top of page

Вдова бійця Сергія Сельницького Ірина: «Подих до життя мені надає громадська робота»

55-річний військовослужбовець 111-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних сил України Сергій Сельницький загинув 22 червня 2022 року. Захисник виконував бойове завдання в районі міста Привілля, що неподалік Лисичанська на Луганщині. Загинув, рятуючи іншого бійця. Спершу ворожий снайпер поранив побратима Сергія, він побіг на допомогу і також отримав кульове поранення. У захисника залишилися дружина Ірина. Вдова бійця каже – сили жити далі їй дає громадська робота і можливість допомагати іншим.


Текст створений Червоноград.City у партнерстві з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


З дружиною Іриною Сергій прожив у шлюбі 33 роки, в них народилося двоє синів. До 2014-го року пара спільно займалася бізнесом. Після вимушеного переїзду до Лисичанська Сергій пішов захищати Україну, а Ірина разом із однодумцями створила громадську організацію «Міст 3.10», яка допомагала внутрішньо переміщеним особам.


З 2016 року Сергій захищав незалежність України в складі 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, а згодом – 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». У 2019 році Сергій звільнився з армії та повернуся до Лисичанська. В перший день повномасштабного вторгнення росії став до лав територіальної оборони.


Це було кохання з першого погляду



Із Сергієм я познайомилася на вечірці з нагоди зустрічі нового 1989 року. Нам було по 22 роки. І це було кохання з першого погляду.


Я працювала у промисловому відділі робочого забезпечення торговельного підприємства у Первомайську, а також займалася громадською діяльністю, була учасницею комсомолу. Щоправда, учасницею не такою, яких хотіли бачити в цій організації тодішні діячі компартії. Бо йшла наперекір усьому, завжди висловлювала свою думку, яка часто не збігалася з тією, яку вважали правильною.


Я жила у місті Первомайськ Луганської області. Сергій був родом із сусіднього міста Золоте. Працював на кам’яновугільній шахті. Перед новим роком ми зі знайомими активістами вирішили організувати вечірку в модному на той час кафе, що мало назву «Молодіжне». Там і познайомилися зі Сергієм. Одразу сподобалися один одному. Весь вечір Сергій запрошував мене до танців.


Через півроку вирішили, що створені один для одного. Весілля призначили на 22 липня 1989-го. Гостей до нас прийшло десь 200 людей. Грала «жива» музика, весілля вдалося на славу.


У 1990-му народився наш старший син Олег, у 1993 році – молодший син Михайло.


Із Сергієм ми були разом у режимі 24/7



У 1990-х життя на Луганщині було дуже важким. Сергій працював на шахті, зарплату часто не отримував по півроку. Доки я перебувала у декретній відпустці, підприємство, в якому працювала, розвалилося. У 1996-му нам довелося їхати на заробітки до Москви. Там змогли відкрити доволі успішний бізнес із продажу взуття. Заробили на квартиру, набули досвіду підприємницької діяльності.


У 2005-му повернулися додому, в Первомайськ. Зайнялися гуртово-роздрібною торгівлею. Купували овочі, фрукти на заході та півдні України, а продавали їх на Луганщині. Із Сергієм ми були разом у режимі 24/7 – на роботі, в дорозі, вдома. Завжди нам було добре, ніколи не втомлювалися один від одного.


Наша справа йшла добре. Ми забезпечували роботою і стабільним доходом не лише себе, а ще й 10 наших працівників. Так тривало до 2014 року.


У нашу дев’ятиповерхівку поцілили міни, коли ми перебували у квартирі



22 липня 2014-го ми з чоловіком відзначили срібне весілля – 25-річчя подружнього життя. Саме цього дня війна наблизилася до нашого міста. До того бойові дії були в районі Попасної – звідти до Первомайська навпростець трохи більше п’яти кілометрів. 22 липня блокпости «сєпарів» на околицях міста обстріляв український літак.


Попасну Збройні сили України звільнили і в суботу, 26 липня, підійшли до Первомайська. Напередодні до міста прибуло чимало бойовиків – і сепаратисти, і російські військові. Усі вони зійшлися зупинилися буквально перед вікнами нашої квартири. Підігнали різну техніку.


Ми сподівалися, що Збройні сили України звільнять наше місто за п’ять днів, як перед тим звільнили Попасну і Лисичанськ. Але так не сталося. Ворогів виявилося надто багато. Тривали бої. В нашу дев’ятиповерхівку поцілили мінами, коли ми перебували у своїй квартирі на другому поверсі. Відчуття було таке, ніби землетрус.


Коли стало зрозуміло, що Первомайськ залишиться окупованим, ми перебралися до Лисичанська. Сергій ще трохи попрацював на шахті, а у 2016 році вступив до лав 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». У 2019-му звільнився з армії та повернуся до Лисичанська.


Наш старший син Олег з 2014 року займався волонтерською діяльністю, дотепер активно допомагає Збройним силам України. Наш молодший син Михайло після 2014 року пішов на строкову військову службу, хоча міг цього не робити, бо ми на той час уже були вимушеними переселенцями. Згодом підписав контракт із ЗСУ і зараз захищає незалежність України у складі 111-ї окремої бригади територіальної оборони.


24 лютого о шостій ранку нам зателефонували знайомі і повідомили, що вторгнення розпочалося


Відчуття того, що повномасштабна війна розпочнеться найближчим часом, в мене утвердилося наприкінці 2021 року, коли вийшов закон про територіальну оборону. Я тоді займалася громадською діяльністю в Лисичанську, співпрацювала з ветеранами АТО. Ми намагалися якнайшвидше створити підрозділи територіальної оборони, але місцева влада не хотіла йти назустріч. Сергій і молодший син Михайло сказали мені – коли почнеться війна, вони одразу стануть на захист України.


24 лютого о шостій ранку нам зателефонували знайомі і повідомили про те, що вторгнення розпочалося. Чоловік та син відправилися до пункту збору тероборонівців, а я взялася організовувати вивезення родин ветеранів. Напередодні ми планували їхати до Харкова, але обставини змусили відправитися до Кривого Рогу.



Сергій загинув 22 червня між 10-ю та 11-ю годинами вечора під час виконання бойового завдання у районі міста Привілля, що неподалік Лисичанська. Спершу ворожий снайпер поранив його побратима. Сергій побіг на допомогу і також отримав кульове поранення. До обох бійців зміг пробитися лікар, але можливості відтягнути їх у безпечне місце не було.


За життя Сергій боровся не менше трьох годин. Його бронежилет був пробитий, снайперська куля вразила легені. Якщо б його вдалося вивезти з поля бою і доправити до лікарні, то він міг би залишитися живим.


На момент загибелі Сергія я уже перебувала в Червонограді, розпочала разом з партнерами втілювати проєкт на підтримку вимушених переселенців.


Зазвичай перед відбуттям на бойове завдання чоловік телефонував мені і казав: «Ми поїхали! Зв’язку може не бути кілька днів, але ти не переживай, все буде добре». А цього дня він дзвонив разів п’ять. Мабуть, відчував недобре.


Про загибель Сергія мені повідомив син Михайло, який перебував поряд із ним. Саме він вивозив тіло батька на підконтрольну Україні територію. Мені не вірилося у те, що Сергія більше немає. Я дуже хвилювалася за сина. А для Сергія це була вже не перша війна, тому я була впевнена, що з ним не станеться нічого поганого. Але таки сталося.


Поховати чоловіка у Лисичанську чи Первомайську не було змоги, бо ці міста зараз окуповані. Тому ми разом із синами вирішили, що місцем останнього спочинку Сергія стане Червоноград. Чин похорону відбувся 26 червня у церкві святого Йосафата.


Поховали Сергія із військовими почестями на Алеї Героїв місцевого кладовища. А 27 липня депутати міської ради посмертно присвоїли йому звання «Почесний громадянин Червоноградської міської територіальної громади».

Я намагаюся якомога більше допомагати людям, і цим самим допомагаю собі



Подих до життя мені надає громадська робота. Складно, але я намагаюся якомога більше допомагати людям, і цим самим допомагаю собі. Громадська діяльність дозволяє втілювати мрії у життя. Мені дуже подобається працювати з дітьми, намагаюся проводити з ними якомога більше часу. Бо діти – це наше спільне майбутнє. Від того, скільки зусиль, любові, тепла і добра ми вкладемо у них, зараз залежить розвиток України у найближчі десятиліття.



Окрім роботи з вимушеними переселенцями я також продовжую збирати і відправляти допомогу бійцям на передовій. Усі ці справи забирають практично весь мій час. Але я дуже тішуся, що за півроку в Червонограді нам із однодумцями вдалося провести чимало пізнавальних і корисних заходів для сотень внутрішньо переміщених осіб, які переїхали сюди із територій, де тривають бойові дії. Розповідь про них може зайняти як мінімум кілька годин!



Приміром, у грудні ми завершили створення першого муралу у Червонограді. Це величезна картину на фасаді Гімназії №3, її з нашої ініціативи написав знаний у всій Україні художник із Донеччини Олександр Корбан. На картині зображена дівчинка-школярка, яка пише у своєму зошиті слова «Любов», «Дружба», «Добро», «Довіра», «Повага», «Щастя». А от слова «Біль», «Злість», «Булінг», «Насилля» і «Агресія» вона закреслила. Хочеться, щоб і у нашому житті цих почуттів і явищ було якомога менше. Я впевнена, що разом із однодумцями ми зробимо ще багато корисного як тут, у західній частині нашої держави, так і в Луганщині, Донеччині та інших східних і південних областях після їхнього остаточного звільнення.



Comments


bottom of page