Галина Голіцина – мати двох загиблих героїв: Дмитра Голіцина та Дениса Дудінова. Синів вона втратила у російсько-українській війні з різницею у вісім років: старший Дмитро, позивний «Адвокат», помер у серпні 2014-го в Києві через поранення, отримані під Іловайськом, а молодший Денис, позивний «Фантом», загинув торік у березні в боях за Маріуполь.
Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для NV. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
62-річна Галина Голіцина – письменниця, авторка іронічних детективів. До 1999-го вона з чоловіком і синами мешкали в Донецьку. А потім родина купила житло в Києві і переїхала до столиці.
«З самого дитинства я намагалася закладати у виховання моїх синів лише добре і світле. Показувала їм мультики, фільми, які їх розвивали. Завжди йшла за дітьми, зважала на те, що їх цікавить і хвилює. Мої хлопці виросли справжніми чоловіками, які, не роздумуючи, пішли на фронт захищати країну і загинули з різницею у вісім років», – каже мати героїв.
Зараз Галина Голіцина залишилася одна у всьому світі. Хоча, звісно, планувала інше. Жінка думала, що її діти створять сім'ї, вона бавитиме онуків. Але не судилося…
«Адвокат»
Дмитро та Денис народилися в Донецьку. Коли родина переїхала до Києва, Дмитро саме закінчив школу та вступив на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а Денис перейшов у другий клас Київської спеціалізованої школи № 57. Зв'язок з Донецьком брати не втратили, часто їздили туди на канікули до бабусь і дідусів.
За словами матері, Дмитро був унікальною дитиною, дорослою не за віком.
«Ще у дитячому садочку він мислив і вчиняв як дорослий. Зростав спокійним, розважливим, слухняним. У 6 класі Дмитро здивував мене – сказав, що стане юристом, коли виросте. Серед нашої рідні та знайомих ніхто не працював у цій сфері. Син сам дізнався, як і куди можна поступити, що для цього потрібно. Я його підтримувала, купляла юридичну літературу, а він все перечитував. Дмитро з легкістю склав іспити та вступив з першої спроби. У нас не було грошей і зв'язків, тому це цілковито його заслуга», – розповідає Галина Голіцина.
Після закінчення університету Дмитро Голіцин склав іспити й отримав адвокатську ліцензію. Працював приватним адвокатом. Був співзасновником юридичної компанії «Оска 1». Захоплювався дайвінгом, боксом, мотоспортом.
Навесні 2014 року Дмитро зробив пропозицію своїй дівчині Таліні у Парижі, весілля планували відгуляти влітку того ж року. В той час полум'я війни вже охопило його рідний Донбас і Дмитро вирішив не стояти осторонь. Він записався добровольцем у батальйон «Шахтарськ».
«Я його питала: синку, а чому ти йдеш, тебе ж не призвали? Він відповідав: «Мамо, Україну треба боронити зараз, я не можу стояти осторонь. Донеччина – наша мала Батьківщина, як це її хтось може забрати?». Дмитро хотів боронити рідну землю, проявити себе як громадянин, патріот. Він навіть переносив свої слухання у справах, щоб узгодити їх зі службою в армії», – пригадує Галина Голіцина.
В одному із дописів у соцмережі Дмитро так описав своє ставлення до російського вторгнення в Україну:
«Народився і виріс у Донецьку. Так склалося, що в моєму роду є всі: литовці, росіяни, греки, татари… Але немає українців (така специфіка регіону). Та я пішов захищати свою Батьківщину добровольцем. Я росіянин за національністю, але я НЕ ХОЧУ ЖИТИ В РОСІЇ. Я хочу, щоб мої діти жили у вільній, справедливій, незалежній Україні. В якій діятимуть закони, а не порядки кланів і вождів. Слава Україні!».
Дмитро Голіцин – боєць батальйону «Шахтарськ». Фото: соціальні мережі Дмитра
За словами матері, Дмитро проходив курси виживання, був досвідченим. Він не хотів витрачати час на полігонах, тож відразу пішов на фронт. Чоловік думав, що війна швидко закінчиться, переймався, що не встигне повоювати.
Наприкінці серпня 2014 року під час виконання бойового завдання під Іловайськом Дмитро отримав важке поранення. Побратим воїна Олексій Кошевець пригадує той момент:
«Багато чого змінилось, але як зараз пам’ятаю той день під Іловайськом, соняшники, пам’ятаю тебе такого, як завжди, відповідального та виваженого, пам’ятаю твої слова «мене поранено», як тягнув твої 120 кілограмів, а ти мені казав: автомат мій не згуби. Сумую за тобою та вдячний тобі».
Навіть отримавши тяжкі поранення, Дмитро Голіцин багато жартував та вірив, що війна швидко закінчиться. Фото: соціальні мережі Дмитра
Пораненого Дмитро гвинтокрилом доставили спочатку в Маріуполь, потім – у лікарню Дніпра. Воїну зробили дві операції, а потім направили в Київський інститут травматології та ортопедії. Весь цей час Дмитро, попри біль, перебував у доброму дусі, багато писав у соцмережах, жартував. Матір і брат майже щодня провідували його в лікарні. У Києві бійця прооперували втретє.
Суботнього ранку 29 серпня 2014-го, напередодні власного весілля, Дмитро Голіцин помер через ускладнення, викликані тромбозом. Йому було 32 роки. Пізніше саме 29 серпня стане пам'ятним днем, коли українці вшановуватимуть військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, які загинули, відстоюючи незалежність України. Символом цієї дати стануть соняхи, з яких пораненого «Адвоката» витягав побратим Олексій.
Фейсбук-сторінка воїна досі залишається відкритою. У пам'ятні дати всі, хто знав і любив Дмитра, згадують його, присвячують йому дописи.
«Мій золотий, я пам'ятаю кожен день твого життя з самого народження! А тепер залишається тільки відмічати: ще один день без Діми, ще один місяць без нього. Потім будуть дати «рік без Діми», «два роки без Діми», і далі – все життя без тебе, все життя! Порожнє, безглузде, непотрібне», – написала через два місяці після смерті сина Галина Голіцина.
На річницю смерті брата Денис Дудінов написав:
«Ось і минув рік, як тебе не стало… Пам'ятаю, як ти лаявся і був незадоволений діагнозом – рік реабілітації. Згодом, усі ми зрозуміли, що рік реабілітації став би щастям… Я пам'ятаю, ти не дуже вірив у силу добровольчих рухів, але сприяв їхньому розвитку. Практично у всьому ти був для мене прикладом для наслідування. Ця війна змінила майже все і всіх, і поставила багато речей на свої місця. Дякую за все, що ти зробив, спочивай з миром…».
Дмитра Голіцина поховали на Лук'янівському військовому кладовищі в Києві.
«Фантом»
Денис Дудінов пішов обороняти рідну Донеччину, як і його брат Дмитро, у 2014 році. Боєць служив у лавах батальйону «Азов», куди потрапив військовим перекладачем. У чоловіка був поганий зір, він мав «білий» квиток, та це не стало на заваді.
«Денис навчався у школі з поглибленим вивченням іноземних мов. Він вільно володів англійською і німецькою. Попри фізичну непридатність, пішов служити в «Азов» військовим перекладачем. Півтора року він перекладав і воював, як усі. Вже під час повномасштабного вторгнення він працював із шведськими добровольцями, тож опанував і шведську на розмовному рівні», – говорить Галина Голіцина.
Денис Дудінов. Фото: архів Галини
За словами матері, у дитинстві Денис відрізнявся від старшого брата – багато бешкетував. Але подорослішавши, змінився кардинально, став надійним, серйозним. За прикладом Дмитра, вступив на юридичний факультет Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі. Його спеціалізацією було «міжнародне право». Після отримання диплома працював разом із братом, допомагав йому в адвокатській діяльності. Денис захоплювався темою лицарства, збирав і колекціонував фігурки лицарів.
«Фантом» воював у всіх гарячих точках.
«Бог оберігав його, до 2022 року син був неушкодженим», – каже Галина Голіцина.
Ще на початку російсько-української війни Дмитро Голіцин на прохання матері вмовляв Дениса повернутися до Києва. Брати зустрілися в селі Урзуф Донецької області, де на той момент перебувала бригада «Фантома». Тоді вони мало не посварилися.
«Дмитро подзвонив мені і каже: «Мама, я його вмовляю повернутися, а він мене питає: чого ти взагалі сюди приїхав? Їдь додому сам, я залишуся тут». Я попросила передати слухавку Денису, але він був твердо переконаний, що серед побратимів на своєму місці. Сказав: «Треба боронити рідну землю, йде війна, я не повернуся у цивільне життя, поки не настане мир в державі», – пригадує Галина Голіцина.
Так «Адвокат» і поїхав ні з чим, а наступного дня отримав поранення. Денис Дудінов, коли дізнався про це, взяв відпустку і був разом із братом до його смерті. Він важко переживав втрату Дмитра. Але після похорону відразу повернувся на фронт.
«Фантом» мріяв залишитися в «Азові» навіть після закінчення війни. Під час відпустки захисник намагався проводити час з мамою. Фото: архів Галини
«Денис мріяв стати військовим ще з дитячого садка. Він збирався залишатися в «Азові» навіть після завершення війни, хотів продовжити службу. Для цього опанував спеціальність танкіста. Коли він приїжджав додому у відпустку і показував відео, я не могла повірити. Бачила, як мій син стріляє, а окупанти відповідають зустрічним вогнем. Спостерігати за цим дуже важко, особливо матері», – розповідає Галина Голіцина.
У Дениса була наречена Аліна. Він зробив їй пропозицію, подарував каблучку з діамантом. Але дівчина просила коханого після одруження покинути службу в армії. Денис категорично не погоджувався.
«Азов» – моє життя. Ми будемо їздити один до одного», – казав Денис Аліні. Але вона не була готова до такого життя, і він образився на неї. Я говорила синові: «А ти стань на її місце, зрозумій її позицію. Вона буде вити сімейне гніздечко, облаштовувати його, якщо ти будеш поруч. А коли ти на фронті, а вона в тилу, як будувати сім'ю?» І на жаль, все розпалося», – пригадує Галина Голіцина.
Останні два роки «Фантом» виконував обов'язки заступника командира 1-го батальйону оперативного призначення по роботі з особовим складом «Азову» у Маріуполі. Обіймав цю посаду і на момент повномасштабного вторгнення.
«Коли Денис перевівся з Урзуфа в Маріуполь, я спитала: чому? Він відповів, що «хоче бути ближче до лінії зіткнення». Денис навчав новобранців ідеології. Він добре знав історію України, її героїв. Тому робив це залюбки», – розповідає матір бійця.
20 березня 2022 року «Фантома» не стало. Герой помер на операційному столі на заводі «Азовсталь» у Маріуполі, не доживши до свого 32-річчя.
«Верніть моїх чаєняток, бо я їхня мати... Не повернуть. Убили – і пішли далі. А я залишилась...», – поділилася своїм болем згорьована мати.
Батько Дениса – Олександр, написав у соцмережі:
«Мій син загинув, як справжній чоловік, у бою, захищаючи Маріуполь… Він, як і всі Титани Маріуполя, під градом ракет, бомб, снарядів, мін, гранат і куль, осколків, пройшов крізь пекло, рятуючи при цьому мирних людей. Він бився до останнього подиху, його було важко поранено, його намагалися врятувати та реанімувати. Але поранення були несумісні із життям… Він був світлою, доброю, освіченою, патріотичною, а головне – порядною людиною, люблячим та улюбленим сином. Після загибелі його старшого брату ми поклялися помститися за Діму. Він це зробив, а мені своє робити далі… я оберігав тебе, мій сину, разом із багатьма твоїми побратимами. Пробач, що в останні хвилини не був поруч із тобою!».
Тіло загиблого героя повернули згорьованій матері влітку минулого року.
«Мій колишній чоловік їздив у морг, казав, що впізнав Дениса за зовнішніми ознаками. Але потрібно було зробити все правильно. Ми здали ДНК і отримали повне співпадіння лише наприкінці грудня 2022 року. Урну з прахом Дениса я хотіла б похоронити в окремій могилі, яку ми оформимо й оздобимо у символіці «Азову», – каже Галина Голіцина.
Галина Голіцина на виставці, присвяченій бійцям «Азову». Фото: Свої
Зараз сім'ї загиблих азовців докладають зусиль для встановлення Меморіалу полеглим героям з «Азовсталі» у столиці. Галина Голіцина каже, що «Київ відстояли у Маріуполі, саме тому потрібно гідно вшанувати пам'ять бійців». Меморіал міг би стати місцем паломництва. Але за словами матері «Фантома», київська влада «мнеться» з приводу виділення ділянки, досі триває дискусія.
«Коли почалася війна, Дмитро хотів швидкої перемоги України, щоб повернутися у мирне життя, працювати далі адвокатом. А от Денис мріяв продовжити службу в «Азові». В Маріуполі були всі його речі. Більшість згоріли, коли в казарму потрапив снаряд. Особливо він жалкував за улюбленим велосипедом. Я говорила йому: синку, не шкодуй за речами, головне, що ти вижив…» – говорить Галина.
Зв’язала 300 теплих речей українським військовим та пройшла сім кіл пекла бюрократії
Після смерті Дениса Галина залишилася одна. Якийсь час жінка оготувалася, бо втратила сенс життя.
«У моїй країні йде війна, тому я, як і всі українці, молюся і чекаю на перемогу. Але розумію, що маю щось робити, тому знайшла собі заняття у фонді «Зігрій». За осінь і зиму я зв’язала 300 теплих речей: шапки, шарфи, балаклави, бафи, килимки та інше. Сама купувала пряжу. В’язала від 2 до 5 речей щодня. Це була моя допомога фронту, мій вклад у перемогу», – вважає Галина Голіцина.
Через фонд «Зігрій» теплі речі доправляли бійцям на передову. У кожен плетений виріб волонтери клали цукерку, а Галина передавала ще й сало, часник, сир, оливки, мелену каву у вакуумних пакетах – усе, що могла.
«Я точно знаю, що кожна моя тепла річ зігріває когось на фронті, а смаколики роблять день приємнішим. Так наші герої відчувають турботу й любов. Моїх дітей вже немає, але ті, хто воює, також чиїсь діти, і я до них ставлюся, як до власних синів», – каже Галина Голіцина.
Теплі речі, зв'язані з любов'ю Галиною, зігрівають українських захисників. Фото: фейсбук Україна без сміття
Матір героїв вважає, що ніхто не може давати порад людям, які переживають втрату. Кожен виходить з цієї ситуації по-своєму. У всіх різні обставини і різні сім'ї.
«Хтось втратив взагалі все, його місто чи село зайняли окупанти, спалили дім, вбили рідних, це – одна історія. У когось вбили на війні сина чи доньку, але є ще інші діти, онуки, яких треба ставити на ноги. Тому нічого й нікому не буду радити. Я виходжу з цієї ситуації, яка склалася, так, як у мене виходить», – переконана Галина.
Жінку турбує бюрократія і те, що сім'ям загиблих, які втратили годувальників, доводиться боротися та вигризати поміч і підтримку держави. Минув вже рік, як загинув Денис Дудінов, а Галина Голіцина досі не отримала гарантованих виплат. На думку матері, як і за що живуть сім'ї загиблих, державу не хвилює.
За словами Галини, коли тіла загиблих азовців доправили до Києва, родини попросили у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки документи, які б засвідчували смерть. Але працівники відповідали, що нічого не знають, а потім відправляли у Національну гвардію України.
«Було багато плутанини і відфутболювання, йшли місяці і нічого не відбувалося. Для того, щоб отримати свідоцтво про смерть Дениса, мені довелося пройти суд і шукати свідків, які б засвідчити його загибель. Нам пощастило, що під час одного із обмінів в Україну повернули побратима Дениса, який зміг розповісти про обставини загибелі мого сина. Отримавши постанову суду, ми пішли у РАЦС, де і виписали свідоцтво про смерть. Ця тяганина зайняла понад 2 місяці. І як тільки отримали свідоцтво, нам подзвонила слідча і повідомила про співпадіння ДНК. Однак досі немає акта військово-лікарської комісії, тому ми не можемо отримати виплати чи пенсію у зв'язку із втратою годувальника», – ділиться Галина Голіцина.
Зараз матері полеглого захисника не лишається нічого, як чекати акта ВЛК.
«От у мене пенсія 3 тисячі гривень, вижити на такі гроші неможливо. Доводиться жити за рахунок добрих людей. Мені допомагає один із друзів Дениса. Чиновники аплодували нам стоячи, говорили, яких ми героїв виховали, а коли наші сини і доньки загинули, сказали – чекайте. Я хоча б живу у своїй квартирі, а серед великої родини азовців є сім'ї, які втратили дім, як їм бути? Весь світ аплодує подвигу «Азова», але на жаль, не в Україні. Нам потрібні герої, але мертві», – вважає матір полеглих захисників.
Жінка, просить усіх небайдужих людей підтримати петицію із присвоєння почесного звання Героя України Денису Дудінову.
Допомогти матері полеглих захисників можна також за номером картки:
4149 4390 4106 5289, Галина Голіцина
Авторка: Інна Кубай