвати дружніми або партнерськими. Вона знала про всі плани і мрії своєї дитини.


Матір і син. Джерело: архів Оксани Коцуконь

«В останньому нашому листуванні Саша просив, щоб ми ні в якому разі не плакали, бо сам не любив цього. Він усі життєві ситуації зустрічав із посмішкою, – згадує Оксана Коцуконь. – Просив жити по максимуму, жити за нього, і втілити в життя те, що він планував. Тому однозначно це нас тримає – зробити те, що він не встиг».


Суші-бар лише нещодавно розпочав свою роботу. Його відкриттям і функціонуванням займається молодший брат загиблого військовослужбовця Віктор Коцуконь з товаришем. Рідні та близькі Олександра розуміли, що ризикують, відкриваючи заклад громадського харчування під час повномасштабної війни. Але вони зустрілися разом, зважили всі нюанси і вирішили спробувати.


«Було зовсім не важко, бо молодь така активна й амбітна, – розповідає матір полеглого захисника. – До того ж, вони вже мали досвід роботи в інших закладах у якості сушиста й адміністратора. Команда зібралася така: знає, що хоче, і до чого йде».


Коли друзі й знайомі Олександра дізналися про відкриття суші-бару, підтягнулися задля допомоги. Власники ж зробили для оборонців знижки й позачергове обслуговування. Але не всі у місті схвально сприйняли ідею започаткування такого підприємництва.


«Деякі люди, на жаль, писали осудливі коментарі. Мовляв, краще б гроші на церкву віддали, а ви бізнес відкрили й наживаєтеся, – зітхає Оксана Коцуконь. – Я на них не зважаю, бо ті, хто знав Сашу, відгукнулися гарно. Вони пам’ятають, як він це любив».


Жінка додає, що постійно займається підтримкою Збройних Сил України, але воліє голосно не афішувати об’єми такої допомоги. Лише скромно розповіла про виставку, яку готує на честь полеглих оборонців Маріуполя. Також вона розмірковує над більш фундаментальним проєктом для вшанування пам’яті свого сина.



«Він врятував не одне життя, а своє віддав»


Віталій Дерех працював журналістом у редакції газети «20 хвилин». Брав участь у Революції Гідності. Разом з побратимами з Майдану вирушив в АТО, де долучився до батальйону «Айдар». Наприкінці лютого 2020-го у Тернополі вступив до 44-ої окремої артилерійської бригади імені Данила Апостола. На початку повномасштабного вторгнення Росії долучився до 1-ої окремої бригади спецпризначення імені Івана Богуна, ставши керівником розрахунку ПТРК. За півтора місяця бригаду передислокували під Попасну на Луганщині. 28 травня 2022 року під час бойового зіткнення Віталій Дерех загинув від авіаційного удару. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2016). Почесний громадянин міста Тернополя (2022, посмертно). Герой України (2023, посмертно).


Віталій Дерех у складі ЗСУ. Джерело: архів Дарці Веретюк

За кілька днів після загибелі військовослужбовця у соцмережах бригади з’явилося повідомлення, що розрахунок, яким керував Віталій Дерех, побратими вирішили назвати на його честь.


«Він був з тих, хто не любить, коли про нього говорять, але саме про таких хочеться говорити. Він врятував не одне життя і знищив чимало ворожої техніки. Він робив багато для своєї країни і віддав найцінніше – своє життя», – йшлося в дописі колег.


Дівчина загиблого бійця Дарця Веретюк конкретизує, що ідея найменувати розрахунок належала побратиму її коханого Михайлу Білянському з позивним «Грек». Саме він після смерті Віталія Дереха очолив підрозділ, ставши наступником тернополянина. Але через 3 місяці «Грек» зник безвісти.


Віталій Дерех і Дарця Веретюк. Джерело: архів Дарці Веретюк

Віталій Дерех і Михайло Білянський побраталися ще у 2014-му з перших днів служби в «Айдарі».


«Міша першим зателефонував мені, коли Дерех загинув, згодом став на його посаду, і через три місяці загинув, – розповідає Дарця Веретюк. – Його тіло зараз перебуває на території окупантів, останки неможливо забрати. Але у нас є точні координати, тому ми поховаємо «Грека», коли повернемо втрачене».


Смерть коханого, за словами дівчини, занурила її у стан трансу. Але врятувала звична щоденна робота: волонтерство, організація курсів і вишколів у Тернополі, низка логістичних і паперових справ.


«Я просто не мала часу. Розуміла, якщо зараз сяду і почну про це думати, то вже не встану», – зізнається Дарця Веретюк.


Каже, через стан трансу також не змогла своєчасно порадіти від новини про найменування розрахунку.


За спостереженнями дівчини, Віталій ніколи не хизувався званнями чи медалями. І кожного разу, коли запрошували на чергове вручення, реагував жартівливо. Мовляв, сюрикенів, щоб по хаті кидати, вистачає, а чи будуть давати гроші?


Віталій Дерех у складі ЗСУ. Джерело: архів Дарці Веретюк

«Кльово, що хлопці це зробили. Бо це про віддання почестей. Це цікавий метод вшанування пам’яті. Це показує, що хлопці справді любили Дереха і вирішили в такий спосіб повідомити іншим. Я їм дуже вдячна», – ділиться емоціями Дарця Веретюк.


Вона переконана, що разові акції стираються з пам’яті, як би якісно не були організовані. Тому дівчина ставить у пріоритет довгострокові способи вшанування. З жовтня 2022-го Дарця працює над оформленням архіву медійних матеріалів про коханого: коротких фільмів, його юнацьких оповідань, десятків тисяч фотографій і відео з друзями. У цьому архіві вже понад 50 гігабайт матеріалів.


Автор: Андрій Соков

Comments


bottom of page